НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья


Іван Пелипишак

Проблема свободи у філософії екзистенціалізму

ВСТУП.
Щоб відповісти на питання "що таке свобода?", слід зробити багато уточнень., а саме: про що йде мова - про політичне становище чи про внутрішнє самовідчуття? Людина, закута в кайдани, вкрай обмежена у своїх правах і вчинках. Але її гордий дух, можливо, непохитний.... Іншому індивідові ніхто не робить перепон, він вільний розпоряджатися собою. Але, всупереч щасливим обставинам, він добровільно закабалює себе.

Свобода - одна з незаперечних загальнолюдських цінностей. Однак навіть найрадикальніші мислителі минулого, які виступали на захист цієї святині, нерідко виявляли нерішучість та половинчастість. Ні, вважали вони, свобода не абсолютна. Надайте індивідові право розпряджатися власним життям - і наступить вік хаосу. Адже в людині сильні інстинкти сваволі, егоїзму, руйнівництва. Свобода. Звісно, добре, але чудово, коли людина добровільно підпорядковується загальній волі, свідомо погамовує свої пориви. Людина прагне свободи ... Але чи так? Ніцше і К'єркегор звернули увагу на той факт, що багато людей просто не здатні на особистісний вчинок. Вони віддають перевагу керуватися складеними вже у суспільстві духовними стандартами. Небажання людини йти за свободою - безперечно, одне з вражаючих філософських відкриттів. Виявляється, свобода - доля не багатьох... І ось парадокс: в цьому добровільному закабаленні винна, щонайперше, сама мораль. Саме через неї, як писав Ніцше у "Генеалогії моралі", "... ніколи не буде досягнена можлива сама по собі міць і краса типу людини". Дати відповіді, пов'язані з проблемою свободи, намагалися майже всі філософи та філософські течії. Оригінальний розгляд проблеми свободи здійснив саме екзистенціалізм, чому й присвячено даний реферат.

1. Філософія екзистенціалізму та її виникнення
Поняття "екзистенціалізм" (від пізньолатинського exsistentia - "існування") означає "філософію існування", тобто течію у філософській думці, де центральною проблемою є існування людини у світі, де намагаються дати відповіді на важливі питання, котрі завжди хвилюють людей: "Для чого живе людина? У чому сенс її життя? Який вибір нею свого життєвого шляху?". Екзистенціалісти виходять з одиничного людського існування, котре характеризується комплексом негативних емоцій - турбота, страх, усвідомлення кінця свого буття тощо.

Постав екзистенціалізм в часі двома світовими війнами (1918 - 1939 рр.) і охопив велику частину Старого і Нового Світу. Це був час осмислення пережитих втрат і розчарувань, час передчувань нових, ще більш страшніших потрясінь, час кардинальних переоцінок попередніх ідеалів і формування нових. Якщо атмосфера початку ХХ ст. ще залишала місце для витончених почуттів, проникнутих "світлим сумом" (естетика декадансу), за котрими ховається надія на ліпше, то війна 1914-1918 рр. Показала людству реальність "кінця цивілізації". Наче з глибин первісної свідомості назовні вирвалися найтаємніші сторони людської натури: жорстокість, прагнення до панування, знищення. Були відкинуті християнські цінності, що культивувалися протягом тисячоліть. У Німеччині, Італії та Іспанії зароджувалися й стрімко йшли до влади фашистські режими, що опиралися на ниці і тваринні інстинкти людей. Самотність, індивідуалізм, втрата відчуття співпричетності до того, що відбувається, неприкаяність - ось головні риси менталітету тої епохи. Саме в цей час формується екзистенціалізм - одна з найірраціональніших і песимістичних філософських течій, в якій, наче у дзеркалі, відбилося загалне світовідчуття людей тої епохи.

Як духовна течія екзистенціалізм проіснував з 20-х до 80-х рр. ХХ ст. і був представлений чисельними вченнями та школами. Родоначальником екзистенціалізму вважаються Мартін Гайдеггер (Хайдеггер), Карл Ясперс, Жан Поль Сартр, Габріель Марсель, Альбер Камю. Найбільший вплив на екзистенціалізм зумовили праці його попередників - датського філософа С'єрена К'єркегора (Кьєркегарда) та німецького мислителя Фрідріхa Ніцше. Як і ці два філософи, екзистенціалісти часто використовували для викладення своїх ідей літературну форму (романи, есе, п'єси), хоча їм не була чужою й певна філософська методологія - так, всі вони тією чи іншою мірою опираються на феноменологію Е. Гуссерля.

Розрізняють саме "релігійний екзистенціалізм" (К. Ясперс, Г. Марсель, М. Бердяєв, Л. Шестов) та "атеїстичний екзистенціалізм" (М. Гайдеггер, Ж.П. Сартр, А. Камю).

Екзистенціалізм відштовхується від найбільш типових форм радикального розчарування в історії, котрі приводять до витлумачення суспільства ХХ ст. як переоду кризи цивілізації, кризи раціональності і кризи гуманності. Але екзистенціалізм не виступає в якості захисника і виправдовувача цієї кризи (як це роблять представники т.зв. течії "позитивного нігілізму" - фашизм та "консервативні революціонери" типу Е. Юнгера, Ю. Еволи, К. Гамсуна, Е. Паунда чи Вяч. Іванова). Навпаки, він протестує проти капітуляції особистості перед цією кризою. Екзистенціалісти вважають, що катастрофічні події новітньої історії виявили нестійкість, тендітність не тільки індивідуального, а й будь-якого людського буття. Індивідові, щоб вистояти в цьому світові, слід перш за все зрозуміти свій внутрішній світ, оцінити свої можливості та здібності. Центральним поняттям виявляється "екзистенція" - людське існування як нерозчленована цілісність об'єкта та суб'єкта. Осягаючи себе як екзистенцію, особистіть набуває свободу, котра є вибір самої себе, своєї сутності. Вибір свободи накладає на індивіда відповідальність за все, що відбувається у світі.

