НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  ЛЕКЦИИ  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



лекція

МІФОЛОГІЯ

Лекція 5. Міфологія античного світу (Греція, Рим)

А) Греція

Грецький пантеон богів починається з вічної і безмежної порожнечі - Хаосу, з якого з'являються Гея (Земля) і Ерос (Любов). Це були три начала майбутніх поколінь "старших богів", що свідчили про бажання стародавніх греків інтуїтивно осягнути принципи світобудови та образи, які символізували поняття простору (Хаос), матерії (Гея) та постійного руху (ерос). У різних поколіннях вони породжують Урана (Небо), Селену (Місяць) та багатьох інших. З надр Землі з'являється Понт (Море).

Від Урана і Понта Гея народила велетнів (гігантів), сторуких (гекатонхейрів), однооких (циклопів) та титанів. Уран стає правителем Всесвіту, але син-титан Крон (Кронос) за допомогою братів скидає його з трону і ув'язнює на заході Щасливому острові. Тепер уже Кронос царює над усіма богами. У його час виникають страхітливі божества, народжені його дружиною Реєю, такі як стоголовий Тіфон, потворні богині родової помсти Еринії, змієжінка Єхидна, триголовий пес Кербер, вогнедишна Химера з головою лева, тулубом кози і хвостом дракона, смертоносна Горгона Медуза, Ларнейська Гідра, триголовий Геріон, підступний Сфінкс, птахоподібні Гарпії та інші страховиська. Ці боги наганяли на людину лише страх, підкреслювали її беззахистність і безпорадність перед ними, пригнічували її свідомість, виховували в ній жалюгідну покірність.

Надалі наступає новий період міфотворчості - греки створюють антропоморфних, тобто людиноподібних, богів, які ні в чому не відрізняються від людини, за винятком двох рис - безсмертя і вроди. Їх назвали Олімпійськими богами, або "богами молодшого покоління". Багата фантазія греків оселила їх на найвищій горі Греції - Олімпі (2 911 м), де за наказом Зевса бог-ремісник Гефест збудував розкішний кришталво-золотий палац, у якому замешкали боги. Олюднені боги вже не були такими страшними й тому ставали значно ближчими. З ними можна було спілкуватися, дружити і навіть кохатися, змагатися і ... критикувати їхні дії та вчинки. Тобто підсвідомо людина починає звільнятися від дії того гнітючого і принизливого страху, який завжди відчувала перед богами старшого покоління.

Так чи інакше, але поява Олімпійських богів привела до внутрішнього морально-духовного й розумового розкріпачення людини, до нових форм мислення й творчості. Саме тому вже в давню епоху розумова праця маленького, але геніального грецького народу стала основою майбутньої еллінської цивілізації.Міфологія ж з її численними та цікавими історіями богів та легендами про героїв стала не тільки арсеналом, але й грунтом всієї грецької культури.

Олімпійці як наділені всіма фізичними органами та якостями людини, мали й усі людські почуття - як позитивні, так і негативні. Набравши вигляду звичайної людини, вони часто спускалися на землю, розмовляли з поселянами і ремісниками, героями і царями. Серед них у богів з'являлися друзі й фаворити, яким вони допомагали. Але лихо було тому, хто ненароком ображав чи кривдив небожителя. Тоді він сповна відчував гнів божества. Ткаля Арахна перемогла на змаганні саму Афіну, і розсерджена богиня перетворила її на павука. Сілен Марсій переміг Аполлона у грі на флейті, і той вбив його і здер з нього шкіру. На вічні муки за злочини перед богами були засуджені царі Тантал і Сізіф.

Олімпійські боги не тільки спілкувалися з людьми, але й закохувалися у них і навіть одружувалися. Морська богиня Фетіда (Тетіс) була віддана за земного царя Пелея, від цього шлюбу народився наймогутніший герой Троянської війни Ахіллес. Роман богині Афродіти з царем Трої Анхізом закінчився народженням троянського героя Енея. Улюбленою розвагою Зевса було спокушання вродливих дівчат і жінок, німф і богинь, які народили йому кілька сотень дітей. Його приклад наслідували й інші боги та герої.

