НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Пятківський Р.О.

Взаємини еліти і маси на етапі націотворення: український історіософський досвід кінця ХІХ - першої чверті ХХ ст.

Взаємини еліти і маси належать до найважливіших сфер спілкування у середовищі етно-соціальної спільноти, ефективність яких багато в чому визначає її характер та історичну долю. І це природньо, адже існування будь-якого організованого великого людського об'єднання можливе лише за умов наявності цих двох соціальних компонентів і їх взаємодії на основі розподілу функцій і сприяння виконанню кожним своєї соціальної ролі: оформлення ідейних підстав та забезпечення структурної саморегуляції суспільства елітою і творення його матеріального підгрунтя виробничими верствами.

Філософська спадщина людства містить багато ідей щодо укладання взаємин між елітою і масами. Запропоновані концепції характеру і механізмів цієї комунікації залежали від розуміння мислителями спрямування історичного процесу та його суб'єкта, усвідомлення завдань конкретної соціальної спільноти на певному етапі її розвитку і тієї ролі, яку повинна відігравати еліта в їх вирішенні, а також трактування ними самого поняття еліти або його відповідників. Висновки, до яких приходили автори у своїх теоріях, нерідко залежали і від їхнього особистого входження до середовища певної суспільної групи і, як наслідок, більшого чи меншого упередження до інших соціальних верств або груп-конкурентів. Відповідно до прийнятих світоглядних засад, найбільш придатним для проводу вважався певний тип еліти зі своїми ідеалами і прагненням поширити їх на весь соціум, пропагувались характер діяльності (організуючий, необмежений масами, або ж, навпаки, підпорядкований хотінням народних низів) та необхідні для її здійснення якості цієї активної меншості.

Проте історична еволюція еліт неодмінно змінює її взаємини з масами, а значить ця проблема весь час потребує винайдення нових, конкретно-історичних рішень. Саме тому вона і надалі залишатиметься актуальним об'єктом вивчення філософських наук.

Відсутність якісної активної меншості і ефективної комунікативної системи взаємин народу зі своїм проводом далі залишається однією з ознак нашої спільноти, значно уповільнюючи ходу її національно-відроджувального процесу. Позбутись цієї "хронічної політичної хвороби" українству повинні допомогти не тільки вивчення сучасного світового досвіду з подальшим перенесенням його ідей на власне національне тіло, але насамперед пошук "панацеї" у власному минулому, що містить не тільки симптоми і прояви цього явища, але й ліки. Маю на увазі, зокрема, історіософський досвід кінця ХІХ - перших десятиліть ХХ століття, коли доля українського народу як соціального індивіда залежала від його здатності оформити свою власну еліту і їх спільного бажання та вміння об'єднати зусилля на шляху національного становлення. Діяльність провідних верств періоду у закладенні підмурків української ідеї і держави, їхні ідейні помилки і здобутки, відображені зокрема у створених їхніми представниками історіософських концепціях, становлять безцінну спадщину, знехтувати якою не маємо права.

Які ж рішення проблеми взаємин активної меншості і пасивної більшості пропонувала українська філософська думка того часу?

Як вже згадувалось, характер взаємин еліти з народом визначається впровадженням у комунікативне середовище соціуму однієї з двох тактик: адаптації проводу до стихійної народної свідомості, що означатиме будування його програми діяльності навколо буденних соціальних проблем, або ж реалізація державницької концепції з її непорушним моральним авторитетом правлячих кіл, ідеали яких стають чинним для кожного члена спільноти.
На теренах України кінця ХІХ - першої чверті ХХ століття вироблено ідейні засади обох типів побудови відносин "еліта-маса", хоча другий концептуально оформився більше під кінець періоду, залишившись практично не впровадженим у життя.