Переважаючим об'єктом філософського осмислення в екзистенціалізмі виступає буття індивідуальності, сенс, знання, цінності, що утворюють "життєвий світ" особистості. Життєвий світ - це не фрагмент предметного матеріального світу, а світ духовності, суб'єктивності. Одна з головних настанов екзистенціалізму - це протиставлення соціального та індивідуального буття, радикальна розірваність цих двох сфер людського буття, в той час як вищезгаданий антипод екзистенціалізму ("позитивний нігілізм") настоює на радикальній симфонії соціального та індивідуального у сакрального характеру Традиції, котра є "нігілізмом" саме стосовно до раціоцентричних настанов епохи Модерну (породженнями якого вважається "негативний нігілізм" - лібералізм та марксизм).

В екзистенціалізмі людина не визначається жодною сутністю - ні природою, ні суспільством, ні власною сутністю людини. Має тільки значення її власне існування. Основне установлення екзистенціалізму - існування передує сутності, тобто людина спершу існує, з'являється у світі, діє в ньому, а вже потім визначається як особистість. За екзистенціалізмом, людина - це тимчасова, кінцева істота, котра призначена для смерті. Уявлення про смерть як самоочевидну, абсолютну межу будь-яких людських починань займає в екзистенціалізмі таке ж місце, як і у релігії, хоча більшістьпредставників цієї філософії не пропонують людині жодної потойбічної перспективи.

Екзистенціалісти вважають, що людина не повинна втікати від усвідомлення своєї смертності, а тому високо цінувати все те, що нагадує індивідові про суєтність його практичних починань. Цей мотив яскраво виражений у екзистенціалістському вченні про "межові ситуації" - такі життєві обставини, в котрі постійно потрапляє людська особистість. І головна "межова ситуація" - це ситуація перед обличчям смерті, "Ніщо", "бути чи не бути" - у секулярній формі екзистенціалізму або перед світом трансцендентного - Бога - у релігійному різновиді екзистенціалізму. Межові ситуації ставлять людину перед необхідністю вибору. Людина постійно змушена обирати ту або іншу форму своєї поведінки, орієнтуватися на ті або інші цінності та ідали. Для релігійного екзистенціалізму головний момент - "за" чи "проти" Бога. "За" - означає шлях віри, любові, смирення. В результаті людину чекає нескінченне блаженство. "Проти" - означає зречення від Бога, що тягне за собою божественну кару. У секулярному різновиді екзистенціалізму головний момент вибору пов'язаний з формою самореалізації особистості. Це самореалізація визначається фактом випадковості людського буття, його "закинутістю в цей світ". Останнє означає, що людина ніким не створена і не задана. Вона з'являється у світі волею випадку, і їй нема на що опертися.

Витоки екзистенціалізму як особливого вчення проявляються у творчості С'єрена К'єркегора (1813-1855) - датського релігійного філософа. Він вперше протиставив гегелівській "системі" внутрішнє життя людини - "екзистенцію", котра непроникна для думок і завжди вислизає від її розуміння за допомогою абстракцій. Звідси робиться висновок про принципову недопустимість наукового методу у самопізнанні людини. Воно може здійснитися тільки внаслідок переходу до "самого себе" як унікальної істоти і відмови від предметного буття - "несправжнього існування" людини.

У роботах німецьких філософів Мартина Гайдеггера (1889-1976) і Карла Ясперса (1883-1969) екзистенціалізм остаточно оформився як філософське вчення.

У творі "Буття і час" М. Гайдеггер ставить питання про сенс буття, сутнісною характеристикою котрого є час. Основу людського існування складає його кінечність, часовість, тому розуміння часу є розумінням буття. Причину "несправжнього" розуміння буття Гайдеггер бачить у абсолютизації одного з моментів часу - теперішнього ("вульгарний час"). Теперішнє - це приреченість речі, а речі заступають, заслонюють людину від її екзистенції і сама вона стає річчю поряд з іншими. Зосередженість на майбутньому дає особистості дійсне існування, бо вона усвідомлює свою кінечність, спрямованість до смерті.

Сам К. Ясперс визначав свої філософські праці, серед котрих найбльш відомі - "Витоки історії та її ціль", "Духовна ситуація час", "Філософська віра" та інші, саме як "філософствування", підкреслюючи цим постійну принципову незавершеність пошуку істини, відкритість інтелектуальній діяльності. Вірі у релігійні та інші догмати філософ протиставляє "філософську віру" як слідування безкінечному розгортанню життя.

Наслідком розвитку філософських ідей К. Ясперса стала концепція "комунікації", зв'язку між людьми, "співвіднесеність екзистенцій". Він розвивав вчення про світову єдність людства, основою чого є т.зв. "вісьовий час" (800-200 рр. до н.е.). Саме в цей період одночасно і незалежно на Заході і на Сході виникла філософія як символ духовної єдності людства. Соціальне, моральне, інтелектуальне зло походить із забуття і порушення комунікативних зв'язків між людьми, народами і країнами.

Американський екзистенціаліст Е. Фромм (1900-1980) виявив і описав особливий феномен людської свідомості та поведінки - "втеча від свободи". Так називається його книга, видана у 1941 р., коли боротьбу на світовій арені розпочали три дуже протирічиві доктрини свободи - всенівелюючого західного лібералізму, тоталітарно-нігілістичного комунізму та облудно зрозумілого "націонал-консерватизму". Він відмітив тут, що, не дивлячись на багаточисельні поразки, свобода вцілому перемагала. Здавалося, історія вже підтвердила, що людина здатна керувати собою, сама приймати рішення, думати й відчувати так, як їй видається правильним. Але залишаєтьс відкритим філософське питання про те, чи дійсно прагнення до свободи органічно притаманне природі людини?

А. Камю (1913-1960) - яскравий публіцист і письменник, що відводив етичним проблемам центральне місце у своїй творчості. Згідно Камю, досвід людського існування, що завершується смертю, приводить мислячу особистість до відкриття "абсурду" свого існування ("кінечна правда"). Однак ця істина повинна пробуджувати в душі мужню гідність і прагнення продовжувати жити всупереч вселенському "хаосові". Необхідність і постулати моралі обгрунтовуються в концепції обов'язку, базованого на заповідях християнського милосердя.

