НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Пятківський Р.О.

Роль інтелігенції у суспільному житті: українські філософські концепції кінця XIX - першої чверті XX століть

Вагому роль в історії людської цивілізації відіграє інтелігенція - творець інтелектуальних, духовних цінностей будь-якого народу, що виступає своєрідним посередником між своєю спільнотою й знаннями всього людства. Без інтелігенції як носія певної системи цінностей і норм гуманістичного мислення не можливо в жодному реальному соціумі сформувати основи громадянського суспільства, про яке так багато говорять в Україні сьогодні. Від цієї соціальної групи в значній мірі залежить не лише духовний стан будь-якої спільноти, але і її стабільність. Ось чому інтелігенція повинна завжди перебувати в центрі досліджень філософських наук. Не останню роль в процесі пізнання цієї духовної еліти відіграє вивчення і використання досвіду її осмислення українськими філософами минулого, зокрема кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть.

Протягом останніх років ряд українських науковців звертались до питання ролі інтелігенції в суспільному житті і, зокрема, її філософської інтерпретації. Своє дослідження присвятив вивченню соціального становища і участі української інтелігенції у суспільно-політичному русі на рубежі ХІХ-ХХ століть Г.Касьянов [1], філософськи осмислювали її націотворчу функцію О.Забужко [2] і М.Розумний [3]. Однак до сформульованої у назві даної статті проблеми згадані автори зверталися лише дотично, у контексті вирішення своїх основних дослідницьких завдань.

Мета нашої публікації - розкрити основні концепції та оцінки ролі і місця інтелігенції у суспільному розвитку, з'ясувати динаміку цих ідей, зумовлену епохальними змінами у системі цінностей українського соціуму і його провідних мислителів під впливом складних історичних подій кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть.

У певні періоди інтелігенція відіграє у суспільствах виключну роль. В Російській імперії, а значить і на території України, таке місце вона посідає протягом ХVІІІ - перших десятиліть ХХ століття. За умов деградування або недорозвиненості верств і класів, які могли б дати українству повноцінний політичний провід, нечисленна національна інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть навіть повністю перебирає цю функцію на себе. До її числа, зокрема, входили і найвизначніші мислителі періоду, в історіософських і суспільно-політичних поглядах яких не могло таким чином не відобразитись питання місця і ролі інтелектуальної верстви в історичному процесі.

Українська філософська думка кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть у поглядах на роль і місце інтелігенції у суспільному розвитку сформувала три менш-більш чітко виражені підходи. Це зумовлювалося принциповою різницею у інтерпретації суспільного буття людей, його змісту, сенсу і спрямованості.

Перший з них, сформований на засадах народницького напрямку, який пізніше склав основу поглядів ліберально-соціалістичної інтелігенції, цілком у дусі позитивізму закономірний прогрес людства ставив у залежність від безперервного розумового розвитку, досягнутого ним рівня науки. Покликання сприяти вселюдському поступу і природна, культурна та моральна прив'язаність до власної спільноти закономірно спрямовують зусилля інтелігенції на реалізацію об'ємного завдання - служити добробутові і просвіті свого народу, нести словом і книгами передові всесвітні думки на його ґрунт. Ідейні підстави діяльності інтелігента чітко окреслив М.Драгоманов своїм власним кредо: "...космополітизм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах культурної праці!" [4, с.466].

Ідеологемою народницької інтелігенції стало визнання народу (трудових верств) вирішальною силою суспільного розвитку, справжнім суб'єктом історичного процесу, а тому незмінною вимогою до освіченої верстви ставилось, словами М.Грушевського, "...тримати руку на пульсі народного життя і йти в ритм його биття. Воно тільки нам закон, йому ми мусимо коритись, його голосити всім, без огляду чи воно буде їм приємне, чи ні" [5, с.97].

Думка про те, що "не нарід для інтелігенції, а інтелігенція для народу", яку вперше серед українських мислителів висловив М.Драгоманов, ставилась категоричним імперативом. Ця категоричність вже у М.Павлика для інтелігенції, відірваної від свого народного ґрунту, звучить страшним вироком, який повністю нівелює її будь-яку функціональну придатність і цінність як соціальної групи: "...не мати найменшої думки помочи своїм братям ("робочій масі" - Р.П.) - значить іти напротив поступу, напротив добра людскосьті" [6, с.380]. Отже, без свого народу інтелігенція не може відіграти в історії позитивну роль, якщо не відбутись, то хоча б наблизитись до рівня суб'єкта.