Кожне божество виконувало певні "службові" функції, які з часом змінювалися та ускладнювалися. У період, коли в общині починає зароджуватися родова аристократія, у богів, також об'єднаних за родовим принципом, виділяється дванадцять найголовніших олімпійців. Наведемо їхні грецькі й римські імена, а також "професії" та обов'язки.

Олімпійці.

ЗЕВС (римський ЮПІТЕР) - верховний правитель, володар небес, цар богів і людей. Його атрибути - щит-егіда, скіпетр і жмут блискавок.
ПОСЕЙДОН (НЕПТУН) - брат Зевса, володар морів і океанів, покровитель мореплавства і конярства. Його атрибут - тризуб.
ГЕСТІЯ (ВЕСТА) - сестра Зевса, богиня домашнього вогнища, сімейного щастя і добробуту.
ДЕМЕТРА (КЕКЕРА, ЦЕРЕРА) - сестра Зевса, богиня хліборобства, запровадила Елевсинські містерії.
ГЕРА (ЮНОНА) - сестра і дружина Зевса, богиня шлюбу та родинного щастя.
АФІНА (МІНЕРВА) - дочка Зевса, яка народилася з його головни після того, як Зевс проковтнув богиню Мудрості. Богиня військових наук, ремесел, справедливості.
АПОЛЛОН, ФЕБ - син Зевса, покровитель медицини і музики, пастухів та худоби. Переміг чудовисько Тіфона і в Дельфах встановив свій оракул.
АРЕЙ, АРЕС (МАРС) - син Зевса, бог війни.
АРТЕМІДА (ДІАНА) - дочка Зевса, сестра-близнюк Аполлона. Богиня полювання, лісів, природи і звірів, охоронниця непорочності, дітородіння.
ГЕРМЕС (МЕРКУРІЙ) - син Зевса, його вісник, покровитель купців, мандрів, торговців, шахраїв та злочинців. Атрибути - кадуцей (жезл з двома зміями) та сандалії з крилами.
АФРОДІТА (ВЕНЕРА) - дочка Зевса, або народжена біля о Кіпр з піни, яка збилася довкола впавшого дітородного органа Кроноса, відрізаного мідним серпом Зевсом.
ГЕФЕСТ (ВУЛКАН) - син Зевса і Гери, чоловік Афродіти, кульгавий, бог вогню і ковальства.
Три трійці богинь захищають владу цих елітних олімпійців: ОРИ, які слідкують за дотриманням порядку та справедливості, МОЙРИ (ПАРКИ), які визначають долю людей, ХАРИТИ (ГРАЦІЇ) - вони оберігають все прекрасне, роблять життя жаданим.
До олімпійських богів належить і бог вина та буйства ДІОНІС, ВАХХ (БАХУС), син Зевса і смертної фракіянки Семели.
Брат Зевса ГАДЕС, АЇД (ПЛУТОН, ОРКУС), володар підземного царства мертвих і жахливого Тартару, не став олімпійцем, бо завжди мешкав під землею.

Крім них, існувало у грецькому пантеоні багато інших богів, але нижчих за рангом, - богиня юності Геба, богиня здоров'я Гігіея, її батько бог лікування Асклепій, богиня правосуддя Феміда, боги вітрів Евр, Нот, Ефір, Борей, їх батько Еол, богиня зірниці Еос, її дочка богиня Місяця Селена, бог сонця титан Геліос, богині мистецтва Музи, володар лісів Пан та ін.

Землю, ліси й річки заселяли безліч дрібних божеств - німф, що втілювали сили та явища природи і були проміжними істотами між богами та людьми. Безсмертя оминуло їх, вічно юні, вони помирали у призначений долею час. Німфи мали назви залежно від місця свого перебування: нереїди (у морях), океаніди (у океанах), наяди (у річках, джерелах та озерах), ореади (у горах), дріади (у деревах) тощо.

Надзвичайно поширеними в Греції були культи численних героїв - напівбогів, легендарних полководців, засновників міст. Їх вважали посередниками між богами і людьми.