Щонайперше значення має категорія свободи й для француза Габріеля Марселя (1889-1973). Свобода, на його погляд, не належить до поняття "мати" (avoir; to have), а бути свобідним - означає щонайперше "бути" (etre; to be). Для Марселя свобода є примирюючим началом людини: бути свобідним - означає бути самим собою ("паном своєї долі"). У тих випадках, коли людина не свобідна, заявляє Марсель, вона не є сама собою, а діє автоматично, мов річ; вона чужа своєму справжньому Я, відчуджена від нього. "Єдиний спосіб належати самому собі - це не ототожнювати себе із замкненою системою детермінованих інтересів... але ствердити самого себе як творчу можливість, як мислячу та свобідну істоту".

2. Проблема свободи у філософії Ж. П. Сартра
Жан-Поль Сартр (1905-1980 рр.) - французький філософ, один з чільних репрезентантів екзистенціалізму, письменник, драматург та есеїст. Він також був громадським діячем, участником французького Руху пору під час другої світової війни, а у післявоєнні роки - відбув еволюцію від чисельних демократичних рухів та організацій до ентузіастичного прийняття традиціоналістської революції в Ірані та очолення у Франції руху в підтримку визнання уряду аятолли Хомейні. Сартр з симпатією ставився до соціалістичного руху, виступав як прихильник миру на Віденському конгресі народів на захист миру в 1952 році, в 1953 році був обраний членом Всесвітньої Ради Миру.

Також Сарт був засновником та директором журналу "Les Temps Modernes" (1945). Освіту він отримав у ліцеях Ла-Рошелі, закінчив Вищу Нормальну Школу в Парижі, стажувався у Французькому інституті в Берліні (1934). Не без впливу свого родича, відомого філософа-етика та медика Альберта Швейцера він брав за фах філософію і викладав її у різних ліцеях Франції (1929 - 1944 рр.), а згодом повністю присвятив себе літературній праці. Популярність Сартру приніс роман "Нудота" (1938 р.) та збірник оповідань "Стіна". Основна філософська праця - "Буття та ніщо".

Світогляд Сартра сформувався у світі споживацтва та гедонізму, світі нівелювання всіх традиційних цінностей. Першим актом філософа стало заперечення абсурду цього хаотичного світу, котрий без цілі, без порядку. Відсторонитися від світу, відкинути його - це і є у людині специвічно людське - свобода. Усвідомлення - це саме те, що не погрузло "у собі", це протилежність "в собі", "дира у бутті", відсутність, ніщо. Саме усвідомлення свободи людини є в той же час усвідомлення самотності людства та його відповідальності: ніщо у бутті не забезпечує і не гарантує цінності та можливості успіху дії. Існування - це саме досвід суб'єктивності та трансцендентності, свободи та відповідальності, котрий переживається. Відтворюючи формулу Достоєвського "Якщо Бога нема, то все дозволено",Сартрдодає: "е відправний пункт кзистенціалізму". Це спосіб сприйняття світу, що підкріплений у Сартра вивченням К'єркегора, Хайдеггера і Гуссерля, знайшов своє вираження перш за все у його психологічних етюдах і романах. Він вивчає щонайперше уяву, в котрій відкривається сутнісний акт свідомості: суть його в тому, щоб відсторонитися від даного світу "у собі" і виявитися у присутності того, що існує. "Акт уяви - магічний акт: це чародійство, що змушує з'явитися річ, котра бажана".

Вихідним пунктом онтологічних міркувань Сартра є переконання в існуванні відмінного від людини і не зведеного до його думки "світу речей", з котрим, проте, людина настільки нерозривно пов'язана, що саму цю ситуацію звязку людини зі світом речей слід визначити поняттям "буття-у-світі". Що стосується свідомості, то її Сартр визначає як "буття-для-себе". Свідомість спонтанна, активна, а світ речей інертний. Світ речей можна визначити саме як "буття-в-собі". Згідно з Сартром, жодна характеристика "для-себе" не може бути характеристикою "в-собі". За цією логікою, якщо свідомість мінлива та активна, то речі, що є об'єктами свідомості ("феноменами"), повинні бути інертні та нерухомі; якщо свідомість внутрішньо протирічива, то речі повинні бути чистою позитивністю, абсолютною тотожністю з собою. Про світ речей можна сказати саме так - "буття є". Буття є в собі. Буття є те, що воно є. Сказати щось про розвиток світу, про мінливі стани ми не можемо. Ми вловлюємо тільки справжню, застиглу мить.

На запитання про те, чи створене буття феноменів і буття свідомості Богом, Сартр дає заперечуючу відповідь. Гіпотеза божественного творіння заперечується як "забобон креаціонізму", що надає, на думку марксистів, екзистенціалізму Сартра атеїстичний характер. Але при такій оцінці вульгарно і однобічно означається його концепція, адже на відміну від "креаціонізму" визнаючою Бога є й "еманаційна", за якою саме світ феноменів та буття свідомості є лише різними ієрархічними рівнями процесу еманації ("витоку") божественного (грецьке "теос"-"божественне"), і саме її визначав Сартр як "а-теїстичну" (тобто близьку до гностицизму та Каббали), а не "атеїстичну", і залишав питання про існування Бога як Особистості відкритим. Сартр проголошує, що його екзистенціалізм корінним чином відмінний від різних форм атеїзму з їх намаганням довести, що Бога не існує, а навпаки, він проголошує, що якби Бог і існував, то нічого не змінилося б, бо еманаційні частки -"іскри" божественного виявляються у полоні ситуації "тут-буття" (світ феноменів), яка сама по собі є тотожністю з чистою об'єктивністю.

