НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Пятківський Р.О.

Проблема суб'єкта історичного процесу у філософії

Проблема суб'єкта історичного процесу відноситься до питань, які, незважаючи на плин часу і накопичений досвід вирішення, не втрачають свіжість, адже, як влучно відмітила Т. Кушерець, уявлення про суб'єкт історії виявляється тим дзеркалом, у якому індивіди бачать своє ідеальне відображення і оцінюють свою поведінку, свій спосіб життя [1, с.1]. Буквально поняття "суб'єкт" означає те, що лежить в основі. То ж хто (що) є носієм предметно-практичної діяльності і пізнання, джерелом активності, яке рухає історію? Які рушійні сили і фактори визначають суспільний розвиток, як через них суб'єкт реалізує історичний процес? В різні часи мислителі по-своєму намагалися дати відповідь на ці та подібні запитання. Відчуваючи важливість проблеми, прагнучи визначити закономірності історичного процесу, вони шукали те, що його спричиняє, тих, чиїм задумом, інтересом, діяльністю окреслювався історичний шлях людства.

У філософській традиції все розмаїття концепцій історичного процесу представлене через діалог класичних субстанціально-раціоналістичних уявлень про історію та сучасних тлумачень природи людської суб'єктивності.
Згідно уявлень давніх мислителів історія твориться почуттями та прагненнями видатних державних діячів, які при цьому спираються на знання і науку, є носіями активної розумової діяльності, втілюють наукові знання в практику (Левкіп, Демокріт, Епікур, Лукрецій).

Платон вважав, що народ створює державу, яка є "початковою точкою відліку, початком людської історії". Рівновага в суспільстві забезпечується завдяки постійному балансуванню розумного і вольового початків, причому розумний початок завжди стоїть вище вольового, а також на основі взаємної поваги і спільності інтересів трьох станів (філософи, захисники, трудівники), спрямованих на служіння ідеї. Зміни держави він пов'язував з причинами суб'єктивного (ріст чисельності населення і розширення виробництва, нововведення в мистецтві і системі виховання) і об'єктивного (космічного, непідвладного контролю людини) характеру [2, с.24].

Зі зростанням впливів християнства історія вже не розглядається як наслідок людської волі, а пояснюється здійсненням Божого промислу, який визначає наперед мету кожного людського життя і сприяє її досягненню через визначення час від часу предметів бажань людей. Ці погляди спричинили великий вплив на всю середньовічну і деякі напрями пізнішої філософії.

У поглядах мислителів Відродження суб'єктом виступає особистість, яка творить не тільки себе, своє життя, але і людську історію самостійно, без впливу природи чи Бога. Рухає ж її діяльністю прагнення творити, пізнавати, вдосконалювати, служити людям і суспільству. Головною рушійною силою є інтерес, зокрема майновий, адже, як стверджував Н. Макіавеллі, "людина скоріш забуде смерть батька, ніж вилучення майна".

У філософії Нового часу і Просвітництва суб'єктом історичного процесу виступає людина, розвиток якої пояснювався на об'єктивних засадах. Адже, як зауважив П. Гольбах: "Все, що ми робимо чи думаємо, все, чим ми є і чим будемо, завжди тільки наслідок того, чим нас зробила всеохоплююча природа" [3, с.688]. Таким чином, хід історії не залежить від волі Бога, а визначається суто природними причинами, насамперед географічними умовами (Ш.Л. Монтеск'є).

Головною ж рушійною силою просвітителі вважали "розумність" світу. Проголошувалась безмежність вдосконалення розуму і моральності людей, що втілюють свої надбання в різноманітних предметах виробництва і життєдіяльності (Ж. Кондорсе). В основі ж людської діяльності, а значить розвитку, лежить інтерес, і навіть будь-яка група людей, за твердженням Т. Гоббса, це не що інше як "певна кількість людей, об'єднаних певним інтересом чи спільною справою" [4, с.174]. Ці практичні інтереси привели до появи майнової нерівності і всіх суспільних конфліктів (Ж.Ж. Руссо), які також можуть бути однією з рушійних сил (Дж. Вико). Тому єдиний шлях до суспільства доброго, справедливого - це узгодження шляхом розумного законодавства особистих та суспільних інтересів (К. Гельвецій).