Інша річ - інтелігенція, яка знаходиться з простим народом, працює на його користь. Без таких освічених людей, без передової суспільно-політичної думки трудовим масам важко усвідомити своє становище і підібрати шляхи для проведення змін. Проте така взаємодія між інтелігенцією й народом існує далеко не в кожній країні. До числа таких українські мислителі із сумом відносили й Україну. Від такого ненормального стану, коли "країна відділена від свого мозку", терпить весь соціум. Виправити таку ситуацію можна лише за умови повернення інтелігенції до роботи серед свого народу, осілого співжиття з ним [7, с.326]. Це дозволить освіченій верстві наблизитись до розуміння справжніх потреб трудівників, здобути у них довіру, а значить вона зможе виконати свою основну місію - ширення найвеличніших здобутків світової думки (насамперед ліберальних і соціалістичних ідей).

Освічена верства, за переконанням мислителів народництва, мала зробити з робочих людей політичну силу, здібну взяти колись у свої руки управу країною і повести її відповідно до всесвітнього поступу. Традиційна ж держава (особливо абсолютистська централізована) у майбутньому повинна бути знищена, оскільки вона є тягарем для селян і робітників.
В умовах революційних подій початку ХХ століття, які охопили Російську імперію, значно зростає, на думку М.Грушевського, роль української освіченої верстви у долі свого народу. "Украинскій народъ ждетъ отъ своей интеллигенціи, чтобы она добилась и создала для него условія культурнаго и политическаго существованія, при которыхъ онъ пересталъ бы быть пассивнымъ и безучастнымъ зрителемъ совершающагося, - условія нестесненнаго культурнаго и общественнаго національнаго развитія", - писав історіософ [8, с.V].

Щоб змінити ж соціальне і національне становище пригнобленого народу, інтелігенція повинна піднести його політичну культуру і організувати, вносячи в маси ідеальні напрямки й директиви. При цьому лише цивілізована боротьба між партіями, які "знайшли між собою той середній термін своїх спеціальних національних домагань", утворення "морального союзу" між ними стане найкращим свідченням їх здатності виконати свій елементарний обов'язок перед народом [9, с.41-42].

Інтелігенція, забезпечивши умови існування і подальшого саморозвитку простого народу, на думку народників, повинна в майбутньому злитися з ним. Якщо ж цього не відбудеться, то вона може перетворитись сама на провідну правлячу верству, але це б відразу означало, за тією ж народницькою концепцією, перехід на позицію "ворога трудових верств" і, як наслідок, ворога вселюдського поступу.

Однак М.Драгоманов застерігав, що інтелігенція, як охоронець вселюдських здобутків, мусить бути готовою запобігти зруйнуванню народом тих цінностей, які виробились культурою і незрозумілі йому, врешті-решт, запобігти викиду руйнівної сили стихійного руху, який призведе до "самодержавства народу" чи диктатури самодержця іменем народу [10, с.183]. Інтелігент, на його думку, не повинен підлагоджуватись під "консерватизм народу", а тільки, опершись на народну основу, двигнути цілу спільноту вперед.

Не надавали особливого значення інтелігенції в суспільному житті й українські прихильники "ортодоксальної" соціалістичної ідеології. Вони вбачали в ній лише окремий дрібнобуржуазний клас із "самолюбними класовими інтересами" [11, с.126]. Єдиним прагненням і завданням інтелігенції, якщо вона не хоче взагалі опинитися на узбіччі суспільного розвитку, мусить бути не спроба очолити й спрямувати пролетаріат (самодостатній головний суб'єкт історичного процесу, залежний насамперед від економічних об'єктивних чинників), а, перейнявшись пролетарським ідеалом, допомогти йому у становленні єдиної пролетарської світової сім'ї.