Філософська концепція Сартра розвивається на основі абсолютного (гностичної генези) протиставлення і взаємовиключення понять: "об'єктивність" і "суб'єктивність", "необхідність" і "свобода". Джерело цих протиріч Сартр вбачає не у конкретному змісті сил соціального буття, а у всезагальних формах цього буття (речові властивості предметів, колективні та узагальнені форми буття і свідомості людей, індустріалізація, технічне оснащення сучасного життя тощо). Свобода індивіда, за Сартром, як носія зтурбованої суб'єктивності, вкинутої насильно і свавільно у ситуацію "тут-буття" (об'єктивності), може бути тільки "розтисканням буття", утворення в ньому "тріщини", "дири", ніщо (пізніші постмодерністи типу Ж.Ф. Ліотара, навпаки, визначають "свободу" як "бганку, складку на тканині буття", нездатну, в дійсності, пошкодити буття як таке, але, тим самим, здатну надати йому "красу", "модність", щось). Індивіда сучасного суспільства Сартр розуміє як відчуджену істоту, виводячи цей конкретний стан у метафізичний статус людського існування взагалі. Всезагальне значення "космічного жаху", якого зазнає індивід у ситуації влади об'єктивності, Ніщо, набуває у Сартра відчуджених форм людського існування, в котрих індивідуальність стандартизована і віддалена від історичної самостійності, підпорядкована масовим, колективним формам побуту, організацій, держави, стихійним економічним силам, прив'язана до них також і своєю рабською свідомістю, де місце самостійного критичного мислення займають суспільно примусові стандарти та ілюзії, вимоги суспільної думки і де навіть об'єктивний розум науки є відокремленою від людини і ворожою йому силою. Відчуджена від самої себе людина, яка приречена на несправжнє існування, перебуває і в негармонійності і з речами природи - вони глухі до неї, давлять на неї своєю в'язкою і солідно-нерухомоюприсутністю, і серед них може себе відчувати благополучно облаштованим тільки суспільство "негідників", а людина ж відчуває "нудоту". Впротивагу будь-яким взагалі "об'єктивним" і опосередкованим речами стосункам, що породжують індивідуальні виробничі сили, Сартр стверджує особливі, безпосередні, природні та цілісні людські взаємостосунки, від реалізації котрих залежить справжній зміст людяності.

У міфологізуючому утопічному мисленні Сартра все ж на перше місце виходить неприйняття дійсності сучасного світу та його культури, і ця позиція займає чільне місце серед сучасного соціального критицизму. Жити в цьому суспільстві, за Сартром, як живе в ньому "задоволена собою свідомість", можна, але тільки відмовившись від себе, від особистої справжності, від "рішень" та "вибору", переклавши останнє на чиюсь анонімну відповідальність - на державу, націю, расу, сім'ю, інших людей. Але і ця відмова - відповідальний акт особистості, бо людина володіє свободою волі.
Людина оголошується Сартром носієм абсолютної свободи. Однак ця тза супроводжується настільки різними "уточненнями", спрямованими проти анархії, що наслідком міркувань Сартра стає не свобода, а відповідальність і вина. Він формулює "парадокс свободи": свобода наявна лишень у ситуації, а ситуація існує тільки через свободу. Людська реальність скрізь зустрічає супротив та перепони, котрі вона сама створила.

Свобідний вибір - доля кожної людини. Людина, за Сартром, приречена на свободу. Вона обирає неминуче навіть тоді, коли не хоче обирати. У поведінковому та мральному виборі, за Сартром, бере участь не чітка рефлексивна свідомість людини, а певні дорефлексивні пласти її внутрішнього світу (т.зв. "до-рефлексивне cogito"; від Декартівського cogito ergo sum - "мислю, отже існую). Людина обирає не розумом, а цілісністю свого "я", і вибір її реалізується у вчинкові. У роботі "Екзистенціалізм - це гуманізм" Сартр наводить приклад певної молодої людини, котра не знає, чи йти їй захищати вітчизну від окупантів, чи залишитися з матір'ю, для котрої він - єдина опора. Він вагається між цінностями прямого служіння близькій людині та ратною працею для загальної справи, про котру невідомо, чи принесе ця праця користь. Сартр підкреслює, що жодна мораль не може дати тут відповіді. Те ж християнство закликає нас любити ближнього, але хто в даному випадку "ближній" - воїни, що борються за визволення вітчизни, чи матір? Звичайно, молода людина може звернутися до будь-кого за порадою. Наприклад, до священника. Але відповідь він отримає в залежності від того, до якого священника він прийде.: прихильника Руху Опору, чи представника т.зв. "консервативної революції" (колаборанта). Отже, практично, обираючи порадника, вибір молода людина все одно робить сама.

Поки ми не здійснемо вчинок, ми не знаємо того, які ми є насправді. Тільки поведінка говорить людині про її дійсні якості. Навіть почуття, на які прагне зіслатися людина під час вибору, є породженням вчинку, котрий ми здійснюємо. В цьому сенсі Сартр ігнорує проблему мотивів, внутрішнього стану душі. Він вважає його несуттєвим, розділяючи прагматичне уявлення про мораль, у відповідності з яким ми виносимо судження про людину за наслідками її вчинків, а не за її задумами.

Людина цілком свобідна обирати, але за свій вибір вона відповідає повністю. Звісно, вона відповідає за нього не перед суспільством, не перед вищими силами, котрих нема, а тільки перед самою собою. Вона повинна знати, що особисто розплатиться за будь-який свій вчинок. Найниціші люди - це ті, хто вважає, що до тієї чи іншої поведінки їх примусили. Їх Сартр зневажає.

Здатність людтини творити саму себе і світ інших людей, обирати браз майбутнього світу є наслідком фундаментальної характеристики людського існування - його свободи. Людина - це свобода. Екзистенціалісти підкреслюють, що людина свобідна цілком незалежно від реальних можливостей здійснення її цілей. Свобода людини зберігається за будь-яких обставин і виражається у можливості обирати, робити вибір. Мова йде не про вибір можливостей для дії, а у виявісвого ставлення до даної ситуації. Таким чином, свобода в екзистенціалізмі - це щонайперше свобода свідомості, свобода вибору духовно-моральної позиції індивіда.