Причиною цього було повне домінування першої, "народницької" концепції, яка оформилась ще в першій половині ХІХ століття шляхом синтезу пануючих у Європі (і відповідно на території двох імперій, між якими було розчленовано український народ) романтичних віянь з ідеалами соціалізму (у народницькому варіанті) і панславізму. Ці ідеї спрямували зміст ідейних розробок українських інтелектуалів, визначивши мету і тактику більшості політичних течій національного руху аж до його повної поразки у 1920 році, і зазнали протягом періоду порівняно незначної видозміни форми і акцентів.
Те, що у своїй більшості українська інтелігенція вийшла із середовища простого народу і продовжувала постійно перебувати в його оточенні, зумовило формування її світоглядних позицій на основі наявних в масовій свідомості цінностей. Вона продовжувала вважати народні маси "єдиним героєм історії" [1, С.13], а тому інтереси виробничих верств поставила в центр інтересів суспільних. Постійно наголошуючи на "демократичному" характері української народності, оскільки "історичні умови звели її національний склад майже виключно до демосу, до того ж головним чином демосу селянського, землеробського" [2, С.142], народолюбива інтелігенція його потреби поклала в основу своєї практичної діяльності, намагалася в масі втілити свої демократичні програми та ідеали.

Свідомість українського інтелігента того часу була захоплена маревом соціалістичного ідеалу, що полонив його уяву перспективою досягнення щасливого і справедливого життя у світі. Одержимий вірою в своє покликання і право ширити передові ідеї людськості серед "відданого під його опіку" народу, він своїм завданням проголосив "зробити наших селян людьми, сьвідомими своїх людських і национальних прав, і здібними не лише взяти колись у своі руки управу нашою країною, але й повести єі гарно, відповідно до всесвітного поступу" [3, С.69]. Але цю "народну управу", яка б забезпечила кожній особі волю, можна було встановити тільки шляхом знищення державних інституцій, які, за глибоким переконанням народника, обмежують дії та стихійні хотіння мас. Тому інтелігенція, яка і так природою свого світогляду прив'язана до наднаціональної єдності інтелектуалів [4, С.115], з усією категоричністю, характерною для сповідників "соціалістичної віри", без хитань проголосила свою впевненість в тому, що тільки "сам народ український мусить впорядкувати свою долю, як йому потрібно, скинувши з себе усяке панство й державство" [5, С.285], адже "тепер вже люди переросли державні спілки й прямують і волею, й неволею до якихось інших" [5, С.293]. Державна політична влада була визнана "конечним злом", що формує у принципі пасивну масу, перешкоджаючи їй "запровадити лад громадський, відповідний своїм жаданням, своїм ідеалам рівноправности і автономії". А оскілька громаду завжди цікавить лиш те, "аби заховані були її громадські економічні интереси" [1, С.12], то "самі ті верстви верхні, цілий той устрій державний були народній масі з багатьох поглядів противні" [1, С.10]. Піднесення інтересу трудового народу до найвищого закону всякої громадської організації означало перекладання відповідальності у конфліктах народу і влади на останню, і визнання за масами права "обрахуватися з нею" у випадку, "коли в державі сьому народові не добре" [цит. за: 6, С.89].

Підігрівання стихійних, таких близьких українському народові анархічних поривів, відмова аристократичній (шляхетській) еліті у праві відігравати активну роль у житті свого соціуму, заклик "не те що противитися тому, щоби у нас поставали нові руські стани, а й не давати, щоби й теперішні руські вищі верстви, теперішня руська інтелігенція відділювалася від простонародя" [7, С.584] не походили виключно із бажання реалізувати ідею "безначальства". В цьому проявилось прагнення нової інтелектуальної еліти остаточно вирішити боротьбу за вплив серед українського люду на свою користь, зміцнити себе перед зазіханням на цю роль чужих еліт. З цією метою українська інтелігенція намагалася об'єднатись ідейно навколо місії "служіння" народу.

Формула "служіння" простому народу, складалася із завдань його просвіти та "здобуття і створення для нього умов культурного і політичного існування, при яких він перестав би бути пасивним і безучасним споглядачем того що відбувається" [8, С.V], тобто передбачала здійснити поштовх маси до її перетворення на свідому політичну силу. Цим свою соціальну роль інтелектуальна еліта і обмежувала. Після виконання цієї функції вона повинна була "злитися з народом", не допустивши перетворитись самій на провідну правлячу верству, адже це б відразу означало, за тією ж народницькою концепцією, перехід на позицію "ворога трудових верств".