В будь-якому випадку не важко помітити, що українські мислителі, які репрезентували перший із підходів щодо оцінок ролі інтелігенції у суспільному житті (умовно назвемо його народницьким), фактично відмовляли їй у праві бути самостійним суб'єктом історії. Діяльність освічених верств розглядалася не більше як важливий фактор, що може вплинути на ефективність, темпи суспільного розвитку, але далеко не визначає його хід. Основним критерієм оцінки ролі інтелігенції виступала наближеність її діяльності до народних потреб, здатність виконувати функцію посередника між загальнолюдськими знаннями і власним духовно-культурним середовищем. Інтелігенція повинна сприяти всебічному розвитку свого народу, при необхідності підштовхнути його на шлях світового поступу, яким рухаються інші спільноти, однак надалі повинна залишити місію історичної творчості в її руках. Така недооцінка ролі освіченої верстви у суспільному житті тривалий час залишалась домінуючою у вітчизняних соціальних теоріях.

Однак із другої половини ХІХ століття національно-визвольні рухи недержавних народів демонстрували важливість духовної активності освічених верств у цих процесах, недопустимість відриву їхньої діяльності від вирішення конкретних доленосних завдань, що стояли перед цілими спільнотами.

В Україні, за відсутності міцного класу буржуазії й пасивності, неорганізованості народних мас частина українських мислителів (зокрема, Т.Зіньківський, М. Міхновський, І.Франко тощо), звертає особливу увагу на інтелігенцію. Так поступово формується другий підхід в оцінці ролі інтелектуальної верстви у суспільному житті.

Визнання Т.Зіньківським того, що "...яка не буде погана інтелїґенция, хоч би народ мав, виробив які хороші основи життя, а все вона (інтелїґенция) має найбільшу вагу в історії народу, вона перед веде і може завести свій народ в вовківню, в вир, в проваллє і занапастити його" [12, с.84] (курсив наш - Р.П.) стало першим свідченням появи принципово нового підходу в українській історіософії, адже досі про інтелігенцію як головного суб'єкта у розвитку соціуму в ній не говорилось.

Прагнучи якнайпереконливіше підкреслити важливість дотримання якісно нового погляду на націю як органічне ціле, що складається з двох рівновартісних складників - інтелігенції й маси, М.Міхновський доводив свою думку аж до проголошення того, що "...українська інтелїгенция єсть само суспільство у мінїятурі, стремлїння суспільства - се стремління інтелїгенциї, пориви інтелїгенциї - се пориви й сімпатиї цїлого суспільства" [13, с.69]. Іменем народу і за його підтримки вона може творити нове суспільне життя, реалізувати великий національний ідеал. Але інтелігенція ніколи не повинна забувати про те, що сама є тільки предтечею свого народу.

Прихильники органічності нації критикували мислителів українського народництва й лібералізму за надто вузьке розуміння нації як плебсу, недооцінку ролі інтелігенції, завдання якої формулювались односторонньо, етично, а не соціолoгічно, тобто ненауково. Найбільш неприпустимим вважалось протиставлення освіченої верстви і народних мас один одному, адже збереження існуючого глибокого розриву між інтелігенцією і простим народом, відтягнення їхнього зближення становить велику небезпеку для національного розвитку і всього майбутнього України.

Щоб досягнути повноцінного національного становлення, інтелігенція повинна відповісти на оклик доби "систематичною працею на кожнім полі". Вона зобов'язана розворушити народ в ім'я його інтересів, наболілих потреб, або ж просто скерувати розворушення, яке вже існує. Опікуватись загальнонаціональними потребами є взагалі умовою добробуту і нормального існування самих працівників так званих "інтелігентних фахів", запорукою того, що вони не будуть випихнуті з них представниками пануючої нації. Тобто, "класовий інтерес" інтелігенції співпадає з інтересами всієї нації [14, с.98-99].

Отже, місія інтелігенції, словами І.Франка, полягає у тому щоб "...витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм… " [15, с.404]. Характерно, що це завдання інтелігенції мислитель формулює саме як "витворити" націю, а не "спрямувати" народ до цього переродження, чи, що найбільше з того, що могла собі дозволити народницька історіософія - "створити умови" національного розвитку для свого народу" (пригадаймо, як це звучить у М.Грушевського). Як відомо, здатність творити, відігравати організуючу функцію в суспільстві виступає однією з найвизначальніших ознак справжнього суб'єкта історії.

