НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

ЛЕСЯ ЯКОВЕНКО
НОВЕЛКИ ПРО ЖОРСТОКЕ

(м. Дніпропетровськ/Львів, l1@rambler.ru)

"Цуценя"

На вулиці дощ. Я сама. Всі кудись пішли. Як добре просто посидіти і подивитися у вікно. Там темно, тільки чути шум дощу. Як давно хотілося тиші, хотілося посидіти у темряві і подумати про щось своє, можливо навіть про тебе. на вулиці все ще нікого нема, та і кому захочеться кудись йти в таку погоду...
Я дивлюся на наш двір, де я провела усе дитинство, на гойдалки, які зламали ще ми, все таке знайоме і в той же час таке далеке. Дитинство залишилося позаду, а іноді так хочеться відчути ту безпосередність, ту наївність, побути тією маленькою дівчинкою з широко відкритими очима, з відкритою та чистою душею, душею, в яку ще ніхто не проник, ніхто не зіпсував своєю нещирістю.
Але все це вже в минулому, дитинство минулось.
Я дивлюся на лавку, де раніше сиділи наші бабусі та пліткували про кожну людину, яка привертає їх увагу. Ця лавочка така мокра, така старенька. А під нею лежав маленький чорненький клубочок, ніби кошеня, а, можливо, і цуценя. Його оченятка, мабуть, великі та вразливі, мені так захотілося подивитися у них, торкнутися до м'якої шерсті, погладити та притулити до себе. Зробити так, щоб він відчув турботу та захищеність. А його б оченята все б дивилися на мене, але тільки цей малий не міг мене побачити, а мені так цього захотілося.
я швиденько накинула свою куртку і вирішила забрати його додому. Знаю, що Сергій буде знову підтрунувати наді мною, але я просто не можу стриматися - я так люблю тварин, але ніколи я ще не брала їх додому. Одна справа погодувати та поніжити, а зовсім інша взяти до себе. Але зараз мені було потрібно саме це.
Відчинила двері, та зіткнулася із Сергієм. Він тримав на руках так потрібний мені чорний клубочок і посміхався.
- Ти ж за ним, вірно? - спитав він мене так ніжно, що сльози виступили на очі.
Я взяла малого до себе, він лизнув мені руку, було радісно і лоскотно. Це було маленьке цуценя.
- Я думав, тобі буде приємно, а ти плачеш? - він дивився на мене все з тією ніжністю і було так добре, так приємно відчувати його любов та турботу.
- Це все від вагітності, я стаю дуже вразливою. Ти не хвилюйся, я зараз заспокоюсь, - я почала витирати сльози, а він узяв мою руку, поцілував та сховав у своїх долонях:
- Не потрібно, я кохаю тебе такою доброю, ніжною та вразливою...

"Кохаю?"

Ми сидимо за столиком в кав'ярні, п'ємо каву та мовчимо. Шкода, говорити нам нема про що і чого. Так сумно, коли двоє закоханих не можуть вже нічого один одному сказати, ніяк розвеселити, мабуть на цьому етапі і закінчується кохання та приходить якась звичка. Я цього не хочу...
Уривки непотрібних фраз і знову мовчання. Я дивлюся на нього і не можу зрозуміти, за що я його покохала. Він високий, гарний, розумний та дуже ніжний, але...
Можливо я просто звикла, що він завжди поруч, що він любить мене, а я його. Подруги насолоджуються свободою, роблять, що хочуть, а я завжди думаю про тебе.
Я якщо б...
Я сама, приходжу у свою порожню квартиру, де тебе нема. Мені добре? Не знаю. Звонить телефон.
- Як доїхала? - питає моя подруга.
- Все добре. А ти? Ви ще довго сиділи?
Чую сміх і в мене самої піднімається настрій. Її веселі оповідки завжди діють на мене саме так. Нарешті покладу слухавку, піду спати.
Вночі снишся ти. Я сумую? Ні, мені просто незвично. Ходжу в інститут, гуляю з друзями. Мені весело, мені добре! Але ж я без тебе, це можливо?

- Ти мене чуєш?
- Пробач, просто замислилась...
Я бачу роздратування на його обличчі. Посміхаюсь - посмішка у відповідь. Я зрозуміла - мені просто набридло.
- Я хотіла тобі сказати...
- Ти хочеш, щоб ми розійшлися?
- Так. Я хочу зробити перерву. Це не на завжди. Я просто...
- Ти просто втомилася. Якщо я не приділяв тобі багато уваги, ти пробач, просто зараз зима, роботи по вуха, ти ж знаєш...
- Знаю, але...
- Я кохаю тебе. Ми ж одне ціле. Нам не можна нарізно. Але ти знаєш, як мене знайти...