Проте, як відомо, ідейні побудови не завжди мають здатність практично втілитись у своєму первинному, "ідеальному" задумі, а надто за таких непростих умов, в яких перебувало українство на етапі національного становлення. Інтелігенція, сама соціальна природа якої вимагала функціонування в системі соціальних інституцій, могла відмовитись від ідеї своєї держави, але це зовсім не означало можливість обійтись без неї цілком, а тим паче зламати вже існуючу чужу. Тому на практиці вихід з непростої ситуації вибору між бажанням зберегти самобутність свого народу, власну духовну спорідненість з ним, з одного боку, і необхідністю функціонування в системі існуючого чужого соціального організму, підсиленою фактом культурної залежності від нього - з іншого, вбачався українській інтелігенції у прийнятті ідеї Федерації як найкращого гаранту автономного існування української національності і прийнятті на себе ролі посередника між своїм народом і Російською державою аж до моменту її перетворення на "вільну спілку" різних народностей.

Однак постійні заклики українських інтелектуалів з боку більш свідомої серед них частини до праці на ріднім національнім грунті, і одночасно сумне визнання того, що "нема може народу, де-б інтелїгенция його була в таких неприродних стосунках до нього", оскільки "потоки інтелїгенциї течуть в ріжні моря, доповняють здебільшого чужі води, лишаючи Україну без усякого духовного напою" [9, С.83], ставали свідченням віддання її переваги "служінню" державі, нехай і чужій, над "служінням" своєму народу. У веденні боротьби за "здобуття собі інтелігенції", "повернення нації її мозку" [10, С.22] українство в цілому зазнавало поразки.

Проте історичний момент неухильно ставив перед українською народністю завдання, якщо вона тільки бажала зберегти себе окремим соціальним індивідом, перетворитись з "величезної етнічної маси" на "українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків" [11, С.404]. Непридатність інертних мас самостійно здійснити це переродження змусила більш далекоглядних мислителів (І.Франко, Леся Українка) дещо переглянути взаємини народу зі своєю елітою, змінити його відношення до своїх провідників. Просвітницька функція інтелігента еволюціонує у соціальну роль "творця" нації, який, відчуваючи національний ідеал і вірячи в нього, будучи щирим у всіх своїх переконаннях і діях, покликаний згуртувати і повести за собою народ. Долаючи непіддатність "юрби", незмінно дотримуючись свого морального вибору на користь народу, готовий "гинуть на шляху" маси до кращого життя, такий "герой" чинить акт самопожертви ідеї і саме своєю смертю, яка, за спостереженням О.Забужко, виконує функцію пасіонарного поштовху, він виконує свою місію - з "маси" викристалізовується "народ-творець" [12, С.106].

Визнання народницькою концепцією принаймні повноцінної ролі інтелігенції у житті народу стало помітним етапом у розвитку поглядів її виразників на взаємини еліти і маси. Однак це відбулось лише після усвідомлення частиною провідних мислителів власної нації як цінності. На жаль, висловлена позиція не стала домінуючою у народницько-демократичному таборі, і бути потрібним народові для більшості його представників і надалі означало задовільняти насамперед його соціальні (а не національні) запити. Тобто еліта далі повинна була іти "до мас", прислухаючись до їх хотінь.

Вся ілюзорність народницької концепції з її вірою у здатність народу самоутвердитись і без створення ефективного проводу проявилась ще виразніше з розвалом Російської імперії, коли, несподівано втративши роль посередника, соціалістична інтелігенція розгубилась, побачивши крах своїх надій на створення "безначальницької" федеративної соціальної будови. Не сприйнявши вчасно української державницької ідеї, вона могла тільки спостерігати, як більшовики, захопивши владу в Росії і визнавши необхідність існування держави на "перехідному до соціалістичного суспільства етапі", перетворились на "пролетарську еліту", що кинула всі зусилля на поширення ("в ім'я побудови держави робітників і селян") своєї диктатури на всьому просторі знищеної імперії. Пророче застереження І.Франка про те, що "все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації" [13, С.284] виправдалось і в оцінці російських "демократичних" соціалістів з більшовиками, і щодо більшості української інтелігенції, серед якої "державницьке проясніння" відбулося надто пізно, а в глибоке переконання так і не оформилось ніколи (пригадаймо хоча б незмінну вірність соціалістичним ідеалам М.Грушевського і В.Винниченка).

