НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  ЛЕКЦИИ  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



лекція

Віктор Леонтійович Петрушенко

Історія світової філософії. Фундаментальні проблеми філософії.
Навчальний посібник. - Львів: НУ"ЛП", 2001.

...Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, і кожен народ є тим більше цивілізованіший та освіченіший, чим більше в ньому філософствують; тому для держави немає більшого блага, ніж мати істинних філософів. Рене Декарт
Хай ніхто не зволікає із заняттями філософією у молоді літа, а на старості не втомлюється заняттями нею, адже для душевного здоров'я ніхто не може бути ні недозрілий, ні перезрілий.
Епікур

ВСТУП
Людина з її розумом, допитливістю, особливим статусом буття постає як всесвітнє диво: адже лише їй відкрилося те, що ми називаємо буттям, лише в її розумі висвітлюється та вибудовується те, що ми називаємо світовим універсумом. Але людське буття окреслюється значною мірою як парадоксальне: людина висвітлює буття, перебуває у діалозі зі світом, сягає граничних меж Всесвіту, але вона не може осягнути найважливіше для себе: хто вона? звідки та навіщо вона прийшла в цей світ? куди прямує? Одвічні питання (саме тому, що на них немає однієї і єдиної відповіді) людина розв'язувала і розв'язуватиме завжди настільки, наскільки вона відчуває себе людиною і прагне взяти на себе відповідальність за свідоме здійснення свого життя. Філософія і постає формою свідомого вирішення найперших питань людського світоорієнтування, самоусвідомлення та самоствердження. Вона збирає і концентрує історичний досвід таких вирішень і стає інтелектуальним ядром людської духовності.
Водночас філософія постає своєрідним випробуванням людського інтелекту щодо його можливостей. Вона спирається на унікальні властивості людської думки - на її властивість саму себе сприймати та усвідомлювати та на властивість цілісного охоплення реальності, розгортання розумових актів від граничне широкої межі узагальнення - межі буття та небуття. Унаслідок цього філософія являє собою історичну школу самовибудовування, дисциплінування, культивування людської думки, постає думкою про думку. Саму назву "філософія" перекладають із давньогрецької як "любов до мудрості", а слово "софія" (мудрість), своєю чергою - як "говорити, стверджувати цілісно (доречно)".
Із сказаного стає зрозуміло, що філософія була і залишається інтелектуальною формою відповіді на глибинні занепокоєння та запити людини, що вона завжди потрібна людині, а особливо тоді, коли життя вимагає вибору, визначення моральної та соціальної позицій.
Особливістю сучасного стану філософської думки в Україні є те, що вона змушена, критично переглядати та переоцінювати майже весь свій зміст. За визнанням багатьох сучасних українських мислителів, від старих стереотипів ми вже відійшли, але нової позиції ще не виробили. Запропонований Навчальний посібник є однією зі спроб окреслити сучасний стан і зміст філософської проблематики. Його написано з урахуванням багатющого матеріалу філософської та наукової думки другої половини XX ст. щодо проблем людського самопізнання та самоосмислення.
Зауважимо, що основне завдання Посібника - дати методичний та теоретичний матеріал для безконтактного (самостійного) вивчення філософії як навчальної дисципліни - зумовило деякі його особливості. Це конспективний, стислий характер викладу тем, широке застосування наочно-демонстративного матеріалу (схем, таблиць, малюнків). Унаслідок того Посібник передбачає необхідність звертання до інших філософських джерел: словників, філософських хрестоматій та антологій, оригінальних текстів. Водночас матеріал Посібника досить повний у плані висвітлення основних питань навчальної програми з філософії. Його ретельне та вдумливе опрацювання, виконання навчальних завдань і тестів дасть змогу отримати необхідні знання з філософії як навчальної дисципліни, а також може стати імпульсом для подальших самостійних заглиблень у животворне море світової філософської думки.

РОЗДІЛ 1.
ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ДЖЕРЕЛА ТА ОСОБЛИВОСТІ
Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтацій людини, що постають як необхідність з погляду людського життєвого вибору та самоствердження. Постаючи теоретичною формою світогляду, філософія набуває певних особливостей, таких як узагальнюючий характер знання, принциповий людиноцентризм, прагнення досягти абсолютів та ін. Ці особливості зумовлюють структуру та функції філософського знання. У кінцевому підсумку філософія постає як глибинне і непереборне прагнення людської душі до прозорості й осмисленості підвалин власного буття.
Мета вивчення.
Після вивчення матеріалу розділу І Ви повинні
знати:
o що таке світогляд, його складові та типологія;
o співвідношення філософії зі світоглядом, наукою, мистецтвом, релігією та ідеологією;
- історичні особливості виникнення філософії;
o особливості та характерні риси філософського мислення;
o структуру та основні функції філософії.
вміти:
- розрізняти світоглядні та інші види знання;
- виділяти елементи філософського мислення у певних знаннях;
- пояснювати (у тому числі - конкретними прикладами) основні функції філософії;
- застосовувати до конкретних ситуацій ознаки найперших філософських позицій.

розуміти:
- в чому полягають необхідність та неминучість виникнення у людини світоглядних знань та орієнтацій;
- як пов'язані між собою світогляд та філософія;
- чим зумовлена наявність у філософії саме таких характерних рис мислення;
- внутрішній зв'язок основних функцій філософії між собою;
- чим зумовлена саме така структура філософського знання.

План (логіка) викладу матеріалу:
1.1. Особливості становища людини в світі та необхідність її самовизначення.
1.2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія.
1.3. Особливості історичного виникнення філософії. Філософія і міфологія.
1.4. Проблема визначення предмету філософії. Характерні риси філософського мислення. Співвідношення філософії, науки, релігії та мистецтва.
1.5. Структура та функції філософського знання. Провідні позиції у філософії.

Ключові терміни і поняття.
СВІТОГЛЯД - сукупність узагальнених уявлень людини про світ, місце людини у світі, підвалини людських взаємин із світом, що виконують функції людського самоусвідомлення та світоорієнтування.

ФІЛОСОФІЯ - (з давньогрец.: любов до мудрості) - теоретична форма світогляду; особливий рівень мислення, на якому думка усвідомлює себе саму у своєму ставленні до дійсності та шукає остаточних, абсолютних засад для власних актів і людського самоствердження у світі.

РЕФЛЕКСІЯ - (з латин.: загинати, обертати) - унікальна здатність людської свідомості (і думки) у процесі сприйняття дійсності сприймати і себе саму; внаслідок цього людська свідомість постає водночас і як самосвідомість, думка про щось - як думка про думку, знання про щось - як знання про саме знання.

КАТЕГОРІЇ - (з давньогрец.: демонструю, виявляю) - граничне широкі, вузлові поняття певної галузі знання, сукупність яких окреслює якісну специфіку предмета пізнання даної галузі.

ФІЛОСОФІЯ, РЕЛІГІЯ, МИСТЕЦТВО - за Г.Гегелем, три основні форми людської духовно-практичної діяльності, які фіксують три основні властивості людського інтелекту: філософія (і наука) уособлюють здатність розуміти, мистецтво -- здатність переживати дійсність, релігія - здатність відчувати спорідненість людського духу з фундаментальними початками буття.

1.1. Особливості становища людини в світі та необхідність її самовизначення.
Вивчення філософії як особливої галузі людського знання та інтелектуальної діяльності ми починаємо із питання про людину та її становище в світі. Це зумовлено, перш за все тим, що філософія, як і будь-які інші види людської діяльності, постає людською справою: не було би людини, ми не вели би про все це розмову. По-друге, із чим би ми не мали справи: із природою, творчістю, наукою, пізнанням,- ми завжди, так чи інакше, маємо справу з людиною. Не в тому сенсі, що людина настільки егоїстична, що власний голос заглушує їй "грім небесний", а в тому, що реально ми можемо вести розмову про будь-що лише тоді, коли воно ввійшло в контакт з нами, із нашим сприйняттям. Це людина своєю активністю створює універсум, в якому живе і про який знає, бо ми не знаємо, що є світ сам по собі; ми знаємо той світ, який нам відкрився через нашу діяльність, працю, пізнання, експерименти, фантазію і т. ін. Саме з того огляду слід розуміти твердження А. Шопенгауера про те, що світ є нашим уявленням, або слова Ф. Ніцше про те, що все є лише проявами життя. За влучним висловом М. Хайдеггера, людина є "отвором у бутті", бо на рівні людини та через людину глибинні потенції буття уперше виходять у своє виявлення. Унаслідок того, що людина постає ніби епіцентром, або зосередженням універсуму, вона сама виявляє себе надзвичайно по-різному та суперечливо. Можна нескінченно перебирати людські життя та долі, але вони завжди в чомусь виявляться новими, несподіваними. Власне кажучи, саме тому людське самопізнання постає невичерпним за змістом та горизонтами виявлення. Мимоволі виникає питання: завдяки чому людина має такі властивості? Що становить основи її буття? Водночас перед нами постає та окреслюється питання і про те, якими людськими потребами зумовлене існування філософії (яка, за словами французького філософа, математика та фізика Р.Декарта, лише одна відрізняє нас від дикунів)?
Намагаючись осмислити людину, ми порівнюємо її з іншими істотами та явищами світу, і в такому порівнянні перед нами вимальовуються деякі фундаментальні особливості становища людини у світі.
o 1. Звичайно, першою особливістю людини виступає її розумність, здатність усвідомлювати себе і те, що її оточує. В загальному плані розумність постає перед нами як здатність людини не лише жити та діяти, зберігати своє життя та регулювати його, а й як людська можливість не зливатися із дійсністю та власними діями, володіти певними засобами оцінки дійсності. Людина має свідомість, а це значить, що вона ставиться до дійсності із віданням, тобто через знання та інші інструменти інтелектуальної діяльності, тобто вона може співставляти, порівнювати, оцінювати та визначати дійсність інтелектуально, а потім вже із подібними оцінками входити у реальну взаємодію із нею. Завдяки розумності людина рано чи пізно усвідомлює і свої власні особливості, свою унікальність та свої можливості, тому у неї так чи інакше формуються певні знання про себе, які врешті і входять у склад філософського знання. Розумність людини - це та її особливість, яка найчастіше кидається у вічі при міркуваннях про людину і яка зумовлює необхідність людського самоусвідомлення, проте деякі інші особливості людини, не такі помітні, як згадувана, діють у цьому напрямі ще більш потужно.
o 2. Значною мірою якості людини та її становище в світі пов'язані з її біологічною неспеціалізованістю. Це означає, що в будову людського організму не закладена програма її способу життя та життєвих здійснень. Коли ми маємо справу з твариною, то можемо лише за особливостями будови її організму визначити, що це за істота і яким може бути спосіб її життєдіяльності (птах літає, риба живе у воді і т. ін.). У тваринному світі досить чітко та однозначно діє закон співвідношення органів та функцій: якщо є певний орган, він повинен виконувати саме такі функції. Коли ж народжується людина, ми можемо прогнозувати можливі варіанти її життя, але ніхто не дасть гарантій щодо здійснення таких прогнозів. Мало того, народжена людина взагалі може "випасти" з людського суспільства і не набути навіть елементарних навичок людської поведінки (пряма хода, користування предметами побуту та ін.), не кажучи вже про опанування культурою, видами людської професійної діяльності та ін. Звичайно, і тут ми бачимо, що народжується саме людина, проте ми розуміємо, що її життя не може бути зведеним до життя її організму, і яким саме життям вона проживе, того особливості її анатомічної будови не визначають. Людина може мати певні завдатки, наприклад, чудовий музичний слух, проте це зовсім не зумовлює того, що вона стане музикантом.
o 3. Відсутність якоїсь певної (одної) програми життя робить людину істотою вільною, маючою свободою: людина як людина (а не її організм) ні до чого жорстко не прив'язана й однозначно не спонукувана: "доля людини покладена на неї саму"(Ж.-П.Сартр); "людина - це передусім проект..."(Ж.-П.Сартр), тобто людина має можливість обирати, певною мірою проектувати своє життя.
o 4. В іншому аспекті неспеціалізованість постає як універсальність людини: якщо людина не призначена однозначно ні до чого конкретного, то вона-потенційно, так би мовити, за суттю, - може бути всім. І справді, загалом нормально розвинена людина може оволодіти майже всіма можливими видами та напрямами людської діяльності. Мало того, з цього огляду людина "відкрита" майбутньому, тобто може створювати принципово нові види діяльності та поведінки. Саме завдяки універсальності, різноманітності, незапрограмованості людини існує історія людства; тварини, наприклад, не мають власної історії у тому сенсі, що вони віками, із популяції у популяцію діють одноманітно, а людська історія являє собою досить швидку й динамічну зміну суспільств, культурних досягнень, видів діяльності, способів життя. Певна річ, що за наявності єдиної жорсткої програми життєвих здійснень людини все це було б неможливе.
Той факт, що людина є істотою неспеціалізованою, що вона не реалізує своїм життям певної, заздалегідь наданої їй програми, має не лише позитивне значення, а й свою не дуже приємну сторону: наданої програми життя немає, а тому людина сама повинна її знайти, сформулювати. Якщо ж вона цього чомусь не зможе зробити, то віддасть своє життя невідомо чому - чи-то традиції, чи-то життєвій стихії, але й результат життя у такому випадку також буде не зовсім належати саме цій людині. Перед нами окреслюється така ситуація: людина є істотою неспеціалізованою, а тому вільною та універсальною. Вона "може бути всім", але саме тому може бути й нічим. Тому в людській історії, у розвитку окремої людини так гостро стоїть питання про пошуки життєвих орієнтирів, про людський життєвий вибір, людське самовизначення. І ці питання підсилює ще одна особливість людини.
o 5. Людина як істота розумна є єдиною, хто усвідомлює свою смертність, обмеженість та скінченність свого життя (принаймні- свого земного життя). Цей момент відіграє в історії людства та в житті окремої людини надзвичайно важливе значення: життя надається людині лише одного разу, тому ціна життєвого вибору фактично оплачена ціною життя: ми маємо можливість виправдати своє перебування у цьому світі і у цьому житті лише одного разу, у єдино можливому для нас варіанті. Тому тема смерті в людській думці невіддільна від теми життя. В аспекті вже розглянутих особливостей людини вона надзвичайно посилює і загострює проблеми людського самовизначення, пошуку життєвого сенсу. Адже в разі помилки повторити "життєвий експеримент" буде вже неможливо. Звідси - знамениті міркування М. Монтеня: "Розмірковувати про смерть означає розмірковувати про свободу. Хто навчиться помирати, той забуде, що таке бути рабом". "Міра життя не в його тривалості, а в тому, як ви його використали".
Перегляд найважливіших особливостей людини в її відмінності від усього іншого викликає питання: що лежить у підґрунті цих особливостей? Що надає людині саме таких рис, завдяки чому зазначені особливості входять у системну єдність?
Міркуючи над цими питаннями, ми звертаємося до ще однієї дуже важливої людської особливості.
6. Людина розгортає свою життєдіяльність і реалізує себе як людина у сфері соціокультурних процесів. Ці процеси існують на основі того, що людина перетворює сили, елементи та властивості природи на елементи власної життєдіяльності. Так, явища електрики існують як природні, але людина, пізнавши їх, надає їм принципово нового впорядкування, змушує їх працювати задля певної мети. Сфера соціокультурних процесів у сучасному суспільстві надзвичайно складна, розгалужена та розвинена. Людина сучасної цивілізації майже ніде не стикається з природою у її первісному вигляді: її оточують переважно штучні створіння, результати її праці, пізнання, наснаги. Внаслідок того людина прогресує не за рахунок змін в організмі, а за рахунок розвитку власної діяльності, за рахунок удосконалення соціокультурних надбань. Але ось тут слід звернути увагу на надзвичайно важливий факт: річ у тім, що навички людської соціокультурної діяльності не передаються генетично. І це пояснюється тим, що предмети культури не становлять частини людського організму, існують поза ним, а генетичне передаються лише відомості про будову організму. Отже, народжуючись, людина, для того, щоб стати людиною, повинна опанувати способами соціокультурної поведінки, навчитися діяти з допомогою предметів культури. Вона має навчитися прямої ходи, їсти з посуду, розмовляти, писати, водити автомобіль та ін. Отже, буття людини (саме як людини) тримається на людському зусиллі, людській активності. Ми є людьми настільки, наскільки утримуємо себе в людському статусі буття. Якщо ж ми чомусь не робимо таких зусиль, то, як кажуть, "спускаємося на дно" суспільного життя, певною мірою втрачаючи людські якості. Отже, лише прилучення до культури, але прилучення внутрішньо активне, дійове, вольове та свідоме, робить нас людьми.
Розглянуті нами особливості становища людини в світі засвідчують, що задля того, щоби бути людиною, треба, звичайно, людиною народитися; проте ця умова є необхідною, але не достатньою: людина не народжується із готовою програмою на життя (якщо ми і віримо у те, що хтось заздалегідь визначив наше життя, ми все одно позбавлені знань про те, що і як саме нам призначено), тому вона сама повинна її знайти, виробити, здійснити свій життєвий вибір, оскільки у кінцевому підсумку лише вона сама має право розпорядитися власним життям. А оскільки ціна життєвого вибору людини є занадто великою, мимоволі виникає питання про те, чи існують якісь виправдані, надійні засоби, які б допомагали людині у цій найпершій життєвій справі. Забігаючи наперед відразу ж відзначимо, що історичне покликання та глибинне виправдання філософії полягає саме у тому, щоб виробити і надати людині інтелектуальні засоби для свідомого здійснення життєвого вибору.
1.2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія.

Було б великим перебільшенням вважати, що із розглянутого нами питання випливає нагальна необхідність для кожної людини обов'язково ставати філософом задля того, щоби визначитися у житті. Потреба у людському самовизначенні справді є необхідною, проте за звичай ця потреба задовольняється різноманітними шляхами; так, людина може визначатися у житті на основі виховання, традицій, почуттів та емоцій. У більшості випадків люди саме тут шукають та знаходять необхідне їм для орієнтування у житті. В цілому ж на основі розглянутої вище специфіки людського буття в суспільній історії виникають особливі напрями духовного життя, спрямовані на вироблення засад людського життєвого самоутвердження. Ці напрями формують те, що за усталеною термінологією (з подачи німецького філософа І.Канта) називається світоглядом. Саме світогляд, як свідчить про це вже саме слово, включає у себе те, що формує не той світ, про який ведуть розмову астрономи та фізики, а той, в якому живе людина і який ми можемо назвати світом людини (або людським універсумом). У загальному плані появу світогляду можна пояснити так: людина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлювати і свою унікальність, свою відмінність від усього іншого в світі. В результаті у неї формуються певні уявлення як про основні засади та особливості світу, так і про свої власні риси та особливості. Отже, світогляд постає формою загального людського самовизначення в світі. Світогляд - це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення. Ясно, що світогляд - не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки: а) він повинен надавати людині не поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням; б) предмет світогляду - відношення "людина - світ" постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи. Якщо ми хочемо дізнатися про світоглядні уявлення того чи іншого народу, або й окремої людини, ми повинні спробувати виявити, пізнати та зрозуміти саме це.
Світогляд в цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині у її нормальному стані; ясно, що ми не можемо вести розмову про світогляд новонароджених дітей, а також душевнохворих людей чи людей із серйозними психічними відхиленнями від норми. Але саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює й його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих. Якщо б ми поставили собі завданням перерахувати основні види світогляду, нам, напевне, знадобилося б багато часу, тому й виникає потреба у типологізації світогляду. Типологія світогляду - це не просте перерахування його можливих видів, а, перш за все, виділення типових ознак, за якими та на основі яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогляду. Тобто, типологія постає у порівнянні із простим переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення із світоглядом з метою його подальшого докладнішого вивчення.
Світогляд прийнято класифікувати на основі різних спільних ознак:

За носієм За рівнем світобачення та усвідомлення За історичними епохами За морально-ціннісними орієнтирами
-індивідуальний;
-колективний;
-груповий;
-національний;
-регіональний та ін. -усвідомлений;
-неусвідомлений;
-частково усвідомлений;
-буденний;
-сформований на засадах наукових знань;
-філософський та ін.
-архаїчний;
-античний;
-середньовічний;
-ренесансний;
-світогляд ХХ ст. -егоїстичний;
-альтруїстський;
-гуманістичний;
-антигуманний;
-цинічний;
-шовіністичний та ін.


За будовою розрізняють світогляд цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий; за ступенем адекватності сприйняття дійсності - реалістичний, фантастичний, викривлений та адекватний дійсності; за ставленням до визнання існування вищих сутностей - релігійний, скептичний, агностичний та атеїстичний. Дуже поширеною є також типизація світогляду за ознакою соціальних станів та верст суспільства, за культурно-історичними регіонами та ін. Кожна людина, що вивчає філософію та цікавиться світоглядними питаннями може додати до наведеної типології світогляду свої додаткові ознаки та вивести на їх основі інші види світогляду. Корисним заняттям було б спробувати охарактеризувати власний світогляд хоча б тому, що це дасть можливість зрозуміти, що це зробити не просто і не легко.
За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного засвоєння світу, яка покликана інтегрувати людину у світ, надати їй найперших життєвих орієнтирів, подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях. Як вже відзначалося, досить часто формування світогляду відбувається стихійно: людина народжується, входить у життя і засвоює через батьків, оточення, соціальні зв'язки у світоглядні уявлення, і світоглядні переконання. Більше того, людина інколи навіть не знає про існування світогляду, проте у деяких ситуаціях життя уникнути зустрічі з ними просто неможливо. Загалом подібні ситуації називають екстремальними, тобто крайніми, такими, що вимагають від людини кардинальних невідкладних рішень; це може бути ситуація, коли людину ставлять на межу життя та смерті, коли вона змушена брати на себе відповідальність за життя інших людей та ін. Але світоглядні питання можуть поставати перед людиною і у більш простих та буденних ситуаціях, наприклад, коли йдеться про виховання дітей, неодмінно постають питання, чому вчити дитину, які якості прищеплювати їй насамперед; інколи, коли заходить мова про оцінку дій якоїсь людини, часто звучать слова "Людина не повинна так робити", тобто при цьому керуються загальними уявленнями про те, якою повинна бути людина, що гідно її, а що не гідно.
Розглянуті характеристики та різновиди світогляду дозволяють помітити, що філософія постає певним видом світогляду: у наведених вище класифікаціях філософія фігурує як світогляд певного рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відповідно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світоглядних орієнтуваннях. Цей рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним. Звідси випливає, що у найпершому визначенні філософія постає як теоретична форма світогляду. Теорія відрізняється від практики та простого міркування тим, що вона аналізує певні явища через поняття, чітко визначені терміни, на засадах певних законів чи їх необхідних внутрішніх зв'язків, тобто теорія постає перш за все аналітико-синтетичною інтелектуальною діяльністю. Значить філософствувати - це не просто думати про світоглядні проблеми, а усвідомлювати їх необхідність, їх зв'язки, їх сторони, характеристики та складові, виражені через певну термінологію. Тепер ми можемо уточнити наведене вище визначення філософії і сказати, що філософія - це теоретична форма світогляду, спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких вирішень. Стає також зрозумілим і те, що філософія - це усвідомлений світогляд, що вона повинна прагнути бути аргументованою, внутрішньо стрункою, логічно послідовною. Звідси випливають основні аспекти взаємозв'язку філософії та світогляду. З одного боку, філософія є різновидом світогляду, тобто вона є частиною світогляду, проте частиною особливою: як теорія світогляду, філософія концентрує світогляд, зосереджується на найважливішому у ньому; це позначається в літературі у такий спосіб - "філософія є теоретичним ядром світогляду". З іншого боку можна висловити і прямо протилежне твердження - світогляд є частиною філософії, і це у тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості філософія є безумовно ширшою за світогляд. Світогляд в цілому постає духовним грунтом для виникнення та розвитку філософії, і філософія не вигадує свої проблеми, вона бере їх із життя, із живого функціонування світоглядних уявлень людини, проте підносить їх на вищий рівень осмислення, вираження та розв'язання. Тому виправданим буде висновок про те, що зв'язок філософії та світогляду є непростим та неоднозначним. Можна додати й те, що певною своєю частиною філософія взагалі виходить за межі світогляду; йдеться про те, що у філософії є суто інструментальні підрозділи та знання, які не мають прямого світоглядного значення; це, наприклад, вчення про структуру суджень, умовиводів та ін. Цей певний вихід філософії за межі світогляду має і своє змістовне пояснення: якби філософія повністю збігалась із світоглядом, у неї не було б можливості досліджувати, критично аналізувати світогляд.

1.3. Особливості історичного виникнення філософії. Філософія і міфологія.

Із розглянутого вище матеріалу однозначно слідує те, що філософія як теорія не може бути найпершою формою світогляду, бо будь-яка теорія передбачає попереднє існування простіших форм знання. Історично першою формою світогляду прийнято вважати міфологію (від грецьких слів: перекази, оповіді, слово, учення) - розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу та ін. На перший погляд може здаватися, що міфи - це казки, щось вигадане, фантастичне. Проте для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та всеохоплюючою формою світосприйняття. Найпершою особливістю міфологічної свідомості був її синкретизм - "злиття всього із усім"; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра та ін. Через це міф володів такою формою цілісності, яка для інших форм свідомості постає майже неможливою. Окрім того міф для носіїв міфологічної свідомості поставав не думкою чи розповіддю, а самою реальністю, тобто міф мав таку характеристику, яку у деяких видах мистецтвознавства називають "зникненням ефекту рамки" (або "екрану"): коли ми в захопленні від картини чи від кіно, ми можемо на певну мить забути про екран, не бачити рамки, а повністю зануритись у той зміст, якій вони нам несуть, можемо навіть щось вигукувати, жестикулювати. Для людини міфологічної свідомості не існувало окремо дійсності, а окремо - міфу як розповіді про дійсність; ні, міф і був єдиною та єдино можливою дійсністю. Особливою силою володіло в міфі слово, оскільки воно також розглядалось як певний вид реальності, навіть, як ключ, відмичка до проникнення у особливу реальність; виголосити слово дорівнювало тому, щоб заволодіти сутністю речі. Через це міфи зберігались, передавались незмінними та недоторканими із покоління у покоління. Міф інколи називають "машиною для знищення часу", оскільки і справді час над ним ніби не владний.
Чим були зумовлені саме такі характерні риси міфологічної свідомості? Можна стверджувати, що вирішальну роль тут відіграло фактичне злиття архаїчної людини із природою: давня людина поставала майже органічною частиною природних процесів, була інтегрована у ці процеси, перебувала у великій залежності від них. Між давньою людиною та світом природи не існувало чітких якісних меж, тому ця людина, з одного боку, розглядала саму себе як частину природи, а, з іншого боку, переносила на природу свої власні сили та властивості, наприклад, одухотворювала природу, бачила у природних явищах наміри, бажання, прагнення. Проте вже давня людина не була тотожною із природою хоча б тому, що вона не лише пристосовувалася до неї, а й впливала на природу, до певної міри змінювала її. Між людиною та природою існували опосередковуючі ланочки, серед яких найперше значення мали штучно зроблені знаряддя праці. Згодом сфера штучно створених речей та явищ почала розростатися та все більше віддаляти людину від природи; цю сферу створених людиною речей, засобів життєдіяльності, знарядь та інструментів, що у відношенні із природою постають явищами штучними, називають сферою соціально-культурних процесів. Означена сфера заснована на технологіях людської діяльності (технологію у даному випадку слід розуміти у широкому значенні - як будь-які соціально вироблені способи та процедури людської діяльності), а останні вимагають і особливого мислення, не міфологічного, де все здатне переходити в усе, а такого мислення, яке фіксує себе у своїх послідовних діях. Пізніше таке мислення назвали дискурсивним, таким мисленням, яке рухається послідовно, впорядковано, через чітко фіксовані пункти власного руху до певних результатів. Саме собою зрозумілим постає те, що дискурсивне мислення суперечить міфологічному, тому внаслідок історичного розвитку людської діяльності, внаслідок розростання сфери соціально-культурних процесів, разом із появою та формуванням дискурсивного мислення міфологічна свідомість починає руйнуватися. Міф розкладається, і із нього виділяється ціла низка напрямів духовної діяльності, яка постає характерною вже для цивілізаційно розвинених суспільств. Із міфу виділяються: 1) наукові, тобто реалістичні достовірні знання; 2) мистецтво; 3) релігія як окремий соціальний інститут; 4) фольклор, близькі до міфу його, так би мовити, "уламки"; 5) етичні норми та правила; 6) правові уявлення та норми; 7) філософія. Всі ці напрями духовної діяльності зберігають свою певну і первинну спорідненість із міфологією, тобто всі вони прагнуть до того, щоб репрезентувати реальність, проте вони втрачають вихідні властивості міфу, стають внутрішньо диференційованими та частковими. Внаслідок того масова суспільна свідомість час від часу відчуває своєрідну ностальгію за міфологією, її цілісністю, її спорідненістю із людськими мріями, бажаннями, за міфологічною одухотвореністю та обжитістю світу. Наприклад, своєрідний "міфологічний ренесанс" Європа пережила у ХХ ст., коли внаслідок величезної раціоналізації життя, його технізації та технологізації виникла зворотна реакція - підсвідоме прагнення повернутись у живий, цілісний світ, пронизаний бажаннями, душевними пориваннями, живими пристрастями.
Отже, можна зробити висновок про те, що історично філософія виникла шляхом виділення із первинного, синкретичного міфологічного світогляду; причиною її виділення постало формування дискурсивного, тобто принципово нового - усвідомленого та послідовно розгорнутого - типу мислення.
Звідси випливають деякі суттєві відмінності між філософією та міфологічним світоглядом, відмінності, які дають можливість краще зрозуміти особливості філософії. Перш за все філософія постає свідомою та усвідомленою інтелектуальною діяльністю і саме у певному напрямі; через це вона не може замінити собою усі науки та усі людські знання. Через це також ми не можемо називати міфологію філософією архаїчної людини; адже міфологія формується та функціонує стихійно, а філософія - усвідомлено. По-друге, філософія постає авторською формою мислення та інтелектуальної творчості саме тому, що вона є усвідомленою думкою, міфологія ж не має автора; у певному сенсі ми навіть не можемо сказати, що її створив ось цей народ, оскільки історія знає багато прикладів того, коли певні міфологеми передавались від одного народу до іншого або коли міфи різних етносів зливались, об'єднувались. По-третє, поява філософії знаменувала собою не лише виділення людини із природи, а й виділення окремого індивіда із людської первинної спільності, тобто філософія постає індивідуальною формою світоглядного самовизначення людини. По-четверте, міф розповідає, а філософія намагається пояснювати свої твердження. Нарешті, міфологічна свідомість синкретична, а філософське мислення дискурсивне, тобто аналітико-синтетичне.

1.4 Проблема визначення предмету філософії. Характерні риси філософського мислення. Співвідношення філософії, науки, релігії та мистецтва.
Термін "філософія" має давньогрецьке походження, бо саме у Стародавній Греції філософія вперше відокремилась від інших сфер інтелектуальної діяльності та набула автономного характеру розвитку. Перша частина цього терміна походить від слова "філо" - схильність, любов, бажання, відданість та слова "софія" - мудрість, яке, у свою чергу складається із двох слів і буквально значить - казати, промовляти, цілісно, доречно. Ще у ХІХ ст. існував слов'янський термін "любомудріє", який можна вважати дослівним перекладом слова "філософія". Розглядаючи історичні корені філософії, ми вже дали її найперші та найпростіші визначення, проте на сьогодні не існує якогось єдиного та загальноприйнятого розуміння та визначення предмету філософії. Цей факт має свої виправдані підстави: якщо у філософії йдеться про пошуки найперших людських життєвих орієнтирів, якщо філософія намагається водночас розробляти виправдані засоби для їх винайдення, то її предмет набуває майже безмежних виявлень. У найпростішому варіанті філософія могла би виконати своє суспільно-історичне призначення тоді, коли вона змогла би співставити між собою світ, з одного боку, та людину, з іншого боку, окреслити їх основні можливі виявлення і на цій основі сказати людині, що вона є і що їй належить робити у цьому житті та у цьому світі. Проте як світ, так, тим більше, і людина постають незавершеними і майже безмежними у своїх характеристиках, діях та проявах. Через це і філософія постає багато в чому незавершеною, або, як кажуть у науці, "відкритою системою знання". Справа філософії радше полягає у тому, щоб чітко зафіксувати те, якими вже проявили себе людина та її дійсність як історично, так і в їх інтелектуальних осмисленнях. Через це філософія постає перед нами формою випробовування буттєвих спроможностей людини; вона засвідчує той стан самоосвідчень людського єства, якого останнє спромоглося реально досягнути. Виконуючи цю справу, філософія водночас вибудовує "стартовий майданчик" для руху у майбутнє, даючи до того ж людині дещо на зразок "топографії" людського універсуму, тобто допомагає людині зорієнтуватися у власній реальності та отримати певні інтелектуальні інструменти для подальшого життя і діяльності.
Означена "широта" предмету та завдань філософії дозволяє зрозуміти наступні особливості предмету філософії: 1) предмет філософії є історично змінним, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини; 2) уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми і здатні окреслити "топографію" людськості; 3) філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої самоідентифікації, вона покликана тримати весь час у полі уваги та у актуальному стані всі основні виявлення людини як людини. Саме тому Р.Декарт був правий, коли стверджував, що лише філософія відрізняє нас від дикунів. Зазначений момент історичного буття філософії виявляється досить важливим з огляду на те, що філософія завжди вписана у певне соціальне життя, функціонує в ньому і певним чином намагається на нього впивати (використовуючи наявний арсенал своїх засобів). Це значить, що філософія має своє активно дійову, практичну сторону, проте не в тому сенсі, що вона стає якоюсь виробничою діяльністю, а в тому, що вона намагається втілюватись у реальні процеси життя. Через це філософію завжди треба розглядати не лише в аспекті вічного, характерного для людини завжди, а й в аспекті конкретних окреслень. І коли ми сьогодні, наприклад, використовуємо здобутки античної філософії, ми повинні розуміти, що це наше саме сьогоднішнє її бачення, а не власне антична філософія, як органічна частина давньої цивілізації.
Але всі ці особливості предмету філософії змушують нас не стільки прагнути дати її одне єдине визначення, скільки спробувати окреслити характерні риси філософського мислення, які дозволять нам побачити внутрішню особливість його самоздійснення. Спираючись на численні існуючі визначення філософії, можна виділити такі найперші риси філософського мисленні.
По-перше, філософське мислення є усвідомленим та свідомо вибудованим, а оскільки при цьому йдеться про світоглядні уявлення та орієнтири, вона постає формою людського самоусвідомлення, тобто у ньому завжди постає відчутним момент присутності людини; це є мислення під кутом зору людини, її життєвих зацікавлень та життєвого вибору.
По-друге, філософія доводить свої основні твердження до гранично можливого рівня узагальнення. Ця риса зумовлена прагненням філософії відшукати сталі, фундаментальні, еталонні орієнтири для людини, тобто такі, які не є ситуативними та скороминущими. Але тут постає важливе питання щодо того, яку саме ступінь узагальнення можна вважати граничною. Якщо ми звернемося із таким питанням до фізики чи математики, то отримуємо відповідь, що подібних орієнтирів не існує і існувати не може, оскільки, наприклад, будь-яке велике число можна ще збільшувати, а будь-яке мале - зменшувати. Так само і фізик скаже нам, що не існує граничних масштабів сущого. Проте у філософії це не є надумане поняття: коли ми кажемо про гранично широке узагальнення, то йдеться про виведення міркування на межу буття та небуття. Це може значити, що ми намагаємося відшукати у досліджуваному явищі такі його ознаки або елементи, наявність яких робить це явище можливим, а відсутність, навпаки, неможливим. Саме таке спрямування філософських пошуків позначається у філософії спеціальною термінологією; наприклад, у філософії вживаються терміни "рух як такий", "історія як така" (або "взагалі"), що значить, що при цьому якраз і намагаються визначити те, присутність чого робить річ саме такою. У другому варіанті граничний рівень узагальнення може поставати як ідеалізація певної сторони або певного відношення дійсності; коли ми кажемо, наприклад, "пряма лінія", то ми маємо на увазі не якусь чи-то пряму, чи-то криву, а саме повноту прямизни. Ідеальна пряма - це пряма повною, гранично можливою мірою, якщо ж така міра не досягається, то це не буде ідеальна пряма. А це і значить, що ми виводимо своє міркування на граничний рівень узагальнення. Усі людські поняття (але не уявлення) містять в собі певний момент ідеалізації. Цей момент граничного узагальнення справді надає людині сталі та надійні орієнтири; пошлюся на приклад: коли ми їдемо у вагоні і дивимося у вікно, то предмети, що знаходяться поруч із вікном, пролітають повз нас так швидко, що ми інколи не встигаємо їх навіть роздивитися, але якщо ми бачимо на небі Місяць чи зірку, нам може здатися, що вони не рухаються взагалі. Саме тому мореплавці колись і брали за орієнтири небесні тіла, оскільки вони були стабільними в розташуванні та такими, що їх можна було бачити майже на усіх можливих маршрутах.
По-третє, із попередньої особливості філософського мислення випливає і наступна: філософія окреслює дійсність не лише у її наявному стані, а переважно через її внутрішню необхідність та через належне, тобто вона не просто каже про те, що є, а й про те, як має бути. Справа у тому, що ідеальні, еталонні виміри дійсності у реальності відсутні, проте коли ми маємо їх у свідомості, ми отримуємо можливість оцінювати та вимірювати будь-які реальні стани дійсності, бо всі вони постають у порівнянні із еталонами як певна міра відхилення від останніх. Наприклад, у техніці існує коефіцієнт корисної дій машини, але за точку відліку тут приймається коефіцієнт у сто відсотків, який передбачає, що уся теплота перейшла у механічну дію; таке насправді є неможливим, але саме тому цей ідеальний, значить незмінний стан, дозволяє оцінити реальні процеси перетворення енергії. Оця здатність оцінювати дійсність, а не лише сприймати її, постає колосальною перевагою людського інтелекту, запорукою людського прагнення до розвитку, до самовдосконалення. У філософії це позначається так, що лише людина володіє здатністю судити, тобто співставляти, вимірювати дійсність, тому саме судження постає для філософії вирішальною формою людського мислення.
По-четверте, філософське мислення більшою мірою є мисленням про мислення, думкою про думку, ніж мисленням та думкою про якусь реальність. Точніше, реальність самого мислення та самої думки і постає для філософії найпершою реальністю. З одного боку, це пояснюється тим, що філософія намагається осмислювати не часткові явища, а ситуацію перебування людини в світі, спираючись при цьому на здатність людини мислити та усвідомлювати. З другого боку, коли філософія виходить за межі часткових форм, тобто за межі реальних станів дійсності взагалі, то вийти вона може лише у ментальний простір, тобто у власний простір думки: думка, не підкріплена реальністю, може тримати лише сама себе. Філософське мислення, це, за висловом одного філософа, є "мисленням у себе на підвісі". За великим рахунком це є прагнення і мужність тримати думку у напрузі та неперервності.
По-п'яте, філософське мислення постає внутрішньо пов'язаним, логічно послідовним, а значить - аргументованим, обгрунтованим. Філософія апелює до розуміння, до людської здатності мислити та осмислювати реальність.
Нарешті, по-шосте, всі зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, - саме тою мірою вона філософствує або постає філософом.
Означені характерні риси філософського мислення дозволяють нам не лише орієнтуватись у тому, що саме можна вважати філософією, а ще й виразно побачити те, чим філософія відрізняється від інших провідних форм людської інтелектуальної діяльності. Видатний німецький філософ ХІХ ст. Г.Гегель вважав, що вищі здатності людського інтелекту проявляються у розумінні (яке втілюється у науку та філософію), переживанні (яке втілюється у мистецтво) та відчутті нашої вихідної спорідненості із найпершими засадами буття (яке втілюється у релігію). Відповідно, найперші риси філософії і проявляються через її порівняння із наукою, мистецтвом та релігією. Науку та філософію споріднює те, що вони базуються на дискурсивному мисленні та прагнуть пояснювати дійсність, проте кожна наука має відносно чітко окреслений предмет свого вивчення та дослідження, який постає частиною реальної дійсності, а предмет філософії, як вже зазначалося, постає значною мірою невизначеним, майже безмежним, та ще й історично змінним. Окрім цього, лише філософії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах. Тому, хоча науки й прагнуть наблизити людину до істини, надати їй надійні знання, вони не досліджують того, що саме є істиною та знанням, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення. Філософія та мистецтво схожі між собою у тому, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено; окрім того, для філософії і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди і усюди знаходять предмет своєї уваги. Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, а тому воно зображує дійсність із значною долею умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глибини процесів дійсності (докладніше про пізнавальні можливолсті мистецтва мова буде йти у розділі 13). Нарешті, філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння. До того ж релігія - це не лише ідеї та погляди, а й соціальний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя; філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світоосмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим - не погодиться та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання. Отже, філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світоосмислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та лишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри показчиком того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення.