Так, Тесей, син царя Афін Егея, убиває Прокруста-розбійника, Мінотавра в Лабіринті, одружується з красунею Аріадною, дочкою крітського царя Міноса, яка дала героєві клубок ниток, щоб позначати шлях у лабіринті, а герой Персей, син Зевса і земної жінки Данаї, знищивши морське чудовисько, врятовує ефіопську красуню Андромеду та стає батьком Перса, родоначальника народу персів. Про подорож героя Ясона з товаришами на кораблі "Арго" до берегів далекої Колхіди за золотим руном з багатьма пригодами і де йому допомагає сама колхідська царівна-чарівниця Медея оповідає цикл міфів про аргонавтів.

Проте найзначнішим таким циклом, в якому діє величезна кількість уславлених героїв - Ахіллес, Діомед, Одіссей, Гектор, Менелай, Аякси, Агамемнон, Пріам, Паріс, Єлена, Пенелопа та ін., - став Троянський цикл міфів. Він становить розповіді не тільки про Троянську війну, але й події, що їй передували та відбулися після неї.

Також існував Фіванський цикл, що розповідає про трагічну долю багатостраждального Едіпа і чотирьох його дітей - Антігону та Ісмену, Полініка та Етеокла.

Найвизначнішим героєм Греції був Геракл, син Зевса та земної жінки Алкмени, що здійснив відомі 12 подвигів (описані поетом Пісандром):

1) боротьба з немейським левом, якого герой задушив,
2) знищення ларнейської гідри, отрутою якої Геракл намазав свої стріли,
3) полювання на ерімантського вепра, який пустошив Аркадію,
4) лови керинейської лані з золотими рогами й мідними ногами,
5) знищення стімфалійських птахів, що мали мідні пазурі, крила й пір'я, яке правило їм за стріли,
6) здобуття для доньки Еврістея пояса цариці амазонок Іпполіти,
7) очищення Авгієвих стаєнь протягом одного дня,
8) подолання крітського бика, що вивергав полум'я,
9) перемога над царем Діомедом, що кидав чужинців на поталу своїм кобилам-людожеркам,
10) викрадення корів страхітливого триголового велетня Геріона, який жив на далекому заході, на острові Ерітія. Геракл перейшов усю Європу та Лівію і на пам'ять про цей похід спорудив Гераклові стовпи (Гібралтар і Сеуту). На зворотньому шляху там, де пізніше був заснований Рим, частину корів викрав велетень Как, якого герой вбив. За визволення країни від розбійника тубільці встановили в себе культ Геракла, який згодом перейшов до римлян (Геркулес). З цим подвигом пов'язують боротьбу Геракла з Антеєм, який відновлював сили, як тільки торкався землі, тому Геракл довго тримав його у повітрі і так задушив. Також, женучи корів Геріона, Геракл потрапив у Скіфію, де якось вночі у нього вкрали цю череду. За їх слідами герой потрапив у печеру, де зміжподібна дочка ріки Бористен Єхидна походилася повернцути череду, якщо герой переспить з нею. Вирушаючи в Грецію, Геракл залишив Єхидні лук і заповів, що той із його синів, який зуміє його натягнути, сктане тут царем. З трьох братів це зумів зробити молодший Скіф.
11) Викрадення золотих яблук із саду Гесперид: яблука дістав Атлант, поки Геракл підтримував замість нього небо,
12) Приборкання триголового пса Кербера, який сторожив вхід до Аїду, поранивши самого Аїда.
Зевс зробив героя безсмертним, узяв на Олімп і одружив з богинею юності Гебою.

Та хоча процес міфотворчості давно закінчився, а самі легенди й міфи набрали сталої форми, деякі зміни в них усе ж відбулися. "Винними" у цьому стали поети, які, відповідно до своїх творчих задумів, сміливо йшли на зміну окремих епізодів того чи іншого міфу або використовували його маловідомі місцеві варіанти. Отже, міфи набували нових ознак і нюансів, а герої міфів удруге народжувалися у творах античних письменників, змінюючи з волі автора свої риси та якості.
Немає сумніву, що титан Прометей (бог старшого покоління) так і залишився б одним з маловідомих богів-велетнів, якби не геній Есхіла, що надав йому зовсім інших рис, зробив ідейним борцем проти Зевсової деспотії, носієм усього світлого й прогресивного. І якщо слава Прометея дійшла до наших днів і втілилася у багатьох присвячених йому творах, то ми завдячуємо цим тільки Есхілові. Саме він переосмислив міфологічний образ і, сповнивши його новими якостями, зробив символом тираноборства, гуманізму та безмежної відданості своїй ідеї.