Ми розійшлися? Я вільна! Мені добре чи погано без нього? Не знаю, просто ніяк.
Один день шов за іншим, минув тиждень, скоро весна. Кожен день приходжу додому і не відчуваю твоєї присутності, не чую твоїх дзвінків, твоїх привітів по e-mail, твого "Доброго ранку" о шостій годині ранку. Усе якось прісно. Зараз розумію, що мої веселі, впевненні у собі подруги за своєю свободою ховають звичайну самотність.
Промайнув ще один тиждень, я приходжу додому і чекаю твого дзвінка. Хоча знаю, що першою повинна подзвонити я... Дивно, але я все одно чекаю. Тепер я зрозуміла, за що я тебе кохаю - за те, що ти моя половинка. за те, що ти дбаєш та любиш мене, а головне за те, що Я КОХАЮ ТЕБЕ.
Беру телефон та набираю твій номер.
- Привіт, це я!
Мовчання. Можливо поганий зв'язок і він не чує мене.
- Привіт!
- Я хочу поговорить з тобою.

Ми сидимо усе у тій же кав'ярні, п'ємо каву.
- Я кохаю тебе! - сказала я.
- Я теж дуже сильно кохаю тебе. Я знав, що ти скоро повернешся, ти ж часточка мене.
Він так подивився в мої очі, що мені стало все зрозуміло: як я могла так його образити, покинути на ці тижні, покинути того, кохаю більш за все на цьому світі.
Ми сидимо та мовчимо, але зараз це не лякає. Нам просто не потрібні слова, ми любимо один одного і зараз слова нам не потрібні.

"Крапелька"

Я перетворююсь у крапельку дощу, який стукає у твоє вікно...Я бачу, ти сидиш та щось пишеш за своїм столом, хоча ні, не пишеш - малюєш. Ой, та це ж я! Смішно, мені здавалося, я інша. І очі в мене не такі сумні, і губи не такі бліді. Дивно - ти сумуєш, я бачу це на твоєму обличчі, я вивчила кожну твою рису, кожний твій погляд. Посміхнись! Любий, ну посміхнись! Я кохаю тебе, кохаю більш за все на цьому світі! Дивно, ніби він не чує мене. Він дивиться прямо на мене, ніби прямо мені у очі, але ж я крапелька...
- Як же сильно я кохав тебе...
Він відчинив вікно. Крапелька впала йому на обличчя. Це не просто крапелька, це я цілую тебе. Він посміхнувся, ледь помітно, але ж посміхнувся. Я скочуюся все нижче, ось я вже на його щоці. Бачу, наближається руку. Я падаю...
- Навіщо ти скинув мене?
Я забула - мене просто нема - це крапелька дощу...

"Сумно"

Зараз мені чомусь сумно. Чому? Я навіть не знаю...Можливо сьогодні просто самотньо, а можливо, тужливо. Усе якось тьмяно. Іноді, коли я йду по вулиці, я думаю, що мене просто нема. Люди проходять повз, дивлячись крізь мене. А як би хотілося, щоб хоч хто-небудь зазирнув у мої очі, щоб відчув порожнечу, яка іноді проникає мені у душу. Мені не потрібно ніяких слів - тільки доброго розуміючого погляду і я зрозумію - я не сама. Я комусь потрібна, я є!
Іноді я беру збірку поезій Ахматової і читаю знову і знову. Деякі вірші я знаю напам'ять, але як чудово взяти і знову перечитати, опинитися у її світі, побачити краплинку душі, пережити ці почуття знову. Пригадаю, як мені було 13 років, я вперше прочитала цю збірку, вона так зворушлав мене і я мріяла, що коли-небудь і у мене щось таке вийде. Я так хотіла писати вірші або малювати якісь етюди. Але так нічого і не вийшло.
Так, зараз мені трохи сумно. Але знаю, що завтра я прокинусь рано вранці, побачу сонечко за вікном та посміхнусь. Зберусь та поїду в інститут - там мене чекають мої друзі. Ми дружимо недовго, але з ними мені дуже сумно.
Закінчується зима. А весною я розквітаю. Я буду посміхатися сонечку, віттю, просто небу. Завтра нікому і в голову не прийде, що сьогодні мені було сумно. завтра буде обов'язково краще, я стану трішечки щасливіша, завтра я обов'язково посміхнусь тому, хто призначений мені долею, нехай навіть тебе не зустріну, але знаю - ти десь є, ти десь поряд, моя посмішка - Тобі!
19.02.2002