Однак інтелігенція не зможе виступити суб'єктом історичної долі своєї спільноти, якщо не віднайде національний ідеал, не поверне свої сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, не проявить готовність до самопожертви заради нього. Наявність національного ідеалу в інтелігенції виступає своєрідним тестом на її придатність виконувати роль суб'єкта, адже, як із сумом нагадував І.Франко, "...не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі, а ті, що лишилися на своєму грунті, попадали в зневіру і апатію" [16, с.283] (тобто втрачали суттєві ознаки творця суспільного розвитку). Тому українській освіченій верстві необхідно якнайшвидше повернути свій авторитет серед народної маси, щоб за її підтримки провести якісні зміни в суспільному житті. Лише за таких обставин вона зможе виробити із себе повноцінну національну інтелігенцію і міцно поставити свою національну справу.

Проблема самопосвяти освічених верств своєму народу в прихильників органіцизму нації ставиться в етичну площину не тільки щодо народної маси (як у виразників попереднього, народницького напряму), а насамперед щодо свого "Я". Тільки відчувши себе морально зобов'язаним і перед народом, і перед собою, інтелігент кинеться до всесторонньої праці з метою забезпечити "органічний ріст" своїй нації. Це ж важливо для будь-якої спільноти, адже, як писав Т.Зіньківський, "...народови з сьвідомою себе і міцною інтелїґенциєю полїтична неволя не вельми страшна: хоч вона спиняє поступ, нищить культуру, руйнує, грабує, а проте зовсїм зруйнувати, зовсїм знищити народність таку нїякий деспотизм не здолає" [17, с.293].

Т.Зіньківський, І.Франко, М.Міхновський та ряд інших українських мислителів гостро критикували тих інтелігентів, які вважали себе космополітами, "вселюдами". Справжній космополіт, на думку українських мислителів, повинен бути перш за все націоналом, який опирається на ідеї гуманізму. Бо ж, як підкреслював Т.Зіньківський, "...той, хто зве себе космополїтом і цураєть ся позитивної працї для свого народу, той нероба і ледащо; щоб же бути космополїтом, треба працювати для сьвітового добра, а найпродуктивнїша дорога сїй сьвітовій праці, - се праця для свого народу..." [12, с.107]. "Вселюд" же, за переконанням українських мислителів, не те що не може виступати суб'єктом суспільного життя, а взагалі проголошується ворогом, зрадником своєї нації (а не тільки простого народу, як у мислителів народницької ідеології).

Прихильники органічності нації доводили необхідність солідаризації окремих частин соціуму, зосередження спільних зусиль на досягнення повної національної самостійності - головної умови культурного життя нації. Тому диференціацію інтелігенції українські мислителі проводили не за класовою орієнтацією, а за власним національним самовизначенням, в залежності від ґрунту, на який спрямована їхня духовна діяльність.

Таким чином, зміна в оцінках ролі інтелігенції відбулася у творчості окремих українських мислителів після їхньої відмови від абсолютизації фатуму економічного поступу і визнання суб'єктивного чинника вирішальним, творчим в історії, а також внаслідок перенесення акценту у визначенні її головного суб'єкта з простого народу на органічну націю. Як наслідок, інтелігенція проголошувалась поруч з народом повноцінним суб'єктом суспільного розвитку, причому в окремі історичні моменти (зокрема, на етапі націотворення) саме в її руках знаходилась значною мірою доля всього соціуму.

Звичайно, те, що українські мислителі-органіцисти визнавали за інтелігенцією особливу роль у суспільному житті, зовсім не означало, що вони не бачили тої невідповідності ознак між інтелігентом-суб'єктом і реальним українським інтелігентом кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть. Проте, на відміну від більшості мислителів інших напрямів, вони не втрачали надії, що врешті-решт освічена верства віднайде або ж виховає в собі необхідні ознаки провідника і просвітителя народу.

Третя з-поміж основних українських історіософських концепцій кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть щодо ролі інтелігенції у суспільному житті, яка суттєво відрізнялася від розглянутих вище, була оформлена В.Липинським. Вияснюючи причини невдачі українського визвольного руху 1917-1920 років і розробляючи ідеологічні основи організації української нації через власну державу в майбутньому, він намагався розкрити слабкі сторони інтелігенції як окремої верстви і визначити її справжнє функціональне призначення в житті соціуму.