Для німецької класичної філософії характерним є уявлення про трансцедентний суб'єкт історії як сублімований вираз морального розуму.

І. Кант розвивав ідеї про природній характер історичного процесу. Природа намагається "розвинути всі задатки, закладені нею у людство" [5, с.18-19], використовуючи для цього антагонізм, "невживче спілкування", протиріччя, які постійно виникають між людьми, зіткнення різноманітних, перш за все економічних, інтересів, що в результаті дає новий результат. Вирішальна роль, на його думку, належить автономній, імманентній для людського суспільства властивості, яка відрізняє його від іншої природи - моральності, яка існує на фундаменті свободи. Як фізико-географічні умови, так і біологічна природа людини, визначаючи моральний прогрес людства, впливає на прогрес історичний [6, с.60]. Суспільство ж не тільки природний, але і трансцедентний суб'єкт, який живе в особливому світі по законам цього особливого світу.

Й. Фіхте в основу своєї філософії ставить діяльну активність людини. Але свідомість у нього є деміургом історії, а її суб'єктом виступає абсолютне і безумовне "я", а не конкретні люди в їх суспільних зв'язках і відносинах.

Найбільш глибоку, логічно послідовну об'єктивно-ідеалістичну теорію історичного розвитку створив Г. Гегель. Для нього суб'єктом історичного процесу є абсолютний дух, єдиною метою якого є "сама в собі свобода", бажання "знайти себе, прийти до себе і споглядати себе як дійсніcть" [7, с.356]. Знаряддями і засобами світового духа є бажання, інтереси і діяльність "історичних людей", "всесвітньо-історичних особистостей" та народів, які, реалізуючи волю світового духа, стаєють пануючими для даної епохи. Однак "не всі народи ідуть в рахунок світової історії. Кожен відповідно свому принципу виступає в свій момент. Потім він зникає зі сцени, мабуть, назавжди", - стверджував Гегель [8, с.205].

Своєрідно підходила до питань історичного процесу марксистська філософія. Його вирішальним фактором проголошувалось "матеріально-виробниче життя суспільства", яке і забезпечує існування та розвиток певних суспільних спільнот. Інші спільноти, які не мають в основі матеріально-виробничого базису, не грають такої ролі в суспільстві.

Визначальна роль матеріального виробництва в житті суспільства втілюється у вирішальній ролі народних мас (трудових верств) в історії людства, причому ця роль постійно зростає. Важливу роль відіграють і класи, існування яких, за К. Марксом, пов'язане з певними історичними фазами розвитку виробництва і які об'єднуються на основі об'єктивних виробничо-економічних інтересів. Класова ж боротьба, яка в основі своїй має "глибокий, об'єктивний, економічний, соціальний антагонізм" і була тим специфічним мотором, який Ф. Енгельс називав "безпосередньою рушійною силою історії".

Таким чином, марксизмом була запропонована "діалектична суперечність", що постійно перебуває у конкретно-історичному відтворенні. Об'єктивне і суб'єктивне розглядається в єдності як дві сторони єдиного історичного процесу, кожна з яких володіє відносною самостійністю і одночасно нерозривно пов'язана з іншою.

Як бачимо, згідно класичних уявлень людство послідовно проходить етапи свого історичного буття в заданому наперед світі згідно наявних законів, що визначають історичний розвиток. А тому, як зауважила Т. Кушерець, при будь-яких обраних відповідно даному закону початкових умовах індивід вільно зробить те, що вже "записано" в законі. І тоді свобода є тільки пізнана необхідність, а для суб'єкта немає ніяких інших свобод, окрім свободи усвідомлювати необхідність поступу історії [1, с.8].

В післякласичний період розвитку філософії межі визначення суб'єкту історичного процесу, а тим більше визначення його рушійних сил і факторів, значно розширились. На противагу субстанціальному підходу в класичному раціоналізмі виникає інший підхід до суб'єктивності, яка починає розглядатись через буттєвість. Буття людини, великих мас людей вже є предметом дослідження не у якості засобу реалізації ідей видатних людей, чи елемента безособового розвитку матеріального виробництва, а у їх повсякденності [9, с.9].

