НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Пятківський Р.О.

Проблема сенсу історії в українській філософії кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть

У статті здійснено історико-філософський аналіз тлумачення проблеми сенсу історії українськими суспільно-політичними та історіософськими системами кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть - народницькою, націоналістичною, консервативною парадигмами.
Ключові слова:
сенс історії, суб'єкт історичного процесу, історіософська система, народництво, націоналізм, консерватизм.

При осмисленні історії неодмінно постає питання її сенсу - наскрізної ідеї, що виступає своєрідною віссю, яка поєднує минуле, сьогодення і майбутнє в єдине ціле. Роль "останнього опертя", завдяки якому існує сенс буття і з яким тісно пов'язаний зміст самого протікання історичного процесу, виконують цінності. Не випадково тлумачення сенсу і спрямованості історії залежить від того, під егідою якої парадигми розглядається історія.

Мета даної статті - розглянути концепції сенсу історії, сформовані основними українськими філософсько-історичними парадигмами кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть: 1) народницькою, яку структурно творять демократично-соціалістичний і націонал-демократичний напрямки; 2) націоналістичною; 3) консервативною. Застосування принципу компаративного аналізу сприятиме визначенню вкладу представників цих напрямків у вивчення та обґрунтування сенсу історії, а також допоможе окреслити національну специфіку вирішення даного питання.

Розглядаючи питання сенсу історичного процесу, необхідно вказати ціннісні пріоритети суспільного життя, що лежать в основі конкретної історіософської концепції, розкрити модель бажаного варіанту соціуму, засоби та шляхи побудови його в майбутньому, вказати носія, виконавця поставленої мети.

В основі народницьких концепцій філософії історії лежить ідея прогресу, який українські мислителі зазвичай пов'язували із поступом знань та розвитком культури загалом.

Більшість історіософів демократично-соціалістичного напрямку (М.Драгоманов, С.Подолинський, М.Павлик, М.Грушевський та інші) вірили в існування об'єктивних законів розвитку суспільства і були переконані, що пізнання їх сприятиме раціональному впорядкуванню суспільних відносин.

Вважаючи основою розвитку культури й громадського життя людський солідаризм та альтруїзм, М. Грушевський змістом і метою історичного процесу визначав "похід людства до щастя і правди" [1, с.182], котрі остаточно запанують лише з перемогою і закріпленням ідей та настроїв гуманності, демократизму й соціалізму. Таке розуміння мети суспільного розвитку підштовхнуло вченого, як і інших представників народницької парадигми, визнати головним суб'єктом всесвітнього історичного процесу людство загалом, а творцями локальних історій - народи, культура яких є одним із найбільш стабільних чинників історії та "неодмінною формою" всезагального розвитку. На думку М.Грушевського, покликання національної культури - служити "знаряддям поступу і причетності до загальнолюдських вартостей", бути "артерією, котрою вливається в дану національну область рух і життя загальнолюдське" [2, с.99, 100].

Демократи-соціалісти вважали, що "синтез" національних культур задля забезпечення повноцінного й швидкого розвитку всього людства необхідно проводити на основі критерію доцільності, шляхом компромісів існуючих інтересів та цінностей. Оскільки найкраще такий культурний обмін відбувається у великих міжнаціональних об'єднаннях, то федеративно-демократичний рух, як "синтез миру і прогресу", М.Драгоманов вважав не експериментом, а висновком історії [3, с.69]. Визнаючи критерієм історичності народу не державу, а культуру, демократи-соціалісти вірили, що будь-яка нація може успішно розвиватись і в недержавній формі. Не випадково мислителі напрямку не особливо переймались проблемою повної незалежності України, вважаючи прийнятною для неї широку автономію у складі Російської демократичної республіки з метою подальшої спільної інтеграції у майбутню Європейську федерацію. Розглядаючи національну проблему крізь призму загальнолюдських і гуманістичних ідеалів, демократи-соціалісти закликали "вменшувати націоналізм і вбільшувати інтернаціоналізм", розв'язувати українське національного питання еволюційним шляхом, а не "грубою силою", яка "завжди суперечить демократичним принципам".