В.Липинський скептично сприймав програму позитивізму, із застереженням відносився до верств, які в ХІХ столітті висували претензії на політичний провід нації - буржуазії та інтелігенції. "Позитивістична утопія Оґюста Конта, - писав український мислитель, - яка каже, що націями повинні правити виборні найбільш освічені інтелігенти, останеться певне на віки неосягненою мрією тому, що од початку світа і мабуть до його кінця націями правили, правлять і будуть правити найсильніщі" [18, с.149]. До числа останніх інтелігенція з етосом й ідеологією інтернаціоналістів і космополітів, за глибоким переконанням видатного історіософа, аж ніяк не належать.

Насамперед здекласована інтелігенція, яка виникає внаслідок збагачення та інтенсивного економічного життя націй, ніколи сама не володіє справжньою матеріальною силою, а тому змушена шукати її поза собою. Як посередник між реальною (хоч і "прихованою") багатою владою і простим народом вона виступає слухняним знаряддям у руках першої, поки сильний державний апарат дає їй посади, але стає страшно революційною, коли цих посад не вистачає. Якщо ж в середині нації не існує сильних матеріальних верств, які могли б забезпечити існування здекласованій інтелектуальній верстві, то вона нерідко починає шукати підтримку за її межами. Так була не проти зробити, на думку В.Липинського, і українська демократична інтелігенція в перші десятиліття ХХ століття, яка намагалась виконувати суто роль посередника між Російською державою й українськими народними масами. Навіть гасло "йти з народом", яке проголосила ця інтелігенція, була доказом не справжнього "народолюбства", а притаманного всім політикуючим здекласованим інтелігентам матеріального безсилля, що змушувало їх підлаштовуватись до своїх мандатодавців. У приході до влади саме цієї "найслабшої громадської групи на Україні" мислитель вбачав головну причину поразки українських державницьких змагань 1917-1920 років.

"Сила і авторитет, - підсумовував В.Липинський, - дві прикмети, без яких не може зявитись в нації провідна, обєднуюча та організуюча її група - це не прикмети політикуючої інтелігенції" [18, с.71]. Однак в історичні моменти, коли панує в нації деморалізація національної аристократії і всієї спільноти, демократичні інтелігенти все ж нерідко приходять до влади, привносячи своїм правлінням ще більшу руїну і занепад.

Таким чином, здекласована інтелігенція, яка при допомозі своєї більшої освіти використовує громаду (націю, державу, клас) для себе, яка живе з політики і преться до політичної влади, претендує не на службову, а на провідну роль в суспільстві, на думку В.Липинського, відіграє в історії, як правило, не прогресивну, а деструктивну роль, а тому не може вважатись головним суб'єктом суспільного розвитку.

Однак існує ще друга група інтелігенції, яка за своїми "громадськими хотіннями" значно відрізняється від першої, присвячує себе, свої знання службі для громади, а значить виконує одну з найбільш почесних і найбільш тяжких громадських ролей в житті націй [18, с.143].

Освічені верстви не мають спільного економічного інтересу, на основі якого вони могли б об'єднатись в єдину групу супроти інших груп і їхніх інтересів, а тому не здатні до повноцінної політичної ролі, окрім як через політичну конкуренцію поміж собою. Тому вони повинні виконувати єдину належну і доступну їм роль в суспільстві, здійснювати моральний і духовний провід націями. Своєю працею інтелігенція мусить допомагати правити тим, хто має реальну матеріальну силу для управління (тобто бути помічником національної аристократії), виконувати роль ідейної опозиції, критика якої сприятиме проведенню потрібних реформ з боку правлячої аристократії і формуванню організованих нових верств аристократії з-посеред незадоволених існуючим правлінням. Такою ідейною політичною працею інтелігенція, на думку В.Липинського, не те що не приносить шкоди спільноті, а навпаки дає той необхідний і нормальний фермент, який підтримує життя і розвиток націй.

Найбільш гарячим бажанням інтелігенції повинно бути прагнення забезпечити свою націю однією об'єднуючою політичною ідеологією, великим поривом духа прищепити всім класам поняття політичної і національної єдності, а не жити з розбивання нації на пожираючі себе партії та ідеології. Лише тісна співпраця між консервативною і поступовою групами інтелігенції, вважав В.Липинський, мала б допомогти вилікувати Україну від хвороби "недержавности".
Таким чином інтелігенція у В.Липинського не виступає самостійним суб'єктом, вирішальною силою історичного процесу. Однак вона може якісно впливати на суспільне життя, виконуючи свою надзвичайно важливу ідеологічну функцію, зайнявши свою нішу в національній будові.