1.5. Структура та функції філософського знання. Провідні позиції у філософії.
Після усього розглянутого нами матеріалу стосовно специфічних особливостей, характерних рис та предмету філософії не так вже й важко буде збагнути, чому саме такою і у таких складових постає структура філософського знання. Оскільки філософія покликана перш за все надати людині найперші орієнтири для її життєвого самовизначення, то структура філософського знання визначається виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина (і філософія) може такого роду орієнтири виділити, позначити та дослідити. А такими сферами постають: А) природа, світ, космос; Б) суспільство та суспільна історія; В) сама людина із її особливостями, здібностями, властивостями; Г) сфера духовних або інтелектуальних процесів, чи просто - сфера свідомості. Відповідно до цих сфер формуються і основні філософські дисципліни або основні розділи філософії. Розглянемо їх докладніше.
А. На основі осмислення природи, світу, виникають та формуються онтологія, натурфілософія, космологія (або космогонія). Онтологія є філософською наукою про буття, перш за все, буття як таке, а не лише про окремі види чи прояви буття. Тут найпершими постають питання про те, чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов'язана із буттям. Натурфілософія або філософія природи ("натура" - з лат. природа) постає різновидом онтології, оскільки зосереджує увагу переважно на тому, що таке природне буття та природа в цілому, як вибудовується ієрархія проявів природи, існують чи не існують якісь всезагальні закономірності та якості природи. Проте мимоволі вона торкається і питань людського буття, і буття суспільства, оскільки останні перебувають у органічних зв'язках із природою та поза останньою просто неможливі. Космологія може існувати як різновид астрономії, а може поставати і як філософські міркування про сутність та природу космосу; коли ж наголос тут падає на виникнення, походження (чи породження) космосу, то тоді ми маємо справу із космогонією.
Б. На основі вивчення та осмислення суспільства та суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія (або філософія етносу), есхатологія. Соціологія як окремий напрямок дослідження виникла у ХІХ ст., хоча намагання осмислити історію присутні у філософії з давніх часів. В своєму реальному розвитку соціологія більше тяжіла до того, щоб бути наукою про факти соціального життя, тому вона перетворилася на емпіричну соціологію та соціологію окремих сторін суспільства, наприклад, соціологія сім'ї. Філософські ж осмислення природи суспільного життя, зв'язків суспільства та природи, суспільства та людської індивідуальності поступово набули визначення як соціальна філософія, хоча і по-сьогодні вони можуть називатися просто соціологією. Філософія історії також ставить граничні питання на адресу історії людства: чому людство перебуває в стані історичного процесування, куди прямує історія, хто є її суб'єктом, чи існують закони людської історії? Культурологія виходить із тези про те, що специфічних якостей та ознак як людині, так і суспільному життю надає культуротворення, тому вивчення культури постає відмичкою до їх розуміння. Есхатологія постає різновидом філософії історії, але побудована на переколнанні у тому, що людська історія прямує до свого кінця, врешті - до загибелі; звідси виникають питання про засади історії, її сенс, завдання людини та ін. Нарешті, етнофілософія - це новий напрям сучасної філософії, покликаний окреслити значення та роль етносів в історії людства та виявити історичний сенс того, що історія розвивається саме у варіанті етнічної багатоманітності; тут також стоїть завдання окреслення того, яку свою вихідну екзистенціальну якість привносить кожний етнос у історію людства в цілому.
В. Філософське осмислення людини приводить до формування таких філософських дисциплін, як філософська антропологія ( на відміну від просто антропології - науки, що відокремилась від археології і що спрямована на вивчення особливостей будови та проявів людини як реального, матеріального об'єкта), інколи - антропософія; в наш час до дисциплін цього напряму інколи зараховують структурну антропологію та соціобіологію. Філософська антропологія ставить собі завданням вивчати людину у всіх її можливих виявленнях та характеристиках. Тут, зокрема, ставиться питання про визначення сутності людини та про відмінність останньої від природи людини, про її спосіб буття та ін. Антропософія претендує на те, щоб не просто вивчати людину, а щоб збагнути сенс її появи у світі, її всекосмічну функцію та причини саме таких її виявлень. На думку антропософів, лише таке осмислення людини відкриє нам шлях до розуміння і всього іншого в світі. Структурна антропологія вважає, що існує певний, цілком конкретний та сталий набір інтелектуальних та реальних можливостей людини, який слід виокремити із історії, культури, способів людського життя; означений набір відкриває можливості для виправданого та надійного вивчення і розуміння людини. До дисциплін антропологічного напряму сьогодні інколи додають соціобіологію - науку про те, як міняється людина під впливом соціальних факторів та на протязі історії. Цю науку далеко не всі згідні визнавати як філософську, проте заперечувати факт впливу соціальних факторів на людину, на її вихідні властивості було б невиправданим, а тому й не можна сьогодні не враховувати міркувань та результатів досліджень соціобіології у філософському вивченні людини.
Г. Нарешті, на основі вивчення та осмислення свідомості, духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Комплекс цих дисциплін є найбільшим у порівнянні із попередніми філософськими дисциплінами, і це зумовлено тим, що філософія постає самоусвідомленою, рефлексивною думкою, думкою, що сама утримує себе у стані актуальної дії та у стані безперервної тривалості; сюди входять логіка, гносеологія (чи епістемологія), етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії. Логіка - одна із давніших філософських дисциплін - досліджує форми, закони та норми правильного мислення; вона посідає одне із провідних місць у філософії, адже припущення логічних помилок може зруйнувати усі доведення та аргументації певної філософської концепції. Гносеологія - це, у дослівному перекладі, теорія пізнання; вона вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання. Сьогодні ширше використовується термін "епістемологія" (теорія знання); у більшості країн так називають вчення про наукове пізнання, проте цей термін може позначати і певний історичний рівень усвідомлення природи пізнання (про це докладніше мова буде йти у відповідному розділі). Етика також належить до найдавніших філософських дисциплін: це є вчення про норми та засади людських взаємин. Естетика досліджує природу людського захоплення красою дійсності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого. Філософія релігії, як свідчить назва, опікується питаннями природи та сутності релігії, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійного багатоманіття та ін. Філософія права намагається з'ясувати корені правових норм, людську потребу у правотворенні. Нарешті, історія філософії збирає історичні досягнення філософії, вписуючи їх у сьогодення. До цього комплекту філософських дисциплін інколи додають також "ноологію" як вчення про природу та сутність людської розумність; коротко кажучи, ноологія постає філософським вченням про свідомість.
Перегляд основних філософських дисциплін, що складають структуру філософського знання, засвідчує нам: філософія на сьогодні є розвиненою та розгалуженою сферою знання; щоб виконати завдання людського світоорієнтування, вона повинна включати у свій зміст цілий комплекс наук про основні, найважливіші сфери людського життя.
Серед функцій філософії найперше значення мають такі:
- світоглядна: філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;
- пізнавальна: завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;
- логічна: філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;
- соціально-адаптивна: філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;
- виховна: філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.
Усі названі функції мають як індивідуально-особистісне, так і суспільне значення. До того ж вони врешті і ведуть людину до найважливішого - до ознайомлення із тим, які саме життєві позиції вона може зайняти та які наслідки їх та як саме можуть вплинути на хід її життя. Філософські дослідження як правило і резюмуються виявленням та окресленням такого роду позицій. У філософії вони мають свої назви та особливості визначення. Звичайно, що перш за все мова йде про позиції світоглядні. Тут найчастіше філософсько-світоглядні позиції визначаються через розуміння вихідних початків буття:
Монізм (існує один-єдиний початок буття)
Дуалізм (існує два окремих та незалежних одне від одного початків буття, взаємодія між якими і визначає увесь стан буття; це можуть бути, наприклад, дух та матерія, добро та зло)
Плюралізм (існує багато відносно автономних початків буття)
Динамізм (початок буття є активний і рухливий)
Динамізм органічний (еволюціонізм)
Динамізм механічний (атомізм, деїзм)
Догматизм, консерватизм (початок буття є незмінний)
Ідеалізм (коренем буття є дух, ідея)
Матеріалізм (коренем буття є чуттєва матерія)

Окреслюючи особливості філософського осмислення буття та становища людини в світі через виявлення найперших філософсько-світоглядних позицій, слід звернути увагу на те, що в кінцевому підсумку філософія прагне з'ясування, прояснення, "виведення у неприхованість" (М.Хайдеггер) найважливіших питань людського буття. Ця вимога прояснення поширюється не лише на раціоналістичну (орієнтовану на розум) філософію, а й на будь-яку взагалі. Навіть тоді, коли філософія висловлюється афористично або претендує на авангардовість, вона все одно окреслює певні сторони реальності із гранично можливою контрастністю та виразністю. Унаслідок цього філософія досягає таких деталізацій світоглядної та методологічної проблематики, які неможливі для думки іншого інтелектуального та змістовного спрямування. У цьому значною мірою полягають цінність та незамінність філософії.

Висновки
Отже, філософія є насамперед концептуальним вираженням світоглядних проблем. Як особлива сфера духовної культури, вона не зводиться до інших подібних сфер та напрямів, а доповнює і розвиває їх. Використовуючи такий специфічний вид мислення, як світоглядна рефлексія, філософія шукає відповіді на смислотворчі проблеми людського буття. Філософське знання розкриває реальний та духовний світ людини в їхньому взаємозв'язку та розвитку, має вільний, критичний, проблемний і творчий характер.
Резюме
1. Внаслідок найважливіших особливостей становища людини в світі - таких, як її розумність, неспеціалізованість, універсальність, володіння свободою, усвідомлення неповторюваності власного життя - перед людиною надзвичайно гостро постають питання про її життєве самовизначення; філософія і є основною формою інтелектуальної діяльності, яка покликана надати людині свідомі засоби такого самовизначення.
2. Оскільки потреба у життєвому самовизначенні характерна для всіх людей, проте не всі люди є філософами, то найпершою формою людського життєвого орієнтування постає світогляд, що постає сукупністю уявлень про місце людини в світі; філософія ж є теоретичною формою світогляду спрямованою на критичний аналіз світоглядних уявлень з метою поглиблення їх достовірності і надійності.
3. Історично першою формою світогляду була міфологія, яка характеризувала ту стадію людського самоусвідомлення, на якій не існувало чіткої якісної межі між людиною та природою; така межа виникає та рельєфно окреслюється тоді, коли починає потужно розвиватися сфера соціально-культурних процесів; цей розвиток приводить до появи дискурсивного мислення, на якому і базуються філософські знання.
4. Оскільки у філософії йдеться про засади людського буття, вонга постає відкритлою системою знань; у порівнянні із наукою, мистецтвом та релігією розкриваються такі характерні риси філософського мислення, як виведення своїх міркувань на гранично широкий рівень узагальнення, аргументованість та внутрішня єдність, саморефлексивність, індивідуалізованість готовність постати формою свідомого вирішення людиною своєї життєвої долі.
5. Оскільки найпершими сферами, із яких філософія бере життєві людські орієнтири, постають природа, суспільна історія, людина та свідомість, то вони ж стають основою для виділення структури та функцій філософії.

Питання для обговорення на семінарському занятті.
1. Особливості становища людини у світі та необхідність її самовизначення.
2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія.
3. Особливості історичного формування філософії та характерні риси філософського мислення.
4. Структура і функції філософського знання.

Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.
1. Світогляд і філософія як форми людського самовизначення в світі.
2. Світогляд і філософія: порівняльний аналіз.
3. Структура і типологія світогляду. Роль світогляду в житті людини.
4. Особливості історичного зародження філософії. Філософія і міфологія.
5. Філософія, релігія та мистецтво як форми людського освоєння світу.
6. Роль філософії в індивідуальному розвитку людини.
7. Соціальна функція філософії.
Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.
Завдання 1. Розкрийте зміст поняття світогляду і окресліть значення світогляду в свідомому регулюванні людиною свого життя.
Завдання 2. Назвіть і охарактеризуйте основні складові світогляду як інтелектуальної форми людського самоусвідомлення.
Завдання 3. Охарактеризуйте найважливіші особливості міфологічного, релігійного та буденного світоглядів, їх відмінності від філософського світогляду.
Завдання 4. Окресліть та розкрийте зміст основних особливостей філософського мислення.
Завдання 5. Охарактеризуйте основні елементи структури філософського знання (основні філософські дисципліни) та поясніть, на якій основі їх виділяють.
Завдання 6. Розкрийте зміст основних функцій філософії.
Завдання 7. Спробуйте визначити предмет філософії та обгрунтувати своє його розуміння.
Завдання 8. Розкрийте основні аспекти співвідношення філософії та світогляду.
Додаткова література з теми.
Філософія: Курс лекцій. - К., 1994.
Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. - Мюнхен-Львів, 1995.
Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию.- М., 1990.
Ортега-и-Гасет X. Что такое философия? - М., 1991.
Философия. Учебник /Под ред. В.Д.Губина.- М.: Русское слово, 1997.
Філософський словник. - К., 1986.
Философский энциклопедический словарь.- М., 1983.


РОЗДІЛ 2.
ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ
XX століття особливо гостро поставило питання про буттєві засади людини, що спричинило підвищення інтересу до різних форм людського самовиявлення та самоусвідомлення. Деякі особливості східного філософствування (домінування цілого над частковим, афористичність думки та ін.) змушують звертатися до нього в пошуку відповідей на наболілі проблеми сьогодення. Адже східна філософська думка перебуває ближче до вихідних джерел філософії, до безпосереднього зображення місця людини у світі, ніж західна. Особливо цінними в цьому аспекті постають оригінальні набутки філософської думки Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.


Після вивчення матеріалу розділу 2 Ви повинні:
знати:
- особливості та характерні риси західного та східного типу цивілізацій;
- найперші джерела філософської думки Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю;
- найперші проблеми, які ставила та вирішувала давньосхідна філософська думка;
вміти:
- порівнювати між собою провідні ідеї філософських шкіл Стародавнього Сходу;
- виділяти у філософських текстах саме те, що є характерним для східного типу мислення;
- оцінювати світоглядну цінність ідей давньосхідної філософії.
розуміти:
o умови й особливості зародження і можливі форми вираження світоглядної проблематики;
o особливості східного та західного філософствування і їх певну взаємодоповнюваність;
o багатовимірність як людського світосприйняття, та і теоретичного осмислення світу..
План (логіка) викладу матеріалу:
2.1. Проблема "Схід-Захід" в сучасній філософії та культурології. Особливості східного та західного типів філософствування.
2.2. Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії.
2.3. Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавнього Китаю.
Ключові терміни і поняття.

ТРАДИЦІОНАЛІСТСЬКИЙ ТА ПРОҐРЕСИСТСЬКИЙ ТИП ЦИВІЛІЗАЦІЇ - характеристики цивілізацій за їх фундаментальними ціннісними установками, запропоновані Рене Геноном: традиціоналістська цивілізація цінує традицію і обернена скоріше до минулого, прогресистська цивілізація цінує новації і більше орієнтована на майбутнє. Традиціоналістські орієнтації характерні для східних цивілізацій, проґресистські - для західних.

ДУХОВНИЙ КОНОН ЖИТТЯ - або канонічне джерело - у межах деяких, переважно - традиціоналістських цивілізацій - збірка найдавніших, освячених авторитетом, часом і традицією переказів, настанов на життя, міфів, розповідей про богів або божественні об'явлення, що виконує роль нормативу - регулятора життєдіяльності людей в усіх сферах суспільного життя ("Веди" - у Стародавній Індії, "П'ятикнижжя" - у Стародавньому Китаї, "Коран" - у мусульманських країнах).

САМСАРА - зафіксовані в текстах "Вед" давньоіндійські уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті; душа на відміну від тіла вважається безсмертною. Подальше для душі втілення може підносити або знижувати статус попереднього життя залежно від добрих або поганих вчинків людини. Вже в давні часи сансара була усвідомлена скоріше в негативних оцінках, ніж позитивних: нескінченне блукання душі поставало як лише накопичення страждань. Тому всередині І тисячоліття до н.е. у Стародавній Індії виникли духовні течії (або рухи), що шукали шляхів подолання сансари.

КАРМА - в уявленнях про сансару - закон універсального причинного зв'язку, згідно з яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре впливає на долю душі в її подальших втіленнях.

МОКША - стан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які у своїх життєвих втіленнях запобігли зла, чинили лише благодіяння.

БРАХМАН - у давньоіндійських уявленнях про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу.

АТМАН - індивідуальні, конкретні виявлення брахмана.
ДАО - вихідне поняття філософії даосизму і дуже важливе для духовної культури Китаю. Ієрогліф, що позначає "дао", поєднує знак людини і знак шляху, але це розуміння людського шляху набуває у даосизмі всеохоплюючого смислу: весь Космос постає упорядкованим саме таким чином, що він припускає буття людини та певний тип її поведінки. Отже, "дао" - закон буття, початок Космосу, життєва доля людини і те, що повинно бути основою правильного людського мислення.
НЕБО І ЗЕМЛЯ - у давньокитайських уявленнях про світ - універсальні сутності, що виконують оцінні та орієнтовні функції: небо - це сфера чистих, ідеальних, правильних, вічних рухів та явищ, земля - сфера змішаних, часткових, кінцевих, неправильних рухів та явищ. Життя людини відбувається у проміжку між Небом тп Землею, тому людина розглядається причетною як до ідеального, так і до хаотичного. Самоназва Стародавнього Китаю - "Піднебесна країна".


2.1. Проблема "Схід-Захід" в сучасній філософії та культурології. Особливості східного та західного типів філософствування
Проблема "Схід-Захід", на думку багатьох дослідників культури, є однією з наскрізних для людства. Уже давньогрецькі історики зафіксували її у своїх творах, привертаючи увагу до суттєвих відмінностей між Сходом і Заходом у способах життя, характері політичного правління і, головне, у способі світоосмислення. Упродовж тисячоліть людської історії Схід і Захід досить конфліктно протистояли один одному, і напруження цього протистояння значною мірою визначало розвиток культури та політичних процесів суспільства. Водночас їх взаємодія і взаємовпливи ніколи надовго не переривалися. Врешті-решт суть проблеми "Схід-Захід" полягає у тому, що людство, будучи єдиним анатомічно та фізіологічно, постає разюче відмінним і несхожим у своїх східних і західних соціокультурних проявах. І ця несхожість змушує, з одного боку, розширювати і збагачувати наші уявлення про людину та її можливості, а з іншого - намагатися зрозуміти її причини, шукати шляхів людського взаємоприйнятного спілкування. Для філософії проблема "Схід-Захід" постає перш за все як проблема пошуку глибинних засад та механізмів діяльності людського інтелекту, адже з точки зору фізики ми, всі люди, живемо у єдиному космосі, проте, виявляється, що сприйматися, розумітися та осмислюватися він може неоднозначно. Що впливає на виникнення та прояви такої неоднозначності? Чи значить це, що сама реальність світу є багатовимірною? Чи, може, це є свідченням лише того, що людське мислення має певну свободу власних дій і що воно не підпорядковане прямо і однозначно впливам зовнішнього світу? Нарешті, як можна скористатися відмінностями між західною та східною філософією задля того, щоб зробити людську думку більш гнучкою, активною та результативною? - Усі ці питання і постають перед філософією, коли вона звертається до порівняння західного та східного типів філософствування.
Основні відмінності між східними та західними типами цивілізацій можна показати в такому їх порівнянні:
Західні цивілізації:
- Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики, економіки та ін.).
- Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє (прогресизм).
- Активізм, прагнення змінювати дійсність
- Домінування індивідуального над загальним.
- Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення.
Східні цивілізації:
- Наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери життя.
- Відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле (традиціоналізм).
- Самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей.
- Домінування цілого (загального) над індивідуальним.
- Образний, притчовий, афористичний стиль мислення.
Наведене порівняння засвідчує існування досить контрастних відмінностей у самому фундаменті того способу життя, який сформувався та розвинувся у вигляді різних типів цивілізації. Зазначені відмінності приводять врешті до дещо іншої, а інколи - принципово іншої людської поведінки. Усі зазначені характеристики можна віднести і до особливостей західної і східної філософій. Так, східна філософія орієнтується на вихідні канонічні джерела, що регламентують функціонування усіх сфер суспільного життя (Коран, Веди, Китайське п'ятикнижжя), цінує найбільше те, що освячене віками, намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчинити індивідуальне у світовому цілому. При тому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв'язку із цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним засобом життєвого самоутвердження.
Історично філософія розвивалася у контексті саме цього протистояння цивілізацій: відомо, наприклад, що деякі філософи Стародавньої Греції мали контакти із східними мудрецями; не виключено, що й вони чинили на них певний вплив. Відомо також і те, що в інтелектуальному обігу античного світу функціонували деякі образи та міфологеми Стародавнього Сходу. Тому співставлення вихідних ідей східної та західної філософії допомагає нам глибше зрозуміти джерела філософського мислення та його фундаментальні особливості. Із розглянутих відмінностей стає зрозуміло, чому саме західна філософія сприяла виникненню сучасної науки, а східна філософія сформувала привабливий образ "гуру" - духовного вчителя, наставника життя; чому західна філософія цінувала оптимістичний активізм, а східна була більше просякнута відстороненим життєвим спогляданням, сповненим зачаруванням грандіозністю світобудови як у просторі, так і в часі. При осмисленні даного питання слід враховувати дискусійний характер даної проблеми; існує досить велика кількість культурологів та філософів, які вважають, що зазначені відмінності є перебільшеними, що на Заході інколи люди відрізняються між собою більше, ніж у порівнянні із представниками Сходу. Проте дана проблема не вигадана, її прояви ми бачимо й сьогодні на прикладі певних політичних подій. Але слід враховувати, що вказати в наш час країни із "чисто" східним або західним цивілізаційним типом практично неможливо, але є сенс виділяти в їх житті панівні риси або тенденції. Крім того, протистояння "Схід-Захід" не вичерпує усієї строкатої картини життя сучасного людства, але воно є найвпливовішим і контрастним. Певною мірою із цим протистоянням пов'язана й історія України: чим далі ми йдемо в минуле, тим тіснішими виявляються її зв'зки зі східною культурою (контакти з хозарами, половцями, кримськими татарами, Туреччиною та ін.), але вже в епоху Нового часу і далі Україна все більше наближалась до західноєвропейської культури. Отже, розуміння проблеми "Схід-Захід" дає нам змогу уважніше придивитись до певних аспектів української культури і філософії.
Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Європа відкрила для себе своєрідний, у чомусь екзотичний і багато в чому незрозумілий світ давньосхідної філософії. З того часу інтерес до неї не згасає. У чому секрет цієї привабливості давньосхідної філософії? Який особливий філософський акцент вносить вона у філософію узагалі?
Насамперед не може не викликати симпатій властивий східній думці момент незацікавленого духовного самозаглиблення, якогось невтомного прагнення шукати найціннішого у глибинах людського духу, шукати заради самого пошуку. Ця "зацікавлена відстороненість" - вічна таємниця східної філософії.
По-друге, парадоксальним виглядає прагнення східної мудрості досягти стану повного розчинення індивідуального в загальному, прагнення зануритися у якусь первісну порожнечу, первісну світову тишу. Герман Гессе, німецький письменник і знавець східної думки, окреслював зазначений момент так: "Коли власне "Я" буде цілком подолане й умре, коли змовкнуть у серці всі порухи й пристрасті, тоді має прокинутись заповідне в людському єстві, найпотаємніше, що вже перестало бути власним "Я", - прокинеться велика таїна". Французький філософ і мислитель XX ст. Жорж Батай відзначав, що це зосередження на порожнечі приводить до ефекту надзвичайної чутливості до найдрібніших проявів реальності: "Завдяки відірваності від усього, що заторкує відчуття, чуттєвість ця стає настільки внутрішньою, що всілякі рухи ззовні - падіння шпильки або тріск - супроводжуються найсильнішим і далекосяжним відлунням...". Ця велика світова тиша або безмежна ніч нірвани виконують роль піднесення кожної життєвої дрібниці до рівня всесвітньої події.
Нарешті, не може не вражати побудова східної думки, яка нібито розчиняє слова, залишаючи нас у полоні чистих сенсів. Наприклад: "Одного разу Чжуану Чжоу наснилося, що він - метелик, метелик, що весело пурхає. Він насолоджувався від усього серця і не усвідомлював, що він Чжоу. Раптом прокинувся, здивувався, що він - Чжоу, і не міг зрозуміти: чи снилося Чжоу, що він - метелик, чи метеликові, що він - Чжоу. Це й зветься перетворенням речей...".
Отже, можна стверджувати, що особливості давньосхідної філософії дають можливість західній філософській думці краще усвідомити себе і відкрити дещо зовсім неочевидне як у людині, так і в людському мисленні. Безперечно, оцінюючи значення філософії Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю, не слід впадати у крайнощі і підкреслювати лише позитивні моменти. Традиціоналізм, консерватизм, який був притаманний мислителям Стародавнього Китаю та Індії, суттєво вплинув на подальший розвиток філософської думки. Скажімо, необхідність "культурної революції" у Китаї 70-х рр. ХХ ст. обґрунтовувалась посиланнями на авторитет стародавньої філософії. Тому не слід забувати, що давньоіндійська та давньокитайська філософії були продуктом своєї епохи і мали відповідні особливості свого розвитку.

2.2. Джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії.
Зародки філософського мислення Індії і Китаю сягають у глибоку давнину (середина І тис. до н. е.). Проте, варто звернути увагу на такий факт: давньосхідна та давньогрецька філософія виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити? По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства - із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами; звертаючись до перших кроків давньосхідної філософської думки ми знаходимо її у процесі формування, що дозволяє краще зрозуміти природу філософської рефлексії. По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралась, як вже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїми коріннями значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість "зазирнути" у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки людської раціональності.
Відомо, що найдавнішими цивілізаціями, відомими сьогодні науці, були Шумер та Стародавній Єгипет; знайомство їх духовною спадщиною дозволяє стверджувати, що саме тут вже були присутні деякі найперші філософеми, тобто зародки майбутніх філософських ідей та концепцій. Зокрема, в Шумері вже існувала перша відома нам універсальна класифікація світових стихій (небо, гроза, вода, земля), у відповідність яким були поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. Окрім того, знаменитий епос про шумерського царя Гільгамеша чи не вперше з надзвичайною гостротою та емоційністю змальовує почуття людини, яка раптом просякнулася думкою про неминучість смерті. В Стародавньому Єгипті важливу роль відігравав міф про Осиріса - бога, що вмирав та воскресав, а також існували уявлення про неодномірність людського єства. Проте, як вже було сказано, це були лише перші паростки філософської думки. Значно далі вона пішла в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.
Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є "Веди" (із їх назвою споріднено наше слово "відати", "знати"), записані на листках пальми приблизно за 1,5 тис. років до н. е. До "Вед" входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою "Упанішади" (від слова "сидіти поруч"; мається на увазі - поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах "Вед" - самхітах). У тексті "Упанішад" зафіксовано:
* найдавніші версії виникнення світу, серед яких важливе значення мали: а) виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого у якості живого); б) виникнення світу внаслідок глибокого самозосередження (тапасу) первинного духу; в) виникнення світу внаслідок жертвопринесення (ідея, згідно якої народження та смерть невід'ємні одне від одного);
* трактування першооснови буття як універсального абстрактного принципу (Брахман), який ототожнюється з індивідуальною духовною сутністю людини, з її душею (атман);
o певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі (сансара і закон карми);
o позитивна оцінка ролі пізнання як самозосередження на первинних сутностях світу (необхідність усвідомлення єдності Брахмана і атмана як умови "звільнення" від безмежного кола перевтілень);
o думка про можливості та умови здійснення людської свободи, яка здатна подолати космічний закон карми;
* міркування про співвідношення дії, активності людини і свободи.
Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармічних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське "Я" стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші" - повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.
Джайнізм (від слова "джіна" - переможець) закликав людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати та ще й не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.

Йога також ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування (це один із перекладів слова "йога"), гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини. Відомо, що в цій справі йоги досягали і досягають вражаючих результатів. Значним досягненням йоги (Патанджалі) була спроба дослідити людину як систему ("мікрокосмос"), що складається з чотирьох підсистем: "мінерало-людини", "рослино-людини", "тварино-людини" і "людино-людини",- ідея про синтез їх у вищій підсистемі - "людино-людині". Це була одна з перших спроб філософського обґрунтування розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи.
Але найважливим з погляду розвитку філософської думки постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сідхарта з роду Шак'їв (563-483 рр. до н. е.). Життя Гаутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ("діамантові") істини:
- життя - це страждання;
- причиною страждань є бажання і жага життя;
- існує шлях подолання страждань;
- він полягає у приглушенні бажань і жаги жити.
Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану "нірвани" - повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу. Буддизм створив оригінальне трактування світобудови. Реальність, доступна чуттєвому спогляданню, є несправжньою, ілюзорною. Насправді існують лише енергетичні "крапки", згущення під назвою "дхарми". Вони перебувають у збудженому, динамічному стані і тому вступають між собою у з'єднання та переплетення. Уся навколишня реальність, як і людина, постає певними вузликами енергетичних зв'язків дхарм. Людина може свідомими зусиллями розв'язати їх сплетіння і випустити дхарми у вільний стан. Це і буде нірвана. Іноді нірвану описують так: у суцільній темряві на поверхні океану плаває лампа з вогником, що ледве освітлює невеличку частину простору. Олія у лампі поступово вигоряє, і вогник згасає. Коли він згасне остаточно, ніхто не зможе сказати, де небо, де вода, а де лампа. Все розчиниться у всьому.
Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я (обчислення, точне знання), засновником якої вважають Капілу (VII ст. до н.е.). На першому плані в судженнях школи - питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві:
o "пракріті", або "прадхана" (природа)
o та "пуруша" (свідомість, споглядання).
Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв'язок між "пракріті" та "пурушею" нагадує союз сліпого та кульгавого: "перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Так само пуруша (чиста душа) не здатний діяти сам собою, а нібито втягується в активність матерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним нею" (Антология мировой философии. Т.1, кн.1. - М., 1969. С, 146-147). Зв'язок пракріті та пуруші призводить до виявлення їх якостей: маси (тамас), енергії (раджас) та прояснення (саттва). Останні породжують п'ять світових стихій (або елементів): вогонь, повітря, воду, землю та ефір. Але в союзі пракріті та пуруші останній виявляється могутнішим. Проявляючись у людському "Я", пуруша спрямовує його до самозаглиблення та подолання карми.
Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті, VII-VI ст. до н. е.) відносять до натураліститчних: Локаята вважають, що "не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми, ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя..." (Цитоване джерело, с.152). Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям ("лока"), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали людину з її якостями, навіть - людську душу: "...як від змішування частин напоїв виникає сила сп'яніння, так із поєднанням землі та інших елементів виникають тіло і "Я" (атмата)". (Цит. джерело, с.153). Зі смертю людини елементи роз'єднуються, і зникає те, що називають душею. Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним - земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники "черваки-локаяти" вважали вміння уникати страждань.
Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (засновник Готама - III ст. до н. е.). Тут докладно розглядали основи та засоби пізнання, форми умовиводів, ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділяли на чотири види: сприйняття, виведення, аналогія та усне свідчення.
Деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада, (VI-V ст. до н. е.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму: "...щодо особливостей: воістину вони - одиничні, і визначаються як те, що лежить в основі субстанцій". (Цит. джерело, с.150).
Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: початок буття, будова світу, особливості людини, роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.

2.3. Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософії Стародавнього Китаю.
Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване "П'ятикнижжя" ("У-цзін"): Ші-цзінь (Книга пісень); І-цзінь (Книга змін); Чунь-цю (Книга літописів); Шу-цзінь (Книга історій, переказів); Лі-шу (Книга ритуалів). Тут в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, що мала важливе значення для китайської культури, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки - панують стихійність і випадковість. Китайська держава - це "Серединне царство", тобто людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки. Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття - Інь і Ян. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а Ян - світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Ян утворюють 5 світових стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Може здатися, що перелік названих стихій не відповідає єдиному вихідному принципові їх виділення, але в такому разі засоби людської дії - дерево та метал - вписано у світові процеси, а це означає, що людину розглядають як органічну частину Космосу.
Давньокитайська філософія порівняно з давньоіндійською виглядає стрункішою, деталізованішою (аж до нумерології та побудови вичерпних систем комбінаторики подвійних символічних елементів світобудови) та більше зануреною у глибину суперечливого, парадоксального мислення.
Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (а таких давні джерела налічували до ста, хоча конкретно називали лише шість) найважливішими були дві до розгляду ідей яких ми і звернемося. Конфуціанство заснував Кон-Фу-цзи, або Конфуцій (551-479 рр. до н. е.). Це була школа соціально-етичного спрямування, тобто на першому плані тут - проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Конфуцієві приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління) Неба. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон і вибудовувати свою поведінку відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як "шляхетна" - цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє доброчинність ("де"): "Небо породило в мені де" (Антология мировой философии. - Т.1, кн.1.- М., 1969. С.191). Отже, шляхетна людина у своїх діях внутрішніми чинниками має певні життєві принципи, серед яких обов'язковими є: "жень" - людинолюбство; "сяо" - повага до батьків (старших); "лі" - виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало дотримування обов'язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин.
Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб: "Шляхетний муж дбає про обов'язок, а низька людина - про зиск" (Цитоване джерело, с.194). На запитання, "чи можна одним лише реченням виразити правило, якого треба дотримуватися усе життя?", учитель відповів: "Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби й іншому". (Цитоване джерело, с.193 -194).
Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя. Держава і сім'я в аспекті взаємин між людьми були для нього неподільні. А вихідним принципом організації суспільного життя він вважав шанування традицій: "Той, хто повторює старе і довідується про нове, може бути проводирем" (Там само, с.194). І про себе він казав: "Я наслідую старовину, а не вигадую, вірю у старовину та полюбляю її" (Там само). Найпершою умовою щасливого життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу "виправлення імен": "Правитель завжди буде правителем, слуга - слугою, батько - батьком, а син - сином" (Там само, с.192). Сьогодні ми могли б передати цей принцип висловом: кожен повинен займатися тією справою, для якої його призначила суспільна роль. Порушення цього принципу, за Конфуцієм, веде до безладдя. У II ст. до н.е. вчення Конфуція було канонізоване й донині відіграє важливу роль у духовній культурі Китаю.
Іншу важливу школу Стародавнього Китаю заснував Лао-Цзи (VI-V ст. до н. е.) - майже легендарна особа, бо про нього немає достовірних відомостей. У цій школі на першому плані - ідеї світобудови; людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи "дао" (звідси - і назва школи) не має однозначного визначення. У трактаті "Дао-де-дзин" його пояснено так: "Дао, яке можна виразити словами, не є стале дао. Ім'я, яке можна назвати, не є стале ім'я. Лише те, що не має імені, може бути початком неба і землі... Дао породжує єдине. Єдине породжує два початки: інь і ян. Двоє породжують третє. Третє породжує усе, що існує..." (Цитоване джерело, с.183-184). Як звичайно, ці рядки коментують так: під "дао" розуміється єдиний і універсальний початок буття. Якщо це так, то саме "дао" не може мати ніякого визначення, адже визначення є лише там, де межа і відмінність. Якщо є межа, то "дао" буде обмеженим і не зможе породжувати все без винятку; якщо є відмінність, то "дао" буде змінним і втратить якість універсального єдиного. Тому "перше дао" є єдність інь та ян. Інь та ян - два протилежні початки всього, що існує. Інь уособлює собою страждальне, пасивне, вологе, темне - загалом жіноче начало, Ян, відповідно, - активне, ділове, сухе, світле, тобто чоловіче начало. Їх об'єднання дає частину "ці" - щось на зразок атома. Якщо в ній переважає інь, вона зветься інь-ці, якщо ян - ян-ці. Взаємодія інь-ці та ян-ці утворють уже згадані п'ять стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Названі елементи, або стихії, утворюють усе існуюче.
Але на цьому визначення "дао" не закінчено. Його тлумачать також як універсальний закон світобудови, як людську долю і, нарешті, як закон правильного мислення (або правильної свідомості). Тобто "дао" пронизує собою усе, що існує, знаходячи, врешті, своє виявлення у правильному спрямуванні думки. Тому саме слово "дао" передається ієрогліфом, що поєднує шлях та голову людини. Конкретні виявлення "дао" в речах та процесах позначають як "де", котре, як уже згадано, у людській поведінці постає у вигляді доброчесності. Життєве завдання людини - осягнути "дао" (своє і космічне) і йти за ним. Із вихідного розуміння "дао" випливає також даоський принцип недіяння як першої якості мудреця: "Не виходячи за браму, можна знати про справи Піднебесної. Не виходячи з вікна, можна бачити природне дао. Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому велемудрий (мудрець) не шукає знань, але пізнає усе; не виставляє себе на оглядання, але всім відомий; не діє, але досягає успіху" (Цитоване джерело, с.187).
У державних справах Лао-цзи також віддавав перевагу зменшенню активності. Він вважав, що маленькі держави з нечисленним та недійовим населенням житимуть стабільним, урівноваженим життям. Просвітництво та виконання ритуалів Лао-цзи вважав ознаками розбрату, незадоволення і занепаду держав. Звідси випливає мотив протистояння даосизму та конфуціанства в культурній історії Китаю. Але ці великі школи радше розвивали свої ідеї як взаємовпливами, так і своїми дискусіями. Всі інші філософські школи Стародавнього Китаю у своєму змісті так чи інакше відбивали ідеї і світоглядну спрямованість даосизму та конфуціанства.
Отже, давньокитайська філософія розробила цілу низку впливових філософських ідей та запровадила у пізнання та мислення важливі філософські поняття; в цілому вони дозволяли осмислювати людину в її єдності із засадами та універсальними законами світу, а також орієнтували людину в сфері суспільно-політичного життя.
Висновки
Філософія Стародавнього Сходу являє собою своєрідне культурно-історичне утворення. Вона яскраво демонструє велич і могутність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістове наповнення.
У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Як звичайно, це пов'язувалось із подоланням людської сваволі та людської окремішності.
Філософську думку Стародавнього Сходу відрізняє мистецько-образний, притчевий, афористичний стиль самовиявлення. Потяг до синтетичного, цілісного мислення створює ефект несподіваної, непередбачуваної парадоксальності, тому давньосхідна думка надихає на зацікавлене, але неутилітарне заглиблення у людську духовність, збуджує інтерес до філософських роздумів.
Резюме
1. Проблема співвідношення західного та східного типу цивілізацій ставить перед філософією питання про причини та наслідки досить суттєвих відмінностей між звичаями та поведінкою людей та про можливості і умови людського взаємопорозуміння. Ця проблема підводить нас до осмислення стилістичних, логічних та смислових особливостей західної та східної філософії.
2. Хоча давньосхідна та антична філософії формувалися майже одночасно, східна філософія була тісніше переплетена із релігією, життєвою мудрістю та способами людського самовдосконалення; внаслідок цього її вивчення сприяє кращому розумінню найперших кроків самовизначення людської думки.
3. Філософська думка Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю формувалися на засадах провідних ідей канонічних духовних джерел цих давніх країн, активно їх використовували, але йшли далі в їх раціоналізації та проясненні; врешті в межах цих філософій були розроблені оригінальні концепції світобудови, природи людини, її життєвих завдань, людської долі та засад людських взаємин в суспільстві. Ці концепції запровадили в філософське мислення цілу низку фундаментальних понять, які й по-сьогодні грають тут важливу роль.
Питання для обговорення на семінарському занятті.
1. Значення проблеми співвідношення західного та східного типу цивілізацій для розуміння процесів сучасного життя та розвитку філософії.
2. Канонічні джерела Стародавньої Індії та їх світоглядні ідеї. Філософські школи Стародавньої Індії.
3. Канонічні джерела Стародавнього Китаю та їх світоглядні ідеї. Філософські школи Стародавнього Китаю.
Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.
1. Філософсько-світоглядне значення проблеми "Схід-Захід" в її сучасному окресленні.
2. Україна та українська культура в контексті проблеми співвідношення західного та східного типу цивілізацій.
3. Порівняльний аналіз вихідних особливостей західного та східного типу філософствування.
4. Філософські ідеї Стародавньої Індії та їх сучасне значення.
5. Сучасна оцінка вихідних філософських ідей буддизму.
6. Сучасна оцінка основних ідей конфуціанства.
7. Сучасна оцінка провідних ідей даосизму.

Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.
Завдання 1. Порівняйте основні характеристики цивілізацій східного та західного типів, визначіть місце України у співвідношенні цих цивілізацій.
Завдання 2. Окресліть основні світоглядні ідеї "Вед" як духовного канону Стародавньої Індії.
Завдання 3. Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки провідних філософських шкіл Стародавньої Індії.
Завдання 4. Окресліть світоглядні ідеї давньокитайського
"П'ятикнижжя".
Завдання 5. Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки провідних філософських шкіл Стародавнього Китаю.
Завдання 6. Поясніть сучасне значення ідейних надбань давньосхідної філософії.

Додаткова література з теми.
1. Антология мировой философии. - Т. 1, кн.1. - М.,1969.
2. Древнеиндийская философия. - М., 1963.
3. Древнекитайская философия: Собр. текстов: В 2 т. -М., 1972- 1973.- Т. 2.
4. История философии в кратком изложении. - М.,1991.
5. Атеисты, материалисты, диалектики Древнего Китая. -М., 1967.
6. Гессе Г. Сіддхарта // Всесвіт.-1990.-№3.
7. Лукьянов А. Е. Истоки Дао. Древнекитайский миф. - М.,1992.
8. Лукьянов А. Е. Становление философии на Востоке (Древний Китай й Индия). - М., 1989.
9. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. - М., 1963.
10.Читанка з історії філософії: У 6 кн.-Кн. 1: Філософія Стародавнього світу. - К., 1992.
11. Шуцкий Ю. К. Китайская классическая "Книга перемен". - М., 1993.


РОЗДІЛ 3. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ
Антична філософія, висунувши та розробивши цілу низку ідей, являє собою колиску не лише європейської філософії, а й культури загалом. Вивчаючи вихідні ідеї античної філософії, можна простежити розвиток людського мислення від простої єдності до диференційованої багатоманітності та свідомої деталізації. Ідеї античної філософії донині пронизують науку, філософію, духовне життя суспільства.
Після вивчення теми Ви повинні:
знати:
- на яких загальнокультурних засадах виникла та отримала початкові імпульси розвитку антична філософія;
- в чому полягає відмінність між поняттями "антична філософія" та "Давньогрецька філософія";
- якими були основні етапи розвитку античної філософії та як змінювалась на цих етапах її проблематика;
- проблематику основних філософських шкіл античної філософії, їх найперших представників та термінологічне означення їх позицій.
вміти:
- провести порівняння вихідних ідей античної та давньосхідної філософії;
- продемонструвати (в тому числі - прикладами) сучасне значення ідей античної філософії;
- аргументовано виявляти особливості історичного розвитку людської думки;
- застосовувати характеристики провідних філософських позицій до аналізу світоглядних ідей.
розуміти:
o загальні умови та чинники розвитку філософської думки;
o закономірності розвитку як процесу, так і предмета мислення;
o внутрішній зв'язок між різними спрямуваннями людського пізнання (на природу, людину, форми мислення та ін.);
o евристичне (творчо-пошукове) значення філософських ідей і теорій античного світу.

План (логіка) викладу матеріалу:
3.1. Поняття античної філософії. Етапи її розвитку та загальні особливості.
3.2.Розвиток ідей у натурфілософських ("фізичних") школах Стародавньої Греції.
3.3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної
філософії.
3.4.Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, ідеї,
представники.

ФІЗИС (або ФЮЗИС) - з давньогрец. - природа; у вихідному значенні те, що становить основу будь-чого, що довільно, без впливу ззовні діє, проявляє активність, зростає, розширюється, породжує свої різноманітні прояви.

АРХЕ - з давньогрец. - початок; перший, вихідний головний пункт; засада. У давньогрецькій філософії - універсальний початок усього сущого.

АТОМ - дослівно-неподільний, неруйнівний; найменша частинка речовини, яка не підлягає ніяким змінам; за Демокрітом, наявність такої частинки є запорукою незнищуваності світу.

КОСМОС - з давньогрецької: порядок, краса, влаштування, оздоблення; розуміння Всесвіту як розумно та закономірно впорядкованого.

ІДЕЯ (або ЕЙДОС) - дослівно: вид, вигляд; основне поняття філософії Платона, що позначає внутрішню неподільну цілість будь-чого, завершену, одвічну його сутність; за дещо модеренизованим тлумаченням - сукупність необхідних та достатніх елементів будь-якого явища або його конструктивний принцип.