Сартру вдається довести відсутність фатальної напередвизначеності любдської дії, здібність людини боротися з перепонами і своїми вчинками долати їх. Можна погодитися із Сартром, коли він говорить, що від вільного вирішення людини залежить, чи буде вона підкорятися заборонам, встановленими окупантами в Парижі, чи стане діяти всупереч ним. Однак смертельна небезпека, що пов'язана з останнім рішенням, свідчить, що свобода не сама визначає перепони для своєї дії, а зустрічає їх як об'єктивно дані. Врахування подібних факторів заперечує тезу про абсолютну свободу людини.

Певним чином це усвідомлюється і самим Сартром, що знаходить відображення в новому "уточненні", а фактично обмеженні поняття свободи: "Формула "бути свобідним" не означає "досягати того, чого хотіли", але визначає "визначатися до хотіння (обирати) самому". Іншими словами, успіх зовсім неважливий для свободи". У світлі даного реальна цілепокладаюча діяльність людини передбачає три значення свободи:

1) вона означає здібність самостійно обирати цілі дії;
2) діяти заради досягнення цілей;
3) досягати поставлених цілей;
4) виявлення своєї волі.

Ігнорування хоча б одного з назвагних аспектів веде до серйозного обмеження або навіть заперечення свободи. Внесене Сартром "уточнення" поняття свободи, що зводить її до автономії вибору, обмежує її рамцями свідомості, зміною дійсності тільки у своїх думках. Така свобода не вносить жодних змін в оточуючий світ і не є дійсним перевершенням ситуації. Але тільки таке ототожнення свободи з автономією вибору дозволило Сартру стверджувати, що людина завжди свобідна, що з погляду свободи для неї нема жодної різниці між діаметрально протилежними ситуаціями, наприклад: залишитися стійким або зрадити друга та переконання. Сартр заявляв, що навіть у тюрмі людина не втрачає свободи, що навіть тортури не позбавляють нас свободи.

Індивіда сучасного суспільства Сартр розуміє як відчуджену істоту, виводячи цей конкретний стан у метафізичний статус людського існування взагалі. Всезагальне значення цього космічного жаху набувають у Сартра відчуджені форми людського існування, в котрих індивідуальність стандартизована і відчуджена від історичної самостійності, підпорядкована масовим, колективним фрмам побуту, організацій, держави, стихійним економічним силам, прив'язяна до них також і своєю рабською свідомістю, де місце самостійного критичного мислення займають суспільно примусові стандарти та ілюзії, вимоги громадської думки і де навіть об'єктивний розум науки видається відокремленою від людини і ворожою їй силою. Відчуджена від себе людина, приречена на недійсне існування, не в гармонії і з іншими речами природи - вони глухі до неї, давлять на неї своєю солідно-нерухомою присутністю, і серед них може себе відчувати благополучно облаштованим тільки суспільство "негідників", людина ж відчуває "нудоту". Впротивагу будь-яким взагалі "об'єктивним" та опосередкованим речами відносинам, що породжує індивідуальні виробничі сили, Сартр стверджує особливі, безпосередні, натуральні і цілісні людські відносини, від реалізації котрих залежить справжній зміст людяності.
Концепція свободи волі розгортається у Сартра в теорії "проекту", за котрим індивід не заданий самому собі, а проектує, "збирає" себе в якості такого. Тому боягуз, наприклад, відповідальний за своє боягузство, і "для людини нема алібі". Екзистенціалізм Сартра прагне змусити людину усвідомити, що вона повністю у відповідальності за саму себе, своє існування і оточуюче, бо, не будучи чимось заданим, людство постійно вибудовує себе посередністю своєї активної суб'єктивності. Людина завжди "спереді, ззаді себе, ніколи - сама". Звідси той вислів, котрий Сартр дає загальному принципові екзистенціалізму: "... існування (екзистенція) передує сутності (ессенції)" За суттю це означає, що всезагальні, суспільно-значимі (культурні) об'єктивації, котрі виступають як "сутності", "природа людини", "всезагальні ідеали", "цінності" і так далі, є лишень відкладеннями, застиглими моментами діяльності, взяті у вигляді внутрішньоіндивідуального стану, суб'єктивно. У більш пізнішій роботі "Критика діалектичного розуму" Сартр формулює цей принцип як принцип "незведенності буття до знання". Але екзистенціалізм Сартра не знаходить іншої основи, з котрої людина могла б розвинути себе в якості дійсно самостійного суб'єкта, крім абсолютної свободи і внутрішньої єдності "проектуючого я". У цьому своєму можливому розвиткові особистість самотня і позбавлена опор. Місце активної суб'тивності у світі, її онтологічну основу Сартр позначає як "ніщо". На думку Сартра, "... людина, без будь-якої опори і допомоги, засуджена у кожний момент винаходити людину" і тим самим "людина засуджена на свободу". Але тоді основою справжності (аутентичності) можуть бути тільки ірраціональні сили людського підпілля, підказки підсвідомого, інтуїції, душевні пориви і раціонально не осмислені рішення, що неминуче зводять до песимізму або до агресивної сваволі індивіда: "... Історія будь-якого життя є історією поразки". Постає мотив абсурдності існування: "... Абсурдно, що ми народжуємося, і абсурдно, що ми вмираємо". Дюдина. За Сартром, - даремна пристрасть.

Світ, за Сартром, - це "універсальне не те", повна відсутність чого-небудь, відповідаючого людським очікуванням, образам, поняттям. Бути реальним - означає виявлятися чужим свідомості, зовсім випадковим, абсурдним. Свідомість, через те, що вона прагне мислити мир, від початку і кінця ілюзорне. Між світом і свідомістю людини неподолана прірва.
Свідомість - живе протиріччя, перелив, "декомпресія буття", порожнеча. Але це порожнеча, яка заповнена барвами і сенсами. Спосіб існування свідомості - "неантизація" (від франц. neant "ніщо"), тобто заперечення будь-якої визначенності ззовні, будь-якої детермінації, виходить, що у людини нема стійкого ядра, але є жадоба повноти існування.

