НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Пятківський Р.О.

Методологія історико-філософського осмислення суб'єкта історії

Філософське осмислення суспільного розвитку неодмінно ставить питання про суб'єкт, який окреслює історичний шлях тієї чи іншої спільноти, людства загалом. Незважаючи на постійне накопичення досвіду вирішення, це питання ніколи не втрачало актуальності і не покидало кола найважливіших і найбільш дискусійних філософських проблем. І це закономірно, адже, як влучно відмітила Т.Кушерець, "від вирішення цієї проблеми залежало розуміння людиною свого місця, своєї ролі у суспільному розвитку - її історична самосвідомість. Уявлення про суб'єкт історії виявляється тим дзеркалом, у якому індивіди бачать своє ідеальне відображення і оцінюють свою поведінку, свій спосіб життя" [1, с.1].

Серед вітчизняних дослідників, які останнім часом звертались до теоретичних питань суб'єкта суспільного розвитку, слід насамперед назвати В.Андрущенка, І.Бойченка, Л.Зашкільняка, Т.Кушерець, І.Надольного, В.Петрущенка, Т.Ящук. Однак, поза дослідженнями вказаних авторів, у літературі, що певним чином аналізує цю проблему, не так часто зустрічаємо розкриття змісту і обсягу понять "суб'єкт історії", "рушійні сили суспільного розвитку", інших сумісних їм понять. Окремі автори спеціально не обумовлюють навантаження, яке несуть ці поняття, а тому у своїх дослідженнях тлумачать їх надто широко або надто вузько, змішують між собою, підміняють тощо. Дискусійним залишається питання методологічних принципів дослідження суб'єкта історії.

Враховуючи зазначене, у нашій статті ми спробуємо з'ясувати, як сьогодні філософи тлумачать основні категорії і поняття, за допомогою яких здобуваються знання про суб'єкт історії, які методи і принципи є провідними у дослідженні останнього. Визначимо також основні методологічні положення, на яких ґрунтується осмислення суб'єкта суспільного розвитку представниками класичної і некласичної філософій.

Категорія "суб'єкт історії" (від лат. subjectum - той що лежить знизу, що знаходиться в основі) виступає родовим поняттям, яке охоплює всіх носіїв предметно-практичної діяльності, що відіграють істотну роль у розвитку соціуму. Поняття "суб'єкт" в давні часи (зокрема ще у Арістотеля) позначало носія властивостей, станів і дій і в цьому відношенні було тотожне поняттю "субстанція". З XVII століття воно вживалось перш за все в гносеологічному значенні і лише з другої половини ХІХ століття починає широко використовувати для означення творців історичної дійсності. Саме з цього часу проблема суб'єкта історії набуває у філософії особливої ваги.

У сучасній вітчизняній філософській літературі зустрічаємо наступні визначення поняття "суб'єкт історії". На думку В.Петрущенка, таким слід вважати "ту самодіяльну одиницю, що в історичному процесі постає джерелом історичної активності та, в кінцевому підсумку, - вихідною мотивацією історичних дій" [2, с.354]. Упорядники нового довідкового видання "Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник" суб'єктом історії вважають "носія певного роду діяльності, що пов'язана із здатністю людини виходити за межі існуючого та робити предметом власну життєдіяльність". Автор поміщеної статті дає і найбільш загальне визначення суб'єкта - "буття, що визначає себе з самого себе" [3, с.544-545]. Авторський колектив навчального посібника з філософії під загальною редакцією професора І.Надольного тлумачить поняття "суб'єкт суспільного розвитку", виходячи безпосередньо із значення категорії "суб'єкт", тобто, на його думку, таким є "носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об'єкт" [4, с.433].