Найвідомішими міфологічними епосами стародавньої Греції є твори Гомера "Іліада" та "Одісея", які стосуються Троянського циклу, які розповідають про десятирічну війну між захисниками Трої (Іліону) і греками. Події спочатку відбуваються на Олімпі, потім переходять на землю.

Сама ж поема "Іліада" оповідає про один епізод десятого року війни, що тривав 53 дні, - це гнів наймогутнішого героя ахейців Ахіллеса. Агамемнон, цар Мікен, захопив у полон і зробив своєю наложницею дочку жерця храму Аполлона Хрізеїду. Ображений батько звернувся до бога Аполлона з проханням покарати ахейців, і той послав у військо моровицю (пошесть чуми). Налякані греки примусили Агамемнона повернути дівчину її батькові. Компенсуючи втрату коханки, він вирішив відібрати у Ахіллеса його бранку - Брісеїду. Роздратований такою несправедливістю герой хотів вбити царя, але тут з'явилася до нього невидима іншим богиня Афіна і наказала Ахіллесові здійснити свою помсту інакше - вийти з битви. Ахіллес так і зробив. Він зачинився у своєму наметі і не виходив з нього.

Перед троянцями вже не поставала грізна фігура героя. Сміливість і відвага повернулися до них і вони почали здобувати перемоги. За час відсутності героя свою відвагу демонструють ахейці Одіссей, Діомед, Аякс, Менелай та Агамемнон, але сам Ахіллес відхиляв прохання про допомогу. Наприклад, коли охоплений бойовою люттю Діомед зустрічає в бою Афродіту, яка рятує свого сина троянця Енея, він не вагаючись переслідує її і ранить в руку. Пізніше у бою Діомед також ранить і бога війни Ареса.

Гірко було другові Ахілла, юному Патроклу, дивитися на загибель друзів і він ублагав Ахілла віддати йому своє бойове спорядження. На своє нещастя Патрокл у бою сходится в двобої з троянцем Гектором, який за допомогою Аполлона вбиває його. Зі сльозами Ахілл зустрів звістку про загибель Патрокла. Він забуває про свою образу і вступає у двобій з Гектором і перемагає.

Різким контрастом кривавим сценам боїв є епізод зворушливого прощання Гектора з дружиною Андромахою. Обоє знають, що Гектор має загинути від руки безжалісного Ахілла, але нічого вдіяти не можуть: Андромасі залишаються одні страждання, Гектору - виконання свого обов'язку захищати місто і гідно зустріти смерть.

Засмучений загибеллю сина, цар Пріам з допомогою Гермеса досягає намета Ахілла і вмовляє віддати тіло сина за великий викуп. Розчулений батьківськими сльозами, герой погоджується і встановлює перемир'я для поховання Гектора.

У поемі "Одіссея" викладені події після закінчення Троянської війни, зокрема повернення Одіссея до рідної Ітаки на десятий рік блукань. Про долю інших героїв Гомер згадує лише побіжно. Цілих сім років Одіссея затримує німфа острова Огігія Каліпсо, яка покохала героя і пообіцяла йому вічну молодість та безсмертя. Афіна в цей час відвідала острів Ітаку і наказала синові Одіссея Телемаху виїхати на розшуки батька. Вона побачила, як женихи настирливо сватаються до дружини Одіссея Пенелопи, розкрадають його майно та худобу.