ГІЛЕМОРФІЗМ - (з давньогрец.: гіле та морфе) - за Арістотелем, вихідні складові будь-якого сутнього; матерія - невизначении пасивний матеріал; форма - активне впорядкування матерії.
НООС (або НУС) - з давньогрец. - розсудок, розум, мудрість; у давньогрецькій філософії - Світовий розум, розпорядник та впорядник усього сущого у світі.

АТАРАКСІЯ - незворушність, безпристрасність; у школах завершального циклу античної філософії - душевний стан, до якого повинен спрямовувати своє самовдосконалення прихильник мудрості.

3.1.Поняття античної філософії. Етапи її розвитку та загальні особливості
Слово "античний" в перекладі з латинської означає "давній". Але у звуженому й усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно до "античної філософії" входять філософські здобутки цього світу. Зауважимо, що поняття "антична філософія" ширше від поняття "давньогрецька філософія", бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять чітко видно у розгляді етапів розвитку античної філософії:
1 етап - натурфілософський (фізичний), абo рання класика (VII- V ст. до н.е.)
2 етап - висока класика (V-ІV ст. до н.е.)

З етап - пізня класика, або завершальний цикл античної філософії. До нього входять періоди:
o елліністична філософія (IV-І ст.до н.е.).
o олександрійська філософія (І ст. до н.е. - V-VІ ст.).
o римська філософія (І-VI ст. н.е.).
Отже, на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець і філософствування, і філософської поведінки.
Найважливішою особливістю античної філософії було те, що саме в античному світі вона вперше відокремилась від інших сфер діяльності і постала як автономний напрям знання та пізнання (1). Антична філософія була також відкритою і доступною (для усіх вільних громадян, крім жінок) (2), терпимою до різних думок і позицій (3), динамічною і пластичною (4). Останнє проявилось у тому, що в античній філософії були наявні зародки різних напрямів подальшої філософії.
Чому ж завдячує антична філософія такими своїми якостями? Відповісти на це запитання означає зрозуміти, які умови й донині необхідні для нормального розвитку філософії і побачити в історії античної філософії деякі виходи на сучасність. Серед умов, що сприяли появі феномену античної філософії, виділимо такі:
o географічно-кліматичні - розміщення Балканського півострова, де починався розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів (Європа, Азія, Африка); сприятливий клімат; наявність різноманітних природних зон (гори, долини, ріки, морські затоки), що, врешті, створювало ефект своєрідної "природної лабораторії" для випробовування людської кмітливості, розумності та активності;
o культурно-історичні - Стародавня Греція перебувала в інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити і використати; сама вона у цьому плані була "цивілізацією другого порядку";
o соціальні - високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності, багатоманітність напрямів життєдіяльності; існування полісної (невеличкі міста-держави) форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами; демократичний устрій життя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між людьми, культивуванню навичок формування ясних, виразних думок, їх аргументації та доведенню (у демократичних полісах найважливіші державні рішення приймалися на загальних зборах, де всі законні громадяни мали право висловити свою позицію);
o відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини;
- талановитість, активність та рухливість стародавніх греків. Отже:
- антична філософія є першою історичною формою європейської філософії;
- в античному суспільстві філософія вперше відокремилась від інших сфер життєдіяльності людини та набула автономного характеру розвитку,
- завдяки сприятливим умовам розвитку вона дала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки та філософії.

3.2. Розвиток ідей у натурфілософських ("фізичних") школах Стародавньої Греції
Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції. Натурфілософія - це філософське осмислення природи ("натури" - лат.). Грецькою мовою слово природа звучить як "фізис", тому таку філософію у Стародавній Греції називали "фізичною", а філософів цього періоду - "фізиками". Світ природи з його масштабом, розмаїтістю та міццю найперше впадає в око допитливої людини, тому й думка, що осягає буття, розпочинається з осмислення природи. Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як "все". Із чого ж може розпочати свої дії думка, яка хоче охопити "все"? Вона й повинна розпочати з деякого "початку", тобто з того, з чого може це "все" постати або початися: з "архе" - найпершого, або давнього.
Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об'єкт, а першою проблемою цієї філософії- проблема пошуку вихідного початку буття ("архе").
Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624-526 рр. до н.е.).
Від нього до нас дійшло дві тези: "Усе з води" та "Усе має душу". Філософом Фалеса називають не лише тому, що мислитель висунув думку про першопочаток ("архе") світу, а насамперед тому, що він почав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на те, що без води немає життя, що агрегатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.
Якщо поміркувати над тезами Фалеса, то можна оцінити їх пізнавальне значення:
o вони зводили багатоманітність реального світу до одного початку (води), і тому "все" поставало єдиним, взаємопов'язаним;
o йдучи подумки за цим єдиним крок за кроком, ми можемо не просто сприймати дійсність, а й розуміти її, пояснювати, інтелектуально моделювати.
Але виникають при цьому і запитання: що відбувається з водою, коли вона перетворюється на все? Адже багато речей не схожі на воду. То, може, й першопочаток буття не схожий ні на що, але дає усьому початок?
Напевно, так міркував учень Фалеса - Анасимандр (610-546 рр. до н.е.), стверджуючи, що "архе" само по собі не схоже ні на що; це - "апейрон"- невизначене та безмежне. Думка Анасимандра була прониклива, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні "апейрона". Внаслідок того третій представник мілетської школи Анаксимен (588-525 рр. до н.е.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думку Анаксимена, саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.
Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері інших питань-наприклад, Фалес був видатним математиком та астрономом. І все ж головний їх здобуток - розроблення ідей про світобудову, таке розроблення, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.
До того ж мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що "все подібне до числа або пропорції". Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору (570-бл. 500 рр. до н.е.). Як Піфагор прийшов до ідеї числа як вихідного виміру всього, що існує? Якщо виходити з міркувань його попередників і вважати, що "все" є щось "одне", то тоді світ ("все") стає однорідним, тобто постає в одній якості; у такому разі відмінності між речами вже не якісні, а кількісні, усе можна виміряти числом.
Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання математичного обчислення, а також відокремив думку від наочного, адже число, хоч воно й пов'язане з речами, є невидиме само по собі, тобто абстрактне. Піфагор визначив також числове співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття, як "космос", "гармонія", "філософія". Давні джерела переповідають, що саме Піфагор уперше назвав себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).
Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв'язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора - Геракліт Ефеський (544-483 рр. до н.е.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю.
Оскільки до Геракліта вже були створені філософські вчення, відмінні між собою, то він вважав за необхідне в розумінні світобудови перенести акцент із питання "Що?" (Що є світ? Що є початком світу?) на питання "Як?" (Як слід мислити, щоб мати достовірні знання?).
Питання "Що?" і "Як?" від часів Геракліта Ефеського стають основними питаннями пізнання (у т.ч. й наукового), що перебувають в органічній єдності між собою.
На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече: "Усе тече, усе змінюється". Розгортаючи свої думки, Геракліт дає відповідь на запитання, що саме тече, як тече, куди тече7 У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони Геракліт Ефеський переходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом виходить, що світовий колообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і найдинамічніша стихія: "Весь цей Космос... є нічим іншим, як вогнем, що мірами спалахує та мірами згасає". Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдиного світового закону-"логосу". "Логос" - це слово, мовлення, хід думки, і, отже, - розумний порядок. Саме лоґос визначає міри поєднання протилежностей у світі: "Війна всьому батько". Такий погляд на світ, у якому він постає динамічним, змінним унаслідок боротьби та поєднання протилежностей, дістав назву діалектики. Отже, Геракліт є засновником діалектичного мислення, мислення, яке намагається багатоманітність сущого звести да певної його внутрішньої енергетики.
У реальному світі логос проявляє себе у вигляді блискавки - особливої дії особливого вогню (згадаймо, що Зевс керує світом за допомогою блискавки). Геракліт пояснював дією вогняної стихії усе, у т. ч.-душу людини (особливий, сухий і чистий вогонь) і роботу інтелекту (просвітлення, "спалахи" при усвідомленні й т.ін.).
Після Геракліта філософські вирішення питання про світобудову розвивалися через поєднання питань "Що?" і "Як?".
Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натруфілософії слід звернути на чотири школи. Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники Парменід (540-450 рр. до н.е.) та Зенон (490-430 рр. до н.е.). Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: "Лише буття є, а небуття узагалі немає". Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, самототожні згодом (у німецього філософа Г.Гегеля) дістали назву метафізичного світобачення, яке за вихідними спрямуваннями протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним із зачинателів метафізики як стилю мислення.
Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення оригінальних задач-головоломок ("апорії Зенона"), які доводили немислимість руху і змін.
Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480-390 рр. до н.е.) виходив із тези, що "ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо". Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа можливого поділу - атом (неподільний); його існування - запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх - усе, що існує. А. Ейнштейн назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дає можливість пояснити багато явищ.
Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483-423 рр. до н.е.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки - у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).
Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500-428 рр. до н.е.), на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, - із гомеомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо багатоманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму - Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. Володимир Вернадський використає термін "ноон" для позначення ноосфери - тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.
Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення - від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.
3.3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії
У період високої класики об'єктом осмислення для філософії стають усі сфери людської життєдіяльності.
Першими повернення проблематики від пізнання природи в напрямі людини та реалій її буття здійснили софісти - платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції. Їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. Теза Протагора (481-411 рр. до н.е.) "людина є мірою усіх речей" вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та релятивізму (принцип "все є відносним") у позиції софістів.

Саме проти цих принципів виступив Сократ (469-399 рр. до н.е.), який вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі ("Пізнай себе!"), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло "космічних перевтілень", потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Це й робив Сократ у своїх нескінченних бесідах із сучасниками ("сократичні бесіди"), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність. У бесідах Сократ, як звичайно, ставив запитання, а співбесідник на них відповідав. Задля досягнення своєї мети Сократ розробив спеціальний метод "маєвтики" - пологодопомоги, але, звичайно, бажав допомогти народитись справжньому знанню. Цей метод мав кілька особливостей. По-перше, Сократ включав до нього цілу низку методик та прийомів (уподібнення, посилання на авторитети, аналогії, індукція і дедукція та ін.), які були спрямовані до одного: привести людину до самосперечання (тепер це має назву "проблемної ситуації"). По-друге, роздуми Сократа, як звичайно, стосувалися понять, що позначали принципи, засади, орієнтири людської поведінки (справедливість, знання, доброчесність, прекрасне). Ці поняття не мали чуттєвих аналогів (не можна вказати пальцем на "справедливість як таку"), а тому переводили міркування у русло духовних пошуків. Нарешті, як неодноразово відзначали дослідники історії філософії, метод Сократа містив у собі досить відчутний елемент іронії - прихованого кепкування. Іронія Сократа значною мірою була зумовлена його вмінням побачити за очевидним і нібито зрозумілим дещо зовсім неочевидне, але важливе, глибинне. Крім того, Сократ натрапив на один із парадоксів людського буття: досить часто люди не лише не прагнуть мати істину, а й відвертаються від неї, затуливши її чимось прийнятним, простим, зручним. Іронія Сократа, за його власними словами, була спрямована на доведення тези: справжньою мудрістю володіє лише Бог. Людська ж мудрість обмежена, а іноді - і самообмежена. Так і не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: "Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того". Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису (сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза починається ствердно - "Я знаю". Але про що знає Сократ? - Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, що відрізнити справжнє знання від незнання; цей критерій ми вже позначили вище і також зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, яки б витримали належну перевірку на надійність. Проте вимогу ставитись до знання прискіпливо, виробляти критерії його оцінки, - все це можна вважати важливим і виправданим.
Сократа вважають уособленням філософії, і не лише тому, що він був виразником невпокореного духу, і також не тільки тому, що він шукав неочевидного, глибинного, початкового. Сократ жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжності їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. У в'язниці Сократ вів свої останні бесіди з учнями; смерть він прийняв мужньо і спокійно. Деякі культурологи й історики схильні бачити у страті Сократа певну аналогію з невинною жертвою Ісуса Христа. У будь-якому разі ми можемо стверджувати: життя і смерть Сократа постають колосальним чинником морального і культурного розвитку людства.
Платон (427-347 рр. до н.е.), кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї - незмінні сутнісні основи буття усього сущого. Речі течуть і змінюються, міркував Платон, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності. Їх не можна побачити, але можна осягнути розумом, адже, розуміючи сутність речей, ми можемо впізнати їх у змінних образах та з'явленнях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення.
Чим є ідеї за змістом? - Це миттєво схоплена повнота та єдність кожної речі ("ейдос" - вигляд). Можна було б сказати, що це є сукупність елементів, необхідних і достатніх для існування певних речей, якщо, знову-таки, побачити їх у необхідній єдності. "Єдине" у Платона є синонімом ідеї. Продовжуючи лінію міркувань своїх попередників, Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей - це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве. Речі - лише тіні ідей.
Але вже сучасники Платона почали справедливо вимагати показати їм ідеї ("стіл я бачу, але не бачу ніякої ідеї столовості", - закинув Платонові один з його сучасників). Де і як існують ідеї? Чому ми можемо зруйнувати стіл, якщо в основі його буття лежить вічна ідея? У якому співвідношенні перебувають ідеї та речі? Ці проблеми для Платона виявилися невирішуваними до кінця, хоча він і запропонував кілька варіантів їх вирішення.
1-й варіант: ідеї існують як вихідні взірці для Бога - деміурга - творця та оздоблювача світу. Він як митець у своїх діях керувався ідеями - взірцями. Людина, пізнаючи речі, повинна за допомогою розуму піднестися над чуттям, що лише затемнює пізнання, до споглядання (в інтуїції) ідей.
2-й варіант: у пізнанні дійсності людина повинна поступово сходити від часткових ідей до більш загальних, поки не підніметься до першої ідеї, або "ідеї усіх ідей"- це ідея Блага, повного, досконалого завершеного буття. Складається вона з ідей Добра, Істини та Краси. Отже, в усьому, що існує, повинні бути закладені ці три хоронительки буття, а саме буття є Благо. Міра прилучення до буття і є мірою блага.
Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину (тіло - в'язниця для душі), суспільство, мистецтво і т.ін. Платона вважають одним із фундаторів утопічного мислення, бо він розробив проект "ідеальної" (а тому - і неможливої) держави, в якій, поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи, бо вони здатні споглядати ідеї), він вводив певні елементи казарменного- тоталітарного правління (наприклад, кращою музикою вважались військові марші, воїни та службовці жили в загальних приміщеннях та ін.) В усякому разі можна стверджувати, що саме Платон відкрив світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, багато зробив для розуміння пізнання та людської діяльності. Крім того, Платон у 386 р. до н.е. відкрив в Афінах Академію - перший вищий навчальний заклад.
Арістотель (384-322 рр. до н.е.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів. Але, прийнявши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей ("Платон мій друг, але істина дорожча"). Арістотель проголосив, що ідея та річ - це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея - у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, що їх продукує "форма всіх форм", або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формальна (вже згадані), причина дійова (з'єднує форму та матерію) і фінальна, або цільова причина. Остання, за Арістотелем, є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі, тобто її сенс та виправданість. Рух речей зумовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення.
Ототожнивши річ та ідею, Арістотель справедливо вважав, що ми можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями і не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою. В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предмета думки, неприпущення суперечності та виключеного третього). Крім того, Арістотель розробляв етику, політію, поетику, вчення про душу. У 335 р. до н.е. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей.
Платон і Арістотель - неперевершені мислителі античної філософії, їхні думки багато в чому визначили і визначають духовну атмосферу Європи, а їх учення окреслюють гранично відмінні орієнтири європейського мислення: Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому образний, символічний, Арістотель - стиль раціонально-логічний, чіткіший та детально продуманий.
3.4. Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники
Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу (Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб'єктивно забарвленою. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.
Епікурейство заснував Епікур (342-271 рр. до н.е.) і продовжив римлянин Тит Лукрецій Кар (95-55 рр. до н.е.). Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту), можливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, - це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди, серед яких найбільша - уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і, безпристрасність (давньогрецькою мовою - досягнення стану "атараксії").
Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), що його заснував Піррон (360-270 рр. до н.е.), звертав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями: 1. Якими є усі речі ? - Не більше такими, ніж будь-якими іншими. 2. Що можна сказати про такі речі ? - Краще не казати нічого, утримуючись від суджень. З. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? - Зберігати самовладання (автаркію). Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливостях пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумніватися сприяли розвиткові наукового критичного мислення.
Більше поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк (340-265 рр. до н.е.). У Римі його послідовниками були Луцій Аней Сенека (4 р. до н.е.-65 р.), Епіктет (5-138) та Марк Аврелій Антонін (121 - 180). Стоїцизм також закликав людину до життєвої мудрості та самовладання, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. ("Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає, штовхає"). Стоїки пояснювали свою думку притчею про карету та собаку: собака прив'язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого - спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання.
Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях - Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого - до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування - прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму - Плотін (205-270) та Прокл (412-485).
Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі - християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на духовному як першому початку буття.
Висновки
Антична філософія - великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуального світоосмислення, а й зафіксувала великі прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія уперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначивши на віки людське розуміння світу, Космосу, природи, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки. Певною мірою усе це ввійшло і в духовну скарбницю України, де з першими християнськими текстами з Візантії мислителі Київської Русі засвоювали ідеї Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля і Сенеки.
Резюме
1. Антична філософія - початок європейської філософії; в Стародавній Греції вона вперше відокремилась від інших напрямів людської життєдіяльності; завдяки збігу сприятливих умов вона набула тут унікальних властивостей: постала відкритою та доступною, толерантною, пластичною та динамічною в своєму розвитку, а тому вперше накреслила майже всі основні напрями розвитку філософсько-світоглядної проблематики.
2. Класичність античної філософії зокрема проявилася в тому, що вона розбудовувала свої теорії та ідеї від "початку" - від намагання збагнути природу, космос, але в їх цілісності, тобто через деяке перше буття ("архе"); на цьому шляху були створені теорії світових стихій, рухливого та пов'язаного єдиним законом космосу, космосу, пронизаного математичною гармонією, теорії атомізму, еволюціонізму, світового розуму; при цьому антична філософія продемонструвала неперервний розвиток думки у напрямі її деталізацій та поглиблення.
3. В період високої класики в поле зору філософії поступово входять всі основні сфери людської життєдіяльності; філософія стає деталізованою, систематизованою, розгалуженою; основна увага тут переноситься на вироблення виправданий, надійних способів осмислення дійсності: Платон і Арістотель - ці неперевершені корифеї античної думки - створюють дві провідні парадигми європейського мислення і пізнання: парадигму екзистенціально-містичну та раціонально-логічну.
4. Пізня антична філософія за умов руйнування античного полісу спрямовує свої зусилля на захист окремого індивіда, а тому стає суб'єктивно спрямованою, еклектичною; на цьому шляху вона робить грандіозне відкриття - відкриття автономії людського розуму щодо обставин життя.
5. Своїм історичним розвитком антична філософія постає школою людського мислення, оскільки проходить певний завершений цикл: від осмислення космосу - через акцентування питань пошуку способів пізнання дійсності в усіх її аспектах - до входження в засади людської суб'єктивності.
Питання для обговорення на семінарському занятті.
1. Особливості, умови формування та етапи розвитку античної філософії.
2. Розвиток ідей в античній натурфілософії.
3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії: софісти, Сократ, Платон та Арістотель.
4. Загальні риси та провідні школи пізньої античної філософії.
Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.
1. Феномен античної філософії в європейській історії.
2. Умови та чинники формування античної філософії.
3. Значення ідей античної натурфілософії для сучасної філософії та науки.
4. Оцінка ролі софістів в розвитку античної філософії та культури: позитивне та негативне в їх діяльності.
5. Життя та філософська діяльність Сократа.
6. Філософське вчення Платона.
7. Вихідні ідеї філософії Арістотеля.
8. Здобутки філософських шкіл пізньої античної філософії.
9. Впливи античної філософії на розвиток української філософської думки та культури.
Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.
Завдання 1. Розкрийте співвідношення понять "антична філософія" та "давньогрецька філософія". Завдання 2. Позначте основні напрями розвитку ідей в античній натурфілософії.
Завдання 3. В чому полягали основні здобутки представників мілетської школи?
Завдання 4. Поясність значення філософських ідей Піфагора.
Завдання 5. Охарактеризуйте найважливіші особливості філософії Геракліта Ефеського.
Завдання 6. Поясність позитивні та негативні сторони діяльності давньогрецьких софістів.
Завдання 7. Охарактеризуйте основні здобутки філософської діяльності Сократа.
Завдання 8. Розкрийте зміст та значення основних ідей Платона.
Завдання 9. Поясніть значення провідних ідей філософії Арістотеля.
Завдання 10. Порівняйте ідей Платона та Арістотеля і обгрунтуйте свої висновки.
Завдання 11. Поясніть особливості та здобутки філософських шкіл пізньої античної філософії.
Додаткова література з теми.
1. Антология мировой философии.-Т. І.-Кн. 1.- М., 1969.
2. Асмус В. Ф. Античная философия.-М., 1978.
3. Богомолов А. С. Античная философия.-М., 1983.
4. Виндельбанд В. История древней философии.-К., 1995.
5. Кондзьолка В. В. Нариси історії античної філософії.-Львів, 1993.
6. Конрад М. Нарис історії стародавньої філософії.- Рим, 1974.
7. Татаркевич Вл. Історія філософії.- Т.1. - Львів, 1997.
8. Філософія стародавнього світу :Читанка з історії філософії.-К., . 1992.
9. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии.- М., 1981.


РОЗДІЛ 4. ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Філософія Середньовіччя, утворившись у суспільстві з однозначною орієнтацією на духовні абсолюти, із суцільним пануванням релігії, зайняла специфічне місце в європейському духовному житті того часу: вона обслуговувала богослов'я. Але водночас середньовічна філософія зробила неоціненний внесок в освоєння позачуттєвих сутностей, сприяла нагромадженню нових знань. Тому вона є особливо плідною для вивчення внутрішньої людини та духовних процесів суспільного життя.
Після вивчення матеріалу розділу 4 Ви повинні:
знати:
- загальні особливості середньовічного типу філософствування;
- основні етапи розвитку середньовічної філософії;
- загальне значення ідей середньовічної філософії для розвитку європейської культури та науки.
вміти:
- проводити порівняння античного типу культури та філософії із середньовічним типом;
- виявляти позитивні та негативні риси у середньовічному світосприйнятті;
- бачити елементи середньовічних духовних та інтелектуальних надбань у сучасному житті.
розуміти:
- особливості середньовічного світобачення, елементи якого ще й донині є органічною складовою частиною європейської духовності;
- специфічні виявлення духовного світу людини середньовічними філософією та богослов'ям;
- нові обрії людського самовиявлення та самоусвідомлення, що були окреслені в епоху середньовіччя.

План (логіка) викладу матеріалу:
4.1. Зміни у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя.
4.2. Вихідні ідеї середньовічної патристики. Місце філософії у духовному житті Середньовіччя.
4.3.Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії.

Ключові терміни і поняття.
АБСОЛЮТ - основна характеристика Бога в середньовічному Його осмисленні, яка передбачає доведення позитивних якостей Бога до гранично можливого стану повноти та досконалості.

ПРИЧЕТНІСТЬ - у середньовічному світобаченні - основний спосіб утвердження будь-чого в бутті через певну, індивідуальну міру участі в абсолютному бутті.

ДУХ - у середньовічному світобаченні єдино справжня форма буття або буття як таке, корінь будь-якого існування; основні якості духу - самототожність, абсолютна активність, позапросторовість, неподільність, єдність, вічність, саморефлексивність; у середньовіччі Бог є Бог-Дух.

ДУША - в Середні віки - джерело і причина людського життя, результат вкорінення у людське тіло частки божественного духу; через це душа займає середнє положення між духом і тілом. Через зв'язок із духом душа постає безсмертною та розумною, через зв'язок із тілом індивідуальною, чутливою, дійовою. І спрямовувати свої зусилля вона може або угору . до духу, або вниз, до тілесного.

ЕКЗЕГЕТИКА - мистецтво тлумачення текстів Святого Письма, пояснення змісту та сенсу божественного об'явлення (див.); середньовічні теологи-екзегети виділяли, як правило, 4 шари сенсів у змісті Святого Письма: реальний, історичний, символічний та священний.

ІЄРАРХІЯ - структура світоустрою у християнському світобаченні: оскільки кожна річ має свою власну і унікальну міру причетності до абсолюту, світ постає складною багаторівневою будовою, замкненою на свій буттєвий та смисловий центр; тому ієрархія передбачає 2 типи зв'язків сущого: взаємоузгодженість та підпорядкування, тобто зв'язок порядку та цінності.

ТЕОЛОГІЯ - термін, введений Арістотелем для позначення "першої філософії"; у перекладі значить богослов'я; за змістом - це теоретична складова релігійного віровчення, покликана узгоджувати між собою основні догми релігії та пояснювати їх.

ТРАНСЦЕНДЕНТНІСТЬ - з лат.: за межами зовнішнього, зображуваного; характеристика Бога у християнському світобаченні як такого, який принципово несумісний із реаліями світу внаслідок того, що назліченно їх перевершує, тобто це позамежність або позасвітність Бога.

ОБ'ЯВЛЕННЯ - пряме і безпосереднє розкриття Богом своїх намірів та настроїв людям, як правило - через обраних осіб: пророків, провидців та ін. Об'явлення не є проявом "мови Бога", оскільки наміри Бога не можна передати адекватно ніякими частковими формами, у тому числі - і людською мовою; через це об'явлення потребує тлумачення, екзегетики (див.).
4.1. Зміни у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя
Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального ґрунту всієї античної цивілізації, а разом із ним - руйнування і всього укладу життя. Римська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центрові. Величезна державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і людей, і культури, і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя. Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам. Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), культи різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала. Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало автономію людського духу, а дала їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу, а могутність останнього була наочно продемонстрована Ісусом Христом. Який, саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та здолав її. У наслідку вся епоха Середньовіччя жила в умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя.
Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.
Античній світогляд
1. Політеїзм (багатобожжя).
2. Боги є частиною природи, або уособленням природних стихій.
3. Вихідні якості богів: сила, могутність;
4. Боги впорядковують та оздоблюють світ.
5. Космос, природа - загальні умови існування богів і людей.
6. Людина спирається у своїх вчинках на знання.
7. Головне життєве завдання людини - здійснення подвигу.
8. У сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє; внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє.
9. Люди поділяються за етнічними та родовими ознаками.
10. Панування натуралістичного світосприйняття.

Середньовічний світогляд
1. Монотеїзм (єдинобожжя).
2. Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність).
3. Вихідна якість Бога-любов до людини.
4. Бог творить світ із нічого.
5. Природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії.
6. Людина в усьому покладається на віру в Бога.
7. Головне життєве завдання людини - спасіння душі.
8. У сприйнятті дійсності акцент падає на внутрішнє;
зовнішнє радше заважає правильно зрозуміти внутрішнє.
9. Всі люди є рівними перед Богом.
10. Панування символічного світосприйняття;

Як бачимо, основні світоглядні орієнтири під час переходу від Античності до Середньовіччя змінюються на протилежні. Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, збільшує світовий потенціал добра та світла, а по-друге, сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спрямування, а історія - часового виміру, оскільки все людство напружено очікує другого пришестя Христа. Бог створює світ із нічого, і тому останній весь час перебуває на межі буття і небуття. Світ існує лише тому, що Бог тримає його у своїй "десниці". Створений світ не впливає на Бога, оскільки Бог - це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих досконалостей. З цієї причини Бог постає для людини неосяжним і принципово позарозумовим (задум Божий невідомий); Бог лише із власного милосердя та любові може відкрити себе людині, і це відбулося, коли Він послав на Землю свого сина - Ісуса Христа. З іншого боку, кожна людина несе в собі "іскру Божу", тому шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення та самозосередження і, врешті-решт, через самовдосконалення. Відповідно розуміння природи, моралі, людських життєвих обов'язків визначали винятково релігійні догмати (вихідні незмінні положення).
За часовими межами епоха Середньовіччя охоплює період від падіння Римської імперії (іноді - від заснування Константинополя), тобто з IV-V ст., до відкриття Америки (або до падіння Константинополя), тобто до XV-XVI ст.
А етапи розвитку середньовічної філософії найчастіше визначають так:
1 етап - апологетика та патристика (II-IX ст.);
2 етап - схоластика та містика (Х-ХУІ ст.);
а) ранні схоластика та містика (Х-ХІ ст.);
б) зрілі схоластика та містика (XII-XIII ст.);
в) пізні схоластика та містика (XIV-XVI ст.). Звернімо увагу на те, що духовні процеси в процесі формування середньовічного суспільства випереджали соціальні, що засвідчує надзвичайно важливу роль духовного фактора в розвитку історії.
4.2. Вихідні ідеї середньовічної патристики. Місце філософії у духовному житті Середньовіччя
Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового заповітів. Біблія озброює християн цілою низкою вихідних догм. Але ці догми потребували певних пояснень і тлумачень, з одного боку, тому, що людина повинна розуміти, у що вона вірить, а з іншого боку - тому, що життя завжди постає багатшим та розмаїтішим, ніж текст, навіть священний; звідси виникає потреба поєднувати догми із змінними ситуаціями життя. Нарешті, тексти Біблії мають символічний, образно-притчевий характер, і тому потребують певних тлумачень. Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли (перші учні Христа), але розгалужено та деталізовано здійснили це історичне завдання, водночас осмислюючи реалії життя під кутом огляду положень Святого Письма, представники християнської патристики - так звані Отці Церкви (лат. "раtег" - батько).
На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (II-IV ст.): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн (давньогрецькою мовою "апологія" - захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання.

Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний та негативний.
Прихильники позитивного ставлення - Юстин Мученик (бл. 100-165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Ориген (185-254) - вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її тому, що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більше істинне, ніж попереднє.
Юстин, якого прозвали філософом, сформулював у своїх апологіях п'ять аргументів щодо переваг християнства над попередньою язичницькою мудрістю:
o аргумент єдності (оскільки Бог єдиний, не треба шукати все нові й нові початки буття);
o аргумент універсальності (християнство відкрите й доступне всім, незалежно від статі, віку, походження);
o аргумент простоти (у християнстві йдеться про те, що зрозуміле для усіх і не потребує спеціальної освіти);
o аргумент авторитету (філософію вигадали люди, а істини християнства дані Богом через об'явлення);
o аргумент давнини (Юстин посилався на твердження Аристобула про те, що греки запозичили філософію у Мойсея, тобто зі Старого Заповіту). Варто зауважити, що не всі ці аргументи мають однакову виправданість, проте чотири перші використовуються у богослов'ї ще й сьогодні.
Другий напрям апологетики - напрям негативного ставлення до античної філософії, представлений іменами Татіана (125-175), Арнобія (260-327), Тертулліана (160-220), наполягав на рішучому відкиданні античної мудрості як такої, що порівняно з божественним об'явленням постає як безумство. Філософські міркування, по-перше, безпідставні, бо філософи можуть довести все, що завгодно, по-друге, ведуть до розбещеності та гріха, по-третє, складні та заплутані. Божественна мудрість та віра живуть у простих душах тому, що вони не підлягають розумному осмисленню та обґрунтуванню, а потребують відданості, любові, щирого почуття до Бога.
Отже, як бачимо, в основі розмежування патристики на два напрями лежало питання про співвідношення віри та знання у людському світоорієнтуванні, яке майже ніколи не зникало з духовного обрію Середньовіччя.
У перші століття існування християнства інтенсивніше розвивалася східна (грецька) патристика. У її межах найбільш уславлені імена так званих "великих каппадокійців": Василія Великого (Кесарійського) (329-379), Григорія Богослова (330-389), Григорія Ниського (335-394). У їхніх працях розглянуто широке коло питань християнського життя та християнського світобачення, починаючи від ідей натурфілософії (твір Василія Великого "Коментар на шість днів творіння"), антропології (твір Григорія Ниського "Про впорядкування людини"), пізнання та моральної поведінки і закінчуючи питаннями церковного життя. "Великі каппадокійці" проводили ідею про те, що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, а оскільки людина є найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Звідси випливали тези про важливу роль людської активності у справі спасіння душі та вдосконалення світу.
Важливе значення для християнської філософії мав кодекс праць Діонісія Ареопагіта під загальною назвою "Ареопагітики" (уперше оприлюднений 532 р.) Тут проведено думку про ієрархічну (суворо підпорядковану) будову світу, в якій кожен вид буття має свою міру причетності до божественного світла; про шляхи богопізнання: катафатичний шлях (позитивний) передбачав вивчення форм буття задля сприйняття величі божественної мудрості, апофатичний шлях (негативний) був пов'язаний з відкиданням усього, що пізнане, як несумісного з абсолютністю творця, і, отже, передбачав прилучення людини до невимовної таємниці сутності Бога.
Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики - Аврелій Авґустин - Авґустин Блаженний, єпископ Гіппонійський (північ Африки) (354-430). У його численних творах знайшли вираз усі найважливіші проблеми християнського світобачення, але, крім того, у цілій низці своїх ідей та міркувань Авґустин виступив сміливим новатором. Він розглядав Бога як абсолют, як сукупність усіх можливих досконалостей. Як духовна сутність, що має названі атрибути, Бог є справжнє, вічне та завершене Буття. Саме завдяки тому існують як світ загалом, так і всі окремі речі. Бог творить світ із нічого, бо його могутність необмежена, і це творення триває вічно саме тому, що можливості Бога у творенні невичерпні. Тому світ змінюється, нове приходить і замінює те, що було. Світ перебуває у повній залежності від Бога, але Бог аж ніяк від світу не залежить; його буття ніщо не порушує і не ушкоджує. У цьому сенсі Бог завжди є принципово позасвітовим (трансцендентним), і на нього не можна переносити якості та властивості цього світу. Саме ці характеристики Бога дають змогу зрозуміти його як гаранта безсмертя та спасіння людства.
Особливо уважно розглядає Авґустин усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідомість. Тут Авґустин вважає основним наявність "внутрішньої людини" (або душі), до якої входять пам'ять (без того не може бути єдності особи), воля (що пов'язана з первинними мотивами дії) та розуміння. Воля спрямовується не розумінням, а вірою: "вірю для того, щоб розуміти". У внутрішньому світі людини провідне значення має час як міра людського здійснення. Час має винятково духовну природу, адже без свідомої уваги ми б не відчували неперервності і часу, і свого життя. Минуле існує тільки як пам'ять, теперішнє - як споглядання, майбутнє - як очікування. Надавши увагу "внутрішній людині", Авґустин чи не вперше переконливо продемонстрував вихідне значення для людини переживань, духовних рухів та подій; свою власну духовну історію він виклав у славнозвісній "Сповіді", започаткувавши цим новий літературний жанр. Маючи подвійну природу, людина перебуває у центрі світу. Перед нею вибір між рухом догори, до Бога, і до чуттєвості, до Нічого. Людина у процесі гріхопадіння обрала другий шлях і стала причиною появи зла у світі. Врятувати ж себе власним зусиллям людина неспроможна; тут провідну роль відіграє божественна підтримка - благодать. Бог від самого початку чітко визначив, хто з людей буде праведний, хто - грішний. Але люди про це не знають і діють (і повинні діяти) так, ніби вони самі вирішують усе у своїй долі. Так в Авґустина поєднується божественне попереднє визначення долі людини та її свобода волі.
Авґустин також уперше почав трактувати історію в аспекті її цільового спрямування; зокрема історію філософії він розглядав як єдиний спрямований рух до істини християнського об'явлення.

Значення ідейної спадщини Авґустина надзвичайне: його погляди, твердження сучасники приймали як плідні та авторитетні, а погляди на Бога, світ, людську природу, людську душу та свободу волі донині є предметом вивчення та обговорення.
Крім Авґустина, суттєву роль в утвердженні християнського світоосмислення відіграли Ієронім Стридонський (340-420), що переклав Біблію латиною; Марціан Капела (V ст.), алегоричний опис наук якого лежав в основі дисциплін "тривіуму" та "квадривіуму" протягом усього Середньовіччя; Северин Боецій (480- 524), твір якого "Розрада філософією" доволі органічно поєднував грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Касіодор (477-570), який у своєму маєтку Віварії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.
Підбиваючи підсумок, можна сказати, що християнська патристика вперше докладно розробила ідейні (а не лише догматичні) засади нового, християнського світобачення. І для того вона використовувала в широкому обсязі досягнення античної філософії. З огляду на це особливо гостро постає питання про місце філософії у духовному житті Середньовіччя, адже філософія та християнська релігія за цілою низкою характеристик протистояли одна одній: філософія прагнула доводити свої міркування до рівня розуміння, а релігія вимагала приймати свої основні положення на віру. Внаслідок того між філософією та релігією утворилась проміжна сфера - сфера теології. Теологія (богослов'я) - це ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою усі основні релігійні догмати. Філософія, по-перше, розробляла інтелектуальний інструментарій, що його використовувала теологія, по-друге, авторитет філософії, її поширеність саме там, де утверджувалось християнство, змушували християн "розмовляти" філософською мовою, а тому - і знати її. Християнство із самого початку своєї історії увійшло у взаємодію з філософією, і цей зв'язок протягом усього Середньовіччя визначався формулою "Філософія є служницею теології". Цю формулу вперше запропонував Климент Олександрійський, підтримав її Петро Даміані, й остаточно вона закріпилася у період зрілого Середньовіччя.
4.3. Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії
Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися у Європі в IX-Х ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а християнська релігія пронизувала собою та регламентувала всі сфери і сторони людського життя. У цей самий час формуються і провідні напрями середньовічного філософування - схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень. Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлумачення співвідношення віри та розуму у справі богопізнання.
У період раннього сформованого середньовіччя (та ранньої схоластики і містики) І.С.Ериугена (810-877) у творі "Про розподіл природи" вперше накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Ериугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія - з теологією. Ериугену вважають першим видатним представником схоластики. Ансельм Кентерберійський (1033-1109) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог є суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а отже, недосконалістю. Цей схоласт гостро поставив питання про у природу ідеальних сутностей, без уваги до яких неможливо збагнути таємниці свідомості. У цей же час Петро Даміані (1007-1072) стверджував, що філософування загрожує християнській душі згубою. Якщо філософія і може бути корисною, то лише як служниця теології. У ставленні до Бога слід покладатися на самовіддану віру.
У період зрілого середньовіччя (XII-XIII ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливий ріст міст, виникають і розвиваються університети (об'єднання викладачів і студентів). Чи відіграють якусь роль у питаннях християнського благочестя та спасіння душі людські зусилля, людська розумова активність? - Це питання лежало в підґрунті дискусій між "номіналізмом" і "реалізмом", хоч змістовим приводом для сперечання було питання про природу загальних понять (універсалій). "Реалісти" вважали, що єдина справжня основа буття речей - це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність. "Номіналісти" ж припускали, що загальні ідеї - це лише імена ("номіна"), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божественного творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання. Зрозуміло, що "реалісти" були більш ортодоксальними теологами, а деяких "номіналістів" Церква засудила. До "реалістів" належали Ансельм Кентерберійський та Бернар Клервоський, до "номіналістів" - Росцелін із Комп'єня та (у певний період) П'єр Абеляр. Варто відзначити, що питання про природу загальних понять та їх роль у пізнанні залишається і по-сьогодні дуже важливим для філософії, оскільки у деяких течіях сучасної філософії сповідується позиція, за якою єдиною реальністю інтелектуальних актів постає саме мова, а поняття, у такому разі, визначають зміст інтелекту.
У період зрілого Середньовіччя у зв'язку зі збільшенням інтересу до знання відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму. Раніше, коли на першому плані стояли питання про сутність Бога, ієрархію світобудови, про внутрішні характеристики людини, платонізм досить органічно поєднувався з окресленим колом питань. А тепер, у зрілому Середньовіччі, коли акцент було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структурування наук, виявилось, що для такої мети більше підходить філософська спадщина Арістотеля. Його твори (крім логічних) спочатку прийшли до Європи через арабський світ і були зустрінуті Католицькою Церквою та богослов'ям із насторогою: здавалося, що арістотелізм віддає натуралізмом та матеріалізмом. Але вже в 1231 р. створено папську комісію на чолі з Альбертом Больштедтом ("Великим", 1206-1280), яка повинна була вирішити, чи могла б християнська теологія використати арістотелізм. До комісії входив і Тома Аквінський (1225-1274), творчість якого оцінюється як вершина в розвитку схоластики.
У цей же період набула поширення так звана "теорія подвійної істини", яка стверджувала, що філософія (і наука) мають право на автономний щодо богослов'я розвиток, оскільки між науками та богослов'ям існують суттєві відмінності: філософія (і наука) рухаються від часткового до загального (індукція), а богослов'я - від загального до часткового (дедукція), філософія та наука є сферами теорії, а богослов'я - етики та життєвої практики. Богослов'я не приймало цієї теорії, але думка про те, що існує певна відмінність між знанням священним і світським, від того часу постала як нормальна та виправдана.
Тома Аквінський (лат. - Томас) став засновником томізму - одного з найвпливовіших напрямів християнської філософії. Докладно вивчивши філософію Арістотеля, Тома Аквінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення Арістотеля з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на арістотелізм, Тома Аквінський створив всеохопну філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання. Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію "симфонії (співзвучності) розуму та віри". На думку Томи, існують істини, які ми здатні осягати природним розумом: царина науки та філософії; а також існують істини, які перевершують людські можливості, - вони даються людині лише в божественному об'явленні і торкаються питань творення світу, спасіння та безсмертя душі; нарешті, є істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з допомогою віри, - тут філософія і теологія повинні співпрацювати. Тому істини теології та істини розуму не повинні входити в конфлікт між собою, але якщо таке відбудеться, слід надати перевагу істинам теології. Отже, "симфонія" передбачає підпорядкування природного розуму істинам об'явлення у разі їх зіткнення. Виходячи з таких міркувань, Тома поділяв усі знання й науки на: а) теологію об'явлення; б) природну теологію; в) філософію (яка об'єднувала і всі інші науки).
Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правили, не відкидав вже існуючи позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати "до речей" (у божественному промислі - це була позиція "реалістів"), "у речах" (як їх сутність та необхідність - це позиція "концептуалістів"), "після речей" (як результат людського пізнання - це позиція "номіналістів"). Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної "симфонії". Те ж саме - і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.
Учення Томи Аквінського в 1879 р. проголошено офіційною філософською доктриною Католицької Церкви під назвою "неотомізму".
Найвідомішими містиками періоду розвиненого Середньовіччя були Франциск Асизький (1182-1226), Бернар Клервоський (1091-1153) та Джованні Бонавентура (1221-1274). Останній у своєму творі "Путівник душі до Бога" окреслив досить струнку для свого часу класифікацію пізнавальних здібностей людини: чуття, уява, розсудок, розум, розумове споглядання та розрізняння добра і зла. А в праці "Про повернення наук до теології" Бонавентура дав перелік відомих на той час наук, зарахувавши туди й технічні науки (рукотворні). Але врешті всі ці науки та здібності повинні були підвести людину до "обожнення", до споглядання Бога через самовіддану любов.
У працях видатного схоласта Роджера Бекона (1214-1292) було високо піднесено роль наук у просвітленні людської душі. Бекон, зокрема, стверджував, що "знання є сила", що грунтом наукових знань постає досвід (хоча у теології вирішальну роль відіграє об'явлення) і що Бог створив світ за допомогою математики. Йоганн Дунс Скот (1265-1308) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скотом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія - теоретичною.
У часи пізньої схоластики Вільям Оккам (1285-1349), розвиваючи ідеї Й. Д. Скота, наголошував на неможливості розумового осягнення суті Бога: головне тут творіння, а це акт волі, а не розуму. Мало того, віра неоціненна саме тому, що пов'язана з позарозумним. Звідси випливає теза про те, що знанню відкриті лише окремі речі. Міркування та обгрунтування не повинні надмірно віддалятися від речей. Із такого перебігу думки логічно випливає принцип "бритви Оккама": не слід збільшувати сутностей (під час обґрунтування) без потреби. Цей принцип, урешті-решт, було спрямовано проти схоластики з її прагненнями до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв відходові від схоластичного теоретизування.
Представники містики пізнього Середньовіччя Мейстер Екхарт (1260-1327), Йоганн Таулер (1300-1361), Йоганн Рейсбрук (1293-1381) відомі тим, що, майстерно володіючи словом, особливо наголошували на значенні людської активності в питаннях вибору життєвого шляху та прилучення до божественної благодаті. Вони стверджували, що, відштовхуючись від того, що даровано Богом, людина сама визначає себе власними вчинками, бо здатна роздмухати на полум'я закладену в неї Божу іскру.
Завершуючи розгляд ідей схоластики та містики епохи Середньовіччя, слід наголосити, що навряд чи виправдано дивитися на останню як на явище історичного минулого. У схоластичних логічних конструкціях, по-перше, окреслено суттєві характеристики духовного й ідеального в їх адекватних виявленнях, а по-друге, світобудова вперше постала як взаємодія сил та енергій (а не речей чи стихій, як це було за часів античності). Останнє дало змогу перейти від античних світових стихій до оперування поняттями класичної механіки. Містика, своєю чергою, вимагала бачити в людині не лише те, що пов'язане з розумом, а дещо, глибше вкорінене в людське єство. Це певною мірою випереджувало екзистенціалістське тлумачення людини як "отвору в бутті", отвору, крізь який буття виходить у з'явлення.
В ідеях зрілого та пізнього Середньовіччя уже можна простежити зародки ідей пізніших історичних епох, але у сфері виключного акцентування найпершої ваги духовних пошуків ця епоха, напевно, лишається неперевершеною.
Висновки
Філософія Середньовіччя була складовим елементом християнського світобачення, і тому вона була зосереджена на осмисленні духовних сутностей, тобто сутностей невидимих, позачуттєвих і нескінченних.
Філософія Середньовіччя успішно засвоювала духовні складники людського буття, виділяючи в них раціонально-логічні та чуттєво-вольові полюси.
Філософія Середньовіччя досить органічно пов'язувала питання життєвої активності з духовною спрямованістю людини, з пошуками шляхів сходження до абсолюту, з визначенням людської долі та проявами свободи волі людини.
У межах середньовічного християнського філософствування поступово відбувалося нагромадження знань та ідей, які врешті-решт сприяли виникненню сучасної цивілізації, науки та освіти.
Резюме
1. При переході від античної епохи до середньовіччя в європейському світогляді відбулись досить радикальні зміни, пов'язані перш за все із тим, що тепер зусилля людства спрямовувались на засвоєння внутрішнього, духовного, того, що за своєю суттю постає принципово не спостережуваним та безмежним. Ці зміни були зумовлені розповсюдженням в Європі християнства, яке ставило в центр усіх людських задумів питання про спасіння душі та духовну досконалість.
2. Найперші ідейні засади нового - християнського світобачення були розроблені апологетикою та патристикою, які, активно використовуючи досягнення попередньої античної філософії, створили цілісну систему поглядів на світ, де провідне місце належало вченню про Бога, людину, їх відношення та значення свідомого людського зусилля у питаннях подолання наслідків гріхопадіння, здійсненого першими людьми.
3. Розвинена середньовічна філософія поділилася на два провідні напрями - схоластику і містику; цей поділ був зумовлений як вихідним дуалізмом середньовічного мислення, так і складнощами вирішення в ту історичну епоху питання про співвідношення знання та віри: схоластика вважала, що людина повинна використовувати розум у богопізнанні, базуючи його на логіці, а містика надавала вирішального значення у відношенні людини до Бога почуттю та вірі.
4. Історичний розвиток схоластики та містики сприяв підготовці ідейного грунту для розвитку новоєвропейської науки, поглибленню людського самоусвідомлення, цивілізаційному оновленню Європи.
Питання для обговорення на семінарському занятті.
1. Причини та зміст радикальних змін у європейському світогляді при переході від античної епохи до середньовіччя.
2. Роль християнської патристики у формуванні ідейних засад середньовічного світобачення. Провідні проблеми апологетики та патристики.
3. Схоластика та містика як напрями середньовічної філософії. Вихідні ідеї та представники середньовічних напрямів схоластики і містики.
Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.
1. Основні причини зміни світоглядних орієнтирів при переході від античності до середньовіччя.
2. Східна та західна патристика: порівняльна характеристика.
3. Сучасне значення провідних ідей християнської патристики.
4. Вплив ідей Візантійської патристики на культуру Київської Русі.
5. Схоластики і містика як провідна напрями середньовічної філософії: тотожне та відмінне.
6. Провідні ідеї розвиненої схоластики та їх історичне значення.
7. Провідні ідеї розвиненої містики та їх роль у людському самоусвідомленні.
Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.
Завдання 1. Розкрийте і поясніть основні відмінності у світогляді античності і європейського середньовіччя.
Завдання 2. Поясніть роль апологетики і патристики у формуванні середньовічної духовної культури.
Завдання 3. Розкрийте основні особливості розвитку західної та східної патристики.
Завдання 4. Охарактеризуйте ідейні здобутки Августина Блаженного.
Завдання 5. Зробіть порівняння вихідних ідей схоластики та містики.
Завдання 6. Окресліть історичний зміст концепції "подвійної істини".
Завдання 7. Розкрийте зміст і значення принципу "бритви Оккама".