Українськими філософами робляться також спроби з'ясувати загальні риси суб'єкта історії, які визначають його суть як сили, що творить суспільно-історичну дійсність. Так, зокрема, В.Андрущенко і М.Михальченко до ознак суб'єкта історії (насамперед особистості), притаманних йому безвідносно до історичного часу й простору, відносять: високий рівень суспільної свідомості, здійснення на її основі активної, цілеспрямованої діяльності, співзвучної історичній необхідності, вміння прогнозувати можливі наслідки діяльності, коригувати її і брати відповідальність за свої дії [5, с.175-176].

Отже, під категорією "суб'єкт історії" розуміємо носія усвідомленої, цілеспрямованої, активної діяльності, спрямованої на зміну, розвиток чи збереження об'єктивних умов суспільного розвитку і власної життєдіяльності.

В ролі суб'єкта історії можуть виступати окремі особи та інші соціальні індивіди різних масштабів - історичні та соціальні спільноти, стійкі групи та інститути людей, суспільство, людство в цілому. Тобто, можемо говорити про індивідуальні та колективні історичні суб'єкти.

Індивідуальним суб'єктом виступає особистість, що володіє історичною ініціативою. Ступінь здатності того чи іншого колективного суб'єкта виступати перетворювачем об'єктивної суспільної дійсності залежить від конкретно-історичного способу зв'язків індивідів у ньому. Історія таким чином виступає процесом розвитку дійсних, діяльних індивідів (реальних суб'єктів історії) і зв'язків між ними. Як зазначають В.Андрущенко і М.Михальченко, суб'єкт "постає як "особа в суспільстві і суспільство в особі", як індивід та соціальні спільності, що формуються на засадах єдності історичної долі, обставин життєдіяльності, інтересів та цілей індивідуально-соціального розвитку суспільства" [5, с.178].

Однак загальне визнання повноцінної співучасті різних типів соціально-історичних суб'єктів у творенні історії відбулось порівняно недавно - протягом останнього століття. Хоча філософи завжди усвідомлювали, що суб'єкт історії так чи інакше пов'язаний з особистістю, людиною - оскільки в іншому випадку втрачаються підстави говорити про історію як таку, - це не завадило існуванню тривалої дискусії між ними про приорітетність ролі індивідуального чи колективного суб'єкта в історичній творчості. Нерідко вона відзначалась встановленням тієї чи іншої філософської догми.

Проблема суб'єкта історичного процесу входить до спектру більш широкої проблематики рушійних сил суспільства. Термін "рушійна сила" почав застосовуватись у філософії Нового часу як переносне значення понять "рушійна причина", "причина, яка викликає рух". Ця категорія, таким чином, виступає однією із субкатегорій загальнофілософської категорії "причинність".

У сучасній філософії щодо визначення категорії "рушійні сили історії" нема єдності. Проте не викликає більше сумнівів, що ядром системи рушійних сил і, відповідно, корінним джерелом суспільного руху і розвитку виступають суспільні суперечності. Суперечності задають імпульс діяльності людини чи спільності людей, а та, в свою чергу, виступає реальною рушійною сили історії. Тому історія повинна розглядатися у контексті людської діяльності, поза якою вона просто не існує. Звідси одна із спроб визначити рушійні сили як "діяльність людей з їх спонукальними мотивами" [6, с.419].

Сумісним до категорії рушійні сили виступає поняття "фактор суспільного розвитку". Поняття фактора (частини повної причини, однієї з обставин, що поруч з іншими обставинами, і тільки за умови такого зв'язку, бере участь у детермінації певного явища) допомагає встановити всю сукупність визначальних обставин розвитку. Множину факторів різного масштабу, як правило, поділяють на дві відносно великі групи - об'єктивні умови (насамперед пов'язуються із суспільними відносинами і природними умовами життя суспільства, які в значній мірі визначають свідомість і діяльність суб'єкта і на які спрямована його активність) і суб'єктивні фактори (безпосередня діяльність суб'єкта, спрямовуюча її свідомість і психічні характеристики окремих людей чи спільнот).