За наказом Зевса Каліпсо відпускає Одіссея і той на плоті вирушає у путь. Але розлючений на героя бог Посейдон. Зп те, що раніше герой осліпив його сина циклопа Поліфема, насилає на Одіссея бурю, яка топить пліт. Зрештою, Одіссей потрапляє на острів щастя, де живуть феаки і де йму допомагає царська дочка Навсікая. На честь героя цар влаштовує бенкет, де герой розповідає про свої пригоди: побачення з богом вітрів Еолом. Зустріч з лихими лістригонами, перебування на острові Ея у чаклунки Кірки, подорож до похмурого Аїду, пророкування там фіванця тіресія і розмова з тінню матері, врятування від підступних Сирен і жахливих Скілли і Харібди, довге перебування у німфи Каліпсо.

Обласканий Алкіноєм, Одіссей прибуває до рідної Ітаки. Афіна допомагає героєві. Перетворюючи його на старця, щоб його заздалегідь не вбили женихи Пенелопи. Одіссей прямує до свого раба, свинопаса Евмея. До нього ж приходить і син Одіссея Телемах, якому Одіссей відкривається і разом вони обмірковують план перемоги.

Пенелопа, довідавшись про прибульця, запрошує його до себе, думаючи розпитати - можливо, той щось знає про долю її чоловіка. Шануючи правила гостинності, вона наказує старій рабині Евріклеї, годувальниці Одіссея, обмити йому ноги, і та по шрамові на коліні впізнає свого господаря, та він велить їй мовчати і не відкривати таємницю свого прибуття.

А женихи вимагають від Пенелопи обрати когось із них у чоловіки. Вона пропонує їм останнє випробування - натягнути лук Одіссея і випустити з нього стрілу. Всі виявляються неспроможними це зробити, лише сам герой, незважаючи на образи і протести женихів, натягає тятиву і пускає стрілу через дванадцять кілець. А після цього за допомогою Телемаха і вірних слуг розправляється з женихами і карає зрадників. Пенелопа, ще не вірячи своєму щастю і боячись обману, перевіряє чоловіка таємницею, відомою лише їм.

Звістка про смерть багатьох чоловіків розноситься по Ітаці. Розлючені родичі приходять до оселі Одіссея, щоб помститися. Проте на Олімпі дальша доля героя вже вирішена. З'являється Афіна, яка виголошує рішення Зевса, - між Одіссеєм і родинами вбитих повинен бути встановлений вічний мир.

Після Гомера відомим поетом стає Гесіод, автор поем "Теогонія" ("Походження богів") та "Труди і дні". Прославивши за традицією Муз, Гесіод розповідає, як з безодні Хаосу постають Гея, Тартар і Ерос. Від Геї народжуються Уран (Небо), Ереб (Пітьма) і Ніч, а від Ночі - Ефір та День. Від шлюбу Урана та Геї народжуються титани, яких очолює Кронос, батько Зевса. Далі Гесіод оповідає про народження інших богів, боротьбу Зевса з Кроносом, війну з титанами тощо. Інколи поет обмежується переліком імен богів. Але інколи детально розповідає про покарання Кроном свого батька Урана, врятування Реєю сина Зевса, боротьбу Зевса з титанами, з драконом Тіфоном, подвійний обман Зевса хитрим Прометеєм.

На жаль, основна частина "Теогонії", що давала повний родовід богів і героїв, до наших днів не дійшла. А вона була б цінним свідченням про ранню систему міфологічних уявлень греків.

У поемі "Труди і дні" Гесіод розповідає міф про "скриньку Пандори", з якої вилітають усі нещастя, та міф про зміну поколінь богів. Поет вважає, що спочатку існував "золотий рід" богині Астреї і земля тоді постачала все необхідне для життя самостійно і без обробітку. Проте вже "срібний рід" був погордливим і відмовився від своїх богів. Йому на зміну прийшло люте "бронзове покоління" воїнів. На короткий час поліпшився стан богів, але згодом війни (Троянська та Фіванська) принесли нові нещастя. Тепер у світі панує "залізне покоління", приречене жити в тяжких праці та стражданні.