Додаткова література з теми.
1. История философии в кратком изложении.- М., 1991.
2. Коплстон Ф. Історія середньовічної філософії.- К., 1997.
3. Петрушенко В.Л. Формування вихідних засад середньовічного філософствування (лекція для аспірантів та здобувачів вченого ступеня).- Львів, 2000.
4. Татаркевич Вл. Історія філософії.- Т.1.- Львів, 1997.

РОЗДІЛ 5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ
Унаслідок нагромадження знань, розширення обріїв суспільного досвіду та кризи середньовічного світобачення у XIV-XV ст. Європа вступила в нову історичну епоху - епоху Відродження. Відбувається суттєва світоглядна переорієнтація: набувають цінності пізнання природи та земні вчинки людини, поступово формуються принципи класичної науки. Проте за змістом це була суперечлива епоха, яка не лише підносила та оспівувала людину, а й висвітлила драматичні сторони її буття. У європейській історії Відродження розглядають як епоху перехідну, що містить у собі елементи Середньовіччя і зародки процесів епохи Нового часу.
Після вивчення теми 5 Ви повинні:
знати:
- які саме зміни відбулись у християнському світобаченні в епоху Відродження;
- чому гуманістичний світогляд постав внутрішньо суперечливим явищем;
- якими були провідні змістові акценти у ренесансній філософії.
вміти:
- пояснити особливості ренесансної трансформації християнського світосприйняття;
- виділити єдину логічну лінію у розвитку філософських шкіл європейського Відродження;
- знаходити аналоги між історичними процесами Відродження та сьогоденням.
розуміти:
- суперечливий характер європейського Відродження, прояви в ньому титанізму та фаустівського духу;
- особливості гуманізму як феномену європейської історії;
- світоглядне підгрунтя формування вихідних принципів класичної науки.

План (логіка) викладу матеріалу:
5.1. Поняття "Відродження" і характерні риси духовного життя цієї доби.
5.2. Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропологізм, платонізм і натурфілософія.
5.3. Філософські ідеї пізнього Відродження.

Ключові терміни і поняття.
МАКРОКОСМ ТА МІКРОКОСМ - поняття, що позначають фундаментальні орієнтири європейського світобачення доби Відродження: макрокосм - великий світ, мікрокосм - малий світ або людина. Ці поняття співвідносні: мікросвіт є концентрацією та виявленням властивостей великого світу, а останній перебуває у спорідненості із якостями людини.

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ - логічний наслідок тлумачення співвідношення в епоху Відродження макрокосму та мікрокосму: оскільки лише людині в яскравій формі притаманний розум, то якості світу не лише зосереджені в людині, а й через людину виходять у виявлення, усвідомлення; тому людина постає центром та зосередженням якостей світу.

ГЕЛІОЦНТРИЗМ - висунуте М.Коперніком положення, що доцільніше вважати не Землю, а Сонце (Геліос) центром світу (або планетної системи); за часів Коперніка та пізніше геліоцентризм розглядали як аргумент проти релігійних тверджень про особливе становище людини в світі.

СИМПАТІЯ СВІТОВА - у поглядах та ідеях багатьох мислителів Відродження - взаємний потяг усіх речей та явищ дійсності на основі того, що світ пронизаний та поєднаний енергією єдиної світової душі.

ПАНПСИХІЗМ - позиція, яка наділяє усі явища світу душею, оскільки саме світова душа постає джерелом життя та активності космосу; через це зірки, планети, мінерали розглядалися як одухотворені істоти.
5.1.Поняття "Відродження" та характерні риси духовного життя цієї доби
Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані зі зростанням значення та авторитету міст, збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV-XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони - осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV-XV ст., де й виникло явище Відродження.
Донині в науці точиться дискусія щодо того, куди віднести епоху Відродження: вважати її завершальним етапом Середньовіччя чи першим акордом епохи Нового часу? Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом. З одного боку, Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально), а з іншого - тут розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху. Тому велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою. Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове захоплення у той час античною культурою та літературою, які на певний момент постали для культурного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Але при всьому тому діячі епохи розуміли, що повернутися у минуле неможливо. Що ж тоді відроджували в зазначену епоху? Певною мірою, безперечно, античну культуру, але ще більше - погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви, а орієнтований на виявлення всієї повноти життєвих проявів людини. Саме такий погляд діячі Відродження знаходили і цінували в античності.
Які ж нові акценти з'явилися у світобаченні Відродження? Філософи й мислителі Відродження почали підкреслювати реальну цінність природи і земного життя людини. Вони виходили з того, що світ і природа являють собою єдине, до того ж - розумне творіння Бога, і тому було б безглуздо відвертатися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилучитися до вищої мудрості, закладеної у творіння. Найвище творіння Бога - людина. Людиною завершується процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження - піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.
Піднесення людини до рівня титанічного змагання з Богом мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини. Оскільки без божественної енергії існування просто неможливе, то присутність Бога була повсюдна і повсякчасна. Задум Бога пронизував усю світобудову і давав людині можливість сприймати й оцінювати велич божественної мудрості як у спогляданні великого світу, так і у спогляданні малого. Сама людина також мусила явити своїми діями силу й мудрість, від початку закладені в неї. Тому за будь-яких обставин людина повинна була довести свою людську гідність.
Подібне розуміння людини в її ставленні до світу і до себе самої спричинило й те, що саме від людини тепер почався відлік будь-яких вимірів сущого. Виникає перспективне сприйняття дійсності, а на картинах з'являється глибина. Це свідчить про те, що реальність перестали розуміти площинною, тобто позбавленою власного змісту; навпаки, її тепер розглядали як самоконцентровану. Водночас перспектива підлягала точному математичному обрахункові. Звідси випливає дуже своєрідне поєднання принципово різних моментів у світосприйнятті Відродження: природа просякнута Богом. Але вона постає для людини як об'єкт; хоч останній має свою утаємничену глибину, його можна "загнати" у формули й розрахунки. Так естетичну цілість реальності під поглядом людини Відродження доповнено інженерним розрахунком і точним обчисленням.
Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реаліями історії, адже насправді титанічна діяльність людини несла з собою не лише позитивні наслідки, а й інколи просто жахливі. Італію роздирали нескінченні війни, процвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці могли переконатися у тому, що зростання масштабів самовиявлення людини, піднесення її до рівня Бога тягнуло за собою збільшення не лише масштабів позитивного, а й негативного в ній самій. Тому саме в цю добу розгорнулася діяльність інквізиції, і була створена широковідома легенда про доктора Фауста, що заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив титанізм, але сатанинський - продав душу дияволові. На деякий час фаустівський дух - дух бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне, - стає символом європейського духу. У XX ст. О.Шпенглер появою фаустівського духу зазначив якісну межу між європейським культуротворенням і цивілізаційним бажанням користі та комфорту. Отже, Відродження зовсім не було збалансованою епохою, радше навпаки: це була суперечлива, бурхлива та контрастна епоха, духовне насіння якої було неоднорідне і висіялося не лише локально, а потрапило далеко за свої часові та просторові межі.
Чи є явище Відродження загальнолюдським, чи навпаки - воно являє собою суто локальне утворення з неповторними проявами та характеристиками? Серед знавців історії існують прихильники як першої, так і другої оцінки. Тому більше виваженою і реалістичною є поміркована позиція. У найяскравішому вигляді Відродження виявилося в Італії, а в менш яскравому - у Франції, Нідерландах, Німеччині. Щодо інших країн і культур, то є підстава говорити про ренесансні тенденції в їх розвитку, тобто про їх закономірне повернення після духовного ригоризму, суворості й аскези до повнокровнішого, більш життєрадісного, об'єктивного бачення світу та людського самоутвердження.
5.2. Провідні напрями ренесансного філософствування:
гуманістичний антропологізм, неоплатонізм натурфілософія
У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI - початок XVII ст.). Якщо ж розглядати цю тенденцію докладніше, то можна виділити в її розвитку три періоди:
o гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV - середина XV ст.;
o платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV - перша третина XVI ст.;
o натурфілософський період: друга половина XVI - поч. XVII ст.
У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Данте Аліг'єрі (1265-1321). Міркування Данте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини - тілесну і духовну - він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння. Відповідно до подвійної природи перед людиною постає і два види життєвого блаженства: блаженство в цьому житті і блаженство у вічному бутті. Є й два шляхи, що ведуть до названих блаженств: шлях філософських надбань, на якому людина спирається на свої розумові можливості, і духовний шлях, на якому людину наставляє Святий Дух. Для людини найціннішим є те, що вона здобула сама. Врешті-решт, людські зусилля можуть привести до гармонії її якостей і до наближення людини до Бога, оскільки Бог і є уособленням довершеності й абсолютної гармонії.

Розпочату Данте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії - Франческо Петрарка (1304-1374), син флорентійського нотаря. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гордовито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план так звану "Studia humanitatis", тобто комплекс учень і роздумів про людину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини - уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях.
Цю лінію піднесення гідності людини в її земних, природних вимірах продовжували й розвивали учень Петрарки Калюччо Салютаті (1331-1406), Поджо Браччоліні (1370-1459), Лоренцо Валла (1406-1457). Зокрема, Поджо Браччоліні наголошував на тому, що притаманне природі не можна засуджувати. У земному житті людина керується корисністю і бажанням досягти насолоди; це є природним, а тому необхідним і прекрасним. Лоренцо Валла доводив, що високе і піднесене знання повинно бути водночас і корисним, і що реальне буття належить лише окремим реальним речам, які можна сприймати і якими модна оперувати. Джаноццо Манетті (1396-1459) у своєму творі "Про гідність і вищість людини" прославляє її як вище творіння Бога. Саме через це людське тіло наділене гармонією і красою, але ще вище стоїть злагодженість і гармонія розуму, бо тільки завдяки розумові людина не лише продовжує, а й завершує процес божественного творіння. Призначення людини - пізнавати й діяти.
Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей, на піднесення гідності людини, на прирівняння її у чомусь до Бога. З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.
Названі мотиви звучали також і у творах представників ренесансного платонізму. Тільки тут вони знаходили повніше і стрункіше філософське обґрунтування. Треба також відзначити, що канонізованому Середньовіччям Арістотелеві мислителі Відродження протиставляли Платона - у працях й інтерпретаціях неоплатоніків. Філософія Платона була різнобарвніша, афористичніша, літературно жвавіша (діалоги) й художніша. Отже, більше прийнятний для епохи був платонізм.
Одним із перших платоніків Відродження був кардинал М.Кузанський (1401 -1464), син селянина з м.Куза біля Трира. Микола Кузанський вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, яка є невимовна. Виявлення цієї сутності можуть бути лише символічними: через протилежності абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до єдиного. Як сутність, Бог постає можливістю усього, але у згорнутому вигляді. Світ, відповідно, є розгорнута сутність Бога. Микола Кузанський розглядає природу як божественну книгу, що розкриває Бога людині. Можна читати цю книгу й здобувати знання лише про божественне виявлення, але сутність Бога можна осягнути лише через віру. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Звідси випливає, що Земля не може бути центром світобудови. Але людина водночас являє собою фокус природи, бо в людині всі природні можливості зведені до максимального ступеня. Тому людська природа загалом є суверенною. Якщо б людина спромоглася подолати свою обмеженість, вона могла б стати на рівень з Богом. Людський розум складається з відчуття, уяви, міркувань, мислення. Розум апріорно (до досвіду) здатний творити судження, але ця здатність реалізується лише у взаємодії людини зі світом. З допомогою розсудку розум утворює поняття, а сам він здатний до охоплення тотожностей за допомогою інтелектуальної інтуїції, що наближає розум до істини приблизно так, як багатокутник наближається до кола.
Ще більше в добу Відродження було уславлено ім'я Марсіліо Фічіно (1433-1499), якого більшість дослідників вважає справжнім зачинателем ренесансного платонізму. 7 листопада 1467 року на віллі, яку подарував йому Козімо Медичі, Марсіліо Фічіно відкрив нову - Флорентійську-платонівську Академію (через 1200 років після того, як Порфирій покинув Рим). Крім того, Фічіно здійснив переклад Кодексу праць Платона латинською мовою, додавши до нього ще й праці грецьких, візантійських та олександрійських неоплатоніків.
Світ у міркуваннях Фічіно постає ієрархією форм буття, де крайні прояви - єдине і множинне. Але ця ієрархія у Фічіно динамічна: Бог як буття пронизує усю ієрархію, вбирає у себе все ("Не Бог у речах, а все - у Бозі"). У центрі світової динаміки перебуває душа, що постає у єдності єдиного і множинного, руху і спокою; душа є зв'язком, ланцюгом світу. Тому життя пронизує собою весь Всесвіт, влаштовує його гармонію, прикрашаючи злагодою та досконалістю. Унаслідок такого бачення Всесвіту все в ньому відчуває взаємне тяжіння. Любов постає як найбільша сила світу. Оскільки сутність людини пов'язана з її душею, людина увінчує собою усі сутності нижчого порядку, здатна керувати ними, але найбільше собою. Проявом такої сутності людини постає стремління до свободи і високе її цінування. Отже, згідно з думками Фічіно, людина потенційно здатна до дій, що можуть прирівнювати її до Бога. Філософ вважав, що за наявності належних засобів людина була б спроможна створити небесне склепіння. Цікавою є така думка Марсіліо Фічіно: усі релігії є лише проявом "усезагальної релігії", вони частково виражають одну істину, відрізняючись мірою її розуміння.
Уславленим учнем Фічіно був флорентійський граф Піко делла Мірандола (1463-1494). Піко погоджується з Фічіно в тому, що людська сутність - це свобода. Як її застосує людина, залежить від вибору: або до досконалості, угору, або до руйнування, донизу. Новий момент полягав у тому, що, на думку філософа, людині досконалість не надана, але вона може її досягти. Тобто людина є сутністю, що перебуває у становленні; людина стає тим, що вона творить із себе самої. Мірандола вважав також за можливе виокремити з усіх поглядів, ідей, теорій єдину філософську мудрість, що значною мірою піднесе могутність людського розуму. Загалом платоніки додали до гуманістичних поглядів добре осмислену вписаність людини у світове ціле, заакцентували просякнутість усієї світобудови єдиним зв'язком і в цьому аспекті наблизились до позиції панпсихізму (все одухотворене) і навіть гілозоїзму (вся матерія - жива).
Нарешті, ще один напрям ренесансної філософії - натурфілософія, тобто філософування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту. Цей напрям, як уже відзначено, був для Відродження закономірним: якщо цінність природи стає визнаною, тоді вона стає об'єктом пізнання та осмислення. Одним із перших натурфілософів Відродження був відомий універсальний митець Леонардо да Вінчі (1452-1519) - архітектор, фортифікатор, меліоратор, математик, механік, інженер, живописець, мислитель. Акцент у філософських міркуваннях Леонардо падає на те, що світ є витвором Бога як великого майстра та винахідника. Отже, завдання людини полягає у пізнанні природи. Основа пізнання - досвід, а початок - відчуття, серед яких першим є зір, бо він відіграє вихідну роль у нагромадженні особистого досвіду. На базі досвіду розгортаються міркування, які можна перевірити експериментами. При тому найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення, оскільки математика та геометрія не знають якостей і можуть бути застосовані до пізнання будь-яких речей. У пізнанні ж завдання полягає в осягненні необхідності, що їх визначає закон. Усі названі моменти окреслюють суттєві риси науки, яка, на думку Леонардо да Вінчі, повинна скеровувати практику. Серед засобів науки мислитель називає і розумовий експеримент; виходячи з нього, Леонардо да Вінчі одним із перших відкинув арістотелівський якісний поділ світобудови на "підмісячний" і "надмісячний" світи; за Леонардо, Всесвіт однорідний. Для науки ця думка була передумовою визнання усезагального характеру наукових висновків і принципів.
Леонардо да Вінчі у своїх творах оспівував людину. Водночас у нього з'являється розуміння неоднозначності людини: вона може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби. Отже, ми помічаємо тут появу мотиву драматизму і неоднозначності в підході до людини.
Помітний слід і далекосяжні результати залишив у натурфілософії Відродження Микола Коперник (1473-1543). Його твір "Про колообіг небесних сфер" започаткував революційні зміни в науковій картині світу. Філософія, на думку Коперника, шукає істину в міру досяжності її людському розуму. Світ природи є першим об'єктом пізнання, тому слід займатися не схоластичними сперечаннями, а пізнаванням світу.
Приблизно в такому ж напрямі розвивалися думки видатних учених і натурфілософів Відродження, таких як Джіроламо Кардано, Андреа Везалія, Міґель Сервет, Андреа Чезальпіно.
На зламі XV-XVI ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються майже по всій Європі: від Англії до Швейцарії, від Піренеїв до Угорщини та Польщі, якоюсь мірою зачіпаючи й Україну (Рутенію). Центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи. Тут виділяються, насамперед, такі особистості, як Еразм Роттердамський (1469-1536), Томас Мор (1478-1535), ІГєр де ля Рамус (1518-1572). Еразм Роттердамський написав багато творів енциклопедичного діапазону. В Ісусі Христі гуманіст підкреслював його людську природу і вважав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої "філософії Христа". Тут на першому плані - етика, розв'язання проблем земного життя. Бо подвиг Христа виправдовує цінність та благо природи. Отже, природа - мати, а не мачуха для людини. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога людині недосяжна, треба любити людину.
У цей період також розгорталась діяльність Ніколо Макіавеллі (1469-1527), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму, а з іншого - фундатором революційної етики. На думку Макіавеллі, християнські моральні норми добрі, але неможливі для виконання у реальних умовах життя. Тому слід зрозуміти, що доля, обставини й умови життя є невблаганні; їм можна протиставити лише відважність, могутність, натиск. Як і в природі, у суспільстві треба діяти, випереджуючи хід подій, треба вміти бути недобрим. Тут головне - кінцева мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, то всі засоби для її здійснення справедливі.
Отже, підіб'ємо підсумки питання загалом. Ідеї Відродження концентрувалися навколо проблеми співвідношення людини і світу, тобто навколо проблеми співвідношення макрокосмосу і мікрокосмосу. Але в цьому співвідношенні в добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх її якостей, в її земних вимірах. Водночас людину було органічно вписано у світоустрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм, пантеїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму), панпсихізм та гілозоїзм. Тобто світ сприймали й розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі та внутрішній єдності.
5.3. Філософські ідеї пізнього Відродження.
У XVI ст. у філософській думці Відродження починають відчутно проявлятися ознаки ідейної кризи. У цей період гуманізм більше пов'язаний із власними рененесансними культурними основами, ніж з античністю. Тому, з одного боку, посилюється тенденція розглядати людину як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше. З іншого боку, у міркуваннях про природу людини дедалі відчутніше звучить мотив трагічної долі людини і неможливості для неї переламати хід власного життя. Зазначені моменти яскраво виявились у творі "Зодіак життя", надрукованому у Венеції 1534 р. Автором його був ІҐєр-Анджело Мандзоллі з м.Стеллата біля Феррарі. Твір цей був особливо популярний у Європі часів Просвітництва.
Світ у міркуваннях Мандзоллі постає нескінченним, оскільки невичерпною є творча енергія Бога. Водночас світ існує вічно, оскільки Бог творить його не довільно, а з необхідністю, і ця необхідність пронизує усю світобудову, визначає природу всіх речей:
"Адже немає, окрім природи, могутнішої у світі причини,
Бог лише владний над нею; крім нього,
У світі нічого ні вище, ні краще природи".
Всюди у світі присутня душа, що животворить його як загалом, так і в окремих виявленнях. Акцент на всемогутності Бога дає можливість Мандзоллі зробити висновок не лише про нескінченність світу, а й про можливість існування інших планет, заселених живими істотами - Бог творить світ не для нас, а для себе.
Позаяк людину в судженнях Мандзоллі позбавлено особливого панівного становища у світі, то й суспільне життя для філософа постає позбавленим внутрішньої гармонії, навпаки-тут панують насильство, лицемірство, грабунки. Це справді "перевернуте життя". Що ж протиставляє цьому автор "Зодіаку життя"? Насамперед - людську свободу й можливість вибору життєвого шляху. Освічена людина завжди протистоїть "черні", цінує гідність і свободу, яку слід спрямувати на загальне благо і вміння досягти особистого щастя у земному житті. А тут найпершим благом є мистецтво уникати страждань. Вихідним у цьому мистецтві є принцип: чого не бажаєш собі, не роби іншому. Досягається ж земне благо через гармонізацію душі й тіла.
Драматичні мотиви в оцінці становища та сутності людини ще більше посилені у творах французького гуманіста Мішеля Монтеня (1533-1592). У центрі уваги його "Досвідів" перебуває звичайна людина, а оскільки кожна людина є представником людського роду, то шлях до пізнання людини лежить через самоаналіз. У самоаналізі й пізнанні ми повинні покладатися на розум і піддавати все сумніву. Якщо, наприклад, розумом ми не здатні осягнути Бога, то тоді нам пізнання Бога непотрібне, адже інтуїція не дає надійних знань і не може зробити людину кращою. Дослідження ж релігій показує, що всі вони мають принципову єдність і базуються на звичаях; ці звичаї необхідні для регулювання і закріплення соціальних зв'язків. Реально ж Бог проявляє себе як необхідність, що панує у природі. Ця необхідність однакова для усього, а тому може існувати багато світів.
Оскільки остаточних і надійних знань немає і не може бути, прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від самозречення до високопарної пихатості. Але слід розуміти, що людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя є ніщо інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різноманітно і дати проявитися усім своїм силам і здібностям, щоб повною мірою виконати своє життєве призначення. "Краще наше творіння - життя у згоді з розумом". Іноді Монтень вважає селян взірцями людського життя - життя у злагоді з природою, але частіше прославляє індивідуалізм і самозаглиблення.
Загальні тенденції розвитку духовного життя епохи позначилися на тому, що в пізньому Відродженні запанувала натурфілософія. Серед представників цього напряму треба відзначити насамперед Бернардіно Телезіо (1509-1598). Основний твір філософа має характерну назву: "Про природу згідно з її власними початками" (1565 р.). Вихідна ідея Телезіо полягає у тому, що пізнання людини має бути спрямоване на тілесні сутності, бо у світі немає сил або сутностей, не пов'язаних із тілесністю. Тому в пізнанні слід йти за відчуттям і природою. Відповідно людина повинна спиратися на розум і відчуття тоді, коли вони досягають очевидності в пізнанні. Звідси випливає такий висновок: пізнання Бога лежить за межами природного розуму людини.
Безперечно, "зіркою першої величини" натурфілософії пізнього Відродження є Джордано Бруно (1548-1600). Він народився у м.Нола, тому часто фігурує у літературі під ім'ям Ноланець. Справжнє його ім'я - Філіппо, але 1565 р. він стає ченцем-домініканцем і отримує ім'я Джордано. У 1576 р. він зрікся чернецтва через переслідування за свої погляди. З Італії Джордано втік аж до Женеви, потім - до Франції. У 1583- 1585 рр. він перебував в Оксфорді, потім - знову у Франції, далі - у Німеччині та Чехії... Таким неспокійним та мінливим було життя цього генія бунтарського духу. У 1592 р. Джордано потрапляє до в'язниці папської інквізиції. 17 лютого 1600 р. Джордано спалено в Римі на Полі квітів.
Вихідна категорія міркувань Бруно - Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування. Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей. Матерією Всесвіту є світло, яке є єдністю можливості та дійсності, суцільною актуальністю. У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма. Розгорнута матерія втілюється у мінімумі - атомі, що має потенції максимуму. Активність матерії спричиняється світовою душею - усезагальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину. Світова душа все пронизує й одухотворює, стаючи початком життя; останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот. Умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти. Бруно також вважав, що і сонця, і планети не є вічними. Бог, на думку Бруно, тотожний природі і являє себе як сукупність законів Всесвіту. У Бруно вибудовується така низка ототожнень: природа дорівнює буттю, буття - сутності, сутність - Богові, Бог - внутрішній основі речей. Своєрідну ієрархію рівнів створює Джордано Бруно у сфері пізнання. Пізнання розпочинається з відчуття, що дає нам речі та образи; образи попередньо впорядковує уява, а розсудок виводить із них загальне; інтелект, подальша сходинка, переводить знання у ранг мислення, а розум знаменує охоплення вихідної єдності буття, тобто споглядання Бога (інтелектуальна інтуїція). Цим ученням Бруно частково приєднується до міркувань представників зрілої і пізньої схоластики, а частково стає попередником пізніших опрацювань (І.Кант).
У людині Бруно висував на перший план душу, але душа не відділена від тіла, а користується ним. Про це свідчать, зокрема, гнучкість і досконалість людської руки - органу органів людського тіла. Шлях до людської могутності відкриває так звана "практична магія" - наслідування творіння. "Практична магія" потрібна людині в земному житті, де людина утверджується за допомогою дії у праці. Щодо потойбічного життя, якщо таке існує, то воно не схоже на земне життя, а наше життя єдине й неповторне. Тому його треба цінувати, долати мужньо всі негаразди і прикрощі заради сходження до вищого розуміння світу. Бруно прославляє також людське співжиття, підпорядковане законові загальної корисності. А релігія радше потрібна для управління варварськими народами.
Як бачимо, філософські погляди Бруно були своєрідним згущенням філософських ідей Відродження. У Бруно концепція світу постає досить продуманою і стрункою. Світобудова - цілісна, жива, динамічна. Людина органічно вписана у природу, яка поки що різнобарвна, сповнена несподіваних таємниць.
Відродження на той час уже перекидало місток до Нового часу й передавало новій епосі історичну й інтелектуальну естафету. Як це відбувалося, можна побачити на прикладі ідей Галілео Галілея (1564-1642), який висловився так: "Я радше прагну знайти одну істину, хоча б і в незначних речах, ніж довго сперечатися про найбільші питання, не досягаючи ніякої істини". Відповідно до такого розуміння мети пізнання суттєво змінюється не лише зміст світосприйняття, а й навіть літературний стиль Г. Галілея: він стає лаконічним, чітким, максимально наближеним до сучасного наукового стилю. Природа для Галілея уже не виповнена таємничими силами і навіть не одухотворена матерія, а сукупність законів, які можна пізнавати за допомогою експериментів і математики: "Природа невблаганна і незмінна, й зовсім не дбає про те, стануть чи не стануть її приховані основи та спосіб дії досяжними для розуміння людей, оскільки вона ніколи не переходить межі накладених на неї законів". У цьому міркуванні Галілея яскраво виявляється один із непохитних постулатів подальшої європейської класичної науки: об'єкт байдужий щодо пізнання або непізнання його з боку людини і зовсім не змінюється у процесі пізнання. Особливо часто й рішуче наполягає Галілей на тому, що саме математичне пізнання найбільш надійне й перспективне для пошуків істини: "Літерами такої книги (книги природи) постають трикутники, кола, кулі, конуси, піраміди та інші математичні фігури".
Виходячи з таких тверджень, Галілей уперше чітко висловився стосовно так званих "первинних" і "вторинних" якостей речей: "Не думаю, що для збудження у нас відчуттів смаку, запаху і звуку від зовнішніх тіл вимагається що-небудь, крім розміру, числа та повільних або швидких рухів; вважаю, що якби вуха, язики та носи раптом зникли, то форма, число та рух залишились би, але не запахи, смаки та звуки. Я глибоко певен, що без живого єства останні являють собою не більше, ніж імена, подібно до того, як лоскотання та сверблячка не більше, ніж імена, якщо немає пахв та шкіри навкруг носів".
Отже, за Галілеєм, первинні якості пов'язані з геометрично-математичними вимірами речей, а вторинні - з особливостями будови людини. Звичайно, що при такому розумінні людина - уже не мікрокосм, природа - не одухотворена сутність. Проте це відкривало нові перспективи для точної науки, яка й виходила з урахування первинних якостей. Шлях, на який став Галілей, вів до класичної механіки, зокрема й до класичної науки загалом.
Висновки
Перегляд провідних філософських ідей доби Відродження дає можливість виразно побачити перехідний характер епохи, яка була суперечливою, неоднозначною: новації тут переплітались із середньовічною містикою, оптимізм і піднесення людини - з трагізмом і позначенням несумісності певних людських якостей.
Загалом філософська думка Відродження еволюціонувала від етичного гуманістичного антропологізму - через платоністські синтези й одухотворення космосу - до натурфілософії, яка дедалі більше ставала аскетичною, суворою, максимально наближеною до класичної науки та досить- віддаленою від живої різновимірної людини.
Характерними парадигмами філософського мислення Відродження були антропоцентризм, пантеїзм, панпсихізм, гілозоїзм, залучення геометрично-математичного апарату до розв'язання натурфілософських проблем.
Водночас слід підкреслити, що доба Відродження має своє привабливе і світле обличчя; її образ не можна звести лише до містка між певними епохами; вона має свою принадливість, свою неповторність.
Резюме.
1. Епоха Відродження, зберігаючи вихідні положення християнського світобачення, під впливом розвитку наук, збагачення людських знань та життєвих обріїв, зробила в цьому світобаченні такі нові наголоси, які відповідали бажанню того часу повернути людині (відродити) всю можливу повноту її життєвих проявів; при тому взірцем такої повноти поставала античність.
2. Епоха Відродження набула виразно суперечливих рис, оскільки поєднувала в собі елементи попередньої історичної доби та зародки нової; надаючи людині провідне місце в творчому розвитку процесів природи, ця епоха підносила на небувалу висоту як її позитивні, так і негативні прояви, тому постала водночас в окресленнях гуманістичного титанізму та фаустівського духу.
3. Філософія Відродження історично розвивалася від гуманізму - через ренесансний неоплатонізм - до натурфілософії; філософія пізнього Відродження дещо відійшла від гуманістичного оптимізму; в неї почали проявлятися настрої скепсису, невіри у позитивні творчі можливості людини; у той же час ренесансна натурфілософія впритул наблизилася до провідних принципів експериментальної науки.
Питання для обговорення на семінарському занятті.
1. Епоха Відродження в історії Європи: загальна характеристика духовного життя.
2. Провідні ідеї та основні представники ренесансного гуманізму.
3. Особливості ренесансного неоплатонізму та натурфілософії.
4. Філософські ідеї пізнього Відродження.
Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.
1. Суперечливий характер соціально-культурних та духовних процесів європейського Відродження.
2. Вихідні ідеї філософії гуманізма та їх світоглядне значення.
3. Вплив ідей італійського гуманізма на духовні процеси в Україні.
4. Ренесансні неоплатонізм та натурфілософія про світобудову.
5. Ренесансний скептицизм.
6. Роль ренесансної філософії у формування європейської науки.
7. Проблеми оцінки історичної ролі епохи Відродження у розвитку європейської культури.

Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.
Завдання 1. Окресліть основні зміни змістових акцентів у християнському світобаченні в епоху європейського Відродження.
Завдання 2. Розкрийте ідейний ґрунт явищ "титанізму" та "фаустівського духу" в європейському Відродженні.
Завдання 3. Окресліть провідні ідеї ренесансного гуманізму.
Завдання 4. Розкрийте, у чому полягають особливості ренесансного платонізму.
Завдання 5. Розкрийте і поясніть історичні здобутки ренесансної натурфілософії.
Додаткова література з теми.
І.Антология мировой философии.-Т.2.-М., 1970.
2.Кравців Б.Ренесанс і гуманізм на Україні //Європейське Відродження та українська література XVI-XVII ст.-Київ, 1993.
3.Горфункель А.Х. Гуманизм і натурфилософия.-М., 1977.
4. Горфункель А.Х. Философия зпохи Возрождения.-М.,1980.
5. Татаркевич Вл. Історія філософії. - Т.2. - Львів, 1999.


РОЗДІЛ 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ
Філософія Нового часу являє собою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії: вона розвивається у діалозі з експериментальною наукою, що виникає саме в цей час. У зв'язку з цим філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики, стає більше диференційованою і розгалуженою, а тому - більш систематизованішою. Виникають національні філософії, формуються нові напрями філософського знання, такі як гносеологія, антропологія, методологія, історія філософії.
Ознайомившись з матеріалами розділу 6 Ви повинні:
знати:
- в чому проявлялася справжня новизна нової історичної епохи;
- якими були основні змістові наголоси у новоєвропейському світогляді;
- як провідні напрями новоєвропейської філософії розвивали та виражали ці наголоси.
вміти:
- визначати зміст основних філософських позицій, що сформувались у епоху Нового часу;
- бачити та пояснювати внутрішній зв'язок між основними напрямами новоєвропейської філософії;
- виділяти та пояснювати принципові новації у філософських ідеях цієї епохи.
розуміти:
o найважливіші особливості розвитку філософії за умов розвитку основ індустріального суспільства;
o зміст і спрямованість провідних проблем новоєвропейської філософії;
o особливості тлумачення людини й суспільства у філософії Нового часу.


План (логіка) викладу матеріалу:
6.1. Панорама соціо-культурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії.
6.2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта.
6.3. Теорія пізнання Т.Гоббса та Дж. Локка. Скептицизм П.Бейля та Д.Юма, сенсуалістські максими Дж.Берклі
6.4. Б. Спіноза та Г.Лейбніц - тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію.
6.5. Б.Паскаль і філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі.

Ключові терміни і поняття.
ДЕЇЗМ - розповсюджена в новий час позиція, згідно якої Бог створив світ, надав йому власних законів і далі вже не втручається у його функціонування; творчі ідеї Бога в бутті світу набувають характеру необхідності, пізнання якої стає завданням людини.

ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД - панівний в Європі тип мислення за умов утвердження індивідуалізму та буржуазних суспільних стосунків; він грунтувався на "трьох китах": а) на виключній довірі фактам ("краще один раз побачити, ніж сто разів почути"); б) на чіткій, ясній та зрозумілій логіці; в) на культивуванні активності (за будь-яких обставин краще діяти, аніж нічого не робити).

ОБ'ЄКТ І СУБ'ЄКТ - провідні категорії світоосмислення епохи Нового часу: об'єктом позначали частину (фрагмент) природи, на яку спрямовувалась активність людини, суб'єктом - людину як вихідний пункт проявів активності розумового та матеріального планів.

ЗАКОН - форма прояву необхідності у природі, об'єктивний, сталий, повторюваний тип зв'язку між процесами та явищами дійсності або всередині них; в попередні епохи закон розглядався переважно як юридичний закон або владна норма.

СУБСТАНЦІЯ - одне із центральних понять новоєвропейського світоосмислення, що позначало таку основу світу, яка охоплювала та пронизувала собою усі форми та явища дійсності, була самовладною та не потребувала для свого буття ніяких інших джерел або причин.