Суперечності між суб'єктивними і об'єктивними факторами виступають важливим джерелом (найбільш глибокою причиною, ядром системи рушійних сил, що дає кінцевий імпульс до саморуху і саморозвитку) і рушійною силою історичного процесу.

Отже, під рушійними силами історії можна розуміти діяльність людей з її спонукальними мотивами, а також ті об'єктивні обставини, які впливають на історичну творчість і разом з нею визначають суспільний розвиток.

Аналіз категорій суб'єкта і рушійних сил історії дозволяє розвести ці поняття як нерівнозначні за змістом і обсягом, хоча вони і перебувають у тісному зв'язку між собою в реальному суспільному житті, а також у процесі його пізнання.

Помилкою буде і ототожнювати категорії "суб'єкт історії" і "суб'єктивний фактор в історичному процесі", адже перша позначає носія історичної діяльності безпосередньо, а друга - саму цю діяльність, її мотиви, а також властивості індивідуального чи колективного суб'єкта.

В кожній історичній добі проблема суб'єкта історії вирішується по-своєму. Методологічна форма концепцій залежить як від об'єктивних обставин (домінуючої в соціальному середовищі парадигми), так і від ціннісних орієнтацій та інтелектуально-психологічних характеристик мислителя, його естетично-аксіологічних систем.

В класичній філософії основою для пояснення природи суб'єктів суспільного розвитку були субстанційно-раціоналістичні уявлення про історію. Переконаність в лінійному протіканні історичного процесу, яке з'явилось ще за часів античності і домінувало майже до кінця ХІХ століття, віра в здатність розуму пізнати його об'єктивні закони (ідеал "раціо") сприяли зверненню основної уваги філософів на виявленні останніх. За таких обставин відбувалися і пошуки "універсальних" суб'єктів історії, які через рушійні сили лише реалізують наперед встановлені закономірності історичного поступу. В античності такими визнаються видатні особи, свідомість і психологія яких визначає спрямованість універсального розвитку людства, що підпорядкований єдиним законам долі, визначеної богами; теологічна парадигма середньовіччя проголошувала суб'єктом Бога, Божественне Провидіння; епоха Відродження - людину-творця і державу, які прагнуть до встановлення морально-етичних ідеалів в межах зумовленого Провидінням реального світу; у Геґеля справжнім суб'єктом є Абсолютний Дух (Світовий Розум), який керує плином світових подій в напрямі осягнення Свободи, використовуючи як знаряддя діяльність окремих "обраних" народів, держав і видатних осіб; у Романтизмі суб'єкти історичного поступу - це народи-нації їхніми видатними провідниками і т.д.

Подібну "універсальність" і задану спрямованість, насамперед в напрямі побудови більш досконалого раціонально організованого суспільного життя, демонструють і матеріалістичні концепції. Щоб переконатись в цьому, достатньо згадати хоча б марксистську концепцію об'єктивності суспільного розвитку і зумовленого ним процесу зміни суспільно-економічних формацій, який має завершитись побудовою "ідеального" комуністичного суспільства.

Некласична філософія, на відміну від філософських концепцій класики, постулює дещо інші методологічні принципи тлумачення історії та її суб'єкта.

Фундаментальні наукові відкриття (насамперед у галузі фізики) на зламі ХІХ-ХХ століть спричинили світоглядно-методологічну кризу позитивістських принципів еволюціонізму та натуралізму, їх гостру критику. Як реакція на позитивізм і марксизм виникла так звана "критична філософія історії" (В.Дільтей, В.Віндельбанд, Г.Ріккерт), що заперечувала детермінізм і будь-яку закономірність в історії, відстоювала особливу роль одиничного, унікального, випадкового в історичному пізнанні (індивідуалізуючий метод).