Також відомі т.зв. "Кіклічні поеми", автори яких, як правило, анонімні (крім Стасіна з Кіпру, Арктіна з Мілету, Гагія з Трезен, Евгаммона), де розповідається як про причини Троянської війни ("яблуко розбрату", викрадення троянцем Парісом Єлени, дружини спартанського царя Менелая, принесення в жертву дочки Агамемнона Іфігенії), про союзників (на боці троянців - ефіопський цар Мемнон та амазонки), про вбивство героя Ахілла, божевілля Аякса, здобуття Трої за допомогою "дерев'ного коня", про наступні долі ахейських та троянських героїв (Агамемнона вбиває зрадлива дружина Клітемнестра, за що мстить їх син Орест, з Андромахою, дружиною Гектора, повертається син Ахілла Неоптолем, але згодом вбитий Орестом, про вбивство Одіссея його сином від Кірки Телегоном, але Кірка зробила Одіссея безсмертним.

Відомі також анонімні гімни до богів, які прийнято називати "Гомерівські гімни". Зокрема, гімн "До Деметри" розповідає міф про пошуки Деметри викраденої Аїдом її дочки Персефони (Кори), під час ких запроваджує таємничі Елевсинські містерії. Гімни до Аполлона розповідають про його народження богинею Лето на острові Делос, а також перемогу бога над драконом Піфоном і встановлення на місці битви Дельфійського оракула. Гімн до Афродіти розповідає про її кохання до земного царя Анхіза, якому вона народила сина Енея. В подальших творах Еней вважається єдиним врятованим троянцем і засновником роду царів, з якого походять будівничі Риму Ромул і Рем.

Виникнення театру та драматичної поезії повязане з народною творчістю, з міфологією, з обрядами на честь покровителя землеробів Діоніса. Культ Діоніса (Вакха, Бахуса) зявляється у Греції з появою нової сільськогосподарської культури - винограду. Міф розповідає, що Діоніс привіз виноградну лозу з далеких країн, але вкоріненню дивовижної рослини часто чинили опір, і Діонісові доводилося силою підкоряти міста і села. Згодом бог-виноградар ототожнюється з родючими силами природи. Його культ має багато спільного з поширеною у землеробських народів Сходу релігією вмираючого і воскресаючого бога.

Учені вважають, що про зміцнення культу нового бога дбали демократичні верстви, адже знать відстоювала свої привілеї, посилаючись на родовід, який буцімто вела від богів-олімпійців та героїв. Діоніс протистояв старим богам родового суспільства.

Чотири рази на рік в Елладі відбувалися урочисті відправи, присвячені Діонісові, - діонісії (десь від грудня до березня). Діонісії нагадували європейський карнавал або словянську Масляну. По містах і селах ходили юрми народу з музиками. Люди танцювали, співали пісень на честь Діоніса - про його страждання та перемогу над ворогами. Співаки й танцюристи, зодягнені в шкури цапів хутром назовні, зображали почет Діоніса - козлоногих сатирів.

Від поета Аріона постала традиція виконувати на честь Діоніса дифірамби - гімни, що складалися з партії хору та декламації заспівувача (корифея). Під час діонісій, крім дифірамбів, співали також сороміцьких пісень. Їх призначення - спонукати плідні сили природи. На думку Арістотеля, "трагедія і комедія виникли спершу як імпровізації. Перша - від виконувачів дифірамбів, друга - від заспівувачів пісень". Значення слів трагедія і комедія підтверджує це пояснення Арістотеля. Трагедія по-грецькому означає пісня цапів (трагос - цап, оде - пісня). Слово комедія тлумачать як пісні процесії гульвіс (комес).

Спочатку діалог між хором і корифеєм був повязаний із міфами про Діоніса, але поступово зміст його змінювався. Хор прославляв героїв різних міфів, сюжет яких тлумачився відповідно до злободенних потреб. У викривальних виступах-співах народ глузував зі своїх кривдників.