РЕЛІГІЯ І МОРАЛЬНІСТЬ - унаслідок розповсюдження у духовному житті Європи Нового часу деїзму та ідей Просвітництва з'явилась тенденція пов'язувати релігію лише із моральністю, звільняючи від її впливу всі інші сфери життя та діяльності. Тим самим заперечувався теїзм - позиція розуміння Бога як єдиного Творця, упорядника світу та джерела усякого буття.
6.1. Панорама соціо-культурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії.
Вступаючи у Європу Нового часу ми можемо сприймати її як добре знайому і майже сучасну нам, бо й справді у цю епоху сформувались деякі такі засади та елементи європейського цивілізованого життя, які діють і по-сьогодні, а деякі з них - майже без змін. Йдеться перш за все про формування основ індустріального суспільства. За часом ця епоха охоплює період із ХVІІ ст. по кінець ХІХ ст.; після цього починається період так званої "новітньої історії", що триває і по наш час. Проте філософія цього періоду завершується першою третиною ХІХ ст., що є прикладом випереджаючого розвитку духовних процесів порівняно із політичними та соціально-економічними. А це, у свою чергу, свідчить про творчий характер людського мислення. За соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин. Зараз термін "буржуазний" не дуже вживаний, проте у даному випадку йдеться про фіксацію того факту, що у самих засадах суспільного життя відбулися суттєві зміни: центр життя - виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності змістився у міста, де почали бурхливо розвиватися різноманітні форми промислової діяльності (слово "буржуа" значить з фр. "мешканець міста"). Врешті це привело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі. Паралельно із змінами у діяльності відбувались і зміни у суспільних стосунках: розриваються колишні зв'язки особистої залежності людини від людини, зникає "велика сім'я", а натомість з'являється вільний, автономний індивід (що є засадою явища під назвою "буржуазний індивідуалізм"). Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя, зростання масштабів соціальної динаміки. В цей час вже завершується епоха географічних відкриттів (Ф.Бекон говорив: "Принаймні в нашу епоху земна куля якимсь дивним чином стала відкритою і доступною для вивчення"), але породжений нею тип активної самодіяльної особистості не лише не зникає, а знаходить все нові сфери прикладення своєї активності. Тому це ще й епоха буржуазних революцій, які брали на себе місію докорінної зміни всіх сторін життя, це також епоха формування національних держав, значна частина яких існує і по-сьогодні, це епоха наполеоновів походів, що сприяли швидкому руйнуванню в Європі застарілих соціальних відношень. І все це, врешті, потягнуло за собою значні зрушення у духовному житті взагалі, та у світоглядних орієнтирах людини, зокрема. Розвиток мореплавства, виробництва, зростання міст та соціальної динаміки привели до швидкого розвитку наукового знання: наука в цю епоху стає провідним чинником життя та життєвих зрушень. З'являється перша завершена та експериментально підтверджувана наукова теорія - механіка І.Ньютона. Вплив її на всі аспекти життя був колосальний, адже це вперше людина спродукувала такий інтелектуальний витвір, який дозволяв отримувати точні та незаперечні практичні результати. Ідеї та принципи механіки настільки поширились, що врешті виник так званий "механістичний" світогляд. Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя: з'являється мистецтво в його сучасному розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку; народжуються роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура; виникають національні Академії наук, з'являються перші газети та часописи, у тому числі - і наукові, з'являється міський транспорт. Все це приводить до того, що один, окремо взятий індивід постає основним суб'єктом життєдіяльності, тобто він може сам, на свій розсуд організувати власне життя. Тому показовою для епохи стає фігура Робінзона - відомого персонажа літературного твору Дж.Свіфта, бо ця людина на ділі продемонструвала, як це можна зробити. На що ж спирається тепер індивід у своїй здатності наодинці вибудовувати власне життя? Перш за все, на свою діяльну активність; гаслом епохи стає теза "За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж нічого не робити". По-друге, індивід спирається тепер на мислення "здорового глузду", яке включає у свій зміст два непорушні моменти: опору на факти ("Краще одного разу побачити, ніж сто разів почути") та ясну, чітку і зрозумілу логіку; ми побачимо далі, що філософи даної епохи зробили багато для обгрунтування мислення "здорового глузду". Нарешті, все це знайшло своє виявлення у новому світогляді: світ тепер розглядається людиною як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина - як суб'єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності; світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник; людина повинна пізнати цей механізм та опанувати їм; гасло "Знання є сила" стає показовим у цьому плані. Природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності. Нарешті, у духовний світ людини XVII-XVIII ст. проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Діяльність людей починають розглядати не як колообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а як розвиток від примітивних до досконаліших форм існування суспільства. Ці питання досліджували італійський філософ Д.Віко (1668-1744), французький учений Ж.Тюрго (1727-1781), німецький філософ Й. Г. Гердер (1744-1803). Зміна ідей про суспільний розвиток у думках цих учених ішла від погляду на історію як колообіг трьох епох - божественної, героїчної, людської (Д.Віко) - до тлумачення її як нескінченного прогресу буржуазного суспільства (Ж.А.Кондорсе). Можна сюди також додати такі епохальні відкриття у науці, як винахід компаса, пороху, книгодрукування, парового двигуна та ін. Свобода людини, її більша цінність порівняно з природою і соціальними інститутами - це те гасло, з яким людина Нового часу йде в майбутнє. Знаряддям досягнення свободи є знання.
Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії. По-перше, філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. У зв'язку з цим чільне місце у філософських пошуках виходить розроблення правильного методу осягнення істини. По-друге, філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів): виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін. По-третє, розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації - утворюються так звані "філософські системи", досить типові для даної епохи.
Отже, нарис тих змін, яких зазнало життя в Європі в епоху Нового часу засвідчує, що це справді була епоха новацій, якісних змін та зрушень в усіх сферах життя; цікаво зазначити й те, що новою себе відчувала та визначала сама ця епоха, тобто це вона сама назвала себе Новим часом.

6.2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта

Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф.Бекон. У своїх творах із симптоматичними назвами "Новий Органон" та "Нова Атлантида" він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф. Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень. Ф.Бекон розрізняв "плодоносне" та "світлоносне" знання. Плодоносне - це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне - це те, що збільшує можливості пізнання; до цього часу, на думку Ф.Бекона, знання були переважно просвтляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину. Проте шлях до істини - процес суперечливий. Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли". Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два "ідоли" пов'язані з самою людиною, два останні - із соціальною діяльністю людини. Перші - це "ідоли роду", зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття. Людина не може сприймати всього спектру світла, звуку тощо. Мало того, органи відчуттів іноді обманюють людину (наприклад, опустивши олівець у склянку з водою, ми бачимо його "зламаним"). Другий тип людських оман - "ідоли печери", які є результатом обмеженого виховання та освіти індивіда. "Ідоли печери" - це, можна сказати, більш індивідуалізовані "ідоли роду". Третій тип - "ідоли ринку". Це омани, пов'язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації. Четвертий вид оман - "ідоли театру", орієнтація на авторитети; це найзгубніший для людей шлях, тому що він блокує їхню ініціативу, самостійність, змушує некритично ставитися до будь-яких суджень, вірити хибним теоріям, а то й химерам, освяченим традиціями (звучить дуже сучасно!).
Ф.Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей у пізнанні, пропонує свій, новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці - це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці - це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.
Так само треба діяти і в науці:
o не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальнювати;
o не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності;
o не користуватися тільки тим, що наявне (згадаймо, як Ф.Бекон критикує тих, хто з абсолютною довірою ставиться до знання, хто йде за авторитетами, хто віддає перевагу одному з видів наукової діяльності - емпіричній (збір фактів) чи раціональній (продукування теорії з теорії)).
Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із засновників індуктивного методу пізнання. Це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них. Безсумнівна користь такого методу, ефект його застосування полягає, за словами Ф.Бекона, у тому, що він дає нам змогу бачити світ "таким, яким він нам дається, а не таким, як підкаже кожному його мислення" (1,77). Тут доречно сказати, що саме індуктивного шляху дотримувався І.Ньютон в експериментальній частині своїх досліджень.
Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф. Бекон підкреслював, що "розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним"( 1,282) і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.

Ця ж проблема хвилює і Р.Декарта (1596-1650), який у питанні про метод науки займав іншу, в чомусь - прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки" (4,282).
Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту.
Правило перше наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне. Правило друге вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечне. Цей шлях повинен привести до двох висновків: o перший - унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; o другий - дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання. Правило третє скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини" (4,113). Правило четверте передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.
Оскільки, за Р.Декартом, пізнання залежить виключно від діяльності розуму, то ми повинні від самого початку припустити наявність в розумі певних ідей; Р.Декарт наполягав на наявності трьох видів ідей: 1) вроджених; 2) тих, що виникають з чуттєвого досвіду; 3) тих, що їх формулює сама людина. До вроджених ідей Р.Декарт відносить ідеї Бога, буття, числа, протяжності, тілесності і структурності тіл, свободи волі, свідомості й існування самих понять. Сюди входять і аксіоми логічного судження: "не можна одночасно бути і не бути", "з нічого не буває нічого", "ціле більше від своєї частини", "будь-яка протяжність є подільною", "лінія складається з точок", "у будь-якої речі є причина", "сумнів є актом мислення". Але ці ідеї людина знаходить в інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися усе життя. Проте критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними (тут Р.Декарт у чомусь нагадує Сократа). Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Отже, за Р.Декартом, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування. Французький філософ був впевнений у тому, що людина, яка наполегливо шукає надійних знань, неодмінно стане науковцем. А свідоме пізнання потребує виправданого методу, який можна знайти, знову-таки, лише в самому людському розумі (бо від нього залежить пізнання). Причому цей метод, за Р.Декартом, повинен спиратися на дедукцію - виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму, але для цього треба мати певні незаперечні вихідні ідеї. Їх Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на заперечення пізнання, а на його покращення. За Р.Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумнівають, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа "Cogito ergo sum" - "Мислю, отже існую". Декарт був впевнений у тому, що цю тезу ніхто і ніколи не зможе спростувати тому, що вона фіксує найперший момент у діяльності розуму, а поза розумом та розумністю не існує ніякого пізнання. Але що ж принципово нового дає нам ця теза? Сама по собі - майже нічого, проте згадаємо шлях до неї: спочатку ми рухалися в сфері знання непевно, без надійних засад, але ось прийшли до незаперечного положення. Тепер нам не лишається нічого іншого, як знову повернутись до предметів та змісту підданих сумніву знань, але тепер наш рух стає принципово інакшим, оскільки ми маємо надійний відправний пункт, абсолютний орієнтир, а тому рухаємося впевнено, дотримуючись до того ж сформульованих раніше вимог до методу істинного пізнання. Отже, Декарт фіксує своїми міркуваннями деякі важливі умови конституювання знання, і тому його сьогодні вважають одним із фундаторів епістемології. До того ж, ввівши свою тезу "Мислю, отже існую", Декарт вперше визначив умову, за якою людина може постати у визначенні суб'єкта пізнання: для цього в самій собі людина повинна віднайти дещо, що спродуковане нею самою і що потім постає вихідним пунктом для будь-яких інших кроків пізнання.
Виголосивши тезу "Cogito", Декарт почав наголошувати на тому, що після неї наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує і що Він нас не обманює. Дехто вважає, що ця теза була вимушеною в епоху, коли атеїстичні погляди все ще були неможливі, проте сам Декарт міркував інакше: він вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування породжена не людським індивідом, а більш високим розумом (і це, напевне, правильно). За Декартом, єдине, що може бути надійним джерелом "природного світла", є Бог. Окрім того, у своїй онтології Р.Декарт поділяє світ на дві окремі субстанції - матеріальну й духовну. Шукаючи першооснову матеріальної субстанції, Р.Декарт доходить висновку, що такою є протяжність. Протяжність необмежена, необмежений і Всесвіт. Р.Декарт заперечував існування порожнечі: матеріальна субстанція єдина і всюди одна й та сама. Якісні відмінності між тілами матеріального світу залежать від комбінації матеріальних частинок.
Матеріальна субстанція нескінченно подільна, а духовна - непротяжна й неподільна. Головним атрибутом духовної субстанції є мислення. Взаємодія між субстанціями в світі зумовлена посередництвом Бога, а в організмі людини відбувається через посередника - шишкоподібну залозу, через яку імпульси духовної субстанції передаються матеріальній і навпаки. Отже, Бог у Р.Декарта стає основою і світобудови, і пізнання.
Оскільки методологічну позицію Р.Декарта визначають як раціоналізм, то він поділяв думки Г.Галілея щодо того, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання хоча б вже внаслідок того, що вони є простими та очевидними побудовами розуму:
...Говорячи про речі лише остільки, оскільки вони сприймаються розумом, ми називаємо простими ті, пізнання яких є ясним і виразним; такими є фігура, протяжність, рух та всі інші речі, складені з цих простих. Лише з них можуть бути утворені ідеї усіх речей (4,118).
Цими міркуваннями Декарт вводить у контекст філософії Нового часу поділ якостей речей на "первинні" і "вторинні" (див. розд. 5.3.).
Цікавими та симптоматичними були й міркування Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв'язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людині як від істини, так і від правильного життя.
Отже, перші методологічні розвідки у філософії Нового часу були і цікавими, і продуктивними. Вони подвійно орієнтували науку - на факти та на незаперечну з логічної точки зору розумну очевидність, що підводило до розуміння науки, як знання, що функціонує на емпіричному та теоретичному рівнях. Окрім того, це були докладні розробки засад мислення "здорового глузду".

6.3. Теорія пізнання Т.Г.Гоббса та Дж.Локка. Скептицизм П.Бейля та Д.Юма, сенсуалістські максими Дж.Берклі.
Ф.Бекон і Р.Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму і в дечому абсолютизували індуктивний і дедуктивний шляхи пізнання. Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійснив англійський філософ Т.Гоббс (1588-1679). Як і Ф. Бекон, Т.Гоббс вбачає у знанні силу. Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуття і ніколи не виходить за межі доступних чуттю реалій. Проте існують знання всезагальні та необхідні (наприклад, математичні); на думку Т.Гоббса, і такі знання пов'язані із чуттям тим, що вони постають особливим - точним і фіксованим використанням знаків мови. Т.Гоббс поєднує індукцію і дедукцію, бо вважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні акциденції (властивості речей): протяжність, місце, рух, якість. Будучи номіналістом, Т.Гоббс вважав, що у світі існують тільки конкретні речі, не існує вроджених ідей, а "знаки" (слова) є універсаліями (термінами) для позначення подібності різних речей. Наприклад, таке поняття, як "матерія " лише тільки знак уявлення про колір, тепло, звук. Універсалиї дають нам можливість у процесі аналізу підводити елементарне під визначення загального.
Особливу увагу Т.Гоббс приділяє дослідженню людини. На противагу Арістотелеві, для якого людина є суспільною істотою, Т.Гоббс стверджує, що людина за своєю природою егоїстична. Заради своєї вигоди люди можуть заперечувати навіть геометричні теореми. Усі люди хочуть собі добра, тому прагнуть до самозбереження та уникання зла. Оскільки воля кожної людини детермінована досягненням якоїсь мети, то свободи волі немає, є лише свобода як відсутність перешкод для досягнення мети. Свобода досягається усуненням зовнішніх перешкод або погодженням із зовнішніми чинниками. В цьому сенсі морально лише те, що стосується користі окремого індивіда. Врешті, егоїзм породжує хаос, людьми опановує страх, і вони укладають суспільну угоду для своєї ж користі. Концепція суспільної угоди Т.Гоббса передбачала, що свою особисту свободу люди передають державі і, поступаючись свободою, вводять своє життя у впорядковане русло. Цей спільний людський витвір - державу - Т.Гоббс вважав найскладнішим та найпотрібнішим для людей; він уподібнював державу біблійній істоті Левіафану та наполягав на тому, що в державі люди позбавляються розбрату і стають ніби єдиною істотою. Моральним тепер є те, що корисно державі. Функції держави полягають у тому, щоб дотримуватися "природних законів": сприяти самозбереженню суспільства, оберігати приватну власність, забезпечувати всім рівні права, сприяти збагаченню членів держави. Проте кращою державою все ж повинна бути монархія тому, що вона на вершину державної влади зносить людину, єдину волю, а не абстрактний загал, що веде до розбрату. Водночас Т.Гоббс вважав, що вихідна причина виникнення держави - краще забезпечення природних прав конкретних людей - не повинна втрачатись ніколи. Тому він проголосив принцип прав громадян та принцип "дозволено все, що не заборонено". Філософ також стверджував право громадян постати проти монарха в тому разі, якщо він перестане дбати про їх права та інтереси. В цілому для філософських міркувань Т.Гоббса характерна орієнтація на тілесне, а тому і світ, і людину, і державу він змальовує механістично; через це у пізнанні панує чуттєвість, а у державному правлінні - сила.

Англійський філософ Дж.Локк (1632-1704) постав засновником більш-менш розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування "вроджених ідей", посилаючись при цьому як на наукові данні, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "Tabula rasa" - чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж.Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань: відчуття, які дають нам прості ідеї (біле, овальне, солодке й т.ін.), і рефлексія - діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей та утворення на їх основі "складних ідей". Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка постає ідея субстанції, яка постає найбільш широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Цікаво відзначити, що шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Як і Т.Гоббс, Дж. Локк вважає, що загальне знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої "мислячої субстанції" (остання не має дослідного підтвердження). Критикуючи раціоналізм, Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей. "Первинні" - протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій. Це так звані об'єктивні якості, які притаманні самим речам, вписуються у закони механіки і пояснені через них. Решта якостей, зумовлена відчуттями людини (колір, смак, холод та ін.), є результатом діяльності нашого організму і насправді властивостей речей не передає. Вони "вторинні" і пов'язані з індивідуальними особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому. Тому є певні розбіжності в розумінні "вторинних" якостей кожною людиною. І в такому разі чуттєве знання поза рефлексією є вірогідним, а не достовірним. Неважко побачити, що думки Дж.Локка обертаються навколо все тих же питань - досвіду, дій розуму, джерела знань, тобто в цілому розмова йде про визначення умов отримання виправданих знань та запровадження мислення "здорового глузду". Окрім того, Дж.Локк відомий в Англії як теоретик відомої англійської системи виховання, що передбачала поєднання фізичного, інтелектуального та морального виховання. Для останнього, на думку філософа, зберігають свою чинність положення християнської релігії.
В цілому філософію Дж.Локка відносять до емпіризму, проте його знаменита теза "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях" дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану, який отримав подальший розвиток в англійській філософії. Критикуючи філософську позицію Дж. Локка, Дж.Берклі (1685-1753) стверджував, що не лише "вторинні", а й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму (від лат. "sensus" - відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж.Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Esse est percipi" - "Бути - значить бути сприйнятим". Опоненти Дж.Берклі зауважували, що подібна теза перетворює людське сприйняття на єдине джерело реальності і логічно приводить до "соліпсизму" - позиції, згідно якої існую лише Я один, як продуцент свої відчуттів, а все інше постає лише моїми відчуттями. Проте Дж.Берклі цілком виправдано вказував на те, що про те, чого жодна людина ніколи та ні в який спосіб не сприймала, можна вести розмову лише гіпотетично, вірогідно, і лише факт сприйняття чогось може засвідчити реальність існування. Здавалося б, це ненадійна засада існування, адже людські відчуття та сприйняття нестійки, рухливі, але Берклі цього не заперечував, оскільки вважав, що світ і реальність надійно стабілізовані божественним розумом, який весь час утримує світ у стані актуального буття, а людина, внаслідок її природи та обмеженості, сприймає лише через власні відчуття. Розум, що продукує абстракції, не може бути надійним джерелом знань, оскільки цим абстракціям нічого не відповідає у доступному чуттю реальності. Дж. Берклі визнавав існування світу у трьох випадках: коли цей світ сприймає "я"; коли його сприймає "хтось"; коли він існує у розумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єдино можливу основу людських відчуттів. Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.
Проведений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентували французький просвітник П. Бейль (1647-1706) і англійський філософ Д. Юм (1711 -1776). Скептицизм, наполягаючи на недосконалості наших відчуттів, відмовляв у праві на істину також і розумові. П. Бейль, аналізуючи результати людського пізнання, стверджував, що з однаковою можливістю можна довести як існування, так і неіснування порожнечі, протяжності, руху, субстанції, матерії тощо. І тому люди повинні утримуватися від визначень. П. Бейль вважав, що істина має бути вільна від протиріч. Наявність двох протилежних суджень у визначенні одного й того самого дискредитує людське пізнання, висвітлює слабкість людського розуму, і тому він, за П. Бейлем, має характер руйнівної, а не творчої сили.
Д.Юм спрямовував свої міркування також на підвалини людського знання і вважав, що вони існують у двох формах у формі чіткого та виразного знання та у формі непевного, туманного знання. Виразні знання ми отримуємо у прямому спостереженні дійсності, а непевне - у подальших міркуваннях з приводу сприйнятого. Отже, основою знання постають факти сприйняття, а логіку ми використовуємо задля зручності, і це тому, що, за переконанням Д.Юма, між наданим у чуттях та ідеями нашого розуму не існує причинного зв'язку; тобто якесь певне відчуття може породжувати у різних людей відмінні, а, може, й протилежні ідеї. Отже, ідеї розуму похідні від безпосередніх вражень, проте в їх функціонуванні наявна певна регулярність, яку ми й приймаємо за дещо надійне і непорушне. Але ця регулярність не має прямого відношення до реальності, а тому доведення розуму постають завжди вірогідними. Логікою, за Д.Юмом, доводяться лише факти математики - усе інше випливає з досвіду. Для Д.Юма практична користь стає своєрідним критерієм істинності вражень, як і мірилом моральності.
Слід зазначити, що гносеологічні розвідки розглянутих філософів мали вагоме значення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, не підлягало сумніву те, що пізнання складається із рефлексивних дій розуму та із чуттєво наданого матеріалу, що воно передбачає певну інтелектуальну активність, що пов'язане із досвідом та діяльністю; певною мірою були окреслені пізнавальні можливості цих елементів пізнання і зроблений важливий висновок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу. Разом із тим ці розвідки багато в чому лишались непевними та неповними. Результатом цього стало те, що у філософії сформувалась своєрідна парадигма англійського типу філософствування, яка надавала вирішального значення чуттєво фіксованим фактам досвіду, а логічні міркування ставила в залежність від них.

6.4. Б.Спіноза та Г.Лейбніц - тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію.
Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя, а й подати свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голандський філософ Б.Спіноза (1632 - 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під…", "бути в основі"). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спіноза вбачав у так званому "геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концепцію. В своєму основному трактаті під назвою "Етика" Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання. Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути тільки одна - єдина, оскільки за визначенням субстанція - це причина себе самої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього. Субстанція єдина та всеохоплююча, а це значить, що вона включає в свій вміст всі можливі явища дійсності, у тому числі - мислення і протяжність, які тепер, на відміну від міркувань Декарта, постають не окремими субстанціями, а атрибутами (найпершими невід'ємними якостями) єдиної субстанції. Такий хід думки дозволяє Б.Спінозі стверджувати, що у світобудові Бог і природа є те ж саме, тобто субстанція водночас є абсолютне мислення і уся реальність. До того ж стає зрозумілим, що в світі порядок ідей та порядок речей принципово збігаються, а всі речі та явища постають лише різними мірами поєднання - модусами - мислення та протяжності (немає абсолютно матеріального, як і чисто духовного). Людина являє собою найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіла та модусу-душі. Здавалося б, вона приречена на те, щоб перебувати в істинному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість - воля - перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей. Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання - інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все "під кутом зору вічності", тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення.
Німецький філософ Г.Лейбніц (1646-1716) захоплювався філософією Б.Спінози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. На відміну від Б.Спінози, Лейбніц підкреслював, що багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції.. Перший принцип його філософії - принцип "усезагальних відмінностей": у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій (ні на рівні клітини, ні на рівні атомів, ні на рівні найдрібніших тіл). Порушує подібність уже навіть те, що одна річ за нумерацією є першою, а інша - другою. Отже, речі тотожні самі з собою (відмінні від інших) і займають лише їм притаманне місце у світі (так само, як крапки на лінії).
Лейбніц постулює положення, згідно з яким між полярними явищами існує дуже багато перехідних моментів. На "лінії точок" немає пропусків, кожна річ "прилягає" до сусідньої речі. Згідно з принципом неперервності ніяка річ не може бути нулем, тому що завжди знайдеться менша і простіша за неї. Завдяки принципові неперервності річ прямує до нуля, а згідно з першим принципом (тотожності) ніколи його не досягає. Тому точка - це граничний випадок мінімальних відтинків, а лінія - границя кривих. Фізичної порожнечі не існує, не існує й абсолютного спокою (спокій - це дуже "повільний рух"), а в пізнанні омана постає як дуже "мала" істина. На часи Г.Лейбніца цей принцип мав евристичне значення, і сьогоднішнє наукове знання знімає межі між різного виду рухами, (наприклад, вказує на тісний зв'язок живого і неживого).
Недосяжність нуля кладе певну межу змінам речей, завдяки чому вони є монадами як єдність тотожності й відмінності. Отже, якщо між монадами немає порожнечі, і вони пов'язані між собою переходами, то світ загалом утримує у собі всю повноту можливих рухів, світ сам по собі самодосконалий. Характеристику світу охоплює принцип повноти і всезагальної досконалості.
Г. Лейбніц постулює також принцип усезагального зв'язку, коли взаємозв'язок постає як "наперед встановлена гармонія" і випливає з принципу неперервності. Ілюстрацією цього в пізнанні є аналогія (можливість у думках поєднувати речі різного роду) і теоретичні закони (останні відображають зв'язок явищ; під закони можна підвести будь-які факти). Виходячи з поняття нескінченності і принципу повноти, кожне явище можна вважати як досконалим, так і ні, тому кожне явище чимось породжується і в щось перетворюється чи породжує інше явище. Монади Г.Лейбніца прості, неподільні, а тому вічні (смерті підлягає лише те, що розкладається, втрачає свою структуру, а монадам нема чого "втрачати"). Вони не фізичні точки (останні подільні), не математичні (вони абстрактні, не реальні), а особливі - "метафізичні", тобто надфізичні, водночас і тілесні, і духовні. Монади дуже активні. Вони породжують духовний рух, матеріальний рух і фізичні процеси. Існують три класи монад: перший становить неорганічний світ, другий - світ тварин і третій клас - це люди, причому кожному подальшому класові притаманні риси попередніх. За Г.Лейбніцем, не існує межі ні в одному з напрямів розвитку монад - ні в бік найменш розвинутих, ні в бік найбільш розвинутих. І тому його монадологія вступала у протиріччя з релігійним трактуванням Бога як єдино самодосконалого.
У філософії Г.Лейбніца будь-яке судження людини є або істинним, або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріччя. Виходячи з "наперед встановленої гармонії", Г.Лейбніцу було дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра.
Ідеї Г.Лейбніца випереджували погляди на світ як субатомний, а також значною мірою вплинули на формування філософських поглядів І. Канта та Г.Геґеля.
6.5. Б. Паскаль та філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі
Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623-1662). У своїй праці "Думки" (що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі. На тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами. Отже, людина ніби зависає поміж двох безодень, і ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривога, нудьга, невпевненість є її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні. Людина - це "мислячий очерет", пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже - мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною Блез Паскаль її життєвою опорою може бути лише Бог. У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду відображали бачення людини в добу Нового часу. Це насамперед непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників, - це "попередня" історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, "продовженням" якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві.
Ш.Л. Монтеск'є (1689-1755) вважав, що у природі й суспільстві існує усезагальна закономірність. Виступаючи прибічником теорії "природного права", Ш.Л.Монтеск'є не поділяв трактувань його як однаково можливого для усіх народів і держав; "універсальність" цього права, за Ш.Л.Монтеск'є, сумнівна тому, що кожен народ має специфічні умови існування і насамперед географічні (клімат, поверхня Землі і т.ін.), а тому кожен окремий народ потребує й особливої форми правління: аристократії, демократії, деспотії або монархії. Так, він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, тут як засіб виживання можлива тільки демократія. Дуже сучасно звучать слова Ш.Л.Монтеск'є про принцип розподілу влади - законодавчої, виконавчої і судової.
Чи можна влаштувати соціальний устрій на раціональних засадах? - це питання намагався з'ясувати і Ж-Ж.Руссо (1712-1778). Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти. Рівноправ'я порушила приватна власність, яка призвела до розшарування суспільства на багатих і бідних. Нерівність людей треба усунути розумно: кожна людина повинна володіти рівною часткою власності. Така раціональна теорія "суспільної угоди" для свого часу була прогресивна.
На захисті приватної власності стоїть Вольтер (1694-1778). Він не допускав її критики і в цьому аспекті був противником егалітаризму Ж-Ж.Руссо. На чолі держави, за Вольтером, повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії . Царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні" закони, гарантом яких є держава. Раціонально побудоване суспільство, за Вольтером, це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність "я" і спільного інтересу.
У філософському доробку Вольтера є багато спільного з думками Д.Дідро (1713-1784), а саме: надія на "освіченого монарха", критика деспотичного правління, аргументи за конституційну монархію. Д.Дідро, будучи прихильником теорії "суспільної угоди", висловлював також думки про республіканську форму правління; заперечував вимоги Церкви щодо керування державою і втручання її у політику; пропонував ліквідацію станових привілеїв. Загальнофілософські погляди Д.Дідро Грунтуються на вченні про матерію, що складається з неподільних частинок - молекул. Причина руху матерії - у ній самій, причому матерія і рух невіддільні, одна форма переходить в іншу. Свідомість своїм походженням, за Д.Дідро, зобов'язана не Богові, а є результатом еволюції людини. Питання теорії пізнання Д.Дідро вирішував з позицій сенсуалізму.
Подібних поглядів дотримувався і П.А.Гольбах(1723-1789), який вірив у здатність людського розуму пізнавати навколишній світ. Віра в людський розум дозволяла П.А.Гольбахові віддавати перевагу діяльності видатних осіб у творенні історії. Та ж сама віра в розум, за П.А.Гольбахом, допомагає людям позбутися тривог перед неминучою фатальністю, яка діє у світі. Ця фатальність породжує як "великих", так і "маленьких" людей; свобода - ілюзорна. Незважаючи на це, П.А.Гольбах не заперечував активності людей (свобода в межах фатальності) і відводив велику роль етиці у вихованні людей.
Тема виховання була однією з провідних у філософії Просвітництва, її теоретичне опрацювання знаходимо в К.А.Гельвеція. Вважаючи, що прагнення до насолоди життям зумовлює вчинки людей і виступає своєрідною рушійною силою розвитку суспільства, К.А.Гельвецій постулював суб'єктом життя ізольованого індивіда. Пристрасті такого індивіда залежать як від природи, так і від навколишнього соціального середовища. Процес формування пристрастей зумовлює етика, і немає жодної людини, яка була б подібна до іншої у своїх пристрастях. Останні є результатом неповторного індивідуального оточення. Щоправда, індивідуалізм у К.А.Гельвеція не проводив до "війни всіх проти всіх", як у Т.Гоббса, а був просто фактичним змістом життя. Прагнення людей повинні скеровувати раціонально створені закони держави, або ці прагнення повинні відповідати здоровому глуздові (розумним законам природи). Індивідуальні особливості, нерівність розумових здібностей К.А.Гельвецій виводив із конкретної діяльності, з оточення, з досвіду окремої людини.
Представниками Просвітництва в Німеччині були Г.Е.Лессінґ (1729-1781) і Й.Г.Гердер (1744-1803). Г.Е.Лессінґ був активним борцем за демократичні перетворення на німецькій землі, за вільний розвиток культури. Він наполягав на віротерпимості і мріяв про часи, коли просвітницький розум займе місце релігії. Віротерпимість поряд із просвітницьким розумом - це, за Г.Е.Лессінгом, свобода думок, їх вільний, позбавлений політичного тиску розвиток. Гуманізм поглядів Г.Е.Лессінґа яскраво виявився у галузі літератури. Принаймні у драмі "Натан Мудрий" (1779) Г.Е.Лессінґ різко критикував феодальний деспотизм і обстоював ідеї демократичного оновлення Німеччини.
Й.Г.Гердер не обмежувався уявленням про раціоналізм як функціонування тільки розуму. Він стверджував, що людиною керує не тільки розум, а й відчуття. Це являло собою нові підходи у філософії Просвітництва, відкривало теоретичні можливості для пояснення багатоманітності людської культури, яка не є шаблонною і не випливає з якогось єдиного для усіх "розуму", а є своєрідною для кожного народу. Світ для Й.Г.Гердера постає як поступовий процес формування Землі й людини. Цим Й.Г.Гердер протистоїть релігійному поясненню світу. Мова людини - результат досвіду й розумової діяльності. У своєму розвитку людство повинно прямувати до встановлення гуманізму як прояву Світового Духу. Щоправда, цей шлях не простий, а суперечливий, і на рівні окремих індивідів трапляється розходження мети з результатом дії.
Висновки
Філософія Нового часу, розвиваючись у діалозі з наукою, приділила значну увагу дослідженням методу істинного пізнання для підвищення надійності й ефективності науки.
Ця філософія досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів.
Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософування, вона або підносила людський розум, або піддавала його випробуванням, щоб визначити його потенціал.
З огляду на сказане очевидно, що філософія Нового часу донині залишається школою європейської філософської культури.
Резюме.
1. Епоха Нового часу, наслідуючи паростки нового, що зародилися в епоху Відродження, здійснила революційні зміни в усіх сферах суспільного життя, але перш за все це була епоха формування та утвердження буржуазних суспільних стосунків, перетворення окремого індивіда на автономну самодіяльну одиницю суспільного життя, становлення засад індустріального виробництва; це була також епоха панування механістичного світобачення та мислення "здорового глузду".
2. За умов бурхливого розвитку наукового пізнання методологічним пошукам у філософії Нового часу належало вагоме місце; філософи цієї епохи вважали, що прагнення мати істинні знання можуть бути задоволені лише наукою, а для науки найпершого значення набуває проблема пошуку істинного методу пізнання; у методології Нового часу на першому плані опинилися емпіризм та раціоналізм, які, фактично, окреслювали засади мислення "здорового глузду".
3. Гносеологія Нового часу чітко визначила найперші джерела пізнання та прийшла до висновку, що шляхи істинного пізнання повинні проходити через врахування так званих "первинних якостей" речей - їх геометрико-математичних характеристик; у такий спосіб філософія Нового часу підводила ідейний фундамент під механістично налаштовану науку.
4. В онтологічних дослідженнях Нового часу провідне місце належало концепціям субстанції, які окреслились у вигляді монізму та плюралізму, ідеалізму та матеріалізму.
5. У філософських осмисленнях людини епоха Нового часу також постала суперечливою: з одного боку тут панувало бачення людини в окресленнях механістичного світобачення або ідей Просвітництва, але, з іншого боку, тут чітко виявилися симптоми, що засвідчували розуміння того, що людину не можна туди вписати, що людина постає відстороненою від того світу, де панують фізичні закони природного буття; в той же час ця епоха піднесла на новий рівень дослідження суспільних процесів та історії.
6. Для розвитку філософії епоха Нового часу була досить плідною, оскільки філософія досягнула тут нового рівня деталізації власної проблематики, нового рівня систематизації знань; в цю епоху виникла ціла низка нових філософських наук та напрямів.
Питання для обговорення на семінарському занятті.
1. Особливості духовних процесів та розвитку філософії в епоху Нового часу.
2. Нове бачення пізнання в епоху Нового часу: розвиток методології та гносеології. Провідна філософські позиції в тлумаченні пізнання.
3. Онтологія Нового часу про світобудову та місце людини в ній.
4. Антропологічні та соціальні ідеї у філософії Нового часу.
Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.
1. Сутність та причини утвердження механістичного світогляду в Європі Нового часу.
2. Мислення "здорового глузду" та його філософська оцінка.
3. Особливості методологічних позицій Ф.Бекона та Р.Декарта; їх роль у розробці ідейних засад науки.
4. Тлумачення пізнання в філософії Нового часу.
5. Філософія Нового часу про світобудову.
6. Вчення Б.Паскаля про людину та її місце в світі.
7. Філософські ідеї європейського Просвітництва та їх сучасне значення.
Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.
Завдання 1. Окресліть основні особливості розвитку філософії в епоху Нового часу.
Завдання 2. Порівняйте основні методологічні ідеї Ф.Бекона і Р.Декарта; зробіть належні висновки.
Завдання 3. Охарактеризуйте пізнавальні ідеї Дж. Локка, Т.Гоббса, Д.Юма.
Завдання 4. Порівняйте погляди на субстанцію Б.Спінози і Г.Лейбніца.
Завдання 5. Охарактеризуйте спрямованість провідних ідей європейських просвітників.
Завдання 6. Розкрийте особливості та оригінальність роздумів Б.Паскаля про людину.

Додаткова література з теми.
1. Гусєв В. Західноєвропейська філософія XV-XVIII ст. - К., 1995.
2. История философии в кратком изложении.- М., 1991.
3. Бекон Ф. Сочинения: В 2 т. - М., 1972.
4. Декарт Р. Сочинения: В 2 т. - Т.1. - М., 1989.
5.Паскаль. Думки про релігію. - Львів, 1995.
6. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. - К., 1998.
7. Татаркевич Вл. Історія філософії. - Т.2. - Львів, 1999.
РОЗДІЛ 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ
Німецька класична філософія стала закономірним результатом розвитку всієї попередньої європейської філософії. Органічно увібравши в себе вихідну проблематику та найважливіші досягнення попередніх філософів, вона надала їм нового звучання, нової інтерпретації та оригінального вирішення. Німецька класична філософія збагатила європейську культуру цілою низкою ідейних надбань, без яких неможливо уявити собі сучасну інтелектуальну ситуацію в суспільстві.
Ознайомившись із матеріалами розділу 7 Ви повинні:
знати:
" чому німецьку класичну філософію виділяють у окремий період розвитку новоєвропейської філософі;
" на яких світоглядних засадах були створені великі філософські системи німецької класики;
" завдяки чому та в якому сенсі німецька класична філософія постала вершиною в розвитку новоєвропейської філософії.
вміти:
" пояснювати зміст принципів, обгрунтованих та запроваджених у наукове мислення німецькою класикою;
" простежувати логіку розвитку проблематики у німецькій класичній філософії;
" оцінювати загальні результати її розвитку.
розуміти:
" що нового внесла німецька класична філософія в європейську філософію, науку та культуру;
" зміст і значення фундаментальних філософських теми - будови Всесвіту, пізнання, людського буття та духу - якими вони постали у концепціях і вченнях представників німецької класичної філософії;
" у якому сенсі німецька класична філософія завершила розвиток класичної європейської філософії.


План (логіка) викладу матеріалу:
7.1. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії.
7.2. Іммануїл Кант - засновник німецької класичної філософії. Основні ідеї І. Канта.
7.3. Філософські ідеї І.Г.Фіхте та Ф.В.Й.Шеллінга.
7.4. Філософія Гегеля як найвище досягнення німецької класичної філософії.
7.5. Антропологічний принцип філософії Л.Фейєрбаха.

Ключові терміни і поняття.
АПРІОРНИЙ ТА АПОСТЕРІОРНИЙ - дослівно: "перед досвідний" та "після досвідний"; поняття філософії І.Канта, який вважав, що задля пізнання людському розумові потрібні його власні форми, які передують пізнанню, а тому постають апріорними; все, що проходить через досвід, набуває рис не просто інтелектуальних форм, а знання, яке, отже, завжди апостеріорне.

ДРУГА РЕФЛЕКСІЯ (або "РЕФЛЕКСІЯ РЕФЛЕКСІЇ") - за Г.Гегелем, той рівень самоусвідомлення думки, коли вона фіксує не реальність, а лише свої власні акти, висвітлюючи поле свого "чистого" споглядання; саме така рефлексія здатна усвідомлювати себе як єдине та всеохоплююче середовище будь-якого змісту, а логікою другої рефлексії може бути лише логіка самовідрізнання та самопоєднання - логіка внутрішніх суперечностей, тобто діалектична логіка.

ПРЕДМЕТ (мислення і пізнання) - частина об'єкта, які виділена, помічена та відмічена людиною через віднесення її до певних еталонних систем відліку та визначеності; через це той же самий об'єкт може поставати у визначеннях різних предметів для різних галузей пізнання.

РОЗВИТОК - за Гегелем, такий тип зв'язку, який резюмує, підсумовує усі можливі зв'язки та взаємодії дійсності, тобто це є "зв'язок усіх зв'язків"; тому лінія розвитку найбагатша за змістом від будь-яких інших типів зв'язку, а тому пізнання розвитку ущільнює пізнання, робить його більш насиченим та ефективним.

СИСТЕМА ЗНАННЯ - за Гегелем, будь-яке знання, що претендує на істинне, має бути системно впорядкованим, адже лише при цьому воно постане позбавленим однобічності та випадковості; взаємний зв'язок усіх компонентів знання не лише робить знання надійнішим, а й доступним для перевірок.

СУБСТАНЦІЯ - СУБ'ЄКТ - основна характеристика абсолютної ідеї у філософії Г.Гегеля, оскільки остання не лише все включає у свій зміст, а й постає єдиним джерелом руху та активності.