Людина вільна сама творити свою сутність, тому що, як ми вже підмітили, відпочатково дана собі тільки як існування. Вона не завершена, як річ є завершеною, і сама робить з себе те, чим є: честного чи негідника, боягуза чи героя. У своєму внутрішньому світі, вважає Сартр, ми не залежимо ні від суспільства, ні від інших людей, ні від моральних і релігійних настанов, ні навіть від власного минулого. Ця незалежність - результат здатності свідомості все заперечувати і звільнятися від будь-якого зовнішнього впливу.

Свідомість екстатична, вона прагне за межі будь-якого наявного стану. Кожний акт вибору відбувається "в порожнечі", з нуля, мов би на нас не впливали ні отримане виховання, ні ціннісні установки, ні гніт обставин, ні біль, ні погрози. Неантизації піддається і будь-який зовнішній, і будь-який внутрішній результат. Минуле мертве, воно не визначає теперішнього, котре завжди - вибір.

Свобода не є якесь буття, вона є буття людини, тобто його ніщо буття. Якщо б ми розуміли спочатку людину як повноту, було б абсурдно шукати в ній потім психічні моменти або області, де вона була б свобідна. Людина не може бути то вільним, то рабом - вона або повністю і завжди свобідна або її нема.

У будь-якій ситуації людина може сказати "ні". Ці слова мали особливе звучання у Франції сорокових років, бо були написані під час фашистської окупації, а Сартр був активним учасником Руху Опору.

Романи Сартра переводять людський досвід у площину моралі або політики. Наприклад, у "Нудоті" Сартр показує, що світ не має сенсу, "Я" не має цілі. Через акт свідомості і вибору "Я" надає світові значення та цінніть. Докторська дисертація Сартра "Буття й ніщо" - викладення у філософській формі пережитого досвіду. Відправляючись від основної ідеї екзистенціалізму - існування передує сутності, - сартр намагається уникнути одночасно і матеріалізму, і ідеалізму. Ідеалізму тому, що він постає перед ним тільки в гегелівській інтерпретації: "Дійсність вимірюється свідомістю" і тому, що, йдучи за Гуссерлем, він стверджує, що свідомість є завжди свідомість чого-небудь (якої-небудь речі). Матеріалізму - тому, що, на його думку, буття не породжує свідомість, "для себе" не може бути породження "в собі".

Насправді ж концепція Сартра є еклектичною: він дає в якості відправного пункту якесь "в собі", про котре ми нічого не знаємо, крім того, що воно "націлене" свідомістю і є його основою. Але якщо свідомість є ціль, то як вона могла народитися, бо "в собі", за вихідним значенням, нічого не відбувається.

Це протиріччя Сартр ніколи не міг подолати, хоча не залищав спроби це зробити. Причина цього в тому, що його відправна точка глибоко індивідуалістична. Сартр залишається бранцем екзистенціалістичної, суб'єктивістської налаштованості. З причини вихідних постулатів Сартр не може вийти за рамці позитивізму, агностиуцизму і суб'єктивності. Навіть у своїй останній філософській праці "Критика діалектичного розуму" він протиставляє "позитивістський розум", котрий повинен задовільнятися межами природних наук, "розуму діалектичному", єдино гідному називатися розумом, бо він дозволяє розуміти, а не тільки передбачати, але котрий застосовуваний тільки для наук про людину.


3. ПРОБЛЕМА СВОБОДИ У ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ БЕРДЯЄВА
Російський екзистенціаліст микола Бердяєв (1874-1948) народився у Києві, закінчив Київський університет, відбув світоглядну евлюцію від "легального марксизму" до містико-православного екзистенціалізму. Був один з найяскравіших представників т.зв. "руху нової релігійної свідомості" в Росії на початку ХХ ст., належав до кола релігійно-філософських товарист Москви та Петербургу та редакції журналу "Путь", був одним з авторів маніфестів російських лібералів "Проблеми ідеалізму", "Віхи", "З глибини". В 1922 р. разом з групою культурних діячів був висланий з радянської Росії в Німеччину. В Парижі з 1925 р. Бердяєв був видавцем і редактором журналу "Путь" аж до його закриття націонал-консервативним урядом маршала Петена в 1940 р. М. Бердяєв знайомиться з багатьма відомими французькими інтелектуалами-екзистенціалістами (Ж. Марітен, Г. Марсель, Е. Муньє, А. Жід, Р. Роллан, А. Мальро). Перший номер журналу "Esprit"відкрився статтею М. Бердяєва, його праці "Про призначення людини", "Я і світ об'єктів", "Дух і реальність", "Про рабство і свободу людини", "Начерк есхатологічної метафізики" перекладаються на ряд європейських мов. В 19444-1945 рр. Він пише "Екзистенціальну діалектику божественного та людського". За заслуги на ниві філософії він отримує звання професора Університету Кембріджа. Його шанувальники так визначали його світогляд: "... Це персоналістське, якщо хочете, - екзистенціально-філософське мислення, щоправда, в дусі такого екзистенціалізму, на котрий падає тінь апокаліптичних сил" (А. Хюбшер). Ця тінь відкидається християнством бердяєва, його есхатологізмом. Християнством, сплавленим з мотивами екзистенціалізму та персоналізму.

Головна ідея Бердяєва - свобода. Чому людина - за своєю природою свобідна та творча істота - так неуміло користується цими дарами Всевишнього, чому в історії здійснюється зовсім не те, що задумувалося людиною; чому знання і уміння людини вона обертає на зло собі, на пригнічення собі подібних; чому самотній талант, трагічна доля генія і торжествує посередність; чому людина народжена бути свобідною, а між тим вона завжди і скрізь у путах - міг би запитати філософ. Будь-яку проблему він розглядає через призму своїх уявлень про свободу, і тільки потім включає її у склад свого філософуваня. "своєрідність мого філософського типу щонайперше в тому, що я поклав у основу філософії не буття, а свободу", - писав він.

Філософ переконаний у самоочевидності свободи людини. Те, що людина усвідомлює світ і тим самим вивищується над світом, говорить про свободу від світу. Свобода для Бердяєва - це свобода духа людини, її свідомості і самосвідомості. У неї свобода виступає не як форма дії, а швидше як свобода волі. Він вважає неможливим поясниьти її причинно, з відсутності свободи. В ній можна лише "відпочатково перебувати".