У XIX столітті було сформовано психологічний напрям філософії, який суб'єктом переважно визначав індивіда, а центр ваги переносив на психологічний фактор. Так, рушійними силами історичного процесу називались бажання, що породжують волю (Л. Уорд), наслідування (Г. Тард), біологічні потреби та інстинкти (Е.Уілсон, З Фрейд, А. Адлер, К.Юнг), емоційність (В. Дільтей).

Багато мислителів (В. Парето, П. Лавров, М. Михайловський, Т. Карлейль, А. Бергсон та інші) вважали суб'єктами історичного процесу великих особистостей - еліту, критично мислячих особистостей, які визначають розвиток культури людства і перехід до вищих форм суспільного устрою.

Так, на думку Бергсона, будь-який суспільний поступ здійснюється не еволюційним шляхом, а стрибком внаслідок експеременту, на який суспільство підштовхують; і штовхає його завжди хтось. А Х. Ортега-і-Гассет рух вперед і долю будь-якого суспільства взагалі пов'язував з аристократами (елітою), які є "людьми енергії", носіями кращих ідей і цінностей нації. Сама ж нація, на його думку, є тільки "людською маскою, організованою і структуризованою меншістю обраних індивідів" [цит. за: 2, с.22-23].

Ф. Ніцше визначав суб'єктом історії надлюдину, яка, прагнучи до влади, сама створює норми і правила суспільного співжиття. "Метою, - каже він, - є досягнення незмірної енергії величі, яка може створити людину майбутнього з допомогою дисципліни, а також через знищення мільйонів нездалих і недолугих…" [цит. за: 10, с.635]. Такого самого суб'єкта і волю до влади як рушійну силу визнавали представники Франкфуртської школи (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе).

Кризи і потрясіння ХХст. спричинили появу екзистенціальної філософії, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття і зосередилась навколо проблеми людини, яка поринула в потік подій і втратила контроль, наполегливо шукає своє місце в світі. Представники цього напряму наголошують на тому, що людина приречена перебувати в історії і не може прожити поза нею, але може знайти в собі сили сприйняти і витерпіти її. Суб'єкт історії (чи то народ у М. Хайдеггера; чи людина, яка формує історичну культуру у К. Ясперса; чи творча людина, яка ототожнюється зі свідомістю у Ж.П. Сартра) знаходить вихід і джерело сил у духовних факторах (відповідно світі символів та історичній пам'яті народу; духовній єдності людства, яка грунтується на вірі і спрямовує історичний поступ до свободи; творчій свідомості, яка реалізує історичну ситуацію шляхом людського вибору і дій).

Представники теорій локальних цивілізацій (Н. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, А. Вебер) суб'єктами визнають історичні народи (відповідно "культурні типи", "культурно-історичні типи", "цивілізації", "всесвітньо-історичні культури"), соціальна діяльність яких відповідає історичному часу і які змінюють один одного у відповідності зі зміною цього духу. Рушійною силою, згідно Тойнбі, є "виклик часу" і відповідь на нього, яку здійснюють генії, творчі меншини - еліти, долаючи інертну чи відкриту ворожість соціального оточення [11, с.251-259]. Вебер розвиток людства пов'язував з результатами взаємодії трьох універсaльних складових факторів: духовного (релігія, філософія, мистецтво), науково-технічного (матеріального, економічного) і соціального (суспільно-політичного) [2, с.40].

Одночасно протягом ХІХ - ХХ століть модернізується і ряд спроб вирішення проблеми суб'єкта історичного процесу, здійснені філософськими напрямами попередніх періодів.

Позитивісти (О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм) головну роль відводили суспільству чи певному соціально-природному організму, які визначають розвиток і діяльність всіх складаючих його суб'єктів (особи, стану чи класу). Його прогрес визначається взаємодією біологічних, "астрономічних" (космічних) і соціальних законів, хоча основний вплив на розвиток суспільства спричиняє інтелектуальна еволюція людства як еволюція його свідомості (Конт). Важливою умовою є гармонія у суспільстві, яка визначається вмінням узгодити інтереси людей і дії соціальних груп та інститутів шляхом "соціального контролю" держави і церкви (Спенсер) і дотриманням соціальної (політичної, правової, моральної) дисципліни (Дюркгейм).