Я І ТИ - відношення, яке у філософії Л.Фейєрбаха постає єдиною справжньою основою та умовою людського спілкування: лише тоді, коли ми бачимо у співбесіднику "Ти", тобто принципово рівне та споріднене нашому "Я", можливий справжній, виправданий діалог між людьми.
7.1. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії
Уявімо собі, що фахівцям у галузі світової філософії поставили запитання: якщо була б гіпотетична можливість зберегти лише одну історичну форму філософії, яку б саме вони залишили за умови, щоб із неї можна було відродити основну проблематику та найважливіші надбання людської думки? - Без сумніву, досить велика кількість їх назвала б німецьку класичну філософію. Існує думка, що німецька класична філософія уособлює філософію як таку. Значною мірою це пояснюється тим, що вона постала закономірним результатом попереднього кількатисячолітнього розвитку філософської думки. Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії. До переліку причин такого виділення слід долучити ще й такі:
" німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом;
" мало того, вона ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської філософії, починаючи з античної;
" вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії (тобто по-новому їх осмислила і сформулювала, дала їм нове трактування).
Враховуючи сказане, можна зрозуміти, чому саме німецьку класичну філософію можна вважати формою філософії, яка концентрує її усезагальний зміст. Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири провідні принципи:
- принцип активності, або діяльності: В основі всіх знань, понять і думок лежить людська активність; ми знаємо лише те і настільки, що і наскільки увійшло в контекст нашої діяльності.
- принцип системності знання: будь-яке знання набуває свого обґрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань.
- принцип розвитку: у світі все пов'язане з усім; цей всезагальний зв'язок резюмується єдиним результатом - розвитком.
- принцип рефлексії: розвиток знань, а також і розвиток узагалі можливий лише тому, що кожен крок у процесах буття входить у єдине ціле. Тому розвиток постає поглибленням і збагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Розвиток відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково - до усвідомленого повніше та ін.
Зазначені принципи широко використовує сучасна наука; ввійшли вони також і в масову свідомість, поставши загальноприйнятими наголосами у міркуваннях різних планів.
7.2.Іммануїл Кант - творець німецької класичної філософії. Основні ідеї І. Канта

Початок німецької класичної філософії пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта (1724-1804). Кант народився і прожив усе життя у прусському місті Кенігсберзі (тепер Калінінград). Тут він закінчив гімназію та університет, у якому пізніше пройшов шлях від доцента до ректора. Життя І.Канта відповідало його філософським уподобанням: усе в ньому було підпо рядковане суворому розпорядку й раз і назавжди прийнятим правилам. Філософська діяльність І. Канта постала настільки плідною та впливовою, що Я.Голосовкер, філософ київського походження, з цього приводу Іммануїл Кант висловився так: "На шляху людської освіченості існує місток, обминути який неможливо; ім'я цьому місткові - Іммануїл Кант". У філософській діяльності І.Канта виділяють три періоди: Докритичний (50-60-гі роки XVIII ст.) Основна праця цього періоду "Усезагальна природна історія і теорія неба", в якій Кант вважав своїм завданням пояснити "походження світів, виникнення небесних тіл та причини їх руху", з'ясувати, яким чином на підставі розгляду самих лише фізичних сил і процесів можна пояснити сучасний стан Космосу. Критичний (70, 80-ті роки XVIII ст.) - дослідження "здібності" розуму взагалі, тобто у відношенні до всіх знань, до яких він може прагнути... ". Праці "Критика чистого розуму", "Критика практичногно розуму", "Критика здатності судження", у яких сам І.Кант сформулював провідні, на його думку, питання будь-якої філософії: "Що я зможу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватись?". Антропологічний (90-ті роки XVIII ст.): з'ясування питання про те, чи зможе людина за реальних умов життя здійснити своє призначення; праця "Антропологія з прагматичного погляду", де основним постало питання "Що таке людина ?"
У докритичний період своєї діяльності І. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів).
Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду - "критика": дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту" у філософії. До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед - розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: "Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду... і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми принципами,.. з іншого-з експериментами,.. щоб черпати із природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує усе.., а як суддя, що змушує свідка відповідати на запропоновані запитання".
Аналогія з наслідками відкриття М.Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?
По-перше, Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не є перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.
По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтовав з необхідністю.
По-третє, у концепції І.Канта людина постає творчою і діяльною; при тому чим вона активніша, тим розгалуженіші будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, - ширші знання. "Коперніканський переворот" І.Канта був першим варіантом обгрунтування у німецькій класиці принципу активності.
Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини (як суб'єкта) до дійсності (об'єкта), виникає запитання: звідки людський інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов? У відповідь на це запитання Кант окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання. І.Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це, за І.Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати.
Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і невпорядкований, але не в тому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а в тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоби через це вже отримати знання. Отже, у відношенні до знання матеріал чуття має майже нульовий зміст. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми - категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як "апріорні" - переддосвідні, позадосвідні, тобто розсудок їх в собі віднаходить. Тому вони і здатні оформлювати чуттєві дані й бути відкритими та зрозумілими розсудкові. Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та споглядання розсудку), а не випадкові.
Йдучи за Кантом, при людському погляді на світ ми бачимо у сприйнятті предмет (або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає результатом синтезу апріорних категорій розсудку та матеріалу чуття (останні викликані дією зовнішніх речей на органи чуття). Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Лише через синтез категорій та матеріалу чуття перед нами постає дещо визначене в інтелектуальному, знаттєвому плані. Наші навички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом. Отже, досвід - це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту. Значить, досвідчена людина - це не просто людина, яка багато чого бачила, а яка здатна це бачене ще й перевести у певні міркування та висновки. Якими є речі, що діють нам на органи чуття самі собою? Як учить Кант, на це запитання не існує ствердної відповіді, оскільки ми завжди бачимо те, що набуло визначеності в полі споглядання (тобто те, що вже є результатом інтелектуального синтезу). Річ поза сприйняттям, поза синтезом нам недосяжна й невідома. Роз'єднання речі (річ-у-собі) та предмета дає змогу Кантові (і нам) побачити перспективи пізнання: адже невідому нам річ (об'єкт) можна нескінченно пізнавати, переводячи її зміст у зміст предмета пізнання. Цим роз'єднанням пояснюється також і те, що ту саму річ можуть пізнавати різні науки, вбачаючи в ній різні предмети (бо вони накладають на цю річ різні форми її упорядкування та осмислення).
Чому ж різні люди бачать предмети схожими, а не лише відмінними? Здавалося б, ми могли б довільно оформлювати дані відчуття. Отут якраз і ні, бо, за Кантом, в основі синтезу категорій розсудку та чуття лежать типові просторово-часові схеми наших дій із речами. Тобто ми бачимо в речах передусім такі визначеності, які пов'язані із особливостями наших взаємодій з ними. Тому люди з різним досвідом діяльності, люди різного фаху в тих самих речах бачать різні предмети. Отже, досвід - це досвід діяльності (правда, за Кантом, насамперед розумової). У його основі лежать просторово-часові схеми дії. Результат досвіду - предметний зміст нашого пізнання, побудований категоріями розсудку. А на основі чого ми сполучаємо певним чином самі категорії? За Кантом, існує ще один рівень роботи інтелекту - розум. Він оперує ідеями, які і визначають спосіб упорядкування категорій розсудку. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя і буття: що є Бог, чи існують безсмертя душі та свобода волі. Ідеї не стосуються досвіду, бо виходять далеко за його межі, а тому їх не можна досвідно спростувати або підтвердити. Унаслідок того ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом - у формі антиномій. Наприклад, можна стверджувати, що світ скінченний, а також що він нескінченний. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді щодо цього питання. На якій же підставі ми зупиняємось на певних ідейних позиціях? За Кантом, тут ми спираємось лише на віру. Звідси випливає знаменита теза І.Канта: "Мені довелося обмежити (окреслити межі) розум, щоб звільнити місце для віри".
Із такого розуміння пізнання випливає, що знання будується радше "згори", а не "знизу", що без дій розуму та розсудку наш пізнавальний досвід просто неможливий. Слід зазначити, що сучасна наука підтверджує ці принципово важливі положення філософії І.Канта. Філософія, ставлячи граничні, фундаментальні питання нашого буття, за Кантом, виходить за межі можливого досвідного знання, а тому лишає вирішення таких питань на вибір кожної конкретної людини.
До надбань філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як усезагальний розум. На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління"): "Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всезагального закону". Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обгрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.
Глибокими і повчальними були ідеї І. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людськими діями, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та всезагальний мир.
Отже, ознайомлення з ідеями І. Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем філософії, але їх розв'язання Кант здійснює на новому рівні усвідомлення, розроблення та обгрунтування.
7.3. Філософські ідеї Й.Г.Фіхте та Ф.В.Й.Шеллінґа
Ідеї І. Канта із захопленням сприйняв Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814), який ще більше підсилив ідею активності суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити "річ-у-собі", адже вона все одно не мала ніяких визначень. Тому весь зміст пізнання або ж зміст наших уявлень можна вивести з активності Я: "Джерелом будь-якої реальності постає Я, оскільки воно є безпосереднім. Тільки через посередництво Я і разом з ним надається і поняття реальності".
За Фіхте, самоствердження Я тотожне з його буттям: "Будь-яка реальність діяльна, і все діяльне є реальністю". Але задля того, щоб із діяльності Я виник хоч якийсь зміст, йому треба мати межі, границі діяльності (безмежне є невизначене). І оскільки єдиною реальністю є лише Я, то воно може розмежуватися тільки із самим собою: Я відрізняє себе від себе ж самого у вигляді не-Я. Із цього протистояння починає розгортатися зміст усієї реальності Я. Насамперед це просторово-часові окреслення дії: реальність Я - це крапка, його відхід від себе - лінія, заперечення лінії - площина, рух площини - об'єм.
Фіхте особливо наполягав на тому, що ретельно фіксована конструктивна діяльність розумового Я відкриває шлях до значного підвищення достовірності та ефективності наукової теорії (і в тому він мав рацію). Щодо людини, то Фіхте вважав діяльність її першим і основним визначенням: "Діяти! Діяти! - ось для чого ми існуємо". Відповідно особливою цінністю стає свобода: "Істинною метою людського роду... є не розуміння буття, а розумне становлення через свободу". Досить очевидно, що ідеї Й. Г. Фіхте були співзвучні своїй епосі, а багато в чому знаходять прихильників і в наш час.
Ще один представник німецької класичної філософії Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінґ (1775-1854), поділяючи думки Канта й Фіхте, по-своєму змінив в ідеях останнього змістові акценти. Шеллінґ вважав, що вихідним пунктом для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює. Будь-які кроки такого самоусвідомлення постають як єдність, тотожність об'єкта та суб'єкта. Останні завжди співвідносні; сказавши "об'єкт", ми неодмінно маємо на увазі, що таким він є для когось, тобто для суб'єкта, і навпаки. Водночас вони є сторонами розуму, що усвідомлює себе, який лише один може бути початком як знання, так і реальності. Отже, такий розум є єдністю дії та споглядання.
Оскільки крім Я, що себе самоусвідомлює, не існує з достовірністю нічого, та оскільки саме його діяльність є основою для появи будь-чого, то першим його визначенням буде свобода. Кожен акт першого (трансцендентального) розуму є простим волевиявленням, бажанням самоздійснення, що водночас набуває характеру споглядання, пізнання, усвідомлення. Отже, волевиявлення, бажання і свобода є первинними. Звідси випливає, що дії розуму водночас свідомі і несвідомі: "Що в мені несвідоме, те довільне; що супроводжується свідомістю, виникає у мені тому, що я так хочу", а тому результат таких дій завжди перевершує свідомий намір, проте засвідчує можливості розуму більш повно та цілісно, ніж самі лише наміри. Шеллінґ робить висновок, що необмежені, довільні прояви Я мають більш цілісний, більш синтетичний характер. Тому мистецтво перевершує науку: "Таким чином постулюється наявність... водночас як свідомої, так і несвідомої діяльності. Такою діяльністю може бути лише естетична діяльність"; митець діє вільно, але не бездумно.
Урешті-решт, на думку Шеллінга, узявши за вихідне у філософії тотожність суб'єкта та об'єкта, споглядання та породження, свободи та необхідності, слід визнати, що Всесвіт, природа є закам'янілим інтелектом. Буття розкриває себе через рух у двох напрямах: від об'єкта до суб'єкта лежить шлях еволюції (це шлях опредметнення світового інтелекту); від суб'єкта до об'єкта лежить шлях пізнання (людина розпредметнює інтелектуальний зміст форм буття).
Отже, Й.Г.Фіхте та Ф.В.Й.Шеллінґ розвинули ідеї І.Канта в напрямі зближення форм інтелектуальної активності та форм буття, наполягаючи на їх генетичному зв'язку аж до повного ототожнення.
7.4. Філософія Геґеля як найвище досягнення німецької класичної філософії.
Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770-1831) народився у м. Штудгарті, навчався на теологічному факультеті Тюбінґенського інституту, займався домашнім учителюванням, був директором Нюрнберзької гімназії і, нарешті, завершив свій творчий шлях ректором Берлінського університету. Саме Геґель у своїх працях надав ідеям класичної філософії системно-завершеного вигляду. До його філософської системи входили як найважливіші досягнення попередньої філософії, так і філософське осмислення основних сфер людського пізнання та життєдіяльності. У 20-ті роки XIX ст. гегелівській філософії було надано статус офіційної філософії прусського уряду. Що ж являє собою філософія Геґеля і завдяки чому вона набула таких унікальних рис? Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Геґель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея усе породжує, усе охоплює і все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії). Отже, абсолютна ідей - це є єдина всеохоплююча реальність, субстанція (1), єдиний універсальний чинник усіх форм буття, тобто суб'єкт (2) і, нарешті, єдине рефлексивне поле світових процесів, тобто світовий дух або розум (3). Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою. З такого бачення світобудови випливають найважливіші принципи гегелівської філософії:
-принцип тотожності мислення і буття(все, що є, породжене мисленням і може бути зведеним до нього);
-принцип усезагального зв'язку (все пов'язане з усім);
-принцип розвитку.
Якщо абсолютна ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути лише внутрішніми. Постає проблема визначення внутрішніх джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Оскільки рух - це зміни, то він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності. Саме протилежності є граничними межами можливої мінливості будь-яких предметів і явищ у межах певної якості (протилежнішого за протилежне не існує). Якщо ми розглядаємо речі через протилежності, тобто їх граничні прояви, то ми беремо їх загалом. Враховуючи те, що це є протилежності того ж самого предмета, які невіддільні одна від одної, вони постають разом як протиріччя - єдність та взаємовідштовхування (боротьба) протилежностей. Тобто річ, осмислена через суперечності (єдність та боротьбу протилежностей) постає водночас внутрішньо цілісною, проте варіативно, різноманітно виявленою. Звідси також випливає, що осмислення речі через її суперечливість дає нам змогу ніби затиснути її в її гранично можливі межі, тобто мати її в цілому, а не частково та не однобічно; тому Гегель і висунув в свій час на перший погляд зовсім парадоксальну тезу: "протиріччя є ознакою істини". Але, звичайно, це не слід розуміти як заклик до нагромадження нісенітниць та парадоксів, а лише до вправ у мистецтві брати речі цілісно - як боротьбу протилежностей у межах однієї сутності.
Звичайно, протиріччя постають "душею" всієї конструкції гегелівської філософії. Якщо протилежності дають нам цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У протилежних виявленнях та окресленнях він ніби сам відрізняється від себе, залишаючись єдиним, але різноманітно виявленим та суперечливим. Згадаємо, що таке бачення засад світу називається діалектикою (див. розділ 3). Унаслідок того гегелівську філософію характеризують як діалектичну, а самого Геґеля - як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світ рухливий та змінний через боротьбу протилежностей, а й уперше розкрив зміст та значення протилежних визначень реальності, створив учення про протиріччя.
Оскільки абсолютна ідея у філософії Гегеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєвому циклі через стадії тотожності, відмінності-протилежності та внутрішнього синтезу. Початкова, змістова тотожність ідеї проявляється в логіці - в русі чистих інтелектуальних форм. Проте тотожність - це лише один бік сутності абсолютної ідеї, а іншій - це відмінність, що доходить до ступеню протилежності. Тому, як каже Гегель, абсолютна ідея "відчуджує" сама себе у стан природного буття, і природа, таким чином, постає у Гегеля як царство нескінченного нагромадження відмінностей; "природа є зовнішньою самій собі" - улюблене визначення Гегеля. Проте стихія відмінностей в природі не є хаосом, оскільки в її основі лежить логіка, і тому крізь всі відмінності в природних процесах відбувається рух до вищого, тобто до повнішого саморозкриття змісту абсолютної ідеї. На цьому еволюційному шляху природні процеси проходять етапи механічного, фізичного, хімічного, біологічного руху, поки не досягають тої сходинки, де з'являється людський розум як дещо протилежне матерії природи. Розум у процесі пізнання проходить все ті ж стадії еволюції, поки, нарешті, не віднаходить за усіма нашаруваннями природних процесів початковий духовний зміст. Весь грандіозний процес руху абсолютної ідеї знаходить внутрішнє завершення у абсолютному знанні, тобто в синтетичній тотожності ідеї із самою собою, проте із включенням у кінцевий зміст всього, що було набуте на шляху еволюції.
Маючи внутрішньо суперечливий характер, абсолютна ідея проходить три основні стадії свого розвитку, що становлять її життєвий цикл. Ясно, що цей цикл зумовлений розвитком внутрішніх суперечностей, а оскільки абсолютна ідей являє собою єдину основу усіх явищ та процесів дійсності, то подібний цикл ніби "вкарбований" в усе на зразок своєрідного "генетичного коду" діалектики. Звідси випливає звісна (сумнозвісна) характеристика гегелівської філософії як нагромадження "тріад": теза - антитеза - синтез і т.д. Чому ці стадії саме такі? Тому, що вони вичерпують можливі варіанти взаємодії протилежностей у внутрішніх протиріччях абсолютної ідеї: спочатку домінує (проявляється) одна протилежність ("теза"), потім її поступово перевершує (через самовиявлення) друга протилежність ("антитеза"), потім, накладаючись одна на одну, протилежності зливаються ("синтез"). Коли протилежності синтезуються, виникає нова якість, бо виникають нові протилежності і нові межі їх взаємодії. У такому разі, за Геґелем, абсолютна ідея повністю розгортає усі свої можливі визначення, пройшовши шляхом еволюції природи, людської історії та пізнання. Тому весь рух завершується абсолютним знанням. Досвід самовизначень може нагромаджуватись і далі, тому розвиток іде шляхом заперечення та заперечення попереднього заперечення, тобто спіралеподібно. Зазначений тріадний (потрійний) цикл пронизує усю систему філософії Гегеля, бо все суперечливе і рухливе.
Наведена схема розгортання гегелівських філософських міркувань демонструє синтетичний і системний характер філософії Геґеля і пояснює, чому і як вона вбирає у себе основні сфери життєдіяльності та пізнання: адже в ній людське пізнання постає як всекосмічна сила виявлення внутрішніх можливостей буття як такого, до того ж воно наслідує усю всесвітню еволюцію. У цій схемі також досить виразно видно основні складники філософської системи Гегеля, бо вони й дають цілісне окреслення "життєвого циклу" абсолютної ідеї. Ця система складається із праць: "Феноменологія духу" (опис циклу абсолютної ідеї загалом); праці, що докладно аналізують стадії розвитку абсолютної ідеї - природа - "Філософія природи"; історія суспільства та особа - "Філософія історії", "Філософія духу", "Філософія права"; дух (свідомість) - "Наука логіки ", "Історія філософії", "Філософія релігії", "Естетика".
Якщо джерела гегелівської філософської системи містяться у "Феноменології духу", то серцевина - у "Науці логіки". Гегель створив принципово нову порівняє з Арістотелевою логіку - логіку діалектичну, логіку протиріч. До неї входить три частини: буття, сутність, поняття. У кожній її частині зміст та еволюція думки здійснювались через суперечливе співвідношення категорій за законами тріади (наприклад, у розділі "Буття": якість - кількість - міра). Свою логіку Геґель розглядав як логіку розуму, а не розсудку, тобто це була логіка, здатна здійснювати рух думки в окресленнях цілого, а не часткового, не уникаючи протиріч, але і не консервуючи їх у вигляді антиномій (як це зробив І.Кант).
Як це слід розуміти? Геґель обґрунтував думку про існування трьох рівнів діяльності свідомості: чуттєвість (це те, що надане свідомості), рефлексія (це свідома фіксація чуттєвості, розумове оперування її матеріалом) та рефлексія рефлексії (самосвідомість, фіксація свідомістю своїх власних актів). Ще якогось іншого рівня принципово не може бути, оскільки й надалі, якщо ми спробуємо сходити вище, повторюватиметься лише "рефлексія рефлексії", тобто фіксація рефлексією себе самої. Цілісне, або розумове, мислення - це і є мислення "другої рефлексії", коли думка усвідомлює, що все, що вимальовується у ній, є змістом лише тієї ж самої думки. Тому діалектична логіка Геґеля - це логіка самоусвідомленої думки, логіка вибудовування різноманітного змісту в межах того самого розуму. Різноманітність того самого, як це було засвідчено перед цим, виражається у протиріччі; отже, логіка "другої рефлексії" є логікою протиріч.
Три частини діалектичної логіки Геґеля стали основою для подальшої інтерпретації (або обґрунтування) трьох законів діалектики. Сам Геґель вважав вислів "закони діалектики" неможливим. На його думку, діалектична логіка - це логіка руху, динаміки, змін. А поняття закону фіксує стале, незмінне в певному співвідношенні. Тому вживання поняття закону діалектичної логіки - це недіалектичне тлумачення діалектики. Геґель позначав зміст основних розділів своєї логіки як "перехід", "відношення" та "розвиток". Розглянемо цей зміст, ураховуючи вже поширені уявлення про "закони діалектики".
У розділі "Буття" ідеться про перехід кількісних змін у якісні. Суть переходу в тому, що до певної межі, котра позначена як "міра", кількісні зміни не ведуть до зміни якості. Але при вичерпуванні міри найменша зміна кількості веде до зміни якості. У цьому сенсі саме остання крапля (коли вже чаша наповнена) переповнює чашу. Міра постає як єдність певної кількості з певною якістю. Якщо ж ми виходимо за межі міри, починають діяти інші кількісно-якісні характеристики (наприклад, і пара, і рідина залишаються з погляду хіміка водою, лише гідроліз води перетворює її на окремі хімічні елементи, які вже мають свою міру кількості та якості).
Кількість та якість невід'ємні одна від одної у мірі. Тому вони постають як відношення: такі сторони взаємодії, які взаємно заперечують, але й передбачають одна одну. Відношення характеризується як єдність та боротьба протилежностей. Але протилежності лише тоді постають у власній якості, коли набувають характеру граничних меж певного предмета. За межами цього предмета починаються якісь інші. Отже, протилежності постають як заперечення цілості певних предметів, а інші предмети - як заперечення заперечення. За умови, що ці інші предмети виростають із попередніх (як листок із бруньки), заперечення заперечення постає як внутрішній ритм розвитку. Тобто це процес якісних змін через внутрішні протиріччя, які, заперечуючи одна одну, призводять до ствердження нового, яке певною мірою ґрунтується на попередньому, але має і нову якість.
Такий самий підхід Геґель застосував і до розгляду історії світової філософії. Він вважав, що видатні філософські вчення, а також епохи розвитку філософії не відкидають інші вчення та епохи, а доповнюють їх, окреслюючи все ту ж спіраль розвитку. За Геґелем, кожне вчення відкрило і розробило якусь окрему категорію, а загалом вони утворюють вичерпні визначення змісту абсолютної ідеї. Тому, вважав Геґель, його логіка є адекватним виявленням абсолютної ідеї, завершеним знанням. Надалі можуть мінятися лише прояви того самого змісту, але не зміст.
Завдяки діалектичному методу мислення Геґель окреслив еволюцію природи, історії та особи як єдиний, але розмаїтий процес, у якому свобода та необхідність, добро і зло, єдине та множинне, сутність і явище постають не окремими реаліями, а елементами світової цілості, причому розвиненіші форми вбирають у себе попередні, але підпорядковують їх новим законам, і, отже, утворюються не лише система співіснування, а й підпорядкування, тобто ієрархії. Людина, наприклад, у своєму індивідуальному розвитку проходить усі основні моменти загального культурно-історичного процесу. Звідси випливала вимога Геґеля: розглядати кожне явище історично, у розвитку та крізь його внутрішні протиріччя.
Хоч Геґель зробив внесок майже в усі сфери пізнання, гідні філософської уваги, досить очевидні недоліки його вчення:
а) панлогізм, тобто панування логічних конструкцій над усім і всіляким змістом реальності;
б) намагання підпорядкувати одиничне, індивідуальне загальному;
в) телеологізм, тобто розгляд історії як такої, що йде до завершення через виконання призначеної їй мети.
Але попри все філософія Геґеля не може не вражати своєю грандіозністю, стрункістю, багатством змісту та майстерністю виконання. Філософія Геґеля була і залишається не лише школою мислення, а й певним перехрестям європейської думки, від якої до сьогодення тягнеться велика мережа зв'язків і живих струмів.
7.5. Антропологічний принцип філософії Л.Фейєрбаха
Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) після навчання у Гейдельберзі (теологічний факультет) та в Берліні (філософський факультет) став палким прихильником та одним із кращих учнів Геґеля. Деякий час він був викладачем філософських дисциплін, але після того, як виступів із критикою релігії (вихід у 1830 р. книжки "Думки про смерть та безсмертя"), був змушений покинути викладацьку діяльність. У 1837- 1860 рр. Фейєрбах веде відлюдне життя у селі Брукберґ. В останні роки життя він проявляв цікавість до робітничого руху.
У філософії Л.Фейєрбах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Геґеля, він побачив у ній "логізовану теологію". Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейєрбах дійшов висновку про те, що релігія втілює віковічні людські мрії та ідеали, змальовує досконалий світ і виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання. Звідси випливає висновок філософа: "Релігія постає як тотожний із сутністю людини погляд на сутність світу та людини. Але не людина підноситься над своїм поглядом, а погляд над нею, одухотворює та визначає її, панує над нею. Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини, її свідомість та самосвідомість. У релігії немає власного, особливого змісту".
Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейєрбах, усі її сутнісні сили чи властивості: "Якими є визначальні риси істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття". Тому слід повернутися обличчям до природи, у тому числі й передусім до природи людини: "У чому полягає мій "метод"? У тому, щоб через посередництво людини звести все надприродне до природи та через посередництво природи все надлюдське звести до людини". Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейєрбах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейєрбахом, не душа, не мозок, а людина: "У палацах мислять інакше, ніж у хатинках...". Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає "не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Я та Ти".
На місце любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога - віру людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом. Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю - німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне - повернути все це на землю, до людини. Фейєрбах помітив і те, що кришталеві палаци - не найкраще житло для реальної людини, і спробував запропонувати їй дещо інше. Слід сказати, що акцентування принципово діалогічної природи людини, ролі людського почуття, зокрема любові, знайшло зацікавлений відгук у багатьох мислителів XIX та XX ст.

Висновки
Німецька класична філософія постала як особливий, вищий етап у розвитку європейської філософії, як концентрація проблем, ідей та надбань класичного типу філософування.
Вона збагатила науку цілою низкою плідних ідей, що були розроблені з надзвичайною глибиною, розмахом та майстерністю.
Водночас німецька класична філософія вичерпала ідейний та методологічний потенціал класичної філософії і постала, з одного боку, неперевершеним взірцем культури мислення, а з іншого-як переддень появи принципово нової філософії.
Резюме.
1. Німецька класична філософія за часом входить у філософію Нового часу, проте вона змогла ввібрати в свої теорії провідні проблеми всієї попередньої філософії, лати їм нового вирішення, а тому постала завершенням і найвищим досягненням європейської класичної філософії.
2. І.Кант, засновник німецької класичної філософії, поклав в основу своєї філософії принцип активності, згідно якому знання виникають внаслідок інтелектуальної конструктивної діяльності: людина лише тоді здатна угледити щось у дійсності, коли вона збудує в своїй свідомості певну її модель; завдяки послідовному проведенню цього принципу, І.Кант розробив струнку та деталізовану картину людського пізнання, а також зробив вагомі внески у цілу низку філософських дисциплін.
3. Після І.Канта у німецькій класичній філософії, з одного боку, був підсилений момент активності (І.Г.Фіхте), а, з іншого боку, ця активність була переведена в ранг дії світового інтелекту (Ф.Шеллінг).
4. Синтезом усіх попередніх пізнавальних досягнень німецької класичної філософії постала філософська система Г.Гегеля; в її основу був покладений принцип поступового розгортання змісту та визначень Абсолютної ідеї, яка, як єдина основа усякого сущого, не мала ніяких зовнішніх чинників свого руху, а тому постала в окресленнях саморуху, внутрішньої активності; за Гегелем виходило, що джерелом усякого руху поставали внутрішні суперечності речей та явищ; ці міркування Гегель поклав в основу нової розробленої їм діалектичної логіки.
5. Останній представник німецької класичної філософії Л.Фейєрбах зробив спробу перевести усі ідеї своїх попередників у русло людського самовизначення та самоутвердження, поклавши в основу своєї філософії антропологічний принцип. Його філософія справила великий вплив на європейську думку ХІХ ст. та постала своєрідним містком між класичною та некласичною філософією.
Питання для обговорення на семінарському занятті.
1. Місце німецької класичної філософії в історії новоєвропейської філософії.
2. І.Кант як засновник німецької класичної філософії. Філософське новаторство І.Канта.
3. Розвиток ідей в німецькій класичній філософії після І.Канта.
4. Філософія Г.Гегеля: вчення про абсолютну ідею; системний характер; діалектична логіка.
5. Зміст "антропологічного принципу" у філософії Л.Фейєрбаха.
Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.
1. Особливості та здобутки німецької класичної філософії.
2. Вплив ідей німецької класичної філософії на розвиток української філософії.
3. Ідея "коперніканського перевороту" в філософії І.Канта та її сучасне значення.
4. Вчення І.Канта про рівні та форми пізнання.
5. Етичні та естетичні ідеї І.Канта.
6. Принцип активізму у філософії І.Г.Фіхте.
7. Філософські ідеї Ф.Шеллінга.
8. Вчення Г.Гегеля про абсолютну ідею.
9. Г.Гегель про можливості та процесуальний характер людського пізнання.
10. Теорія діалектики Г.Гегеля.
11. Антропологічні та соціальні ідеї Г.Гегеля.
12. Філософія Л.Фейєрбаха та її вплив на європейську філософію.
Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.
Завдання 1. Поясніть, чому німецьку класичну філософію виділяють в окремий період розвитку новоєвропейської філософії.
Завдання 2. Розкрийте зміст і значення "коперніканського перевороту" І.Канта у філософії.
Завдання 3. Поясніть, у чому полягає відмінність між розсудком та розумом у філософії І.Канта.
Завдання 4. Що таке предмет і "річ-в-собі" у філософії І.Канта? Як вони співвідносяться?
Завдання 5. Окресліть, в якому напрямі розвивали свої філософські ідеї І.Г.Фіхте та Ф.Шеллінг.
Завдання 6. Окресліть основні аспекти розуміння субстанції Г.Гегелем.
Завдання 7. Поясніть розуміння Г.Гегелем життєвого циклу абсолютної ідеї, джерел її руху та розвитку.
Завдання 8. Окресліть основні складові філософської системи Г.Гегеля.
Завдання 9. Окресліть основні особливості філософської позиції Л.Фейєрбаха.
Додаткова література з теми.
1. Антология мировой философии.-Т.З. - М., 1971.
2. Кант Й. Критика чистого разума.- М., 1994.
3. Мотрошилова Н.В. Рождение й развитие философских идей. - М., 1991.
4. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. - К., 1998.
5. Татаркевич Вл. Історія філософії. - Т.2. - Львів, 1999.
6. Тевзадзе Г. Иммануил Кант. Проблеми теоретической философии. - Тбилиси, 1979.

РОЗДІЛ 8.
ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX СТ.: ПЕРЕХІД ВІД КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ ДО НЕКЛАСИЧНОЇ
У першій третині - середині XIX ст. у Європі розпочався процес досить радикальної зміни у способі філософування. Наслідком того було виникнення некласичної філософії. Її формування йшло кількома напрямами, але всіх їх, за рідкісним винятком, споріднювала орієнтація на провідну роль у людських діях та поведінці людини нераціональних (або ірраціональних) чинників.
Ознайомившись з матеріалами розділу 8 Ви повинні:
знати:
" якими були умови формування найперших теорій некласичної філософії;
" в чому полягають вихідні ознаки некласичності як загальнокультурного явища;
" що саме та чому некласична філософія не приймала у класичній;
" переваги та недоліки некласичної філософії у порівнянні із класичною.
вміти:
" проводити порівняння вихідних ідей класичної та некласичної філософії;
" знаходити та оцінювати характерні ознаки некласичності в тезах провідних течій європейської філософії другої половини ХІХ ст;
" пояснювати провідні тенденції розвитку некласичної філософії із виходом на процеси сучасного життя.
розуміти:
" вихідні особливості некласичного способу філософування;
" провідні акценти у філософських концепціях XIX ст.;
" особливості основних напрямів відходу від класичної філософії та переходу до некласичної.


План (логіка) викладу матеріалу:
8.1.Зміна парадигми філософського мислення у XIX - на поч. XX ст.
8.2.Вихідні ідеї А.Шопенгауера та С.Кіркегора.
8.3.Ідеї розроблення "наукової філософії" у європейській філософії XIX ст.
8.4.Ф.Ніцше та ідеї "філософії життя".

Ключові терміни і поняття.
ВІДЧАЙ ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНИЙ (або тотальний) - за Кіркегором, стан, до якого людина може прийти внаслідок щирого самопізнання та самозаглиблення: шукаючи і не знаходячи ні в чому свого життєвого кореня, людина впадає у відчай - відчуття абсолютної самотності та відчудження від усього; це відчуття може привести людину до осмислення свого абсолютного відношення до абсолютного, тобто до Бога, в якому єдиному знаходить своє виправдання наша індивідуальність.

ВОЛЯ - непояснюване, ірраціональне прагнення до самоздійснення, просте поривання до буття, що, на думку А.Шопенгауера та Ф.Ніцше, лежить в основі будь-якого існування.

ЕКЗИСТЕНЦІЯ - з лат. - існування; цей термін С.Кіркегором був витлумачений у його початковому значенні - "вихід за межі встановленого, усталеного" - для позначення провідної особливості людського існування: неузасадененості, відсутності надійних, однозначних коренів буття.

ЖИТТЯ - за Ф.Ніцше, єдина справжня реальність, бо все в світі постає лише різними проявами життя; в основі життя лежить "воління до волі", тобто бажання проявити воління як таке.

ДІАЛЕКТИЧНИЙ ТА ІСТОРИЧНИЙ МАТЕРІАЛІЗМ - назва основних філософських складових вчення марксизму, що прагнув бути системою тверджень про світ, як в основі своїй - матеріальний, ніким не створений, але динамічний і рухливий; соціальна історія тлумачилася як різновид матеріального процесу, тому її засади визначали процеси виробництва. Свідомість і мислення при цьому розглядалися як результат стихійних перехрещень природних взаємодій, як форма відображення одних матеріальних процесів у інших; відповідно свідомість не могла мати власного онтологічного статусу: буття є первинне, а свідомість - вторинна (відображення).

ІРРАЦІОНАЛЬНЕ - таке, що не підлягає розумінню, раціональному поясненню та тлумаченню.

ПОЗИТИВНЕ - основне поняття філософських міркувань О.Конта: ясне, реальне, спостережуване, корисне, - те, що повинна вивчати наука, відкидаючи примарне, непевне, непотрібне людині та суспільству.
8.1. Зміна парадигми філософського мислення у XIX - на поч. XX ст.
У 20-ЗО-х роках XIX ст. філософія Г. Геґеля набула в Європі тріумфального поширення, а в Німеччині її було проголошено офіційною філософією, особливо корисною для зміцнення соціального порядку та виховання молоді. Але якраз на вершині визнання Гегель раптово помер (14 листопада 1831 р.), і в європейському філософському житті на деякий час запанували розгубленість і невизначеність: було незрозуміло, куди і як повинна далі розвиватися філософія. Адже гегелівська філософія набула системно завершеного характеру, увібравши в себе як найцінніші здобутки попередньої європейської філософії, так і результати філософського осмислення основних напрямів людської життєдіяльності. Здавалось, що завдання філософії тепер зводилось до деяких незначних доповнень і деталізацій. Не один європейський філософ ставив у цей час перед собою запитання: чи можлива філософія після Геґеля? Тому, коли Ф.Шеллінґ, колишній друг Геґеля, оголосив про намір прочитати курс лекцій з філософії принципово іншого характеру, ніж гегелівська, його аудиторія зібрала велику кількість слухачів, серед яких була група видатних осіб, таких як С.Кіркегор, М.Бакунін, Ф.Лассаль, Ф.Енгельс та ін. Лекції Ф.Шеллінга не задовольнили його слухачів. Але згодом з'ясувалось, що початки справді нової філософії з'явилися у Європі ще за життя Геґеля. У 1819 р. вийшов друком перший том праці А.Шопенгауера "Світ як воля та уявлення", яку і вважають першою працею нової філософії. Поступово процес формування засад нового філософування став набувати сили і визначеності: виникла некласична філософія, особливості якої остаточно визначилися у XX ст. А явище некласичності поширилось і на інші сфери життя, такі як мистецтво, наука, культура. Чим же відрізнялась нова, некласична філософія, від класичної? Відповідь на це запитання ми отримаємо, порівнявши вихідні ідеї класичної і некласичної філософії.
Класична філософія у своїх міркуваннях виходила із того, що: 1) Буття є цілісне, глибинно узасаднене, внутрішньо концентроване (навіть, якщо ми сумніваємося у можливостях його адекватного пізнання); 2) Розум є вищою і найціннішою частиною людської психіки та найкращою людською здібністю; 3) Розум здатний висвітлити глибини психіки й орозумнити їх; 4) За допомогою розуму людина спроможна належним чином організувати своє життя і взаємини з буттям.
Некласична філософія протиставила цим тезам філософської класики принципово інші: 1) Говорити про буття безвідносно до людського сприйняття й уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим; 2) На перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або позарозумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум; 3) Оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати; 4) Розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому.
Як бачимо, за вихідними спрямуваннями думки некласична філософія принципово відрізняється від класичної, що дає підстави стверджувати: під час виникнення некласичної філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення. До наведеного порівняння слід додати лише одне: йдеться про панівні тенденції. У реальному розвитку філософії можна знайти і певні винятки з цих тенденцій, але вони не впливають на картину процесу зміни парадигми загалом.
Важливо також врахувати й те, що симптоми та ознаки некласичності проявили себе не лише у філософії: у літературі їх пов'язують із творами німецьких та австрійських романтиків, у живопису - із появою спочатку імпресіонізму, а потім - абстракціонізму, супрематизму та ін.; подібні ж тенденції спостерігались у музиці. В науці вже у 60-их роках ХІХ ст. австрійський фізик Е.Мах вперше сформулював принцип відносності, стверджуючи, що в світі не існує привілейованих систем відліку. Все це свідчило про те, що поступово ставились під сумнів та ніби розмивались здавалося б такі красиві та кришталево чисті принципи класики і перш за все тому, що вони, попри їх привабливість, не дуже узгоджувались із життям. Останнє засвідчувало себе скоріше відносним, ніж абсолютним, скоріше неоднозначним, ніж навпаки, та ін. Некласична філософія, зокрема, наважилася не протиставити людині чисті принципи, а прийняти людину такою, якою вона є у реальності, через це вона навіть у мовному відношенні постала більш простою, більш зрозумілою та стилістично більш різноманітною.


8.2. Вихідні ідеї філософії А.Шопенгауера та С.К'єркегора
Засновник некласичної філософії Артур Шопенгауер (1788-1860) народився у Данциґу (тепер Ґданськ) у сім'ї комерсанта. 1813 року він захистив докторську дисертацію, присвячену логіці, а в 1819 р. вийшло авторське видання його основної філософської праці "Світ як воля та уявлення" (перший том). Книга не мала попиту, але завдяки її виходу А. Шопенгауер отримав посаду доцента в Берлінському університеті. Його наміри позмагатися з Геґелем у справі залучення слухачів на лекції закінчилися сумно: не маючи охочих прослухати курс його лекцій, Шопенгауер був змушений облишити викладацьку діяльність. Лише в 50-ті роки XIX ст. його ідеї почали знаходити зацікавленість і поширення. Що ж це були за ідеї?
По-перше, А.Шопенгауер наполегливо проводив думку про те, що світ не можна розуміти як щось, що існує десь за межами нашої свідомості: адже ми можемо говорити лише про те, що ввійшло в контакт із нашим сприйняттям. Слід бути реалістами і визнати: світом ми називаємо те, що сприймаємо як дійсність. Отже, світ є ніщо інше, як наше уявлення про дійсність. Але людське уявлення нестійке, а ми вкладаємо в уявлення про світ дещо стале. Що ж утримує наше уявлення у стані стабільності? За Шопенгауером, - те, що світ водночас постає і як воля. Все, що являє себе як таке, що існує, тримається на пориві до буття, до самоздійснення. Воля не підлягає розумовому поясненню; це просто сліпе поривання. І оскільки все просякнуто волею, світ являє собою нещадну боротьбу за існування. На рівні людини воля усвідомлена (але не стає розумною). Спостерігаючи за боротьбою воль, яка призводить до жахливих і трагічних наслідків, людина впадає у сум і відчай. Єдине, що вона може зробити, - це пригасити своє бажання бути за будь-яку ціну шляхом спирання на людське співчуття; лише воно може реально протистояти волі до буття.
Як бачимо, у міркуваннях А.Шопенгауера присутні всі основні характеристики некласичного типу філософування. Цікаво також відзначити, що етичні висновки Шопенгауера в дечому подібні життєвим настановам буддизму (див. розділ 2).
Іншим фундатором ідей некласичної філософії є датський філософ Сьорен Кіркегор (1813-1855), який народився і все життя прожив у М.Копенгагені. Закінчивши тут теологічний факультет університету і захистивши магістерську дисертацію, присвячену дослідженню іронії у Сократа, Кіркегор присвятив себе літературній діяльності. За життя філософа його твори були майже невідомі. І лише в XX ст. Кіркегор став одним із найпопулярніших авторів - творців некласичної філософії - значною мірою завдяки особливостям стилю його творів: він є експресивним, парадоксальним, суб'єктивно заглибленим (нагадаю, що Кіркегор є також і класиком датської літератури).
Кіркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження. На першій стадії, яку Кіркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями; вона хоче все побачити, відчути, випробувати; яскравим уособленням цієї стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан, який закохувався в усіх жінок. На цій стадії, на думку С.Кіркегора, людина не може себе реалізувати саме тому, що вона занурена у зовнішнє; життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних враженнях, жодне із яких, як і всі вони разом, не може принести людині життєвої повноти та задоволення: завжди чогось буде бракувати. Відчувши безплідність такого життя, людина у пошуках надійнішої засади може перейти до етичної стадії самореалізації, уособленням якої є Сократ. На цій стадії вона намагається спертися на непохитні етичні норми та принципи, внутрішньо стабілізувати своє життя і здобути задоволення від того, що вона буде приносити користь людям. Проте і тут внутрішнє чуття підказує людині неможливість її повної самореалізації, оскільки етичні норми є однаковими для всіх людей, а через це найважливіше для людини - її власна унікальність та неповторність так і залишаються нереалізованими. У пізніх працях Кіркегор приходить до висновку про те, що обидві перші стадії людського самоусвідомлення та внутрішнього переживання свого життя характеризуються відчуттям людської індивідуальної неузасадненості, закинутості у цей світ, відчуттям самотності. Щиро переживаючи ці відчуття і не знаходячи способу їх подолати, людина може впасти у стан тотального відчаю - безпорадності, безвиході. Проте, за Кіркегором, саме цей тотальний відчай і може підказати людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значить, що її самотність має під собою абсолютні підстави. Звичайно, що єдиною абсолютною підставою для будь-чого є Бог. Звідси і випливає досить цікава і вагома теза Кіркегора: "Людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного". Це значить, що лише наявність Бога як абсолюта може виправдати абсолютність людської унікальності. Звідси Кіркегор робить радикальний висновок: оскільки людина у своїй унікальності виходить на прямий зв'язок із Богом, то вона ніби отримує цим санкцію на абсолютну свободу самоздійснень. Твір "Страх і тріпотіння", у якому Кіркегор описав третю стадію людської самореалізації, має підзаголовок "Про можливість телеологічного відхилення етичного"; телеологія означає цілеспрямування, отже цей підзаголовок можна прочитати так: можуть існувати цілі, заради яких можна знехтувати етичними принципами та нормами. За Кіркегором, уособленням цієї стадії стає старозаповітний пророк Авраам, цей "лицар віри", який, маючи прямий зв'язок із Богом, був готовий принести у жертву свого єдиного сина Ісаака. Кіркегор ставить питання радикально: або Авраам був надиханий чимсь вищим, і тоді він лицар віри, або він є елементарним злочинцем.
Кіркегор уперше використав термін "екзистенція" для позначення таких особливостей людського буття, як неузасадненість та вихід за всі і всілякі межі. Слово "екзистенція" перекладається з латини як "існування", але у вихідному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого. Кіркегор використав це слово в застосуванні винятково до людини, для позначення найперших особливостей людського способу буття, і тому став ідейним попередником екзистенціалізму - впливової філософської течії XX ст.
Неважко переконатися, що і в Кіркегора на перший план виходять позараціональні мотиви й чинники людської поведінки. У зв'язку з таким трактуванням ролі розуму в людському житті позиції А.Шопенгауера та С. Кіркегора позначають як ірраціоналізм, а їх самих визначають як засновників сучасного ірраціоналізму. Загалом у філософських міркуваннях Шопенгауера та Кіркегора досить виразно проглядаються особливості некласичного типу філософствування. Слід визнати, що в їхніх творах людина та реалії її життя постають більш різнобічними й суперечливими, ніж у класичній філософії. Крім того, мова їхніх творів наближена до розмовної, а тому й зрозуміліша для усіх.
8.3. Ідеї розроблення "наукової філософії" у європейській філософії XIX ст.