Розуміючи гуманність як забезпечення прав і потреб особи, українські демократи-соціалісти основним орієнтиром своїх політичних програм обирали вдосконалення матеріального добробуту для "найбільшого числа людей", соціальний егалітаризм і забезпечення спокою у суспільстві. Тому найбільш доцільними для запровадження у життя вони вважали ідеї лібералізму та соціалізму. Ставлячи інтереси індивіда вище цілей всієї спільноти, представники напрямку скептично оцінювали значення держави та еліти, вони, словами Д.Донцова, "...дивилися на елемент влади з точки погляду тих "вигод" економічних і культурних, які їм ця влада несе" [4, с.139].

Маючи в якості вищого ідеалу демократичний поступ людства в цілому і українського народу зокрема, мислителі напрямку, відповідно, позитивно оцінювали значення суспільних "акторів", що, на їхню думку, сприяють цьому поступу та різко засуджували гальмівні чинники. Так, вони завжди підкреслювали велике значення для всесвітнього культурно-історичного процесу діяльності трудових верств (насамперед селянства) як творців і охоронців власної оригінальної культури, а також визнавали вклад інтелігенції у забезпечення гармонійного й рівномірного розвитку всіх елементів суспільного життя шляхом запровадження наукових відкриттів. Одночасно віра мислителів напрямку у "природний інстинкт народу" та об'єктивний перебіг суспільного прогресу, їхня відданість ідеям народницького егалітаризму й соціалістичним ідеалам не дозволили вченим неупереджено оцінити значення ірраціональних поривів еліти для розвитку суспільства.
Оригінальну концепцію сенсу історії запропонував видатний демократ-соціаліст С.Подолинський. Оцінюючи історичний розвиток із матеріалістичних позицій, вчений відстоював думку, що суспільство і соціальні процеси не можна розглядати поза енергетичними законами природи, адже прогрес людства тісно пов'язаний зі збільшенням енергетичного бюджету кожної людини. Оскільки головною метою людства повинно бути абсолютне збільшення енергії на планеті, то суб'єктами історії виступають тільки ті суспільства й суспільні сили, що сприяють цьому процесу.

Майбутнє суспільства С.Подолинський пов'язував із соціалізмом, оскільки, на його думку, цей спосіб продукції здатний акумулювати найбільшу кількість сонячної енергії на землі й задовольнити всі потреби людства, забезпечити тривалий поступ, що з часом приведе до гармонійного і мирного способу життя у цілім світі [5, с.309]. Однак соціалізм не повинен бути тоталітарним і має забезпечити селянам право на власну землю та продукти своєї праці як умову успішного розвитку народу і сталого існування держави.

Мислителі націонал-демократичної історіософії (Т.Зіньківський, І.Франко, Леся Українка, М.Міхновський, В.Старосольський та інші) у тлумачення питання сенсу історії внесли свої корективи.

Найбільш повну і оригінальну концепцію мети й характеру історичного процесу подав у своїх працях І.Франко. Як позитивіст мислитель заперечував можливість створення бездоганних наукових теорій соціального розвитку, а тому критикував, зокрема, марксистську концепцію розвитку суспільства за штучний схематизм та фаталізм. Сам вчений дотримувався концепції суспільного прогресу, двигуном якого в рівній мірі вважав як матеріальні інтереси, матеріальне життя людей, так і суспільні ідеали. Пройшовши певну еволюцію у поглядах на дане питання, І.Франко відмовився від уявлень про прямолінійну спрямованість розвитку суспільства до щастя і визнав одночасними його складниками також регресивні зміни. На думку мислителя, суспільний розвиток відбувається хвилеподібно, не охоплює одночасно все людство, а під впливом різноспрямованих факторів переходить з одного краю в інший, залишаючи по собі досить суперечливі наслідки щодо окремих людей та їх спільностей [6, с.309].