Сюжетами для грецьких пєс служили всім відомі міфи. Проте знайомий сюжет не тільки не применшував інтересу глядачів, а, навпаки, збільшував його. Кожний міг стежити за тим, як поет тлумачить знайомий міф. Цим досягалося цікавого ефекту. Адже коли людина знає, про що йдеться, то зможе всі розумові здібності скерувати не на те, щоб стежити за інтригою, а на те, щоб збагнути задум поета. Стосовно цього грецька драма була ідеальною. Збіг сюжетів не вважався плагіатом. І Есхіл, і Софокл, і Евріпід писали, наприклад, про Електру - дівчину, яка спонукала брата Ореста вбити матір Клітемнестру, щоб помститися за смерть батька Агамемнона. Але перед нами три трагедії, оригінальні за змістом, філософською спрямованістю, поетичним відтворенням дійсності.

Афінянина Есхіла (6-5 ст. до н.е.) називають батьком трагедії. В епоху, коли він жив, було закладено основи філософії, моралі, релігійного світогляду, що мають досі неминаюче значення. Сучасниками Есхіла були Конфуцій і Будда, вчення яких відіграли значну роль в історії народів Сходу. Колискою європейської цивілізації стає Еллада, а Есхіл - одним із визначних її мислителів. Він написав понад 90 пєс, з них до нас дійшли 7 ("Перси", "Прометей закутий", трилогія "Орестей"). він особисто брав участь у славнозвісній Марафонській битві з персами, а на його могилі напис (епітафія) прославляє воєнні подвиги поета.

На думку Гесіода, люди раніше не працювали й раювали. На думку Есхіла, первісні люди животіли як тварини під землею, в темних печерах, нетямущі, ціле життя без просвіту блукаючи, а над ними панував деспот-вседержитель Зевс. Тоді Прометей подарував приреченим надію, вогонь. дав розум, навчив рахувати й лікувати. будувати, зробив диких тварин свійськими, навчив шукати під землею метали і золото, пояснив хід зірок, винайшов науку чисел і письмо, мистецтво, лікування. "Від Прометея - всі людські уміння". Дарунки Прометея - запорука прийдешнього щастя для людей. Прометей бачив падіння діда і батька Зевса, і пророкує таке ж ганебне падіння й третьому володареві. Коли ж Гермес намагається настрашити Прометея вічними пекельними муками, титан Прометей тільки у відповідь сміється в обличчя прислужнику деспота: "Свого нещастя на негідне рабство я не проміняю... Скажу одверто - всіх богів ненавиджу... Ніфколи мій дух не вбити!" Погрози Гермеса збуваються, захиталася земля, пролунав грім і скеля з Прометеєм провалюється у безодню. Але у трагедії Есхіла нема песимізму. І не через те, що в ній є натяки на майбутнє визволення прометея Гераклом. Уся трагедія пройнята вірою в торжество людського духу і справедливості. Саме Есхілів Прометей став символом борця проти гнобителів, що жертвує собою заради щастя народу. У Давній Греції на честь Прометея влаштовували свята священного вогню: запаливши смолоским в в гаю Академії, бігли з ним якомого швидше до Афін і в місті від того вогню засвічували вогні.

У вжиток увійшов термін "прометеїзм", тобто невгасиме прагнення до свободи, до нових звершень, потреба в героїчних діяннях. Інакше - "прометеїв вогонь", "дух, що тіло рве до бою", за словами Івана Франка.

Давньогрецький філософ Платон у діалозі "Протагор" розповів, як сперечалися про Прометея два філософи: Сократ і Прот агор. Давньоримський письменник Лукіан створив сатиричний діалог "Прометей, або Кавказ". За Нової епохи (Модерну) образ титана Прометеея знаходимо у Гете, байрона, Шеллі, він надихав славетних майстрів пензля Мікеланджело, Тіціана, Рібейру, композиторів Бетховена, Скрябіна. Останній посвятив Прометеєві симфонію "Поема вогню" - першу в світовому мистецтві спробу поєднати музику і світло. Промете ухащах сучасного технізованого міста - така тема відомої гравюри прогресивного бельгійського художника Мезеєреля "Прометей. 1954". Арійський гордий Прометей як символ білої європейської раси, що протистоїть торгашесько-нігілістичному Півдню семітського бога-демона Ваала, - такий наскрізьний мотив творчості багатьох митців, які притримуються ідей правого спектру.