В цей період у тлумаченні історичного процесу відбувається великий злам - усвідомлюється полілінійність, нестандартність, поліваріантність його протікання. Цей факт зумовив подальші зміни у філософській інтерпритації суспільного розвитку. Відсутність законів руху суспільства, на думку неопозитивістів (зокрема К.Поппера), яскраво засвідчила те, що історія, як така, позбавлена сенсу, а тому певний сенс їй можуть надавати тільки люди. Ось чому у філософських роздумах ХХ століття практично не зустрічається характерне для класики витіснення людини із світу і розведення на суб'єкт і об'єкт в традиційних смислах. Історія тепер не виступає чимось зовнішнім стосовно людини, а є умовою її існування, є часом і простором її буття.

Більшість філософських напрямів ХХ століття заперечують можливість побудови загальних історіософських теорій, які б могли однозначно пояснити розгортання історичного процесу і, тим більше, спрогнозувати її подальший рух. "Історицистські" теорії історії, що розглядають минуле з позицій "холізму" (цілісності) і "ессенціалізму" (пошуку сутнісних, впливових чинників) піддаються гострій критиці як однобокі і навіть небезпечні (К.Поппер) [7, с.178].

Вказані історіософські методологічні засади безпосередньо вплинули і на вирішення філософією ХХ століття проблеми суб'єкта історії. Судження про існування "універсальних" суб'єктів розцінюються як штучний продукт пошуків філософами тих самих "історичних законів". Широко розповсюдженою протягом останнього століття стала думка про те, що визначати носіїв історичних епох і з'ясовувати їхню роль у суспільному русі необхідно в кожному окремому випадку. Характерною ознакою некласичної філософії стало визнання "плюралізму" суб'єктів суспільного життя, які в умовах альтернативності суспільного розвитку завжди мають можливість вибору варіанту поведінки.

Однак домінування на Заході ідеології лібералізму і його філософських оформлень - екзистенціоналізму, персоналізму і антропологічних концепцій - в цілому сприяло зміщенню фокусу досліджень з великих колективів на індивіда, з "оточуючих людину обставин - на людину в історично конкретних обставинах" [8, с.141]. Епоха домінування соціального начала поступається місцем епосі начала особистісного, відбувається реставрація антропологічного трактування минулого і, таким чином, долається "антиісторичність" тлумачення буття. Як зазначає сучасний український філософ І.Бойченко, "загальною тенденцією, що проступає крізь чисельні відхилення та винятковості, є поступове звуження у ході вікових змін будь-якого історичного індивіда аж до окремої людини, того предметного поля, з яким пов'язується проблема сенсу історії" [9, с.142].

Усвідомлення "плюралізму" суб'єктів історії відбувалося паралельно із тенденцією до все більшого визнання поліфакторності історичного процесу. "Теорія факторів", яка вже з кінця ХІХ століття займає все міцніші позиції, виділяє як самостійні фактори різноманітні сторони історичного процесу, але реальною рушійною силою визнає їх лише у взаємодії. Отже, панівні тенденції суспільного життя проявляються не внаслідок реалізації фатально зумовлених законів, а в процесі зіткнення і сукупної дії багатьох чинників, вони пробивають собі дорогу через товщу випадковостей.

Таким чином, класична і некласична філософії, відрізняючись між собою метафізичними постулатами, при вирішенні питання суб'єкта історичного процесу ставлять перед собою різні завдання. Якщо класична філософія, прагнучи пояснити дійсність, намагається визначити її провідного творця і проілюструвати його діяльність та зв'язок із соціальним та природнім середовищами, то некласична бажає зрозуміти суб'єкт минулого (насамперед особистість) і через нього оточуючий його світ, хоче з'ясувати його індивідуальність.

Які ж методи і принципи повинні лежати в основі сучасного дослідження, що звертає увагу на вирішення проблеми суб'єкта історії у історіософській спадщині мислителів конкретно визначеного періоду?