Акцент на просторових координатах суспільного поступу та нестабільності його здобутків спонукав І.Франка визнати головним критерієм прогресу не щастя всього людства, а окремої "людської одиниці". У розумінні ідеї суспільного прогресу вчений виділяв насамперед рівень задоволення матеріальних і духовних потреб людини, а єдиним шляхом досягнення нею добробуту й щастя вважав свободу та гарантію її людських прав.

Зазначаючи той факт, що "історія не знає скоків, не дає нікому дарунків" і що "кождий крок у ній, то результат важкої праці, жертв і змагань" [7, с.8], І.Франко усвідомлював неможливість здобуття людиною повного щастя, так само, як і побудови громадою "раю на землі". Однак мислитель закликав всіх до дії, до науки і праці, які допоможуть перемогти поодинокі лиха й кривди та уникнути їх у майбутньому, дозволять прискорити прогрес в цілому [6, с.345]. Тобто, філософ визнавав можливість кожної особи виступити не тільки творцем своєї власної долі, але й суб'єктом суспільного життя.
Розмірковуючи над питанням щастя людини як сенсу історії, І.Франко прийшов до висновку, що щасливою людина може бути тільки у співжитті з іншими людьми. Справжній суспільний прогрес починається там, де наступає "здруження людей", коли виникає суспільно-організаційна цілісність, в якій єдність, а не внутрішня протидія, визначає подальший поступ [8, с.95].

Визнаючи проживання у середовищі своєї вільної нації умовою щастя особи, націонал-демократи поруч із цієї цінністю ставили ще одну, центральну - націю. Необхідною умовою суспільного прогресу і сенсом історії взагалі вони вважали не лише волю людини, але й волю нації, адже, як зазначав Т.Зіньківський, "знищити творчу силу у народу - однаково, що вбити силу особистої ініціативи в одиниці" [9, с.292-293]. Тому націонал-демократи вирішення національного питання вважали першочерговим завданням, необхідною умовою прискорення розв'язання питань соціальних.

Принципова відмінність історіософії націонал-демократів від позиції інших представників народницької парадигми полягала в тому, що для них національний розвиток є метою і сенсом історії, тоді як для останніх повноцінний розвиток нації виступав насамперед необхідною й корисною умовою та засобом зближення людства до вищих форм соціального життя. Тому, підкреслюючи тісний зв'язок ідей націоналізму з космополітичними гуманітарними бажаннями та ідеями, націонал-демократи найпродуктивнішим шляхом до світової праці називали позитивну працю кожної особи для свого народу, а перспективу створення будь-яких міжнародних союзів рекомендували відкласти до часів, "...коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів" [10, с.284].

Проголосивши найвищою цінністю інтереси органічної нації, націонал-демократи визнали державу важливим чинником національного життя і обґрунтовували необхідність об'єднання зусиль всіх без винятку верств для забезпечення її успішного функціонування. Однак головним критерієм оцінки ролі держави проголошувалась відповідність її діяльності національним і соціальним запитам народу, здатність владної системи забезпечити повноцінний та всебічний розвиток нації та особи, сприяти активному приєднанню спільноти до світових історичних процесів.

Варто також наголосити, що націонал-демократи надіялись реалізувати свої ідеали - розв'язання національного та соціальних питань, встановлення демократії, свободи і соціальної справедливості на "ґрунті гуманного чуття" - на засадах соціалістичної ідеології, яку вони розглядали крізь людський та національний виміри, тобто сприймали в ній те, що відповідало ідеалам особистої й національної свободи, і відкидали усе, що суперечило їм.

Таким чином, націонал-демократична історіософія сенс історії вбачала у повноцінному розвитку націй та їх активній участі у світовому розвитку людства, спрямованому на утвердження принципів національної й особистої свободи.