Від ідеалізму Бердяєв іде до містики і релігії, говорить про свободу "... першопочаткову, безосновну ... безодню, абсолютну, ірраціональну, не співмірну з жодними нашими категоріями". Він стверджує свободу як відпочаткове джерело, в котрому здійснюється Богонародження і з котрого Бог створює світ і людину. Свобода - це щось існуюче до буття і тому жодним чином не може бути охарактеризоване раціональним поняттям. Її можна прийняти лише як факт містичного досвіду. Все потенційно міститься у цій безосновній основі буття, котру Бердяєв називає Urgrund, запозичуючи її уявлення у німецького містика Якова Бьоме.

Свої міркування М. Бердяєв втілив у філософсько-публіцистичній інтерпретації "Легенди про Великого Інквізитора" Ф. Достоєвського. В ній закладуються основи філософії свободи Бердяєва як вчення про людину в історії. У легенді він бачить глибинні пророцтва про долю людини. Бердяєв виокремлює у ній один головний сюжет - про важкості свободи ("трудности свободы"). Свобода, передбачаюча вибір, - це крок у невідомість, вагітну небезпекою і навіть загибеллю, не потрібна людині, вона обтяжує її життя. Людина настільки слабка, що готова змінити свободу на спокійне щастя безвідповідальності. Вона сама шукає того, хто б за неї зробив вибір, визначив би її долю. Вона прийме науку, котра вчить її підпорядкуванню необхідності. Великий Інквізитор з легенди Достоєвського в ім'я любові до слабких людей відбирає у них свободу, даючи взамін спокійне безвідповідальне життя. У його підданців посмішки променисті, совість спокійна, дружба щира, а сльози непритворні. Але вони живуть у дитячому невіданні про свободу. Вони - раби, які не підозрюють про своє рабство.Заради їх "дитячого спокою" Великий Інквізитор обіцяє спалити на вогнищі Сина Божого - носія істини про свободу. Великий Інквізитор стає для Бердяєва символом всезагальної несвободи.

Однак вибір як свобода не може бути детермінований нічим, що стояло б поза або над людиною. "Свобода є моя незалежність і визначальність моєї особистості зсередини і свобода є моя творча сила, не вибір між поставленими переді мною добром і злом, а моє творення добра і зла" ("Самопізнання"). Така свобода - тільки моя свобода, і навіть Бог не владний над нею. І тоді намічене протиріччя між вимогою абсолютної свободи для особистості і релігійним вченням про Бога як Абсолют філософ вирішує винаходженням Ungrund, добуттєвої свободи, над котрою невладний навіть Творець. Ця думка Бердяєва дуже важлива. Нею займаються теодицея - проблема виправдання Бога-Творця і Промислителя перед ликом бід і страждань у створеному ним світі. Бердяєв ставить питання інакше: життя без страждань, те, котре влаштував би Господь, - це життя в послусі, у нелюдському існуванні. Людина не може називатися людиною, якщо вона не дана сама собі. Справжнє людське життя - в непередбачуваності (можливо, трагічній) власного вирішення.

Людина виступає носієм добуттєвої і, отже, абсолютної свободи. Як така, вона нічому не підпорядкована, ні від чого не залежить, бо нема нічого рівносильного Ungrund. Цим Бердяєв стверджує безумовну першість людини над буттям у всіх мислимих стосунках - онтологічному, пізнавальному, ціннісному. Все перестає бути об'єктами, все отримує своє існування від людини - носія ірраціонального начала добуттєвої свободи. Справжнє буття (екзистнція), за Бердяєвим, первинне стосовно до нашого грубоматеріального природного та соціального світу. Названий філософом "об'єктивізацією", "об'єктивним світом", він є буквально ніщо інше, як матеріалізація екзистенції, перетворення її у об'єкт. Наш світ є об'єктивація нашої духовності. Який наш дух - такий наш світ. Об'єктивація - це несправжній ("неподлинный") стан справжнього буття, яке втратило свободу, характеристики об'єктивації наступні: відчудження суб'єкта від об'єкта, нищення неповторно індивідуального, особистого - загальним, безособово-універсальним; панування необхідності детермінації ззовні, пригнічення свободи; пристосувальництво до середньої людини, знищення оригінальності. Все наше життя завжди несе відбиток несвободи. Вона відкривається людині її стражданнями. Страждання, проте, показують, що людина жива, її дух пригнічений, але не знищений. "Я страждаю - значить, я існую" - перефразував Бердяєв Декарта.
Отже, людина в своєму падінні у несвободу потягнула за собою і тварний світ. Зацарювала несвобода. Але Бог не залишив воє улюблене творіння. У "безодню свободи, що переродилося у зло", він сходить Христом, проявляє себе не силою, а жертовною любов'ю. Христос являє людям приклад свободи визнати Бога, не дивлячись на жодні земні муки та страждання. Ось друга свобода Бердяєва - "свобода для", свобода знат вище добро і йти до нього. Але подвиг Христа - це приклад не тільки ззовні даний людині. Така подія відбулася із самою людиною. Христос не тільки Бог, але ще й людина, "абсолютна людина, духовна людина, відпочаткова людина". Розкрилася божественність у людині і людське в Богові. Тепер людина сильніша за всі сили цього світу. Навіть саме гріхопадіння Бердяєв розглядає як "знак могутності людини". Гріх і був проявленням цієї могутності. Так трагічно людина проявила свою творчу, рівну Богові, природу. Тепер у Христі вона набула потрібний напрямок. Друга свобода - це свідома внутрішня свобода прийняти вищі цінності і жити ними.