Як бачимо, в українській філософії кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть сформувались три досить відмінні оцінки ролі інтелігенції в суспільному житті - своєрідні теза, антитеза і синтез. Якщо мислителі українського народництва недооцінювали роль інтелігенції як суб'єкта, обмежуючи її функцію служінням "єдиному творцю історії" - трудовому народу (теза), то прихильники органічності нації навпаки покладали на неї особливу місію у творенні суспільного життя, насамперед при організації етнографічної маси населення в націю як соціальне ціле (антитеза). І, нарешті, своєрідним "синтезом" виступають історіософські погляди В.Липинського, який, загалом не визнаючи за інтелігенцією роль провідника соціального суб'єкта, визначив її місце як виконавця ідеологічної функції в його середовищі, підкреслив , що без цієї верстви будь-якій спільноті буде важко самоутвердитись і відігравати самостійну роль в історичному процесі. У значній мірі така відмінність оцінок освіченої верстви в українських філософів зумовлювалась тим, які сили в історичному розвитку вони визнавали вирішальними - об'єктивні (народництво) чи суб'єктивні (органіцисти, В. Липинський), як пояснювали вони його перебіг - на раціональній чи ірраціональній основі.

1. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ - ХХ століть: Соціально-політичний портрет. - К., 1993. - 176с.
2. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. - К., 1992. - 117с.
3. Розумний М. Українська ідея на тлі цивілізації. - К., 2001. - 288с.
4. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Літературно-публіцистичні праці: У 2т. - К., 1970. - Т.1. - С.428-482.
5. Грушевський М. Вільна Україна. Статті з останніх днів // Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1991. - С.95-109.
6. Павлик М. Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині: Відчит Михайла Павлика на вечерку в пам'ять Маркіяна Шашкевича у Львові, дня 24 червня, 1876р. // Твори. - К., 1959. - С.359-387.
7. Драгоманов М. "Переднє слово" [до "Громади" 1878р.] // Вибране: "...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні". - К., 1991. - С.276-326.
8. Грушевскій М. Предисловіе // Грушевскій М. Освобожденіе Россіи и украинскій вопросъ: Статьи и заметки. - С.-Петербургъ, 1907. - С.III-VIII.
9. Грушевський М. На руїнах // Грушевський М. З біжучої хвилі: Статті й замітки на теми дня 1905-6р. - К., 1906. - С.33-43.
10. Депенчук Л., Лук М. Історіософія та соціальна філософія Михайла Драгоманова. - К., 1999. - 208с.
11. Розлом Революційної Української Партії // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріяли. - Мюнхен, 1983. - Т.1. - С.125-130.
12. Зіньківський Т. Молода Україна, її становище і шлях // Писання Трохима Зіньківського / Зредагував Василь Зайченко. - Львів, 1896. - Кн.2. - С.81-119.
13. Міхновський М. Самостійна Україна // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріяли. - Мюнхен, 1983. - Т.1. - С.61-72.
14. Справа української інтелїґенциї в програмі Української Народньої Партиї. - Чернівці, Б.р. - 112с.
15. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Зібрання творів: У 50т. - К., 1986. - Т.45: Філософські праці. - С.401-409.
16. Франко І. Поза межами можливого // Там само - С.276-284.
17. Зіньківський Т. Фихте Старший // Писання Трохима Зіньківського. - Львів, 1896. - Кн.2. - С.289-309.
18. Липинський В.Листи до братів-хліборобів: Про ідею і орґанізацію українського монархізму. Писані 1919-1926. - Ню-Йорк, 1954. - 470с.

The author defines what place the Ukrainian philosophy of the end of the 19th - the first quarter of the 20th century devotes to the intelligencia in the history. Three main marks of the role of this part of the population in the social life are defined. The essence of present conceptions, their specification and methodological basis are revealed in the article.

Подано за: Пятківський Р.О. Роль інтелігенції у суспільному житті: українські філософські концепції кінця XIX - першої чверті XX століть // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. - 2003. - Вип. IV. - С. 56-64.

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»