Іншим напрямом некласичної філософії, дещо відмінним від людиноцентричного ірраціоналізму, було розроблення "наукової філософії". Представники цього напряму виходили з переконання у тому, що наука в першій половині XIX ст. набула такого розвитку і вийшла на такий рівень володіння знанням, що стала спроможною накреслити повну і струнку картину світобудови в її основних складниках і підрозділах разом з людиною, соціальною історією і людською свідомістю. Звідси робився висновок, що за тих умов потреба у філософії як дисципліні, що окреслює загальну концепцію світобудови, відпадає. Єдиним духовним і світоглядним наставником людини стає наука. Філософія, тією мірою, якою вона ще могла бути корисною (наприклад, як гносеологія), повинна була також стати наукою серед інших наук.
Першим із подібними твердженнями виступив позитивізм, що його розробив Оґюст Конт (1798-1857) колишній секретар французького мислителя-утопіста А.Сен-Сімона. У першій половині XIX ст. О. Конт видав шість томів своєї основної праці "Курс позитивної філософії", де як вихідне фігурує поняття "позитивного". За О.Контом, воно має такий зміст (див.: Конт О. Определение позитивного//Антология мировой философии.- Т.З.-М., 1971.- С.550-551): позитивне - це спостережуване, на відміну від неспострежуваного; реальне, на відміну від химерного, ілюзорного; корисне, на відміну від шкідливого; достовірне, на відміну від сумнівного; точне, ясне, на відміну від непевного; конструктивне, на відміну від руйнівного. Виходячи з такого розуміння позитивного, О.Конт обґрунтовує "закон трьох стадій" у розвитку теоретичних досліджень людства, що історично йдуть за таким порядком: релігійна, метафізична та позитивна. Релігійна: пошуки абсолютних знань про явища, які постають продуктом дії надприродних сил; метафізична: пошуки абсолютних знань шляхом виведення реальних подій із абстрактних всезагальних сутностей; позитивна (або наукова): відмова від абсолютних знань; зосередження зусиль на виведенні законів (відношень та послідовності) спостережуваних явищ.
Позитивна наука, за О.Контом, уже не намагається давати відповіді на запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. На місце запитання "Чому?" вона ставить запитання "Як?". У зв'язку з усім спрямуванням своїх думок О.Конт висуває гасло: "Наука сама собі філософія",- і вважає, що за філософією зберігаються функції систематизації знань, логічного пояснення мови науки, узагальнення механізмів пізнання. При цьому з філософії слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження.
Як бачимо, О.Конт не вбачає у світоглядному знанні нічого якісно специфічного і ніяк не відгукується на ту нескінченну глибину, яка притаманна людській духовності. Водночас слід відзначити, що ідеї О.Конта сприяли підвищенню авторитету науки, очищенню її від справді химеричних побудов. Важливе значення мала ідея О.Конта запровадити нову науку "соціологію", яка ґрунтувалася б на наукових засадах. Вагомий внесок у розвиток ідей позитивізму в XIX ст. внесли англійці Д.С.Міль (1806-1873) та Г.Спенсер (1820-1903). Другим варіантом розроблення "наукової філософії" став марксизм (заснував К.Маркс (1813-1883) та розвинув Ф.Енґельс (1820-1896)). К.Маркс також вважав, що в XIX ст. наука сама спроможна давати відповіді на всі найважливіші питання людського буття. Після відкриття закону збереження і перетворення енергії, клітинної будови органічної матерії, створення еволюційної теорії Ч.Дарвіна світ постав єдиним процесом, де все пов'язано з усім і де людину, соціальну історію і духовні процеси розглядали як результат еволюції матерії, що існує вічно, ніким не створена і нікуди не зникає. Джерелом розвитку матерії постають її внутрішні суперечності. Таку концепцію світу К.Маркса назвали "діалектичним матеріалізмом". Слід сказати, що основні положення діалектичного матеріалізму К.Маркс окреслив лише в д; , ' загальному плані. Філософія була в центрі уваги К.Маркса тільки на початку 40-х років XIX ст., а надалі він спрямував зусилля на розроблення економічних і соціально-політичних проблем. К.Маркс вважав своєю заслугою створення матеріалістичного розуміння історії, згідно з яким хід історії зумовлюють економічні відносини, і він не залежить від свідомості людей. На таких засадах була розроблена теорія класової боротьби, з якої випливало, що робітничий Карл Маркс клас, унаслідок свого становища в суспільстві, покликаний ліквідувати приватну власність на засоби виробництва й експлуатацію людини людиною, побудувати суспільство вищої соціальної справедливості - комунізм. Свою теорію К.Маркс розглядав як ідеологію і методологію робітничого руху. Деякі тези К.Маркса (про ганебність експлуатації людини людиною, про необхідність соціальної справедливості та соціального забезпечення, про право людини на всебічну самореалізацію) і по-сьогодні звучать привабливо. Але деякі (про доцільність соціального насильства, про диктатуру пролетаріату, про всесвітню соціалістичну революцію, про автоматичну гарантованість робітничому класові моральних чеснот) і самі по собі, і, особливо, в їхньому реальному соціальному втіленні виявились небезпечними і спрямованими проти людини. Врешті-решт теорія К.Маркса з її претензією на науковість продемонструвала свій граничний соціальний радикалізм, нетерпимість до інших світоглядних позицій, зухвалу впевненість у непохитній істинності своїх тверджень та історичний месіанізм, тобто переконаність у тому, що вона несе світові найповнішу і найпотрібнішу істину. Можна однозначно стверджувати про те, що для марксизма були і є характерними спрощені тлумачення деяких аспектів людського буття, процесів соціальної історії, людської духовності, що йому притаманні елементи утопізму та соціальної міфотворчості.
Нарешті, "природничий матеріалізм" стверджував, що систематизована і з'єднана в одне ціле наука стає справжньою філософією, окреслюючи науково всі основні процеси світу, починаючи від руху атомів і закінчуючи духовними рухами. Основні представники "природничого матеріалізму" - Л.Бюхнер (1824-1899), Я.Молешот (1822-1893), К.Фогт (1817-1895).
Отже, напрями розроблення "наукової філософії" у XIX ст., з одного боку, безперечно підносили авторитет науки і намагалися наблизити філософію до науки, зробити її положення науково достовірними. А з іншого-цим самим вони виявляли певну нечутливість до питань людської суб'єктивності й духовності, а інколи зображали історію людства як різновид природних процесів.
Ознайомлення з ідеями напрямів створення "наукової філософії" може породити запитання: на яких підставах їх також відносять до початків некласичної філософії? Здавалося б, вони дуже наближені до класичного реалізму і навіть до просвітництва. При вирішенні цього питання важливо звернути увагу на те, що "наукова філософія" ставила розум (свідомість) у залежність від несвідомих або позасвідомих чинників, вводячи у свій зміст елементи некласичного філософствування поруч із деякими елементами, які наближають її до класики. Наприклад, позитивізм закликав брати до уваги насамперед спостережуване, культивуючи недовіру до розумового конструювання. Марксизм проголошував тезу про те, що свідомість є ніщо інше, як усвідомлення буття і що будь-які утворення у мозку людини є лише своєрідним "випаровуванням" матеріальної дійсності. Для "природничого матеріалізму" повеління об'єкта поставали основними настановами для розуму. Отже, недовіра до розуму, бажання виявити його залежність від позарозумного є спільною рисою у представників "наукової філософії", яка дає змогу побачити їх певне протистояння ідеям класичної філософії.
8.4. Фрідріх Ніцше та ідеї "філософії життя"

Постать Фрідріха Ніцше (1844-1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX ст. Його праці досить суперечливі і не підлягають однозначному прочитуванню. В усякому разі слід відрізняти ідеї самого Ніцше від ідей та поглядів "ніцшеанців" - його палких прихильників, котрі, як звичайно, робили наголос на певних змістових акцентах думок Ф. Ніцше. Ф.Ніцше високо цінував думку А.Шопенгауера про волю як вихідну основу сущого, але ще більше загострював її. Якщо А.Шопенгауер говорив тільки про волю до буття, то Ф.Ніцше наголошував на тому, що власне воля являє собою "волю до волі", тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя для Ф.Ніцше постає першою і єдиною реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову - Всесвіт, природа, почуття та ін., - усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя: "До цього часу... вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкидання життя. Усе це є цінності виснажених... "(Ніцше Ф. Воля до влади.- Кн.І; 1,54).
Ф.Ніцше протиставляє силі життя культурні норми й цінності, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль - це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою вона повинна бути, - це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинно бути"(там само.- Кн.2; 11,332).
Свою позицію Ф.Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність), а як "імморалізм" (позаморальність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж , що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла" й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.
Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені фашизмом. Водночас у цінуванні людської індивідуальності можна побачити і гуманістичні акценти філософії Ф. Ніцше. Тому серед послідовників Ф. Ніцше (ніцшеанців) виділяються два напрями. Радикальні ніцшеанці виводять на перший план у спадщині Ніцше ідеї першого права сили життя, права насильства, надлюдини, виходу за межі моралі. Радикальні ніцшеанці були схильні зближати свого ідейного наставника з фашизмом і навіть расизмом. Представники гуманістичного ніцшеанства вважають, що Ф. Ніцше виступав насамперед проти будь-яких обмежень людини, звільняв людину від нежиттєвих догм та забобонів, закликав її покладатися на власну волю, бути непохитною у виконанні життєвої мети. Цікаво відзначити, що серед представників гуманістичного ніцшеанства були відомі видатні письменники Т. Манн, К. Гамсун, у певний час - М.Горький.
Слід також відзначити, що у другій половині XIX ст. основи некласичної філософії досить успішно розвивалися у межах неокантіанства та неогегельянства. У неокантіастві найбільш авторитетними були марбурзька і баденська школи. Баденська школа (Г. Ріккерт, В. Віндельбанд) наголошували на принциповій відмінності наук про природу (вони діють методами узагальнення, відкриття загальних законів явищ) та науки про культуру. Оскільки в основі культури лежить дух, то ці науки мають описовий характер, бо акти духу унікальні й неповторні. На першому плані тут не закон, а цінності, які не можуть бути раціонально витлумачені. Представники марбурзької школи (Г. Коген, Е. Кассірер) доводили, що наука має характер інтелектуального конструювання і що її зміни зумовлені внутрішніми суперечностями в її конструкціях та інструментах.
Неогеґельянці (Б. Бозанкет, Дж. Джентіле, Ф. Бредлі) на перший план в ідеях Геґеля виводили елементи, пов'язані з інтуїцією, з неперервністю, підкреслюючи водночас принципово позадосвідний характер найперших істин Геґеля, у тому числі - зводили право індивідуальності до перших метафізичних реалій.
Висновки
У XIX ст. відбулася фундаментальна переорієнтація європейської філософії, пов'язана із запровадженням парадигми (взірця, способу) некласичного філософування.
Некласична філософія виводила на перший план реальності людської поведінки та позараціональні її чинники, звертала увагу на ті сторони людської життєдіяльності, які перебували поза увагою класики, але при тому вона інколи їх надмірно акцентувала.
Некласична філософія постала як ідейна передумова філософії XX ст.
Резюме.
1. Німецька класична філософія вичерпала евристичний потенціал класичних філософських принципів, тому подальшій розвиток філософії був пов"язаний із некласичною філософією; остання заперечила вихідні ідеї класики та запровадила у філософію позицію мінімалізму - не прагнути абсолютів, а задовольнятися тим, що доступне людині та постає в якості її справжніх реалій.
2. Найперші фундатори некласичної філософії - А.Шопенгауер та С.Кіркегор - рішуче обмежили філософські претензії сферами людського сприйняття та переживання власної екзистенції; в людські поведінці на перший план вийшли нераціональні або позараціональні її чинники.
3. В той же час, на хвилі досягнень науки, проявилася тенденція перетворити філософію на різновид самої науки, чітко обмеживши її завдання розробленням логіки та мови науки; і ці напрями "наукової філософії" вважали претензії філософського розуму занадто перебільшеними і намагалися звести філософію до того, що може бути доступним науковому дослідженню.
4. Напрям "філософії життя" суттєво радикалізував ідеї свої попередників в галузі некласичної філософії, подавши усю дійсність лише різновидами життя; така своєрідна "біологізація" бачення реальності виявилася досить суперечливою, тому послідовники Ф.Ніцше поділилися на два табори, які наголошували на різних сторонах його вчення.
Питання для обговорення на семінарському занятті.
1. Порівняльна характеристика вихідних ідей класичної та некласичної філософії
2. Філософські ідеї А.Шопенгауера. Етика А.Шопенгауера.
3. С.Кіркегор про стадії розвитку людської індивідуальності.
4. Напрями розробки "наукової філософії" та їх сучасна оцінка.
5. Ф.Ніцше як засновник "філософії життя". Ф.Ніцше та ніцшеанці.
Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.
1. Класична і некласична європейська філософія: їх взаємні переваги та недоліки.
2. Вихідна засади некласичної філософії.
3. А.Шопенгауер про засади наших уявлень про світ.
4. Песимістична етика А.Шопенгауера та її сучасна оцінка.
5. Ідеї філософії С.Кіркегора; С.Кіркегор як попередник екзистенціалізма.
6. Сучасна оцінка вихідних ідей філософії позитивізму.
7. Філософія марксизму про предмет та завдання "наукової філософії".
8. Філософські ідеї Ф.Ніцше та їх суперечливий вплив на громадську думку. Ф.Ніцше та ніцшеанці.
Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.
Завдання 1. Розкрийте зміст основних змін у парадигмі філософського мислення при переході від класичної філософії до некласичної.
Завдання 2. Порівняйте філософські позиції А.Шопенгауера та С.К'єркегора, визначіть спільне та відмінне в цих позиціях.
Завдання 3. Охарактеризуйте основні напрями розроблення "наукової філософії" у XIX ст.
Завдання 4. Проілюструйте конкретними прикладами прояви внутрішньої суперечливості філософських ідей Ф.Ніцше.

Додаткова література з теми.
1. Антология мировой философии.- Т.3. - М., 1971.
2. Бергсон А. Два источника религии й морали. - М., 1994.
3. Зотов А.Ф., Мельвиль Ю.К. Буржуазная философия серединьї XIX - начала XX века. - М., 1988.
4. История философии в кратком изложении.- М., 1991.
5. Кьеркегор С. Наслаждение и долг.- К., 1994.
6. Ницше Ф. Сочинения: В 2 т.- М., 1990.
7. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. - К., 1998.
8. Татаркевич Вл. Історія філософії. - Т.3. - Львів, 1999.
8. Шопенгаузр А. Мир как воля и представление//Собрание сочинений. -Т.1. - М., 1992.


РОЗДІЛ 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX СТ.
Зарубіжна філософія ХХ ст. у багатьох відношеннях являє собою своєрідне і цікаве явище: на відміну від попередніх епох розвитку європейської філософії, вона активізує і широко використовує не лише останні, найновіші концепції та здобутки, а, фактично, усю попередню історію філософії. Внаслідок цього вона постає надзвичайно різноманітною, строкатою, із майже неозорою широтою проблематики. Сповідуючи переважно парадигму некласичної філософії, вона так чи інакше накладає відбиток такої парадигми на всі філософські течії та концепції, внаслідок чого останні часто набувають характеру оновлених (нео-позитивізм, нео-томізм, нео-кантіанство та ін.). В цілому філософія ХХ ст. яскраво і виразно виразила болючі проблеми цього суперечливого століття, передавши естафету майбутньому та продемонструвавши вміння поєднувати класичні ідеали із плюралістичним підходом до дійсності.
Після вивчення матеріалу розділу 9 Ви повинні:
знати:
o особливості духовного життя Європи XX ст.;
o як класифікуються провідні напрями філософії ХХ ст.;
o чому неопозитивізм був впливовим у ХХ ст. і якої еволюції зазнали його вихідні ідеї;
* чим була зумовлена провідна проблематики антропологічних напрямів;
o якими були найперші прояви релігійної свідомості середини XX ст.

вміти:
" проводити порівняння основних особливостей філософії ХХ ст. та філософії другої половини ХІХ ст.;
" виділяти провідні теми у філософських напрямах та течіях ХХ ст.;
" використовувати ідеї філософії ХХ ст. для пояснення провідних тенденцій розвитку сучасної історії.

розуміти:
" які саме чинники спричинили прояви особливостей філософії у ХХ ст.;
" чому саме певні напрями набули найпершого поширення у філософії ХХ ст.;
" які філософські ідеї перш за все та яскраво окреслювали особливості духовних процесів та суспільного життя людства у ХХ ст.;
" які тенденції та чому діють у сучасній філософії при входженні людства у ХХІ ст.
План (логіка) викладу матеріалу:
9.1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у ХХ ст.
9.2. Сцієнтистські напрями в зарубіжній філософії XX ст.
9.3. Напрями антропологічного спрямування.
9.4. Культурологічні та історіософські напрями філософії ХХ ст.
9.5. Релігійна філософія ХХ ст.
9.6. Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть.
Ключові терміни і поняття.
АБСУРД - у філософських міркуваннях А.Камю - ситуація людського існування, зумовлена впевненістю людини у тому, що "Бог помер", що не існує абсолютної системи визначення добра і зла, а тому всі вчинки людини стають відносними і втрачають будь-який сенс.

ВЕРИФІКАЦІЯ - запропонована представниками логічного позитивізму процедура перевірки наукових знань на істинність: за допомогою апарату математичної логіки треба було звести положення науки до "атомарних фактів", а останні - порівняти із "атомарними фактами".

НЕСВІДОМЕ - приховані глибинні шари людської психіки, результат проявів у ній дії найглибших інстинктів життя (а за твердженнями деяких дослідників - і набутих людськими поколіннями навичок культурної поведінки); несвідоме відчутно впливає на процеси свідомості, особливо - на творчість, уявлення про цінності, життєвий вибір, мотивацію дій.

"ОТВІР У БУТТІ" - характеристика людини у фундаментальній онтології М.Хайдеггера: лише через людину буття як буття себе проявляє, оскільки окрім людини ніхто не усвідомлює себе у своєму відношенні до дійсності; із названої характеристики людини випливають також: "при-бутті-перебування", "вартовий буття", "тут- буття".

ПАРАДИГМА - з д-грецької: взірець - у філософії та наукознавстві ХХ ст. - усталений взірець (еталон) мислення або науково виправданих міркувань, що повинні приводити до достовірних результатів у науковому пошуку.

ПРОЕКТ - у філософії екзистенціалізму (Ж.-П.Сартр) спосіб реалізації людиною своєї свободи: постійне і неминуче здійснення вибору, що, врешті, постає не лише вибором дій, а вибором життєвої долі.

СУБЛІМАЦІЯ - непряме, опосередковане (іноді - символічне) виявлення несвідомого у діяльності людини.

СЦІЄНТИЗМ - світоглядна установка, згідно із якою лише наукове знання постає найбільш виправданим, цінним для показовим для будь-якого знання.

ФЕНОМЕН - основне поняття філософії Е.Гуссерля: те єдине, що надане нам у досвіді свідомості, те, що нам реально з'являється, єдина форма виявлення реальності у свідомості та для свідомості.

9.1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у ХХ ст.
За загальним визнанням філософів, істориків, культурологів, політичних діячів та інших інтелектуалів, ХХ ст. являє собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії - настільки він є насиченим різноманітним змістом. Досить лише згадати те, що у ХХ ст. людство пережило дві світові війни, жахливі чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (також часто із руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникла у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперуванням інформації, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини і т. ін. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації. У ХХ ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни у її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через "Інтернет") із ким завгодно, може розповсюджувати свій вплив і свої думки майже безмежно. Люди, прилучені до засобів масового знищення, несуть колосальну відповідальність за наслідки своїх дій; те ж саме можна сказати і про тих, хто пов'язаний із особливо небезпечним в екологічному плані виробництвом. Надзвичайно строкатим постає сучасне життя в етнічному плані: різні народи та етноси сьогодні до певної міри перемішалися, досить яскраво проявилась культурна багатоманітність людства. Словом, якщо резюмувати сказане, то можна стверджувати, що суспільне життя у ХХ ст. постає надзвичайно строкатим, інтенсивним та масштабним, різноманітним та суперечливим. Все це не могло не позначитись на становищі філософії. По-перше, філософія у ХХ ст. вийшла далеко за межі академічних аудиторій, постала досить сильно інтегрованою у систему загальної (а не лише спеціальної) освіти, отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, симпозіуми та семінари, через створення та діяльність різного роду філософських товариств. Це значить, що у своїх основних проявах філософія ХХ ст. є некласичною. Більше того, можна впевнено стверджувати, що зміст і значення явища некласичності саме у філософії ХХ ст. розкрилися із найбільшою повнотою та яскравістю. По-друге, відчутно змінилася мова такої філософії: звернена до широкого загалу, вона почала говорити зрозумілою кожній людині, інколи навіть буденною мовою. По-третє, змінилися також (і неминуче) і її змістові та предметні орієнтації: можна сміливо стверджувати, що для філософії ХХ ст. не існує заборонених тем або зон; вона всюди проникає і все намагається втягнути в орбіту свої інтелектуальних осмислень. Звідси випливає така особливість філософії ХХ ст., як її колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами. У цьому сенсі своїм розвитком філософія ХХ ст. може нагадувати розвиток ланцюжкової реакції, коли із кожного пункту її протікання миттєво відгалужується ціла низка процесів, і т. п. По-четверте, цікавою особливістю філософії ХХ ст. постає і те, що вона не замикається лише на тому змісті, який виник у даному столітті, а, навпаки, ніби актуалізує усю попередню історію філософії. У ХХ ст., поруч із новітніми філософськими винаходами абсолютно повноцінно та рівноправно існували і існують ніби-то історично віджилі напрями і течії, отримавши інколи додаткову частку "нео-": неопозитивізм, неосхоластика, неотомізм; тут також культивувалися деякі напрями давньої східної філософії, античної філософії (наприклад, неоплатонізм), патристики (неопаламізм) та ін. Цим, фактично, засвідчується той факт, що філософія здатна продукувати деякі вічні теми для людського інтелектуального осмислення. І все це, по-п'яте, привело до того, що у філософії ХХ ст. відбулася певна, інколи - досить радикальна, переоцінка попередніх ідей, уявлень та цінностей. У ХХ ст. продовжували нарощуватися тенденції мінімалізму у філософії, тобто відмови від абсолютів, зосередження уваги на доступному для сприйняття та пізнання; філософія виводила на перший план суб'єктивну реальність, фактично усунувши проблему співвідношення об'єкта та суб'єкта; філософські положення та висновки більше спрямовувались не на пошуки готових чи остаточних висновків, а на інтелектуальне освоєння та проблемне окреслення найперших ділянок того, що можна назвати людською реальністю. Врешті наприкінці ХХ ст. стає можливим і таке, наприклад, її розуміння: "Філософія може бути технікою встановлення співмірності між душею та світом, способом засвоєння світу, створення його прийнятним для людського у ньому розташування у формах, досяжних розумінню, переживанню, інтуїції та містичному осяянню" (История современной зарубежной философии: компаративистский подход. - СПб., 1997.- С.49). Погодимося, що між "любов'ю до мудрості" та "технікою встановлення співмірності" пролягає колосальна дистанція. Нарешті, по-шосте, у ХХ ст. почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та працями і жанрами близьких до неї сфер інтелектуальної діяльності. На грунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом, з одного боку, виник жанр філософської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, - жанр філософської есеїстики, яку інколи досить складно відрізнити від літератури. Так само виникли, наприклад, концептуальні живопис і графіка, філософське кіно і пр. На межі філософії і науки функціонує сучасна аналітична філософія, яка намагається будувати філософські твердження засобами математичної логіки або логізованої лінгвістики. Отримали свій розвиток у ХХ ст. і жанри інтеграції філософії та релігії, філософії та різного роду езотерики.
Отже, філософія ХХ ст. постає перед нами як явище складне, розмаїте, активно-дійове та досить органічно вписане у сучасні культурно-історичні процеси.
9.2. Сцієнтистські напрями у зарубіжній філософії ХХст.

У ХХ ст. наука досить швидко та впевнено перетворилась на один із провідних чинників суспільного життя. Впливаючи перш за все на виробництво, вона поступово почала втручатися і в усі інші сфери суспільного життя: в медицину, мистецтво, побут, комунікацію. Заперечувати, не помічати цей вплив було просто безглуздо. Навпаки, ціла низка напрямів філософії вважала за необхідне включитися у цей переможний та всеохоплюючий рух, розглядаючи себе необхідним доповненням до розгортання конкретно-наукових студій. У своїй більшості ці напрями всіляко підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу, ратують за розвиток науки, і тому вони отримали назву "сцієнтизму" (з англ. - "sciens" - наука) або, точніше, сцієнтистських напрямів. На початку ХХ ст. більшість таких напрямів в цілому поділяла ще новоєвропейські переконання, підкріплені у ХІХ ст. міркуваннями О.Конта, у тому, що справжнє знання може бути тільки науковим; відповідно, і філософія справді може бути вартою чогось лише за умови, що вона також стане науковою, тобто органічно ввійде у сукупність наук. Але для того, щоб це здійснилося, необхідно змінити як предмет, так і методи філософії. Її предметом повинно бути науковчення, тобто вчення, яке чітко визначить особливості та сутність науки, буде свідомо розробляти методологію наукового пізнання, а за методами філософія не повинна суттєво відрізнятися від інших наук; принаймні, вони повинні бути точними, такими, що можуть бути широко використаними та піддаються перевірці (це переконання на початку ХХ ст. поділяли Е.Гуссерль, Л.Вітгенштейн, Б.Рассел та ін.). Отже, перш за все слід чітко відділити науку від всіх інших, недостовірних видів знань. Це завдання у філософії ХХ ст. намагалися виконати представники так званого "логічного позитивізму" або неопозитивізму. У ХХ ст. утворилося три основні осередки логічного позитивізму: 1) у Відні діяв "віденський гурток", очолюваний М.Шліком (1882-1936); 2) в Англії неопозитивізм був представлений іменами Л.Вітгенштейна (1889-1951) та Б.Рассела (1872-1970); 3) нарешті, в першу декаду ХХ ст. у Львові був організований філософський семінар, який поклав початок функціонуванню Львівсько-Варшавської філософської школи. Засновником її був випускник Віденського університету К.Твардовський (1866-1938). Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л.Вітгенштейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я.Лукасевич, С.Лесьнєвський, А.Тарський). М.Шлік сформулював засади процедури під назвою "верифікація" - перевірка на істинність. Суть її була в цілому простою і зрозумілою: щоби зробити науку точнішою, треба її перевірити шляхом співставлення із фактами. Проте, спіставленню треба було піддати провідні, а не другорядні положення певної теорії, і зробити це необхідно із дотриманням суворих вимог апарату математичної логіки. Верифікація передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії; зведення їх до простих, далі неподільних "атомарних суджень"; виділення у реальності таких само "атомарних фактів"; співставлення "атомарних суджень" із "атомарними фактами" та обгрунтування отриманих результатів. Передбачалося, що встановлення відповідності суджень фактам засвідчить істинність відповідних положень, суперечність - хибність, а неможливість співставлення постане основою для оцінки певних положень як безглуздих. На початку 20-х років був виданий твір Л.Вітгенштейна "Логіко-філософський трактат", який був сприйнятий Б.Расселом в якості концептуально-теоретичної засади для всієї сцієнтистської філософії. В "Трактаті" стверджувалось, що дійсність являє собою не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності. Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності використання мови. Точна мова - це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки. Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших наукових теорій закінчилася невдало. Поступово почала викреслюватися думка про те, що науку та наукові теорії не можна звести до фактів та логіки, що вони являють собою значно складніше утворення. Неопозитивізм же намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей: або ідею послабленої верифікації, або ідею фальсифікації, або - конвенціональності. Ідея фальсифікації пропанувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому у певному конкретному виявленні воно може бути піддане певному спростуванню; ненаукове знання спростувати неможливо (К.Поппер). Конвенціалісти вважали, що вихідні положення науки усталюються тоді, коли їх згідна прийняти переважна більшість науковців ("конвенція" - угода). На перший погляд, загальний результат діяльності непозитивізма виявився негативним, проте це не зовсім так. По-перше, його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки. По-друге, під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку: стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елементи, які неможна співставити із фактами; це, наприклад, ідеалізовані об'єкти (ідеальний газ та ін.), певні принципи (наприклад, принцип простоти), певні, нарешті, положення, що фіксують особливості людської інтелектуальної діяльності. Тобто, сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому завдяки діяльності неопозитивістів, розглядає її як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю, а не як картину дійсності.
Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по-сьогодні; на початку 70-х років ХХ ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом ("після позитивізму" або "пізній позитивізм"). Представники постпозитивізму, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Локатос, М.Полені, П.Фейєрабенд та ін.).
До сцієнтистських напрямів у філософії ХХ ст. належить також Марбурзька школа неокантіанства, найбільш авторитетними представниками якої були Г.Коген (1842-1918) та Е.Кассірер (1874-1945). Обидва вони присвятили значну частину своїх праць дослідженню вихідних засад наукового пізнання. Г.Коген виділяв три види інтелектуальної діяльності: теоретичну (наука), практичну (етика), естетичну (мистецтво), але вважав, що в основі їх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е.Кассірер переконливо доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії, навіть якщо вони суперечать останній. Теорія може змінитися лише тоді, коли будуть помічені суперечності в її внутрішній будові. Тоді виникне потреба усунути ці суперечності шляхом конструювання нових предметних визначень дійсності, але це, врешті, приведе до інакшого бачення і теорії, і реальності. В подальшому ситуацію буде повторюватися, але її результатом буде суттєве збагачення того предметно змісту, який ми будемо бачити в дійсності. Врешті Е.Кассірер дійшов до висновку, що вирішальна роль у людському відношенні до дійсності належить символічній діяльності, і назвав людину "Homo simbolicus" (Людина символізуюча).
Варто згадати також представників "радикальної епістемології" (Е.Глазерсфельд, У.Матурана та ін.), які вважають, що людські знання постають за суттю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представленні реальності, а у її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Єдиним чинником знання постає антомо-фізіологічна будова людини, її потреба у оптимальному функціонуванні. Проте в такому підході вже зникає різке розмежування наукового та ненаукового знання. Слід сказати, що і в межах неопозитивізму в другій половині ХХ ст. це розмежування було послаблене. Так, Л.Вітгенштейн врешті почав аналізувати буденну мову, стверджуючи, що філософія є ніщо інше, як критика мови.
З позиції традицій нашої культури (східноєвропейського типу) може видатися надмірним таке акцентування мовного аспекту людської інтелектуальної діяльності. Проте воно реально підводило до сучасних інформаційних технологій. А, з іншого боку, воно виправдовувалося прагненням зайняти у вивченні пізнання суто об'єктивістську позицію: бо реально наука є знаковою діяльністю, і, значить, її об'єктивне вивчення передбачає певну, точно фіксовану процедуру співставлення однієї спостережуваної реальності (реальності фактів) із іншою, також спостережуваною реальністю (реальність текстів та знакових структур).

9.3. Напрями антропологічного спрямування.
Другим за значущістю, впливом та авторитетом, а за поширенням, може, й першим напрямом філософії ХХ ст. постають філософські осмислення людини. Проблема людини у цьому століття набула особливої гостроти на тлі світових воєн, інтенсифікації міжнародних контактів, боротьби за права людини та ін. За словами М.Шелера, одного із засновників філософської антропології, у ХХ ст. людина вперше опинилася в ситуації, коли вона остаточно загубила себе, тобто перестала себе розуміти і бути впевненою хоча б якихось своїх необхідних якостях. Тож у ХХ ст. відбулось своєрідне переосмислення проблеми людини у філософії, або й навіть її перше надзвичайно гостре осмислення саму у плані намагання з'ясувати, що, власне, робить людину людиною. Сталося так, що основні течії антропологічного напряму сформувались у ХХ ст. приблизно у той же самий час; це екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, певною мірою - фрейдизм та неофрейдизм; їх парадигми окреслились достатньою мірою у 20-і - 40-і роки.
Екзистенціалізм формувався під суттєвим впливом іншої філософської теорії, яка виникла на початку ХХ ст. - феноменології Е.Гуссерля (1859-1938). За своїм змістом феноменологія займає проміжне становище між сцієнтистською методологією та антропологією і культурологією: Е.Гуссерль починав із вимоги створити філософію як науковчення, що буде базуватися на продукуванні точних завершених знань; проте в 30-і роки він почав все більше цікавитися питаннями розвитку культури та людським у ній становищем. У першій половині XX ст. феноменологія була досить поширеною і навіть модною філософією. Е.Гуссерль підкреслював, що ми завжди маємо справу з феноменом, тобто з тим, що нам надано, що перед нами з'явилося ("феномен" із давньогрецької - явище, з'явлення). Чи існує щось поза феноменом - питання некоректне, адже свідомість принципово нездатна мати справу з чимось, що не сприйнято нею. А сприйняте і є феномен. Якщо це так, то слід усі наші судження будувати лише на основі дослідження феноменів. Чи це можливо? Е. Гуссерль міркує так: феномен наявний у свідомості; отже, він у ній вибудований. Оскільки дії свідомості є для неї самої прозорими, вона може відновити ті найперші власні акти, якими вибудовувався перший "ейдос" (образ та внутрішній сенс) предмета. Коли така процедура очищення дій свідомості від усього зайвого, привнесеного у феномен звичками, наявними поясненнями світу і т. ін., буде здійснена (Е. Гуссерль назвав її "феноменологічною редукцією"), ми отримаємо смислову основу предмета. Е. Гуссерль вважав, що така основа є єдино надійним і остаточним знанням, адже, забравши це із свідомості, ми просто залишимо її порожньою. Отже, найперший та неподільний предметний зміст свідомості є вічним, незмінним і у плані значущості - найнадійнішим знанням, винайдення якого дасть можливість розв'язати цілу низку наукових проблем. Пізніше феноменологію почали запроваджувати у різні сфери людської діяльності; наприклад, у сферу мистецтва, бо мистецтво безсумнівно має справу перш за все та переважно із феноменами. Так само широке використання знайшла феноменологія у культурології, соціології та політології; зокрема, в останній її методи використовують задля створення політичного іміджу (образу) різного роду політичним діячам.
Представники та засновники екзистенціалізму витлумачили феномен принципово інакше: якщо феномен - це єдине, що нам надане як реальність, то у справжній зміст феномену слід залучити всю багатобарвність людської суб'єктивності і прагнути не стільки очистити феномен, скільки прийняти його в усьому його багатстві та неповторності. Пояснюючи цей принциповий момент екзистенціалістського бачення феномену, Ж.-П.Сартр писав: "Нехай ви бачите дерево. Ви бачите його на тому місці, де воно є: край дороги, серед пилу, самотнє та викривлене під сонцем, у 20 кілометрах від середиземноморського узбережжя. Воно не змогло би увійти у вашу свідомість, оскільки воно має іншу природу… Це дерево не є абсолют, який увійшов у комунікацію із нами опісля того, як він існував. Свідомість та світ надані разом" (Кузнецов В. Жан-Поль Сартр и экзистенциализм.- М., 1969.- С.30-32). Найбільшого розвитку та поширення ідей екзистенціалізму здобули у Німеччині, Франції, Італії, частково - у Італії та Японії. Засновником філософії екзистенціалізму вважають німецького філософа, колишнього асистента Е.Гуссерля, М.Хайдеггера (1889-1976), хоча сам він так не вважав і навіть називав свою філософію інакше - "фундаментальна онтологія". Проте у центрі його роздумів, безумовно, знаходилась людини. Присутній був у М.Хайдеггера і інший, приницпово важливий для екзистенціалізму момент: розглядати людину не ззовні, не як об'єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу. За М.Хайдеггером, існує принципова відмінність між людиною та іншими речами і явищами: коли ми питаємо про якусь річ, нам вказують на деяку іншу, і т. д.; наприклад: Що є дерево? - Дерево є рослина. Що є рослина? - Це є вид органічних процесів. І т. д. Але коли ми питаємо про людину, то у якому б відношенні вона не перебувала, вона ніколи не виходить із самого цього відношення, перебуваючи у його центрі, тобто всі людські відношення замикаються на неї. Звідси випливає два наслідки: 1) людина є буттям, у самому становищі якого завжди стоїть питання про її буття, або ж її буття завжди постає під знаком запитання; 2) людина є отвором у бутті у тому сенсі, що лише їй відкрите буття як таке, лише вона може ставити питання про буття та небуття. Всі людські відношення передбачають буття, бо все, що б не постало перед нами, фіксується перш за все як те, що є. Проте саме буття не стоїть перед людиною у вигляді якогось окремого об'єкта, воно лише присутнє у будь-якому відношенні до будь-якого об'єкта, як модус цього відношення або як нескінченний та недосяжний горизонт людської предметності: коли ми рухаємося, ми бачимо, що горизонт є ось там, де ота вежа, але коли наближаємося до вежі, горизонт знову опиняється попереду. Таким чином, буття постає перед нами як рух в часі (основна праця М.Хайдеггера - "Буття і час"). Хайдеггер стверджує, що забігаючи наперед та плануючи свої дії, людина врешті бачить попереду одну свою неминучу можливість - смерть. Смерть - природне та логічне завершення буття, лише вона надає людському життєвому блуканню завершення, а, отже, і сенсу. Проте людей вона лякає, бо за відсутністю нових можливостей вони бачать лише порожнечу. Під тиском страху смерті людина починає гарячково завантажувати себе різними повсякденними справами, входить у "стурбоване" ставлення до всього і перетворюється на "Воно" - дещо середнє та посереднє, бо прагне "жити як всі". Фактично, людина є "вартовим буття", "при-бутті-перебуванням", тобто унікальною демонстрацією можливих виявлень буття, але страх смерті веде її до зради своїй унікальності. Що можна протиставити такому тиску повсякденності та видобутку життєвого простору? - На думку М.Хайдеггера, - тільки гідне мислення (згадаймо Б.Паскаля!), мислення на межі буття та небуття. Проте… Одну із праць - "Що значить мислити?" -М.Хайдеггер завершує словами: "… Наше мислення ще не потрапило у свою власну стихію. Ми мислимо ще не у власному значенні цього слова".
На відміну від М.Хайдеггера, який розглядав людину у фундаментальній єдності із буттям, французький екзистенціалізм Ж.-П.Сартр зосередився виключно на людині, її внутрішньому самовідчутті та переживанні свого буття. Сартр також виходив із ідеї феномена, із факту початкової наданості нам того, що врешті ми називаємо світом. Проте цей початковий феномен миттєво починає трансформуватися нашою свідомістю, бо саме вона його членує, визначає, ставить у певні відношення, тобто піддає певним запереченням. За Сартром, людина є таким буттям, через посередництво якого у світ приходить ніщо (основна праця Ж.П.Сартра - "Буття і ніщо"); поза людиною, в природі, одне буття завжди переходить в інше, а для людині існує як буття, так і небуття. Це значить, що людина не живе лише наявним та наданим, а це, у свою чергу, значить, що вихідною властивістю людини є свобода. Саму себе, як реальність, людина також віднаходить у цьому світі (наприклад, коли починає себе усвідомлювати), тому існування передує сутності, а ось останню, власну сутність, людина створює через свободу та вибір. За Сартром, не існує сили, яка б змусила людину діяти (чи жити) тільки певним чином; у кінцевому підсумку, щоб не відбувалося, людина сама обирає, що прийняти, що відкинути, куди далі рушити у житті. Смерть Ж.-П.Сартр оцінює негативно, як припинення вибору та свободи. Але він також вважає її суттєвим чинником життя. Чому люди не реалізують своєї свободи? Є дві цьому причини: 1) страх смерті змушує людину ховатися від неї, живучи "як всі"; 2) свобода вимагає відповідальності, бо коли ти дієш від себе, а не за вказівкою чи не так, як всі, треба мати сміливість взяти на себе відповідальність за всі можливі наслідки таких дій. Слід також додати, що Ж.П.Сартр, окрім того, що він був філософом, був активним громадським діячем (у 1969 р. відвідав СРСР, був у Києві та Львові) та знаменитим письменником - лауреатом Нобілівської премії.
Інший французький філософ-екзистенціаліст і також знаменитий письменник А.Камю (1913-1960) створив свій варіант філософського осмислення переживання людиною свого буття; його філософія змальовувала буття людини як "буття в абсурді", причиною якого поставала уся ситуація самовідчуття людини сучасної цивілізації. Ця людина зреклася абсолютів, але якщо б і хотіла в них вірити, все одно ніде їх не знаходить. А.Камю ностальгічно пише про те, що відкриття серед всіх мінливостей сущого якогось єдиного закону, який би пояснив як дійсність, так і людське мислення, привело би людство до такого блаженства, якого воно ще не відало. Але такого закону немає, а у відносному світі будь-які принципи стають також відносними: все втрачає виправдану міру, а, отже, панує абсурд. Але в ситуації абсурду є все ж дещо відносно стале - це сама людина. Людині в цьому світі немає на що сподіватися, окрім себе самої, - так філософія А.Камю із песимістичного абсурдизму переходить у трагічний оптимізм. Так, людині немає на що сподіватися, проте в самій собі вона може знайти силу протистояти абсурду, відносності, безнадії. Тому в своєму есе про Сізіфа філософ пише, що єдиним найпершим питанням філософії може бути лише питання про самогубство, яке він формулює так: чи варте життя того, щоби бути живим? - Це питання кожна людина може вирішити лише сама наодинці із собою. В знаменитому романі "Чума" А.Камю описує цілу низку героїв, які, не знаючи, звідки та чому нагодилась на місто чума, не знаючи, чи зможуть вони її перебороти та вижити, діють усупереч безнадії, покладаючись виключно на своє внутрішнє відчуття життя.
Треба сказати, що окреслені ідеї основних представників екзистенціалізму мали великий вплив на громадську думку середини та другої половини ХХ ст., на мистецтво, навіть політику. Ця філософія справді поставили людину обличчям до найперших питань життя, зробивши внутрішній світ людини єдиним вихідним пунктом для розуміння всіх аспектів життя. В кінцевому підсумку ця філософія закликала людину бути гідною своїх власних якостей, боротися за свою гідність та збереження своєї індивідуальності. Тому й не дивно, що ідеї екзистенціалізму надихали багатьох людей в роки другої світової війни. Окрім згаданих філософів до екзистенціалістів належали М.Мерло-Понті, Г.Марсель, Н.Аббаньяно, М. Де Унамуно, Х.Ортега-і-Гасет (у певний період творчості). Під значним впливом екзистенціалізму перебувало багато діячів мистецтва; це, наприклад: письменники К.Або, Х.Кортасар, А.Моравіа, К.Ое, М.Фріш, кінорежисери А.Бресон, І.Бергман, А.Тарковський, художник П.Пікасо та ін.
Іншою течією цього напряму була філософська антропологія, що була заснована М.Шелером (1874-1928) та згодом набула багатьох прихильників, серед яких відомі А.Гелен (1904-1976), Е.Ротхакер (1888-1965), Г.Плеснер (1892-1985). Представники антропології наполягали на тому, що найпершим об'єктом філософського дослідження повинна бути людина, проте людину слід розглядати та вивчати всебічно, в усіх її проявах та характеристиках, залучаючи до її розуміння результати багатьох наук. М.Шелер (основна праця - "Становище людини у космосі") вважав, що людина постає унікальним явищем світу, оскільки лише вона прилучена до буття як такого. Наслідком такого прилучення постає людська орієнтованість на цінності: людина перш за все є носієм цінностей, а це значить, що її первинним відношенням є відношення позитивне. Воно проявляється у ставленні до інших, найвищим проявом якого постає любов, бо любов - це унікальна зустріч із іншим, рівним тобі буттям, і входження із ним у співзвучність. Але найвищею любов'ю є любов до Бога, оскільки лише в ній знаходить повний прояв унікальність людини, її відношення до буття та ціннісні засади. Проте в реальному житті вищі людські цінності скоріше виявляють себе безсилими, а звідси випливає основне завдання людського життя - поєднати духовне із силою життя. А.Гелен (основна праця - "Людина. Її природа та її становище у світі") прийшов до висновку, що вихідною особливістю людини постає її недостатність та незавершеність, тобто її непристосованість до виживання на основі біологічних завдатків. Цю недостатність людина компенсує, створюючи культуру: через неї людина надолужує природну обмеженість та досягає відкритості для себе світу. Але історично культура тяжіє до раціоналізації, що веде до втрати людської єдності із світом. Звідси випливає завдання: повернутися до коренів культури, де панують безсвідомо-вітальні сили. Г,Плеснер називав людину найбільшою таємницею буття, бо людина ніде не занходить свого завершення і прагне виходити за всі і всіляки межі. Проте вона є принципово ексцентричною і тому знаходить своє вираження у тілесності - як тілесності створюваних нею речей, так і в культивуванні власної тілесності. Е.Ротхакер, поділяючи багато ідей своїх однодумців, наполягав на тому, що вирішальним чинником буття людини як особи є культуротворення. Він розглядав культуру як відповідь людини на виклик природи. На його думку, культура - це той шар, який людина вичленовує із світу в якості "духовного ландшафту", бо в основі культури лежать людське переживання свого життя та мова.
До безумовних надбань філософської антропології ХХ ст. слід віднести акцентування виключного значення проблеми людини для сучасного суспільства та філософії (в тому числі - переконливе доведення втрати людиною ХХ ст. надійних орієнтирів свого самоздійснення), а також намагання включити у осмислення людини всі її властивості, здатності та прояви.
Персоналізм, наступна течія антропологічного спрямування, на відміну від антропології наполягав на тому, що вирішальним для людини є не якісь її властивості, а те, що вона є особа (лат. - "persona"), точніше - особистість. Яскравими представниками персоналізму були французький філософ Е.Муньє (1905-1950) та російський філософ М.Бердяєв (1874-1948), хоча корені цієї течії уходять у ХІХ ст., до деяких німецьких та американських філософів. Е.Муньє вважав, що особистість - це прояв вищої, абсолютної духовної сутності в людині. Як особистість, людина не знає ніяких меж і перебуває у постійному творчому становленні, яке є різновидом включеності (заангажованості) в буття. Муньє закликав до оновлення суспільства шляхом оновлення, а, точніше, відродження особистості. Тому все, що сприяє розвитку особистості, було прийнятним для персоналізму. Більше того, він наполягав саме на необхідності вітати та позитивно засвоювати різні культурно-історичні та філософські надбання саме тому, що вони можуть постати надбаннями особистості. М.О.Бердяєв у категоричній формі декларував те, що лише особистість може нам пояснити, чим є людина, а не навпаки. Особистість же є абсолютна, тобто божественна духовна одиниця, а тому вона у вихідній своїй якості постає як абсолютна свобода, тобто свобода геть від усього, в тому числі і від Бога, бо і у відношенні до Бога особистість має можливість визначатися сама. Відчути в собі особистість, зрозуміти та оцінити її, - все це значить перейти в особливий, творчій режим буття. Проте найбільше закабаляє людину матеріальне, тому, на думку М.О.Бердяєва, матеріалізм та різного роду реалізм є найбільш небезпечними та ворожими людській особистості позиціями.
Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у ХХ ст. фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр З.Фрейд (1856-1939). Сам Фрейд розпочинав свою діяльність як лікар, тривалий час він наполягав на тому, що його погляди та ідеї не претендують на статус якоїсь філософії, проте їх світоглядний вплив вніс у це питання свої корективи (пізніше з'ясувалось, що в деяких листах Фрейд все ж наполягав на тому, що він створив саме філософію). Ідеї З.Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення; досить розбіжними постають і їх оцінки. Проте сьогодні можна впевнено сказати, що Фрейду належить не лише відкриття, а й докладне дослідження явища несвідомого в людській психіці. Самий термін "несвідоме" був відомий ще з ХVІ ст. (його використовували, зокрема, Ф.Шеллінг та Г.Гегель), проте яка реальність приховувалась за ним, залишалось невизначеним. Вивчаючи різного роду неврози, З.Фрейд прийшов до висновку, що вони зумовлені дією досить потужного шару людської психіки, потужного, проте невидимого, прихованого; цей шар психіки він і назвав несвідомим. У класичному фрейдизмі (а в діяльності З.Фрейда виділяють три окремі періоди) вважається, що за своєю будовою людська психіка нагадує айсберг: найбільша, прихована, але й найпотужніша частина - це несвідоме; за змістом це є прояви у людській психіці найперших та найпотужніших інстинктів життя. Ці інстинкти уходять коренями ще в передпсихічні процеси, тому вони несвідомі і не можуть мати у свідомості адекватного виявлення. Видима частина "айсбергу" складається із двох частин: це, по-перше, свідоме, тобто контрольоване станом бадьорої психіки, та, по-друге, надсвідоме - те, що привнесене у людську свідомість культурними правилами та нормами соціального життя. Несвідоме З.Фрейд називає "Воно", оскільки його дія є безособовою, анонімною; свідоме - "Я", а надсвідоме - "Над-Я". Несвідоме постає в концепції З.Фрейда найпотужнішим та вирішальним чинником людської психіки з однієї простої причини: його зміст формувався мільярди років, у той час, як свідома частина психіки - лише кілька десятків років. У зміст несвідомого, за З.Фрейдом, входять перш за все два найпотужніші інстинкти: "Лібідо" - сексуальний інстинкт, та "Танатос" - інстинкт смерті і руйнування. Все живе повинно вмирати та народжуватись, тому воно водночас прагне до самопродукування та знищення вже наявного. Проте ці найперші інстинкти суперечать культурі, яка, на думку З.Фрейда, постає системою певних заборон ("табу"): інстинкти вимагають того, що заборонено культурою та нормами соціального життя. Через це людське Я опиняється у ситуації "між молотом та наковальнею": з одного боку на нього тиснуть страшні за силою та недозволені за прямою реалізацією інстинкти, а з іншого боку - соціально культивовані правила і норми. Страшна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість, тому треба знайти способи "розвантаження" психіки. З одного боку, суспільство завжди припускало існування деяких "дозволених форм недозволеного"; за Фрейдом, це є оргії давніх культів, деякі свята (наприклад, купальська ніч), танці, балет, показ мод та ін.; з іншого боку, існують форми "сублімації" - непрямого вивільнення - енергії несвідомого, наприклад, малювання оголених тіл, писання кримінальних романів та ін. Проте, коли справа доходить до зривів, і людина сама вже не може із ними впоратись, треба вживати процедуру психотерапії - шляхом розпитувань, бесід, вільних асоціацій знаходити спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б, наприклад, у словах. Вчення фрейдизму інколи називають психоаналізом, і це тому, що Фрейд ретельно розробляв методику ідентифікацій проявів несвідомого, наприклад, у сновидіннях, у невимушених обмовках та ін.
Вплив фрейдизму на світову громадську думку у 20-і - 30-і роки ХХ ст. був величезний; вчення З.Фрейда, що поширювалось вже на початку століття, сприяло розгортанню так званої "сексуальної революції". Найважливішим же постає те, що воно вже неспростовно доводило: людину та її поведінку не можна звести до розумових розрахунків, що в цілому людина постає значно складнішою, ніж це видавалося класичній культурі. У той же час варто відзначити, що надмірне акцентування дії в психіці людини перш за все та переважно сексуального інстинкту, викликало з боку багатьох вчених та мислителів негативну оцінку. Вже найкращі учні та послідовники З.Фрейда, зокрема, К.-Г.Юнг (1875-1961), А.Адлер (1870-1937) та Е.Фром (1900-1980) не погодились із таким акцентуванням і дали своє трактування сутності несвідомого. Зокрема, К.-Г.Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення у вигляді символізацій. Тобто людську здатність творити символи, наділяти їх невимірними глибинами, а також і розуміти їх він прямо зводив до дій несвідомого. Такою здатністю К.-Г.Юнг наділяв не індивідуальну психіку, а колективне психічне життя, тому ввів у науковий обіг поняття "колективного несвідомого"; останнє продукує цілу низку таких константних (сталих) психічних структур, які потім пронизують собою майже всі форми певної культури. Отже, ключ до розуміння певної культури лежить у її вихідних символах, в яких дослідник повинен виявити оті сталі формотворчі структури, що їх К.-Г.Юнг назвав "архетипами" (первинними, початковими типізуючими структурами; термін, що зустрічався вже у Августина). Сприйняття архепитів постає вирішальною засадою сприйняття певної культури та входження у її духовний зміст, а свідоме культуротворення передбачає виведення у сприйняття нових форм виявлення архетипів, або хоча б їх використання. А.Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого постає непереборне прагнення самоствердження (як наслідку людської природної недостатності); отже, основне у несвідомому - це воля до влади, а остання вже знаходить свої найрізноманітніші прояви то у вигляді культуротворення, то у вигляді бажання опанувати жінкою (чи чоловіком), то у прагненні політичного лідерства. Е.Фром намагався пов'язати дію несвідомого, як і всієї людської психіки взагалі, із соціальним життям та суспільними стосунками: тут людина здобуває людські якості та намагається самоутверджуватись. Проте, внаслідок існування непереборної суперечливості між розумом та інтсинктами, людина завжди відчуває свою незавершеність, що і постає провідним мотивом її дій.
Таким чином, можна констатувати, що класичний фрейдизм та вчення неофрейдизму в цілому окреслили як природу, так і основні сфери проявів несвідомого, пов'язавши його із людською вкоріненістю у глибинні засади буття та у людські індивідуальні та соціальні стосунки. У несвідомому знаходить своє виявлення енергія буття до самопроявів та самозасвідчення, яка вводить людину у складні аспекти власного самоусвідомлення та взаємин із іншими людьми. В цілому ж філософські течії антропологічного напряму досить глибоко і виразно окреслили ту ситуацію, в який людина ХХ ст. себе проявляла та усвідомлювала.