В такий спосіб народницька концепція, яка вірила в можливість організації соціальної спільноти самими лиш інстинктами анонімної народної маси, без участі провідних верств, показала свою обмеженість. Як довів гіркий український досвід, інтелігенція, що відмовилась від ідеї держави та знехтувала історичною вимогою оформити повноцінний політичний провід, змогла виконати культурно-просвітню функцію, але далеко не національно-організуючу.

Окрім народницької ідеології ще напередодні Першої світової війни, а особливо після поразки українства у своїх змаганнях 1917-1920років в Україні розвивався державницький напрям, представлений насамперед творчістю В.Липинського. У своїй концепції взаємин еліти і народних мас він поставив протилежний народницькому акцент.

В.Липинський наголосив на нездатності народу здобути собі краще життя без існування в нього національної ідеї і прагнення створити власну державу. Без них українська етнографічна маса ніколи не зможе "ожити" і перетворитись на повноцінну націю, адже тільки держава відіграє творчу роль в організації, керуванні та захисті суспільства.

В будь-якій спільноті існують еліта і народні маси, але, за словами В.Липинського, "провід в перетворюванню всякого такого пасивного, хоч і відмінного від инших, але часто національно несвідомого колєктиву, в організовану, свідому себе націю і провід в творенню все нових організацийних форм громадського життя вже усвідомленої нації - виконує скрізь і завжди певна активна меншість, яка, завдяки своїй матеріяльній і моральній силі, висовується на чоло нації і творить оці динамічні - матеріяльні і духові - громадські вартости, що потім переймаються і присвоюються цілою пасивною більшостю нації, об'єднуючи її весь час в один суцільний, свідомий себе національний організм" [14, С.185-186]. Цей закон організації будь-якої спільноти особливо необхідно усвідомити українству, яке "по природі своїй єсть рухом верхів.., воно єсть рухом аристократичним: хотінням провідної верстви, а не народніх мас" [15, С.XXIV]. Не зважаючи на те, що саме народ складає основу будь-якої спільноти, йому належить її майбутнє, все ж це стихія дезорганізуюча, а тому "бунти низів можуть валити держави, але з них ще ні одна нова держава в світі не повстала" [15, С.XVI]. Тому кожний, хто опирає українську справу на народну масу, ризикує занепастити її і себе. Щоб організувати "хаотичну і примітивну стихію" народу недостатньо "уміння керувати існуючими вже інстинктами і хотіннями" маси, за цю справу повинні взятись "люди, що посідають спільні риси й спільні ірраціональні хотіння з масою, але відріжняються від неї більшою активністю, більшою жадобою влади та, що за цим іде - більшою здібністю до боротьби, ризику і самопосвяти" [16, С.271], тобто гідні виконувати роль проводу.

Спочатку В.Липинський був глибоко переконаний, що місце провідної верстви могла б зайняти українська шляхта. Тому він гостро критикував народницьку інтелігенцію за те, що вона з притаманною соціалістам нетерпимістю, а головне внаслідок небажання ні з ким ділити свій вплив на народ, заперечувала можливість участі родової аристократії в житті України, пояснюючи це "зрадою українського панства". Цим, а також відмовою будувати власну державу вона остаточно штовхала шляхту "до ворожих таборів", адже шляхтич, за природою "державник", не маючи своєї, був змушений служити чужій державі-"сюзерену". У його душі, за глибоким переконанням В.Липинського, завжди велась непроста боротьба між шляхетською культурою і державними традиціями Польщі, з одного боку, і регіональними інтересами й сентиментом до рідної України - з іншого. А тому, сам за походженням шляхтич, В.Липинський кинув усі сили, щоб переконати спольщену українську шляхту навернутись до свого народу, збагативши його розумово і матеріально, чітко проголосивши її нове кредо: "не хочемо бути чужими для цього народу, вродженими братами якого ми є.., будемо спільно працювати з цим нашим братом над відродженням збідованої і занедбаної нашої вітчизни, без ненависті до будь-кого, але не у ярмі чужих форм" [17, С.53].