При дослідженні питання суб'єкта історичного процесу і його тлумачення історіософськими системами минулого необхідно використовувати методологічні можливості провідних філософських напрямів сучасності. Перспективним є поєднання науково-пізнавальних (логічних) принципів з ціннісним підходом (аксіологічним методом) до проблеми. Вихідними тезами останнього виступають положення неокантіанця Г.Ріккерта про те, що філософія може віднайти принципи історичного життя тільки в культурних цінностях, що мають нормативний характер, а прив'язання до цінності складає одну з найсуттєвіших сторін історичного методу (метод "віднесення до цінності"). "Для кожної окремої частини історичного життя необхідно спеціально дослідити, які масові рухи і які суто особисті дії мали вирішальне значення для керівних культурних цінностей, і лише тоді можна буде також відповісти і на питання про значення окремих особистостей для всіх сфер історії разом", - вважав німецький філософ [10, с.229].

Суб'єкт історії не лише в процесі діяльності має справу з різноманітними цінностями, але через цей зв'язок і сам може виступати однією з них. Тому доцільно піддавати суб'єкт всебічному аналізу з точки зору закладених у ньому цінностей, намагатись з'ясувати, які з них роблять його унікальним і придатним для історичної творчості в конкретних умовах. Важливо не лише досліджувати різні типи суб'єктів історичної дійсності в єдності та індивідуальності, піддати питанню їх значимість, але й включити виділені "історичні індивіди" (націю, державу, окрему історичну особистість тощо) в загальний телеологічний зв'язок всіх цінностей.

Варто усвідомити і те, що діяльність кожного з типів суб'єкта історичного розвитку має свій смисл, відповідно до якого специфікується проблема сенсу історії. Деякі з продукованих індивідуальних смислів в силу своєї унікальності стають цінностями, які транслюються культурою і набувають загального значення. Тому необхідно проаналізувати існуючий зв'язок між ціннісними системами того чи іншого історичного суб'єкта і всієї спільноти.

В найбільш сконцентрованому вигляді гама уявлень будь-якого народу в певний період про суб'єкт історичного розвитку відображається в наукових працях його філософів та істориків. Досліджуючи їх, не слід забувати, що виділення і оцінка індивідуального, яке міститься в об'єкті наукового зацікавлення будь-якого дослідника, пов'язані з системою цінностей, яку він поділяє. Оскільки ж кожному вченому притаманна своя система цінностей, то і їхні погляди на одні і ті ж події відрізнятимуться.

Зокрема, визначення суб'єкта суспільного розвитку, на нашу думку, залежить насамперед від розуміння мислителем характеру протікання історичного процесу як циклічного, лінійного чи полівекторного руху. Спосіб тлумачення історії зумовлює відповідне вбачання сенсу історії в історичних циклах, прогресі чи регресі або веде до заперечення існування в ній будь-якого сенсу. Відповідно до зайнятої позиції, історик "обирає" і того, хто своєю діяльністю здатний реалізувати історичний рух. Одночасно, висунувши як критерій також інші цінності (соціальний ідеал і т.д.), вчений отримує змогу оцінити, що і на якому етапі здійснив той чи інший "історичний індивід" для реалізації світового сенсу.

Співставляючи цінності, що лежать в основі медологічних позицій філософів із культурними цінностями епохи та незмінними людськими ідеалами (загальноісторичними цінностями) можна з'ясувати, чому самі ті чи інші ідеї щодо суб'єктів історичного процесу стали провідними в досліджувану добу, а також спробувати визначити і практичні наслідки їх домінування.

Звичайно слід наголосити і на тому, що аксіологічний підхід неодмінно повинен поєднуватись у дослідженні суб'єкта історії із принципами історизму, системності та максимально доступної об'єктивності.
Повноцінно дослідити вирішення історіософськими концепціями минулого питання суб'єкта історії також навряд чи вдасться без розкриття змісту представлених там понять методом герменевтики. На думку Г.Ґадамера, лише шляхом "розгадування" змісту понять, які входять до складу пануючої парадигми і використовуються мислителями даної епохи для означення історичного процесу можна краще зрозуміти провідні ідеї доби та історичні події, здійснити "проникнення в історичну ситуацію" [11, с.16-17]. Отже, важливо підходити до тлумачення понять, якими користувались філософи конкретно-історично.