Бердяєвська містерія свободи нараховує, тже, три акти. Головною подією першого було гріхопадіння ("свобода-від" Бога, тобто свавілля) і утворення світу об'єктивації. Його головним діючим персонажем була перша свобода, Ungrund, добуттєва основа буття. У другому акті такою подією стало явлення Христа, яке перетворило свавілля у свободу прийняти Бога ("свобода-для"), не дивлячись на те, що Бог залишив світ. Це - друга свобода. Можна говорити й про третю свободу, хоча вона й не названа була філософом, але присутня на сторінках його творів. Непередбаченість Ungrund як основи індивідуальної дії знімається прикладом Христа у братському спілкуванні з іншими людьми, натхненними прикладом Христової любові. В падшому світі виникає галузь "безпосереднього стосунку людини до людини через Бога, як внутрішнього начала життя". Ціль світотворення полягає у синтезі першої та другої свободи, що досягається спільною дією Бога і людини. Третя свобода - це свобода суспільної дії на началах абсолютних, тобто релігійних, цінностей, сприйнятих його учасниками глибоко особисто. Це буде реалізацією творчо активного християнства, що й змінить ("преобразит") світ. Такий ідеал Бердяєв позначає давнім терміном релігійної думки "соборність" (латинське "коммунітарність"), пояснюючи європейським читачам, що під цим поняттям розуміє "персоналістський соціалізм", "трудове суспільство з професійними представництвами, суспільство цехове, корпоративне і синдикалістське" ("На захист християнської свободи", 1934), кероване принципом максимуму свободи особистості. Але, крім того, Бердяєв настійно наголошував, що "... вся глибина проблеми не в досягненні такої організації суспільства і держави, при корій суспільство і держава надавали б свободу людській особистості, а у ствердженні свободи людської особистості від необмежуючої влади суспільства і держави" ("Доля людини в сучасному світі", 1934 р.).


ВИСНОВКИ.
Не зважаючи на гіпертрофування духовного начала в людині, і зведення її більш до ірраціонального, екзистеніалізм вніс значний вклад у розвиток філософських підходів до людини як особистості, до виявлення її сутності.
Екзистенціалізм також вніс вклад у побудову цілісного філософського образу людини.

Філософія екзистенціалізму позначила ту "прикордонну ситуацію", в котрій зараз перебуває людина і людство. Своїми напрацьованими принципами вона вказала на необхідність перегляду ціннісних орієнтирів, котрими керується людина.
За своєю суттю через призму проблеми свободи екзистенціалізм розкриває себе щонайперше як антипод "квієтизмові" - позиції людей, котрі говорять: інші можуть зробити те, що не можу зробити я. Екзистенціалізм, навпаки, наголошує, що реальність - в дії. Він йде навіть далі і проголошує, що людина є ніщо інше, як проект самої себе. Людина існує настільки, наскільки себе здійснює ("о-существляет"), а мрії, очікування та сподівання дозволяють визначити людину тільки як брехливий сон, як даремні надії, тобто визначити її негативно, а не позитивно.

У своїй концепції свободи екзистенціалісти надають перше значення пняттю "вибір". Існувати для них - означає свобідно обирати свою сутність (ессенцію), ставати собою, здійматися до рівня особистості. Життя людини є постійна трансцендентність, тобто сягати поверх того, що є, і це досягається свобідним вибором. Саме свобідний вибір своєї долі, свого майбутнього, кожного окремого вчинку і створює особистість. Для людської реальності, як вважають екзистенціалісти, бути - означає обирати себе.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Гароди Р. Свобода // Философская энциклопедия / Гл.ред Ф.В. Константинов. - М.: Сов. Энциклопедия, 1967. -Т.4. - С.562-563.
2. Долгов К.М. От Киркегора до Камю: Философия. Эстетика. Культура. - М.: Искусство, 1991. - 398 с.
3. Ермичев А.А. Три свободы Николая Бердяева. - М.: Знание, 1990. - 64 с.
4. Луцький Л. Екзистенція як стиль існування // Політика і культура. - К., 2001. - №27. - С.59.
5. Метельова Т. Ейдос проти екзистенції // Сучасність. - 1999. - №111. - С.95-109.
6. Можейко М.А. Свобода // Всемирная энциклопедия: Философия / Гл.науч.ред. и сост. А.А. Грицанов. - М.: АСТ; Мн.: Харвест, Совр. Литератор, 2001. - С.904-905.
7. Можейко М.А. Свобода // Постмодернизм: Энциклопедия / Сост. И науч. Ред. А.А. грицанов, М.А. Можейко. - М.: Интерпресссервис; Книжный Дом. 2001. - С.701-702.
8. Ніколаєнко О. Від раціоналізму через реалізм до ірраціоналізму (Аналіз вихідних принципів онтологічної концепції Жана Поля Сартра) // Філософські обрії. - 1999. - №1-2. - С.19-28.
9. О свободе человеческой воли (А. Шопенгауэр. Е. И Н. Рерихи). - М.: Знание, 1991. - 64 с.
10. Рыкунов В.М. Свет и тень философии Сартра // Вестник Моск.ун-та. Сер.7. Философия. - 1990. - №6. - С.45-54.
11. Сартр Ж.П. Буття і Ніщо // Філософська і соціологічна думка. - К., 1995. - №9-10. - С.112-135.
12. Сартр Ж.П. Экзистенциализм - это гуманизм // Сумерки богов. - М.: Политиздат, 1989. - С.319-345.
13. Современная западная философия: Словарь / Сост. В.С. Малахов, В.П. Филатов. - М.: Политиздат, 1991. - 414 с.
14. Современный экзистнциализм: Критические очерки / Л.Н. Митрохин, А.Г. Мысливченко, Т.И. Ойзерман. - М.: Мысль, 1966. - 567 с.
15. Тузова Т.М. Экзистенциализм // Всемирная энциклопедия: Философия / Гл.науч.ред. и сост. А.А. Грицанов. - М.: АСТ; Мн.: Харвест, Совр. Литератор, 2001. - С.904-905.
16. Финкельстайн С. Экзистенциализм и проблема отчуждения в американской литературе / Пер. с англ. Предисл. А. Аникста. - М.: Прогресс, 1967. - 319 с.
17. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії: Проблема людини. - К.: Наук. Думка, 2000. - С.222-240.
18. Янарас Х. Нерозривна філософія: Нариси вступу до філософії / З новогрец. - К.: Основи, 2000. - С.190-205.

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»