9.4. Культурологічні та історіософські напрями у філософії ХХ ст.
Досить зрозумілим постає той факт, що у філософії ХХ ст. авторитетними та впливовими були ті течії, які намагалися осмислювати суспільство, суспільну історію та соціальні проблеми: адже у ХХ ст. історія не лише почала рухатися прискореними темпами, а й ускладнилася такою мірою, що поза філософським її охопленням як цілісного явища навряд чи могла бути вивченою із достовірністю. На самому початку ХХ ст. була видана книга німецького філософа та культуролога О.Шпенглера "Занепад Європи", під суттєвим впливом якої перебуває по-сьогодні уся європейська соціальна думка. О.Шпенглер виклав у цій книзі власну концепцію культури та історії. Він вважав, що історія людства являє собою сукупність співіснуючих культур, які характеризувалися ним як замкнені або локальні, тобто - непроникнені ззовні. Кожна культура базується на дусі певного народу, який її творить, а оскільки цей дух за суттю є той же самий у всіх явищах культури, то звідси О.Шпенглер зробив висновок: усі без виключення прояви певної культури містять в своїй основі якійсь єдиний "прафеномен", тобто найперше формоутворення. Звідси випливало, що уся культура характеризувалася принциповою внутрішньою єдністю. Щоби цю єдність усвідомити, потрібно винайти, відкрити згаданий "прафеномен", який і постане відмичкою для поглибленого розуміння будь-яких явищ певної досліджуваної культури. Внаслідок такого ходу міркувань культурологічне вчення О.Шпенглера отримало назву "морфології культури", тобто вчення про найперші форми культури. Слід сказати, що сама ідея "морфології культури" мала досить великий розголос: її як приймали, так і критикували, але сама думка про те, що культура - це цілісне утворення, що вона являє собою своєрідний універсум буття, увійшла у мислення ХХ ст. досить міцно і переконливо. Отже, за О.Шпенглером, кожна культура має свою внутрішню цілісність, але кожна культура проходить чотири періоди свого життя: весна, літо, осінь та зима, тобто вона спочатку іде вгору, але, досягнувши вершини, починає занепадати. О.Шпенглер точно визначав цей момент: він стверджував, що культура починає занепадати тоді, коли переходить у стадію цивілізаційного розвитку. В основі європейської культури, на думку О.Шпенглера, лежить світ античної культури із її так званим "аполонівським духом", тобто із її прагненням до ясності, чіткості, гармонійності. Проте від епохи Відродження у ній починає домінувати так званий "фаустівський дух" - дух невизначеного прагнення до вищого, більшого, ефективного. Цей дух веде до наживи, продукування, і він, на думку О.Шпенглера, веде Європу до занепаду і загибелі. Шпенглер вважав, що Європу можна врятувати за умови, що на перший план у її розвитку вийдуть ті народи, які ще не реалізували свій творчий потенціал. Перш за все цю місію може виконати Прусія, проте, за О.Шпенглером, мають культуротворчий потенціал і слов'янські народи. Як би там не було, але твір О.Шпенглера мав великий резонанс; можна сказати, що після нього думка про кризовий стан європейської культури стає чи не найбільш обговорюваною.
Певні корективи у європейське розуміння культурно-історичного процесу внесла книга англійського історика А.Тойнбі (1889-1975): тут автор наполягав на тому, що історія постає як єдність і сукупність певного числа (21) цивілізацій. Що таке цивілізації? Згідно А.Тойнбі, історія людства являє собою не сукупність фактів, а прояв неперервності процесів життя, яке набуває конкретних форм як відповідь на виклик з боку умов та обставин, за яких воно здійснюється; такими конкретними формами проявів життя і постають цивілізації. В їх основі лежить продукування кращою частиною суспільства певних сенсів та цінностей, що найбільш щільно концентруються у певного типу релігіях, отже, тип цивілізації та релігія постають взаємопов'язаними явищами. Тойнбі також вважає, що цивілізації можуть вичерпувати свій творчий потенціал, і це відбувається тоді, коли духовна еліта вироджується, а на перший план в суспільних процесах виходить ділова еліта; при цьому релігія втрачає свої духовні прагнення. На відміну від О.Шпенглера, А.Тойнбі вважав, що цивілізації перебувають між собою у більш тісних зв'язках, які можуть поставати не лише у вигляді історичного співіснування (хоча цей тип зв'язку і домінує), а й у вигляді історичного наслідування. Згідно А.Тойнбі, європейська цивілізація переживає кризові явища, проте задля їх подолання необхідно повернутися до найперших духовних цінностей, тобто певною мірою повернути релігії належне місце у суспільному житті через творення єдиної світової релігії.
Досить великого значення у ХХ ст. набули різноманітні концепції технічного детермінизму, тобто концепції, згідно яким хід суспільної історії визначається розвитком науки, техніки та технології. Це, безумовно, пов'язане із тим значенням, якого набули у ХХ ст. означені чинники суспільного життя. Проте у ХХ ст. їх трактування могли поставати як позитивними (тоді подібна позиція позначалась як технократизм - влада техніки), так і негативними (технофобія - страх перед технікою). Представники технократичного підходу (У.Ростоу, Дж.Гелбрейт, Д.Белл та ін.) стверджують, що переможну ходу технічного прогресу вже ніхто і ніколи не зможе зупинити і що техніка в цілому грає позитивну роль у розвитку суспільства. Безумовно, наявні і її негативні прояви, проте вона і лише вона сама зможе їх подолати або нейтралізувати (техніка - двосторонній меч). Представники технократичного підходу розробили та запустили у широке використання поняття "постіндустріального суспільства", яке, на їх думку, являє собою новий стан суспільства, де на основі технічного прогресу встановляться безконфліктні суспільні відносини, буде досягнутий новий рівень матеріального забезпечення та інтелектуального життя. Наприкінці ХХ ст. найбільш відомим представником цього напряму постає американський соціолог А.Тоффлер, що розробив концепцію так званої "третьої хвилі": історія людства пройшла через сільськогосподарську (перша хвиля), індустріальну революцію (друга хвиля) і у 60-і роки ХХ ст. вступило у період третьої хвилі - технологічної революції, наслідком якої буде виникнення технотронного, постіндустріального суспільства; для останнього будуть характерними нові відносини із природою, оскільки через запровадження найновітніших генних та інформаційних технологій людська діяльність вже не буде руйнувати природу, перетворення інформаційних процесів у найперший засіб людської діяльності, реалізація нових можливостей для інтелектуальної діяльності та ін. Представники технофобії (Л.Мемфорд, Т.Адорно та ін.) наполягають на тому, що технічний прогрес веде людство до загибелі чи-то внаслідок екологічної катастрофи, чи-то внаслідок духовної деградації, оскільки, на їх думку, кожний крок вперед у розвитку техніки веде до появи нових, значно складніших проблем, що, врешті, і знищать людство.
Серед сучасних концепцій філософії історії варто згадати також концепцію американського соціолога (російського походження) П.Сорокіна (1889-1968), якого вважають одним із "батьків" сучасної соціології та філософії історії. Сорокін вважав, що суспільні процеси базуються на діяльності людей, які мають подвійні - матеріальні та духовні прагнення, на основі яких в історії діють найперші групи чинників: несвідомих (інстинкти), біо-свідомих (пов"язаних із задоволенням вітальних потреб - голоду, спраги та ін.) та соціо-свідомих. Проте саме суспільних якостей усім процесам життя надають останні чинники, що продукують значення, норми та цінності: саме вони стабілізують людські спільності на засадах певних культурно-ціннісних систем. Серед останніх найперше значення для суспільного життя мають істина, добро та краса, що взаємно інтегруються у користі. Ці засади суспільного життя утворюють "інтегральну культурну надсистему", яка може проходити історичний шлях від формування до розпаду. Розпад її зумовлюється підпорядкуванням духовно-культурних цінностей матеріально-чуттєвим, які врешті постають вже й не цінностями, а простими регулятивами людських дій. Сьогоднішня культура постає переважно як чуттєва, і тому вона приречена на розпад, проте може постати як переддень великої ідеаціонної (заснованої на духовних ідеалах) цивілізації.
Цікавий погляд на історію запропонував у 50-і роки необергсоніанець Р.Зейденберг: він вважав, що історія рухається від епохи панування інстинктів до епохи панування розсудку, тобто за суттю являє собою простий перехід між якісно відмінними станами основних чинників людської діяльності.
До напрямів культурологічного спрямування у ХХ ст. можна також віднести різноманітні варіанти філософського структуралізму, засновником і визнаним класиком якого є французький культуролог К.Леві-Стросс (нар. У 1908 р.). Структуралісти вважали, що в основі усіх свідомих актів людини лежать певні сталі структури (звідси - назва течії), які визначають не зміст, а лише внутрішню будову як дій свідомості, так і їх результатів (перш за все - культури). Пізнання означених структур відкриває шлях до розуміння підвалин тої чи іншої культури. Сам К.Леві-Стросс зосередив увагу на дослідженні міфологічної свідомості, справедливо вважаючи, що вона, як початкова, містить в своїй основі певні вихідні для людської свідомості структурні утворення, які у подальшому розвитку історії не зникають, а лише трансформуються та доповнюються іншими. Вивчивши колосальну кількість міфологій та міфологем, К.Леві-Стросс прийшов до висновку, що в основі міфологічної свідомості лежить механізм опосередкування - медіації: людські свідомість перш за все фіксується та зосереджується на найбільш разючих та констрастних елементах свого сприйняття, проте, будучи нездатною їх органічно поєднати, вона намагається через низку опосередкувань звести їх до таких опозиційних пар, які для неї є більш прийнятними та зрозумілими. Наприклад, життя та смерть зводяться до єдності війни та миру, а останні - до посіву та жнив, і т. ін. Дослідження К.Леві-Стросса дозволили краще зрозуміти природу цілої низки символів культури, а також пролили додаткове світло на сутність логічних операцій людського мислення. Один з найбільш відомих його послідовників М.Фуко (1926-1984) зосередив увагу на вивченні вихідних структур, на яких базувалися знання та мислення епохи Нового часу; пізніше він цілу низку праць присвятив вивченню тих структурних ментальних утворень, які найбільше впливають на стосунки між людьми у суспільстві, в державі, в європейській культурі. Ці дослідження дозволили краще окреслити підвалини європейства як явища світової цивілізації. Інший представник структуралізму - Ф.Бродель (1902-1985) написав кілька фундаментальних праць, присвячених вивченням структур повсякденної людської поведінки на матеріалі розвитку цивілізаційних процесів у Європі Нового часу, де продемонстрував, що певні структурні сталі людських уявлень про час, про суть економічного обміну, про справедливий розподіл праці та винагороди за неї суттєво визначали не лише людську поведінку, а й організацію економічного життя та соціальних відносин. Ф.Арієс (1914-1984) за допомогою методів структурного аналізу дослідив історичні зміни у європейських уявленнях про смерть. Дещо пізніше Ж.Деррида, якого інколи називають представником постструктуралізму, запропонував концепцію "деконструкції", сутність якої полягає у своєрідному "демонтажі" мовних та текстових утворень культури з метою дістатися до їх найперших складових; наступне складання із подібних складових тих цілих та вихідних для аналізу утворень дасть, на думку Ж.Дерриди, можливість побачити і зрозуміти усю конструкцію більш прозоро та виразно. У кінцевому підсумку виходило, що первинними "блоками", з яких складаються культурні знакові феномени, постають чоловічі та жіночі якості, а також елементи, що опосередковують їх зв'язок (тут можна згадати як даосизм у давньокитайській філософії, так і певні тези фрейдизму). Слід сказати, що структуралізм мав великий вплив на культурологію та мистецтвознавство ХХ ст.; до певної міри його досягнення використовувались і представниками інших філософських течій. Наприкінці ХХ ст. досить великого поширення набули праці російського філософа та культуролога М.М.Бахтіна, якого також можна вважати одним із оригінальних представників структуралізму.

9.5. Релігійна філософія ХХ ст.

У філософії ХХ ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і технологій релігійна філософія, як і релігійних світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протистояння двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеїстичний світогляд. З іншого боку, у ХХ ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих же самих успіхів науки складно було не замислитись як над можливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі. Окрім того, саме у ХХ ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що наука - це могутня, проте - не всемогутня сила, що є багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес. Частково інтерес до релігійної філософії у ХХ ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематичними постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той же самий науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: стало зрозумілим, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'язку із цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрещення природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.
Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у ХХ ст. постала філософська концепція неотомізму - оновленої філософії Фоми Аквінського, що у 1879 р. енциклікою Римського папи була проголошена офіційною філософською доктриною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обoв'язковим. Визнаними представниками, можна сказати - корифеями неотомізму є французькі філософи Ж.Маритен (1882-1973), Е.Жільсон (1884-1978) та американський філософ Ю.Бохеньський (1902-1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Фоми та намагалися розвивати їх далі та інтерпретувати. Перш за все представники неотомізму наполягали на тому, що їх філософія являє собою рідкісну для ХХ ст. позицію послідовного реалізму: вони аргументували думку про те, що світ речей нам наданий реально, що він не являє і не може являти собою чогось на зразок марева або кажімості, адже Бог як Творець світу на інтригував і не намагався ввести людину в оману. Отже, світ є першою та справжньою реальністю. Цей світ може засвоюватися практично, у досвіді життя, може осягатися наукою, але ці види його засвоєння не можуть задовольнити людину, оскільки вони або не виходять за межі сприйняття, або зосереджуються на питаннях "Як пізнавати та описувати дійсність?", залишаючи поза відповіддю основне питання - "Що є світ, що є дійсність, що є буття?". Саме неспроможність науки дати відповідь на означені найважливіші для людини питання і зумовлюють необхідність звернення до авторитету Святого Письма та божественного об'явлення. Через це, на думку неотомістів, залишається в силі тлумачення Св. Фомою симфонії розуму та віри. Людина здатна пізнавати світ із допомогою науки, але вона також повинні усвідомити це, як божій дар. Якщо звернутися до текстів Св. Письма та найновітніших наукових теорій, то, на думку неотомістів, можна побачити досить очевидне їх співпадіння в основному: сучасна теорія "Великого вибуху" лише уточнює та інтерпретує мовою людського розуміння те, що Бог передав Мойсею у кількох вагомих та сповнених вищим сенсом словах. Звичайно, що й по-сьогодні лишаються вірними слова Фоми про перевагу істин віри над істинами людського розуму. Тому неотомісти наполягають на тому, що й сьогодні філософія може повною мірою виконати свої функції лише за умови, що вона, узагальнюючи данні пізнання, буде підводити до розуміння необхідності доповнити істини природного розуму істинами божественного об'явлення. У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Фоми, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти врешті повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність. Досить активними неотомісти поставали у політичній діяльності ХХ ст.: вони виступали із гаслами соціальних та церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності.
Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св. Фомою, нагалошували на необхідності орозумнення волі). Засновником "діалектичної теології" протестантизму вважають німецького філософа К.Барта (1886-1968). Вихідна теза його філософії: Бог постає принципово недосяжним для світу і поза Його волею немає і не може бути людського із Ним діалогу. Тому за людиною лишається лише одне - віра: щира, віддана, непохитна. Бог же сам відкриває себе людині та світу тоді, коли вважає це доречним. Такі ж вихідні тези присутні і у філософії П.Тілліха (1886-1965), який, розвиваючи їх, приходив до висновку, що у світі людини існує принципова розірваність між сутністю та існуванням, бо їх єдність постає лише характеристикою Бога. Звідси випливає висновок про те, що фундаментальною людською характеристикою постає турбота про сенс буття; відчуття такої турботи та її свідома реалізація і робить людину релігійною. П.Тілліх вважав, що своє відношення до найпершего, безпідставного та неаналітичного Буття людина виражає у культуротворенні, а вирішальне значення для розвитку культури людства мають "кайроси"- ключові моменти історії, у які Бог відкриває себе людині; у "кайросі" ( з д-грецької - "доречно", "влучно") відбувається прорив людини до надчасової основи історії, що потім відіграє вирішальну роль для життя людини та суспільної історії. Р.Бультман (1884-1976) надав ідеям протестантської теології екзистенціальної інтерпретації: на його думку, існування являє собою перший рівень життя, і воно може бути справжнім чи несправжнім. Піднести людину над цим рівнем може тільки віра, яка є явищем інтимно-індивідуальним, таким, що не підлягає визначенню чи дослідженню, а може лише переживатися. Людина, що має віру, звільняється від обтяжливих рис існування і постає справді релігійною безвідносно до того, чи належить вона до якоїсь церковно-релігійної конфесії.
Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О.Блаватська, Р.Штайнер), учення "живої етики" (О.Реріх) та російську релігійну філософію (М.Бердяєв, П.Флоренський), ідеї яких мали і мають неабиякий вплив і поширення. Представники теософії ("теос" - бог, "софія" - мудрість) грунтували свої твердження на тезі про те, що релігії усього світу ведуть розмови про одне й те ж саме - про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв'язку. Якщо ж відслідкувати оте єдине та належним чином його зрозуміти, ми зможемо ближче підійти до осмислення сутності божества. Із цієї тези випливала також теософська пропаганда екуменізму - руху за об'єднання усіх релігій світу. Учення "Живої етики" базувалося на переважно етичних тезах давньоіндійських філософсько-релігійних течій, називаючи себе різновидом йогі. Воно стверджувало матеріальність усього існуючого, щоправда, проводячи розрізняння тонкої матерії і грубої. В людському єстві жива етика нараховувала сім шарів сутностей, що ієрархічно сходили до божественної тілесності, тому життєве завдання людини вбачалося у тому, щоби пройти шляхом самовдосконалення і підпорядкувати своє життя вищому шару. Це вчення є досить поширеним в Європі, у тому числі - і в Україні. Його пропагандою займаються осередки "Товариства Реріха" Російська релігійна філософія (або філософія російського релігійного ренесансу) найбільш широко і потужно розгорнула свою діяльність на початку ХХ ст. Вона включила у поле своєї проблематики всі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному, пов'язаному перш за все із східним православ'ям, світогляду. Поставивши людину у центр своїх розмірковувань, ця філософія виводила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов'язаної із збиранням розпорошеної в світі первинної енергії позитивного буттєвого творення. На засадах такого підходу до світу та людини вирішувались проблеми свободи волі, творчості, соціального життя, робилися численні дослідження у напрямах персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики та ін. Особливу роль представники цієї філософії відводили так званій "софійності" світу, виводячи божественну премудрість, втілену в творінні та у діяннях Христа, майже на рівень особливої божественної іпостасі. Значна частина філософів цього напряму була відправлена за межі радянської держави та продовжила свою діяльність за кордоном (у Чехії, Югославії, Франції), а частина загинула під час сталінських репресій.

9.6. Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть.
Наш перегляд найбільш авторитетних напрямів та течій філософії ХХ ст. досить яскраво засвідчує колосальну багатоманітність цієї філософії, її особливу оригінальність, широту її проблематики. Своєрідної цілісності, завершеності їй надає також той факт, що наприкінці ХХ ст. відбулося ніби певне повернення до її початкової проблематики: якщо філософія ХХ ст. починала із відкидання абсолютів, заперечення значення метафізичних роздумів, вважаючи, що вона покінчить з ними назавжди, то наприкінці століття ці теми знову виявилися актуальними. Виявилося, що не зник інтерес до абсолютів, що рішуче відкидання метафізики може привести до суттєвого спрощення філософської рефлексії та, навіть, до втрати філософією своєї специфіки. Проте, кінець століття ознаменувався не простим поверненням до названих тем, а виникненням різних, інколи - протилежних тенденцій в їх інтерпретації. З одного боку, збільшився інтерес до тих філософських напрямів, які традиційно пов'язували філософію із метафізичними дослідженнями; йдеться про неотомізм, філософію М.Хайдеггера, М.Гартмана, протестантську теологію, філософську онтологію, традиції кантіанства, гегелівської філософії та ін. В цілому тенденція повернення до метафізичних міркувань та абсолютів отримала назву неоконсерватизму. З іншого боку, розпочинаючи із кінця 60-х років, розгорнулася справжня хвиля радикалізації тенденцій некласичної філософії, пов'язана із закликами покінчити із раціональністю, логікою, усякими нормуваннями інтелектуальної діяльності з метою виходу на нові горизонти творчості. Зазначена радикальна філософська хвиля постала найпершим предметом обговорення та філософських дискусій кінця ХХ ст. Її початок пов'язаний із появою так званих "нових лівих" під час вибуху молодіжних бунтарських рухів у Франції у травні 1968 року, коли студентська молодь рішуче постала проти засилля бюрократизму, тенденцій західного суспільства до втрати своєї мобільності, до занурення у розкіш та комфорт. З боку ідеологів "нових лівих" (Б.-А.Леві, А.Глюксман, Ж.-М.Бенуа, К.Жамбе, М.Клавель та ін.) посилились нападки на владу, ідеологію, державу та науку. Ці ідеологи стверджували, що союз влади та науки веде до нового рівня людського поневолення, що в сучасному суспільстві людина все більше перетворюється на просту суспільну функцію, постаючи сумою суспільних ролей та структур. Звідси випливала теза про те, що індустріальне суспільство являє собою нову форму варварства та внутрішнього збіднення людини. Представники цієї "нової філософської хвилі" (така назва утвердилась у дослідницькій літературі) закликали до рішучого розриву із усією попередньою філософською традицією, оскільки, на їх думку, саме вона привела до того культу раціональності - розуму та ефективності, - який запанував в Європі. Розрив із традицією виправдовувався також необхідністю повернення до найперших "джерел" людськості, до стану "до-логосу", де не існує альтернативи теорії та практики і де людина розмовляла голосом серця та щирого почуття. Тому представники "нової філософської хвилі" вважали почуття завжди більше виправданим, ніж логічні міркування, і закликали надати волю проявам інстинктів життя, створювати нову "чуттєвість", що революціонізує людину. Свої ідеї вони розглядали як "вступ до усякої філософії майбутнього". І вони і справді влилися у думки так званого "філософського постмодерну", який їх певною мірою змінив, а певною мірою радикалізував. Філософський постмодерн включив у свій зміст певні перегукування із різного роду філософськими течіями та традиціями, і це тому, що він проголосив тезу про остаточне окультурювання людини та усіх її дій і прагнень. За великим рахунком, на думку постмодернистів, майже про все можливе у людському житті та у людських виявленнях вже щось сказане, у тому числі - і філософією. Тому грунтом для сьогоднішніх філософствувань постає світ культури, а не якихось первинних, до або поза людських реалій. Філософствувати сьогодні - це значить не відкривати щось таке, чого ще ніхто не відкрив, а вести відкритий, невимушений діалог із культурними нашаруванням усіх часів та народів, прочитуючи їх так, як тільки можливо, бо останнє і буде свідченням того, як виглядає людське розуміння сьогодні. Зрозумілим стає те, чому постмодерн взяв на озброєння методологічні розробки філософської герменевтики (мистецтво прочитування текстів) та структуралізму, перш за все у варіанті деконструкції Ж.Дарриди: йдеться саме про діяльність у межах вже існуючих текстів та культурно-семантичних полів. В цілому у постмодерні вийшли на перший план такі принципи (або позиції): 1) антилогіцизм (або антипанлогізм) - протест проти будь-яких, а по-перше - логічних унормувань думки чи інтелектуальної діяльності; 2) антидемаркаціонізм - протест проти будь-яких різких розмежувань різних у класичній культурі напрямів діяльності, тобто принципове наполягання на тому, що наука, мистецтво, міф, фантазія повинні в реальному живому людському самовиявленні зливатися, а не протистояти одне одному; 3) вторинне засвоєння - діяльність на основі тих феноменів, які вже виявлені у історії культури; 4) вільний герменевтичний дискурс - відкидання будь-яких норм у веденні розмови - діалогу із явищами культури, людини та людської життєдіяльності. Для представників постмодерну принципово важливого значення набувають не результати інтелектуальних дій, і самі ці дії або акти, які єдино здатні засвідчити те, якою може і здатна бути людина, з одного боку, а також самий факт її участі в інтелектуальному самозасвідченні. Основними представниками постмодерну кінця ХХ ст. вважають французьких філософів Ж.Дарриду та Ж.Дельоза, швейцарського філософа П.Слотердайка, американця Р.Рорті (у ранній період його діяльності). Як ідеї, так і саму діяльність філософських постмодернистів оцінюють по-різному, проте, переважно, - досить критично, але в цілому не можна не визнати, що йдеться не просто про епатаж, тобто про бажання сказати щось "гірше, аби - інше", скільки про намагання здійснити розвідки у тих шарах людської екзистенції, які, так би мовити, перебувають на межі найперших утворень чогось визначеного; це є спроба черпати енергію творення із того моменту, де світло тільки ще має стати (якщо використовувати біблійну символіку творення світу).
У нове тисячоліття філософія входить, безумовно, збагаченою досвідом ХХ ст., вона тепер постає більш внутрішньо вільною, проте - і більш мудрою, більш терпимою до незвичних ідей та позицій, більш виваженою, - одним словом, змужнілою. Навряд чи можна сумніватися у тому, що у ХХІ ст. філософія також залишиться надзвичайно строкатою та різноманітною, здатною надавати нового дихання усім історичним формам свого виявлення. У той же час не можна не помітити й того, що традиції мінімалізму, що запанували у некласичній філософії, навряд чи можуть бути визнаними тепер провідними або вирішальними: сучасна філософія схильна повернутися до абсолютів, ідеалів, еталонів, надавши їм нових контекстуальних інтерпретацій. Варто загадати, наприклад, такий факт: на останньому всесвітньому філософському конгресі, що відбувся у 2000 р. у м.Брайтоні, відзначались хоча б такі переваги класичної, зокрема - середньовічної філософії, як її здатність бути опорою для людини, закликати її до вищого та кращого, не навіювати людині думку про її загубленість серед відчуджених форм сущого, про її принципову безпорадність у зустрічах із несвідомим та ірраціональним. Словом, філософія повинна бути такою ж багатою на прояви, як людське життя, та, проте, повинна йти, може, на пів-кроку попереду життя, надихаючи людину на мужнє протистояння усіляким викликами долі та обставин життя.
Висновки
Сучасна філософія містить у собі широкий спектр підходів до розв'язання найрізноманітніших проблем людського буття. Але центральними серед них є проблеми осмислення тенденцій розвитку сучасного суспільного життя, проблеми людини, засад її буття та її можливостей. І хоча загалом із кожним окремо взятим філософським підходом до проблем сучасного життя можна в чомусь і не погодитися (бо є певні однобічності в їх інтерпретації життєвих питань), однак безсумнівним є факт активного творчого життя філософії XX ст., плідного діалогу різних течій і шкіл навколо болючих проблем сучасності епохи.
Наприкінці XX ст. певного поширення набув філософський постмодерн, який повстає проти будь-яких обмежень філософського інтелектуального експерименту. Проте, входження філософії у ХХІ ст. супроводжується також і певним поверненням до метафізики, абсолютів та до більш прямого втручання у болючі проблеми людського самовизначення.
Резюме.
1. Філософія ХХ ст. має своє власне обличчя, яке можна прояснити низкою її особливостей, таких, як її надзвичайна строкатість, переплетіння в ній різних напрямів та традицій, наближення до повсякденних реалій людського життя, переважна некласичність.
2. Потужними постали у ХХ ст. напрями сцієнтистського спрямування, тобто такі, які вбачали своє основне завдання у співпраці із наукою, в запровадженні таких методологічних принципів, які б значно підвищували ефективність та достовірність науки.
3. Напрями антропологічного спрямування постали у філософії ХХ ст. надзвичайно різноманітними і різноплановими; це пояснюється особливим місцем проблеми людини у мисленні ХХ ст.; тут впливовими були: а) екзистенціалізм, що намагався поставити в основу філософії внутрішнє відчуття людиною свого життя; б) філософська антропологія, яка вважала за необхідне досліджувати людину всебічно; в) персоналізм, який виводив на перший план в людині її здатність бути особистістю; г) фрейдизм та неофрейдизм, які переконливо засвідчили вагомий вплив несвідомого на свідомість та поведінку людини.
4. Значне ускладнення соціальних процесів викликало появу напрямів культурологічного та історіософського спрямувань, які часто перепліталися між собою; філософія ХХ ст. виробила цілу низку дуже важливих та авторитетних концепцій культури, історії людства, підвалин людського сприйняття та структурування дійсності.
5. Вагому місце належало у духовному житті ХХ ст. релігійній філософії, яка, певною мірою ніби отримавши "друге дихання", продовжувала розглядати людину у невід'ємних зв'язках із Богом, Абсолютом та наполягати на її особливому всекосмічному призначенні.
6. На зламі тисячоліть філософія постала змужнілою, досвідченою, здатною бути толерантною та різноманітною; хоча в ній набули певного розголосу новітні модернові течії, вона не втратила інтересу до абсолютів, ідеалів, вічних людських цінностей.
Питання для обговорення на семінарському занятті.
1. Загальні особливості філософії ХХ ст. та її основні напрями.
2. Напрями сцієнтистської філософії ХХ ст.: неопозитивізм, постпозитивізм, неокантіанство, "радикальна епістемологія".
3. Вихідні ідеї екзистенціалізму, філософської антропології, персоналізму та фрейдизму.
4. Культурологія та філософія історії у філософії ХХ ст.
5. Основні напрями релігійної філософії ХХ ст.
6. Провідні тенденції сучасного розвитку європейської філософії.
Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.
1. Місце філософії ХХ ст. у історії європейської філософії; особливості філософії ХХ ст.
2. Основні ідеї філософії неопозитивізму та їх значення для розвитку пізнання.
3. Неопозитивізм та постпозитивізм.
4. Вихідні ідеї основних представників філософії екзистенціалізму.
5. Персоналізм як напрямок філософії ХХ ст.
6. Вплив ідей філософської антропології на сучасне розуміння людини.
7. Вихідні ідеї фрейдизму та неофрейдизму, їх вплив на духовне життя ХХ ст.
8. Вихідні ідеї феноменології Е.Гуссерля.
9. Культурологія у філософії ХХ ст.: ідеї та представники.
10. Загальна оцінка ідей структуралізму.
11. Провідні напрями релігійної філософії ХХ ст.
12. Філософський постмодерн: вихідні ідеї та їх оцінка.
13. Філософія та соціальні процеси в сучасному українському суспільстві.
Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.
Завдання 1. Окресліть особливості та провідні тенденції розвитку філософії у XX ст.
Завдання 2. Назвіть основні напрями розвитку філософії XX ст. та коротко їх охарактеризуйте.
Завдання 3. Порівняйте ідеї неопозитивізму та постпозитивізму; виявіть у цих ідеях спільне та відмінне.
Завдання 4. Розкрийте зміст та значення ідей феноменології Е.Гуссерля.
Завдання 5. Охарактеризуйте провідні ідеї фрейдизму та неофрейдизму, дайте їм оцінку.
Завдання 6. Коротко окресліть та охарактеризуйте ідеї основних представників філософії екзистенціалізму.
Завдання 7. Окресліть значення ідей філософської антропології та персоналізму для людського самоусвідомлення людини ХХ ст.
Завдання 8. Охарактеризуйте основні напрями релігійної філософії XX ст.
Завдання 9. Що таке філософський постмодерн? Які тенденції розвитку філософії проявились у його ідеях?

Додаткова література з теми.
1. Філософія: Навч. посібник/ Бичко І.В. та ін.-Вид. 2-ге.- К., 1994.
2. Зарубіжна філософія XX століття: Читанка з історії філософії у 6 кн. -Кн.6.- К., 1993.
3. Головко Б.А. Філософська антропологія: Навч. посібник. - К., 1997.
4. Полани М. Личностное знание. На пути к посткритической философии.- М., 1985.
5. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. - Т.2. - К.: Основи, 1994.
6. Современная западная философия: Словарь.- М., 1991.
7. Татаркевич Вл. Історія філософії. - Т.3. - Львів, 1999.
8. Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге. - М., 1989.
9. Хосе Ортега- і-Гасет. Вибрані твори. -К., 1994.
10. Хюбшер А. Мыслители нашего времени: Справочник по философии Запада XX века.- М., 1994.
11. Філософський словник/За ред. В.І.Шинкарука. - Вид 2-ге. - К., 1986.



nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»