Протилежну народницькій позицію стосовно сенсу історичного процесу відстоював у своїй філософії чинного націоналізму Д.Донцов. Він заперечував позитивістську концепцію історії, взяту за основу всіма напрямками українського народництва, котра стверджувала існування соціуму відповідно до непорушних об'єктивних законів, відкидав тезу щодо визнання інтелекту вирішальним чинником історії, як і всі раціональні принципи суспільного розвитку, критикував будь-які пошуки неіснуючої насправді "всезагальної правди". Віра в об'єктивний поступ людства, на думку Д.Донцова, позбавляє історію будь-якого сенсу, адже змушує людину і націю лише "пристосовуватись до "стисло приписаного темпу й порядку", замість того, щоб визнати за ними право самим їх визначати.

В основу своєї філософії Д.Донцов поклав тезу, що першоосновою буття та творцем дійсності є воля. Тому сенс історії мислитель вбачав у сприянні "об'єктивації метафізичного чинника волі", головним виявом якої є "вічна воля нації". "В чиннім націоналізмі - проголошував Д.Донцов, - змістом життя є активність і могутність нації, життєвою формою - національна боротьба, а духом життя - "романтика", віра" [4, с.339]. Мислитель постійно підкреслював конечність в історії моменту боротьби, агресії, наголошував на існуванні "...містичного зв'язку між "жадобою панування" одиниць і поступом" [4, с.278].

Вважаючи порив народів до експансії іманентним поняттю нації, Д.Донцов розумів поступ людства як право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури й цивілізації", а тому "...раси й ідеї, які хочуть грати ролю в історії, мають гукати не до світової "справедливости", лише до своєї волі і здібностей - пхнути історію наперед, працювати для поступу" [4, с.282]. Проголошуючи потреби нації "найреальнішою річчю на світі", Д.Донцов ірраціональне право нації на життя ставив понад будь-яку "етику", вище інтересів індивіда та людського життя й вважав припустимим навіть обмежити "волю народу" у випадку, якщо вона загрожує існуванню нації. Мислитель застерігав від спроб робити із соціального питання самоціль чи ставити його понад питання національне, оскільки призначення націй і кожної людини полягає "не в здобутті є щастя, а в здобуванні".

Таким чином у концепції чинного націоналізму Д.Донцова історія спрямована лінійно і представляє собою нескінченний процес невщухаючої боротьби за існування та панування, що ведеться під впливом ірраціональних поривань провідними суб'єктами суспільного життя - "великими" націями, "вольовими" елітами, "сильними особами". Тому єдиним виходом для України, якщо вона не хоче загубитись в історії, на думку Д.Донцова, є прийняти волюнтаристську, ірраціональну концепцію "нового націоналізму".

Як і у філософії вольового націоналізму, концептуальне бачення історії у консервативній парадигмі ґрунтується на запереченні механістичного детермінізму історичних процесів та підкресленні ірраціональної основи розвитку суспільного життя. Однак, усвідомлюючи минущість і відносність історичного буття, українські консерватори (П.Куліш, В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський та інші) абсолютним смислом наділяли лише сакральний час (вічність, Бога), а тому намагались відшукати стрижневі позачасові цінності й ті сили, які через тісний зв'язок із ними, надають історії хоч якийсь значний сенс.

Особливістю консервативної філософії є визнання існування трансцендентної "вищої сили", яка проймає собою і визначає не тільки природне життя, але й складає ірраціональну основу суспільного та історичного життя. Згідно концепції П.Куліша, з волі Божого Провидіння твориться "народний дух", який є фундаментом життя народу і виявляє себе в способі народного господарювання, засадах соціально-політичного життя, нормах народної мови - тобто у його культурі і традиції. У збереженні цих "органічних" традицій народу, які є складовою частиною ідеї Абсолюту, й повільному поступі на цій основі представники консерватизму бачили сенс історії.

Однак, на відміну від народницької парадигми, культурницька концепція історії у консерватизмі є одночасно політичною. Українські консерватори пов'язували розвиток моральних сил та збільшення засобів до життя будь-якого народу із його всебічним розвитком на власному ґрунті, який можливий насамперед за умови самостійного політичного буття. Держава в консервативній парадигмі виступає не лише проявом життєздатності нації, можливістю переходу від позаісторичної етнічної групи до повноправного суб'єкта історії, а й показником рівня цивілізованості національної культури, гарантом її існування.