Неокантіанці і неогегелянці у своїх поглядах опираються в основному на позиції своїх Великих Попередників. Перші (В. Віндельбанд, Г.Ріккерт), проголошуючи ідею "індивідуальної історичної причинності", звертаються до надісторичних цінностей, які у своїй сукупності утворюють ідеальний, незалежний від людей, вічний трансцедентний світ, ідеалами якого і керуються люди. Неогегелянці (Б. Кроче, Р. Коллінгвуд) вважають людей лише символами історичних процесів, які творяться їхніми власними руками "за вказівкою" абсолютного духу.

Представники релігійної філософії (Е. Жильсон, Т. Марітен, Ю. Бохенський, М. Мюллер) головною причиною історичних процесів вважають Бога, який вкладає в історію сенс і обумовлює історичну долю людини.

Подібних поглядів дотримувались і представники російської релігійної філософії (М. Бердяєв, В. Соловйов, П. Флоренський, Л. Шестов, М. Лосський), вважаючи, що "є пролог на небі, в якому завдана світова історія, поставлена тема її" [12, с.35]. Людська історія пронизана "откровенням людини Богу", є "постійною боротьбою початку волі і початку примусу і постійним переходом від одного початку до іншого" [Там само, с.158-159].. Кінцева ж мета історії - це перехід, повернення земної історії в історію небесну.

Як бачимо, філософська думка, особливо останніх двох століть, висунула багато гіпотез щодо вирішення проблеми суб'єкта і рушійних сил історичного процесу. Крім вже згаданих, рушійними силами розвитку визначались: етнічні умови, головним чином боротьба рас (Л. Гумплович, Ж. Гобіно), взаємодія біологічних, фізико-хімічних і соціальних факторів при переважанні останніх і особливій ролі ідей (П. Сорокін), науково-технічний фактор (Р. Арон, У. Вістоу, Дж. Гелбрейт, Д. Белл, О. Тоффлер), досконала комунікація (Ю. Хабермас) та інші.

В теоретичних роздумах останніх десятиліть здійснено відхід від ідеї лінійного розвитку історії, а увагу було звернено на неповторне, самоцінне буття в даний момент. Не випадково К. Поппер, взагалі заперечуючи історизм, будь-які твердження про майбутнє називав "безпідставними пророцтвами". Ніщо не всановлене як закон, а лише встановлюється в цій якості "тут і тепер". І це "тут і тепер", як вказує Т. Кушерець, не є точкою на стрілі історичного часу, а само є приріст часу, його плинність. Метафорою такої філосіфії історії є свобода часу і простору історичної дії [1, с.8].

Що ж до української філософської думки, яка розвивалась як органічна частина філософії світової, то в ній можемо прослідкувати як певні спільні тенденції в поглядах на суб'єкт історичного процесу з думкою світовою, так і особливі здобутки, зрощені на власнім грунті.

Подібно до світової традиції, на певних історичних етапах української філософської думки суб'єктом суспільного розвитку визнавались Божественний задум (мислителі Київської Русі), збагачена знаннями і моральністю творча людина (українські гуманісти, діячі Києво-Могилянської Академії, просвітителі). Однак знаходимо тут не стільки абстрактні пошуки, а орієнтацію на внутрішні проблеми людини, особливе гуманістичне звучання українських мислителів.
Українські романтики (М. Костомаров, П. Куліш) суб'єктом історичного процесу вважають народ, який рухається накресленим Богом шляхом людства до спасіння. Куліш особливу роль відводив селянину, хуторянину, якого вважав справжнім охоронцем українського народного духу. За переконанням романтиків в майбутньому український народ має посісти особливе місце у суспільному розвитку.

З кінця ХІХ століття - до першої чверті ХХ століття представники української філософської думки, які були одночасно і визначними політичними та громадськими діячами, вирішували проблему суб'єкта історії, виходячи з атмосфери і завдань, які стояли перед ними як ідейними виразниками свого народу в епоху розгортання нової хвилі національно-визвольного руху. Продовжуючи розвивати українську національну ідею, започатковану Кирило-Мефодіївським товариством, громадівці здійснюють на рівні філософської рефлексії виокремлення України як суб'єкта історичного процесу і намагаються піднести цю ідею до рівня народного усвідомлення.