З'ясувавши методологію історико-філософського дослідження суб'єкта історії ще раз наголосимо на основних положеннях даної статті:

1) Питання суб'єкта історичного процесу є одним з найважливіших і найбільш дискусійних у соціальній філософії та філософії історії. Воно входить до складу більш широкої проблематики рушійних сил суспільства.

2) Аналіз категорії "суб'єкт історії", її співставлення з категорією "рушійні сили суспільного розвиту" та сумісними останній поняттями дозволяє їх розвести як нерівнозначні за змістом і обсягом, хоча вони і перебувають у тісному зв'язку між собою в реальному суспільному житті, а також процесі його пізнання.

3) Погляди на суб'єкт історії у світовій філософії неодноразово змінювались. Кожна історична доба вирішує цю проблему по-своєму, в залежності від пануючих в дану епоху у середовищі певної спільноти і у її провідних мислителів естетично-аксіологічних систем. Методологічні принципи тлумачення історії та її суб'єкта, запропоновані світовою філософією, ефективно розглядати через діалог класичних та некласичних (сучасних) концепцій, які не лише відрізняються між собою метафізичними постулатами, але й ставлять перед собою різні завдання їх дослідження. Сучасне осмислення проблеми характеризується визнанням плюралізму суб'єктів суспільного життя і поліфакторності історичного процесу.

4) При дослідженні питання суб'єкта історичного процесу і його тлумачення історіософськими системами минулого необхідно використовувати методологічні можливості провідних філософських напрямів сучасності. Перспективним є поєднання науково-пізнавальних (логічних) принципів з ціннісним підходом (аксіологічним методом) до проблеми. Віднесення до систем всезагальних культурних та історичних цінностей певної спільноти дозволить подати будь-який суб'єкт історії і значення його історичної діяльності індивідуально, конкретно-історично, у його зв'язках та розвитку.

1. Кушерець Т.В. Соціально-історичний суб'єкт: сутність, структура, типологія. Автореф. дис... канд. філос. наук. - Київ, 1993. - 16 с.
2. Петрущенко В.Л. Філософія: Курс лекцій: Навч. посіб. для студентів вищих закладів освіти I-IV рівнів акредитації. - Київ-Львів, 2001. - 448 с.
3. Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Авт.-упоряд. Андрущенко В.П. та ін. - Київ, 2002. - 670 с.
4. Філософія: Навч. Посібник / Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Бойченко І.В. та ін. - Київ, 1998. - 624 с.
5. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія: Курс лекцій. - 2-е видання. - Київ, 1996. - 368 с.
6. Философия: Учеб. для студентов вузов / Андрущенко В.П., Волович В.И., Горлач Н.И. и др. - Киев-Харьков, 1998. - 640 с.
7. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. - Львів, 1999. - 224 с.
8. Коломийцев В.Ф. Методология истории (От источника к исследованию). - Москва, 2001. - 191 с.
9. Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник. - Київ, 2000. - 723 с.
10. Риккерт Г. Философия истории // Риккерт Г. Философия жизни: Пер. с нем. - Киев, 1998. - С. 167-266.
11. Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основи философской герменевтики: Пер. с нем. - Москва, 1988.- 700 с.

Pyatkivskyi R.O.
THE METHODOLOGY OF THE PHILOSOPHIC RESEARCH OF THE HISTORICAL PROCESS INDIVIDUAL
The article describes the basic categories, methods and principles of the modern research of the historical process individual. The author analyses the methodological principles of the classic and modern philosophies for solve this problem.

Подано за: Пятківський Р.О. Методологія історико-філософського осмислення суб'єкта історії // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. - 2003. - Вип. V. - С. 18-26.

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»