З позицій своєї політично-культурницької історіософії консерватори проводили оцінку діяльності всіх суб'єктів історії. Мислителі виявляли симпатії до суспільних сил та соціальних інституцій, які сприяють політичному й культурному вдосконаленню суспільного організму на основі його власних традицій і в межах своєї політичної організації, одночасно засуджуючи руїнницькі й анархічні елементи.

Українські консерватори вірили, що насамперед "народний дух" виражає себе, з волі Бога, в діяннях великих державців та еліти, які завжди є етапними постатями у розвитку свого народу. Зокрема, притаманні видатним особам сила і символізм виступають консолідуючими чинниками у житті спільноти. Не випадково особливе місце у суспільстві консерватори відводили Монарху - символу нації і гаранту дотримання її традиційно усталених основ. Визначну роль у збереженні традицій спільноти, а також справі її консолідації та організації мислителі напрямку відводили всім консервативним інституціям - державній владі, традиційній церкві, армії. В.Липинський тісно і знаково переплітав між собою долі провідної верстви, держави і нації, які, на його думку, лежать в основі історичного процесу й становлять провідні цінності соціальної онтології: "Власна держава - це синонім влади власної аристократії, так не може бути національної аристократії, а значить і нації, без своєї власної держави..." [11, с.211].

Консерватори наголошували, що суспільний порядок і прогрес будь-якої нації є результатом свідомої планової дії "аристократій". Саме з конкурентної боротьби правлячих і потенційних еліт як головної рушійної сили історії, на думку В.Липинського, виросла вся людська цивілізація та культура. Одночасно історію та долю всіх націй вирішує боротьба доцентрової й відцентрованої суспільних тенденцій, котру втілюють у своєму протистоянні один одному "активна меншість" і "пасивна більшість", керовані, відповідно, спільними або індивідуальними інтересами.

Усвідомлюючи важливість внутрішньої суспільної єдності для збереження держави та нації, а також для подальшого суспільного росту, українські консерватори розробили проекти гармонійного укладання взаємин між елітою і масою, різноманітними класами у суспільстві. Однак, на думку В.Липинського, лише внутрішнє бажання всіх членів суспільства стати нацією, визнати пріоритет суспільних інтересів над інтересами власними, дозволяє спільноті відбутись як нації, адже "знайти об'єктивно правдивий соціальний закон, який автоматично, без ніякого суб'єктивного внутрішнього зусилля, зробив би з нас націю - неможливо" [11, с.116].

Таким чином, українські консерватори розглядають історичний процес як коловорот, спіральний розвиток, позбавлений єдиного вектора. Причиною будь-якого соціального явища є певна сукупність взаємозалежних чинників, що діють у суспільстві. Українські консерватори виступали за еволюційний, поступовий розвиток суспільного життя, який в цілому дозволяє зберегти його традиційні основи. "...Поступу не можна помислити без досконалення і розвитку вже істнуючого, яке, щоб могти досконалитись і розвиватись, мусить бути задержуване, мусить бути консервоване", - писав В.Липинський [11, с.393]. Тут варто зауважити, що орієнтація на прогрес, динамічний розвиток є особливістю української консервативної історіософії, котра відрізняє її від більшості консервативних ідеологій представників інших народів.

Отже, проаналізовані підходи до питання сенсу історії, вироблені основними системами української філософії історії кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть, демонструють суттєву різницю.

Мислителі народницької парадигми вбачали сенс історії у постійній еволюції індивіда і соціальних спільнот в напрямку реалізації ідей гуманності, демократизму та соціалізму, а тому наголошували на важливості вільної творчості особистості й народу-нації як органічних елементів історичного процесу.