Українські суспільники (М. Драгоманов, С. Подолинський, І. Франко, О. Терлецький та інші), виходячи з матеріалістично-позитивістських тенденцій, які були особливо популярними у другій половині ХІХ століття, суб'єктом історії визначали народ (трудові верстви або громади), оскільки поділ праці і виробнича діяльність визнавались головним рушієм людського поступу. Велику роль в цьому процесі відіграють і знання, які в народні маси повинна нести інтелігенція. До останньї ж вцілому мислителі ставились зі зневагою і тільки у Франка інтелігент повинен виступити героєм, "будителем", який, вносячи в етнічні маси національну ідеологію, перероджує її в новий тип спільноти - націю.

У період змагань українського народу за побудову Української держави першої чверті ХХ століття проблема суб'єкта історичного процесу постала з особливою вагою.

Таким суб'єктом українські громадські діячі і мислителі визначають народ (М. Грушевський), або націю (В.Винниченко, В.Липинський), що вплетені у всесвітню історію людства як неповторні національні індивідуальності. Суть історичного розвитку такого суб'єкта вбачається у побудові власної державності.

Важливу роль в цьому процесі відіграють історичні постаті, які Грушевський (як позитивіст) визначав результатом епохи і середовища. А на думку Липинського необхідною умовою державного існування є наявність провідної верстви, аристократії (еліти), яка повинна бути "витворена". В цьому вирішальна роль відводиться інтелігенції. І тільки єднання аристократії та народу веде до створення нації.

Визначальними ж факторами історичного народу у Грушевського визнається вся сукупність політичних, економічних та культурних чинників, які можуть доповнюватись хіба що можливістю "відпорної енергії національної самоохорони перед небезпекою національної смерті" [13, c.19].

Так само наголошуючи на важливості територіального фактору, який визначає психологію нації, до суми важливих підстав історичного процесу та історичної волі Липинський додає роль ідей, моралі та "найвищого напруження сил, енергії" членів спільноти, межа волі яких визначається хіба що волею Бога. Винниченко ж, в свою чергу, визначальними вважав фактори духовні.

Як бачимо, українськими мислителями даного періоду було досить повно визначено як суб'єкт, так і рушійні сили історичного процесу.

Коли ж спроби побудови Української держави 1917-1920рр. зазнали невдачі, погляди частини українських мислителів радикалізуються. Настає період переосмислення і нових пошуків відповіді на питання хто ж є дійсним і непримиренним творцем історії. Мабуть, найяскравіше свої погляди в цей час виразив Д. Донцов, який у своїй ідеї політичної нації звертається до поглядів Ніцше, вбачаючи сенс життя і його розвиток не у "високій культурі", а у волінні людському, не в розумі, а у волі. На цьому й грунтується запозичений Донцовим ідеал активної і спрагненої влади "надлюдини" як "найважнішого чинника історії", оскільки тільки "боротьба за існування є законом життя".

На сучасному етапі українські філософи виходять за межі постулатів "діалектичного матеріалізму", який панував у вітчизняній літературі протягом кількох десятиліть, і вливаються у плюралістичне середовище філософії сучасності. Вираженням цього стала поява нових досліджень з багатьох філософських проблем, зокрема питання суб'єкта історичного процесу, актуальність якого диктує сьогодення нашої держави і всієї світової спільноти.
На завершення публікації зробимо деякі узагальнюючі висновки щодо вирішення даної проблеми у філософії.
По-перше, як ми переконались, мислителі по-різному визначали суб'єкт історії, часто у відповідності з історичою епохою чи завданнями, які стояли перед ними або їх народом,

По-друге, незалежно від того, хто (що) визнавався суб'єктом історичного процесу - особистість, соціальна група чи спільнота, Бог чи абсолютний дух, - він виступає активним, діяльним, цілеспрямованим. Завдання, які суб'єкт перед собою ставить, і діяльність, яку він здійснює, носять прогресивний характер і співзвучні (зумовлені) історичній необхідності чи епосі.