Однак з часом усвідомивши, що українське громадянство "шляхетського руху не розуміє", та і сам він практично втрачений для українства, В.Липинський ще наполегливіше почав аргументувати необхідність створення нової аристократії з числа "найсильніщих, найздатніщих і найбільше авторитетних в своїх класах", яка нізащо не віддасть тяжку справу управління Україною чужинцям [15, С.ХХХVI-XXXVII]. В такий спосіб класократія мала б забезпечити народу, який "ніколи сам не править", правління найкраще для нього, "коли енергія і активність вийшовших з його лона нових провідників здержується вірностю, честю, розумом і організацийним досвідом провідників старих"[15, С.ХI]. Партійна боротьба за гегемонію і право політичних сил перебудувати по-своєму все національне життя ніколи б не ставила під сумнів існування останнього, а український народ міг би від партії вимагати, "щоб вона задля своїх партійних чи класових інтересів не поступалась ні на крок принципом вільного існування нації і щоб силу свою кожна українська партія черпала з внутрішніх сил свого народу, а не з "сторонніх протекцій" [18, С.264]. Саме так розумів В.Липинський шлях до "громадянського" миру в Україні, який, на його думку, не можуть забезпечити ні демократична, ні охлократична держави.

Класократичний державний устрій мав перевагу для українців і тому, що "тільки в спільнім зусиллі, тільки в співпраці і в спільнім підчас цієї праці на себе впливанню, пани і народ на Україні зможуть позбутись своїх хиб": маса отримає від свого проводу "досвід, ядро дисципліни і організації", а взамін поділиться з ним "розмахом молодецьким і своєю буйною силою" [15, С.ХI,XXXІII].

Поділена суспільність на виразно здиференційовані класи - об'єднані внутрішньо матеріальною працею та однаковою психікою, яка коріниться в історичній традиції, а між собою єдиною, спільною для всіх груп державницькою ідеєю, - на думку В.Липинського, повинні гуртуватися навколо родового Гетьмана, символа нації і гаранта єдності і благополуччя всіх громадян в правовій державі.

Прихильник "органічності" нації, В. Липинський розумів її як "всіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної Держави" [15, С.ХIII], а тому патріотизмом вважав "любов до своєї землі, до своєї Батьківщини і до всіх, без виїмку, її мешканців" [14, С.375]. Саме в цьому полягала його ідея територіалізму, яка лежала в основі його концепції нації, опертої на державу.

На жаль, ми не можемо повноцінно порівняти "народницьку" і "державницьку" концепції взаємин еліти і народу за наслідками їх впровадження в суспільну практику (як ми це спробували зробити за їх змістом) по тій причині, що друга з них - якщо не рахувати короткочасного "монархічного" періоду в українському державобудуванні за Гетьманату 1918р., під час якого устрій був однаково далекий від запропонованої В.Липинським "класократії", - так ніколи і не було впроваджено у життя. Проте приклади становлення націй на основі держави і в результаті самовідданої праці їх проводу, яких достатньо наводить у своїх працях автор концепції, та й існування сучасних держав, організованих за подібним до класократії принципом, переконують нас, що повірити все-таки у "життєвість" цієї концепції підстави є.

А тому, звернувшись до власного, хоч і не легкою ціною здобутого досвіду, можемо ще раз задуматись над існуючими сьогодні взаєминами між українським політичним проводом і українським народом, адже цей фактор для обох сторін виступає доленосним. Навряд чи колись вдасться нашій нації отримати правлячу еліту справді "найкращих" - для цього народу необхідно було б навчитись "правильно вибирати", а кандидатам у його представники щиро йому в цьому допомагати і "бути гідними" високого вибору , - проте неодмінно вдалося б наблизитись до цього, коли б кожен українець, не зважаючи на своє місце у соціумі, однаково мав у своїм серці Україну, а українська еліта змінила свій "спосіб думаня пасивний "фаталістичний" - мовляв, Україна сама зробиться" на "спосіб думаня активний, динамічний: що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна" [15, C.XLIII].