Протилежну концепцію відстоював автор теорії чинного націоналізму Д.Донцов, який проголосив метою історичного процесу боротьбу як таку. Мислитель визнавав значущість тільки "сильних" дієвців (націй, еліт, чи особистостей), які своїми зусиллями нарощують "світовий чинник волі" і завдяки цьому рухають історію вперед, "працюють на поступ", який не має нічого спільного з етикою. Зрештою, справжній суб'єкт не визнає над собою ні найвищої влади сенсу історії, ні законів смислу, ні "об'єктивних" вимог прагматичного характеру, а перш за все реалізує себе, свої власні проекти, не потребуючи зовнішніх легітимацій.

На відміну від попередніх ідейних напрямків, особливістю української консервативної філософії історії є релігійний принцип тлумачення сенсу історії. Вищу мету, напрям невпинного руху історії визначає "божественний план" історичного процесу, відповідно до якого кожна нація повинна зайняти своє місце в історичному бутті. Успіх справи збереження національних культур і традиційних установ залежить від активної, творчої ролі людини та соціальних груп, "бажання" і "устремління" яких будують історію. Таким чином, на відміну від концепції чинного націоналізму, ірраціоналізм суб'єктів у консерватизмі обмежується і кристалізується відповідно до вищих цінностей - Бога і Нації, які одночасно виступають вирішальними факторами історичного процесу.

1. Грушевський М. На порозі Нової України. Гадки і мрії // Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть / Укладач О.Л.Копиленко. - К.: Т-во "Знання" України, 1991.- С. 133-225.
2. Грушевський М. З нашого культурного житя // Грушевський М. Наша полїтика. - Львів: З друкарнї НТШ, 1911. - С. 89-106.
3. Єкельчик С.О. Федералізм М.Драгоманова // Соціально-філософські ідеї Михайла Драгоманова: Збірник наукових праць / Відп. ред. М.І.Лук. - К.: Наукова думка, 1995. - С. 63-73.
4. Донцов Д. Націоналізм. - 3-тє видання. - Лондон: Українська Видавнича Спілка, 1966. - 363 с.
5. Подолинський С. Людська праця і єдність сили // Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд. Л.Я. Корнійчук. - К.: Київський національний економічний університет, 2000. - С. 283-310.
6. Франко І. Що таке поступ? // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. - К.: Наукова думка, 1986. - Т. 45: Філософські праці. - С. 300-348.
7. Франко І. З останніх десятиліть ХІХ віку // Писання Івана Франка IV. Молода Україна. - Львів: Українсько-Руська видавнича спілка, 1910. - Ч.І: Провідні ідеї й епізоди. - С. 1-85.
8. Франко І. Мислі о еволюції в історії людськості // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. - К.: Наукова думка, 1986. - Т. 45: Філософські праці. - С. 76-139.
9. Зіньківський Т. Фихте Старший // Писання Трохима Зіньківського / Зредагував Василь Зайченко. - Львів: Друкарня НТШ, 1896. - Кн.2. - С. 289-309.
10. Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. - К.: Наукова думка, 1986. - Т.45: Філософські праці. - С. 276-285.
11. Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і орґанізацію українського монархізму. Писані 1919-1926. - Ню-Йорк: Видавнича Корпорація "Булава", 1954. - 470 с.

Pyatkivskyi R.O.
The problem of the sense of the historical process in the Ukrainian philosophy of the end of the ХІХ - th - the first quarter of the ХХ - th centuries.
The article deals with the historical-philosophic analysis of the problem of the sense of history in the Ukrainian philosophy of the end of the XIX - th - the first quarter of the XX - th centuries. The sense of history is analysed as the problem in Ukrainian social-political and historiosophical systems of the given period - pro-ethnic (narodnytska), nationalistic, conservative paradigms.
Key words: the sense of history the subject of history, historiosophical system, conservatism, pro-ethnic (narodnytstvo), nationalism.

Подано за: Пятківський Р.О. Проблема сенсу історії в українській філософії кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. - 2006. - Вип. ІХ. - С. 14-23.

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»