По-третє, незалежно від того, хто здійснював діяльність, в її основі незмінно присутній інтерес чи певні потреби. Часто це був інтерес матеріальний, але тільки ним спонукальні мотиви діяльності, як правило, не обмежуються (згадаймо хоча б "специфічний" інтерес абсолютного духа у Гегеля).

По-четверте, мислителі визначали різноманітні інші рушійні сили і фактори історичного процесу. Але вирішальним переважно вважався якийсь один фактор чи сукупність факторів одного типу. Це зумовлювало досить однобокий підхід до проблеми, а значить від початку закладалась можливість його спростування чи уточнення з іншої позиції. В свій час таке узагальнення викликало заперечення М. Ковалевського, який наголошував на зв'язку і взаємозалежності факторів історичного процесу у конкретній дійсності: "Говорити про фактор, тобто про центральний факт, який тягне за собою всі інші, для мене теж саме, що говорити про ті краплі річкової води, які своїм рухом зумовлюють переважно її течію. Насправді ми маємо справу не з факторами, а з фактами, з яких кожен так чи інакше пов'язаний з масою інших або зумовлюється чи їх зумовлює" [цит. за: 14, c.522]. Така постановка питання у своїй суті містить дуже важливе раціональне зерно. Не випадково, все більше суспільствознавці сходяться сьогодні на визнанні взаємозв'язку і переплетіння різноманітних факторів в історичному процесі. Все частіше в літературі зустрічається їх більш чіткий поділ на фактори суб'єктивні (залежні від свідомості і діяльності людей) і об'єктивні (пов'язані переважно з матеріальними відносинами і природними умовами життя суспільства), причому обов'язково підкреслюється важливість їхньої взаємодії і необхідність їх співставлення під час з'ясування причинно-наслідкових зв'язків у житті суспільства. Все це вкотре змушує нас задуматись над багатогранністю всього, що існує в цьому світі, в тому числі над багатоспекторністю історичного процесу і нашого життя як його частини.

1. Кушерець Т.В. Соціально-історичний суб'єкт: сутність, структура, типологія. Автореферат дисертації... кандидата філософських наук.- К.,1993.- 16с.
2. Щекин Г.В. Социальная философия истории (теория социального развития): Монография.- К.,1996.- 152с.
3. Антология мировой философии: в четырех томах.- М.,1970.- т.2.- 776с.
4. Гоббс Т. Сочинения: в двух томах.- М.,1991.- т.2.- 735с.
5. Кант И. Идея всемирной истории во всемирно-гражданском плане //Кант И. Сочинения: в шести томах.- М.,1963.- т.6.- с.7-23.
6. Калинников Л.А. Проблемы философии истории в системе Канта.- Л.,1978.- 151с.
7. Антология мировой философии.- М.,1971.- т.3.- 759с.
8. Гегель. Работы разных лет: в двух томах.- М.,1971.- т.2.- 630с.
9. Ліщук Т.П. Об'єктивація суб'єктивності як філософська проблема. Автореферат дисертації... кандидата філософських наук.- К.,1994.- 17с.
10. Рассел Б. Історія західної філософії.- К.,1995.- 759с.
11. Тойнби А. Постижение истории.- М.,1991.-736с.
12. Бердяев Н.А. Смысл истории.- М.,1990.- 173с.
13. Грушевський М.С. Історія України-Руси: в11т., 12кн.- К..,1991.- т.1: до початку ХІ віка.- 636с.
14. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество.- М.,1992.- 543с.


R. O. Pyatkivsky
THE SUBJECT'S PROBLEM OF THE HISTORICAL PROCESS IN THE PHILOSOPHY

In the article the author looks at the main approaches of the decision of the subject's problem of the historical process in the world philosophy from the antiquity to modernity. According to the historical epoch or tasks that were put before foreign and Ukrainian philosophers the views on the subjects and motive powers of history changed. The author adheres to the persuasion that the decision of this problem is necessary to be provided through the dialogue of various conceptions.

Подано за: Пятківський Р.О. Проблема суб'єкта історичного процесу у філософії // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. - 2001. - Вип. II. - С. 52-61.

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»