1. Грушевський М. Вступний виклад з давньої істориї Руси, виголошений у Львівському університеті 30 вересня 1894р. // Михайло Грушевський і Західна Україна: Доповіді й повідомлення наукової конференції (м. Львів, 26-28 жовтня 1994р.). - Львів: Світ, 1995. - С.5-14.
2. Грушевскій М. Національные моменты въ аграрномъ вопросе // Грушевскій М. Освобожденіе Россіи и украинскій вопросъ: Статьи и заметки. - С.-Петербургъ: Общественная Польза, 1907. - С.141-145.
3. Павлик М. Відповідь Ювилята // "Ювілей 30-літньої діяльності Михайла Павлика", (1874 - 1904). - Львів: З друкарні народової (Манецьких), 1905. - С.68-78.
4. Розумний М. Українська ідея на тлі цивілізації. - Київ: Либідь, 2001. - 288с.
5. Драгоманов М. "Переднє слово" [до "Громади" 1878р.] // Вибране: "... мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні". - Київ: Либідь, 1991. - С. 276-326.
6. Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації. Статті і матеріяли. - Київ: Фундація імені О.Ольжича, 1995. - 302с.
7. Павлик М. На чий млин вода? // Твори. - Київ: Держлітвидав, 1959. -С. 573-585.
8. Грушевскій М. Предисловіе // Грушевскій М. Освобожденіе Россіи и украинскій вопросъ: Статьи и заметки. - С.-Петербургъ: Общественная Польза, 1907. - С. III-VIII.
9. Зінківський Т. Молода Україна, її становище і шлях // Писання Трохима Зінківського / Зредагував Василь Зайченко. - Львів: друкарня НТШ, 1896. - Кн.2. - С. 81-119.
10. Леся Українка. "Не так тії вороги, як добрії люди" // Зібрання творів: У 12 томах. - Київ: Наукова думка, 1977. - Т.8.: Літературно-критичні та публіцистичні статті. - С.19-25.
11. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Зібрання творів: У 50 т. - Київ: Наукова думка, 1986. - Т.45: Філософські праці. - С. 401-409.
12. Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. - Київ: Наукова думка, 1992. - 117с.
13. Франко І. Поза межами можливого // Зібрання творів: У 50 т. - Київ: Наукова думка, 1986. - Т.45: Філософські праці. - С. 276-284.
14. Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. Писані 1919-1926р. - Ню-Йорк: Булава, Видавнича Корпорація, 1954. - 470с.
15. Липинський В. Вступне слово до читачів з ворожих таборів // Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. Писані 1919-1926р. - Ню-Йорк: Булава, Видавнича Корпорація, 1954. - XLVIIIс.
16. Липинський В. Універсалізм у хліборобській ідеології (Лист до проф. Яворського) // В'ячеслав Липинський. Студії. - Київ - Філадельфія: [б/в], 1994. - Т.1: В'ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. - С. 267-275.
17. Lipinski W. Szlachta na Ukrainie. - Cz.I: Udzial jej w zyciv narodu ukrainskiego na tle jego dziejow. - Krakow: Sklad Glowny w ksiegarni Leona Idzikowskiego w Kijowie, 1909. - 88s.
18. Липинський В. Нарис програми Української демократичної хліборобської партії // В'ячеслав Липинський. Студії. - Київ - Філадельфія: [б/в], 1994. - Т.1: В'ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. - С. 253-266.


В даній статті, з метою дослідити типи взаємин еліти і маси на етапі національного становлення, автор звертається до українського досвіду кінця ХІХ - першої чверті ХХ ст. Розглядаються дві філософські концепції періоду ("народницька" і "державницька"), які визначали головним суб'єктом даного процесу одну з двох соціальних груп. Обгрунтовується висновок про те, що від обраного типу побудови взаємин в соціальній спільноті в значній мірі залежить її характер та історична доля.

В предлагаемой вниманию статье, с целью исследовать типы взаимоотношений элиты и массы на этапе национального становления, автор обращается к украинскому опыту конца ХІХ - первой четверти ХХ века. Рассматриваются две главные философские концепции, определяющие главным субъектом этого процесса ту или другую социальную группу. Делается вывод о том, что складывающийся тип взаимоотношений внутри общества в значительной степени определяет его характер и историческую судьбу.

In present article with the aim to examine the types of relations between the elite and the mass at the stage of national formation the author addresses to the Ukrainian information from the end of the 19th to the first guarter of the 20th century. Two philosophical conceptions are regarded. They determined the main subject of the present process one of the two social groups. The conclusion is made about that from the celected type of construction of relations in social unity depends the character and historical future.

Подано за: Пятківський Р.О. Взаємини еліти і маси на етапі націотворення: український історіософський досвід кінця XIX - першої чверті XX ст. // Наука. Релігія. Суспільство. - 2003. - №3. - С. 150-156.

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»