"Вона"

Вона завжди була та завжди буде - такі дівчата не забуваються, до них тягне. Вона була дивовижна, я завжди хотіла бути на нею схожою - вона посміхалася, коли їй було важко, вона сумувала, коли повинна була б бути щасливою, вона була просто дивовижна. Я ніколи не замислювалася, від чого вона стала такою, що таке з нею трапилося, хто її образив, хто наважився таке зробити. Коли ми сильно подружилися, я зрозуміла, яка вона насправді - це була маленька дитина. Коли вона не згадувала про..., вона була така безтурботна, така наївна та щаслива. Я ніколи не могла зрозуміти, чому уночі вона стоїть біля вікна та дивиться у небо, на зірки, чому вона не дивиться мелодрам, чому вона така... Я чекала, що вона мені все розповість і я зрозумію. Коли я, жартуючи, казала, що всі хлопці однакові, вона відповідала: "Це не так. Ти помиляєшся..." Одного разу я наважилася підійти до неї та обійняти, а вона просто розплакалася, вона ніколи не плакала, і тільки тоді я зрозуміла, як їй важко і як їй потрібка моя підтримка. після цього я все дізналася, мені стало так її жаль, так хотілося чимось їй допомогти. Вона мені була як сестра, і я зрозуміла, що відкрилася вона тільки мені.
Якось до нас прийшов молодик, котрий запитав Настуньку. Я його впустила. Коли побачила, як вона на нього дивиться, зрозуміла - це він! Це той, хто її погубив, через кого вона стала такою. Ні, вона була нормальною з усіма, але коли ми були вдома самі, вона ставала сама собою, тією маленькою і беззахисною дівчинкою з розбитим серцем, тим зляканим звірятком, у якого нема порятунку. Я їм не заваджала. Закривши двері за ним, коли залишив помешкання, вона повернулася і посміхнулась. Я знала, що їй погано, та нічого зробити не могла, а лишень сказала: "Все буде добре. Ти ж віриш у це?" Настунька нічого не сказала, сіла на диван і включила телевізор. Але я не могла дивитися на те, як вона повільно згасає, це вбивало й мене. Вона мовчала, а я не знала, що сказати, що зробити. "Я кохаю його як і завжди так сильно...", - тільки й промовила. Мені стало боляче за неї (як це й не трафаретно звучить!). - Я кохаю його вже багато років. Він ніколи не був мені другом, але я завжди чекала його. А він ... він сказав, що йому шкода, що він не хотів і що я просто дурне мале дівчисько, котре помиляється. Він зайшов подивитися, як я живу... Я так більше не можу! Дякую, що хоч ти поруч", - останні слова вона промовила пошепки.
Ми випили гербати і ще довго розмовляли. Настунька розповіла про нього, і я зрозуміла, що так як вона, кохати важко. Я дивувалася її такому чистому й наївному коханню.Та, шкода, не взаємному... Він ніколи не полюбить її, вона це розуміла.
Наступного ранку я знайшла записку на столі: "Та й чи зрозумієш ти те, чого не розумію я сама".
Ми винаймали помешкання на восьмому поверсі, а вона ж так любила повітря.


"Жорстоко"

Він лежав на ліжку та думав про неї, про ту чиє життя та чистоту зіпсував назавжди, про ту дівчинку, яку знав з дитинства, про ту, яка кохала його завжди. Вона була такою чистою, якою не була жодна його дівчина, такою ніжною та лагідною... Вона віддала йому все. Вона не чекала слів кохання, не вимагала обіцянок і нічого не прохала натомість. Це було так незвично, їй нічого не було потрібно, тільки його ніжність та доброта.
Її дитяча любов та чистота були так зворушливі. Здавалося, ніби вона забралася в його в душу, туди, де давно вже нічого не було, тільки одна порожнеча. З нею він зміг забути про війну, про втрату друзів та ворогів...
Як добре все-таки бути з нею, відчувати себе знову молодим та щасливим, приймати її кохання, дарувати їй хвилини радощів, але в той самий час знати, що псуєш її життя, що забираєш у неї те єдине, що манить до неї.
Йому стало страшно...

(журнал "Кальміюс", Донецьк, 2005, № 3 (24), с. 38-43)

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»