Образ Прометея надзвичайно популярний в Україні. Прометея прославив Шевченко у поемі "Кавказ". "Караюсь, мучуся ... але не каюсь", - скаже про себе він на засланні. Іван Франко переконаний, що справжній поет - носій прометеїзму, його зброя - "вогонь в одежі слова", "правдива іскра Прометея". Прометеєвою дочкою називають Лесю Українку. Вона у багатьох творах згадує Прометея: "Брати мої, нащадки Прометея! Вам не орел розшарпав груди горді, - бридкі гадюки в серце упялись!" У поезії "Ніобея" вона пише про горду жінку, в якої вбили всіх дітей, але не зігнули, не підкорили її: "Я дочка Прометея - і милосердя для себе не буду ... благати". У драматичній поемі "В катакомбах" Леся Українка порівнює прометеїзм і християнську релігію. Раб-неофіт відкидає проповідь смирення: "Я честь віддам титану Прометею, що не творив своїх людей рабами, що просвітив не словом, а вогнем, боровся не в покорі, а завзято, і мучився не три дні, а без ліку, та не назвав свого тирана батьком, а деспотом всесвітнім і прокляв, віщуючи усім богам погибель". На Сумщині, у Ромнах в 1921 р. було поставлено монумент Прометею, який кличе народ до перемоги (автор - скульптор, письменник та кінорежисер Іван Кавалерідзе). Одночасно з цим у Харкові було споруджено велику мідну колону, яку увінчує титан, що розриває ланцюги, а незгасимий факел горить у нього в руці.

Молодшим сучасником Есхіла був драматург Софокл, який прославляв красу і велич міста Афіни, які обєднали Грецію для боротьби з Персією. За 90 років свого життя він створив 120 пєс, з яких до нас дійшло 7, а з них найпопулярніші "Антігона", "Едіп-цар". У трагедії "Едіп-цар" Софокл традиційно використав міфологічний сюжет. Міф розповідає про знайду, який з пастушка стає царем, але в кінці життя довідується, що вбив свого батька і був чоловіком своєї матері. Герой виносить собі самосуд: осліплює себе і стає мандрівним жебраком, оскільки саме за його мимовільний злочин боги наслали на місто Фіви чуму. Відомо, що у науці психолог З. Фрейд скористався трагедією Софокла, щоб обгрунтувати свою теорію про "Едіпів комплекс".

Третім найвідомішим драматургом був Евріпід. До нас дійшло 18 його пєс. які теж написані на міфологічні сюжети ("Троянки", "Медея", "Іпполіт", "Іфігенія в Авліді" та "Вакханки").

Внаслідок походів Александра Македонського перед грецькою цивілізацією відкрилися безмежні можливості поширення, що в той же час призвело до її збагачення новими, особливо східними, мотивами і рисами. Місце полісу займає тепер імперія, і в більш різноманітному і різношаровому суспільстві відбувається зміна погляду на людську особистість. Ідеальним є вже не зразковий громадянин, а видатна особистість - полководець, поет, філософ. Особливу популярність отримують т.зв. псевдоісторичні романи, які поєднують історичні реалії з міфом і вигадкою. Таким романом є "Александрія" - міфічний життєпис Александра Македонського, який поєднує елементи казки, пригодницького роману і моралізаторської притчі. До найпопулярніших епізодів міфологічного роману належить бесіда Александра Македонського, який дістався до Індії, про життя і смерть з індійскими нагими мудрецями. За доби Середьовіччя "Александрія" була виняткоо популярною, на її основі виникає цикл рицарських романів у Європі, а на Сході про подвиги "Іскандера" писали поети Фірдоусі і Нізамі.

 

Б) Італія, Рим

Мешканці давньої Італії досить рано в своїй історії познайомилися з грецькою культурою, оскільки греки в самій Італії були найближчими сусідами італіків. Грецька культура вже в 6-5 ст. до н.е. досягла значно вищого рівня за римську культуру. Цілком зрозуміло, що римляни прагнули засвоїти всі досягнення грецької культури. Після завоювання Греції римлянами (в 146 р. до н.е.) можна говорити про єдину греко-римську культуру античного світу, спадкоємцями якої стали всі європейські народи. Злиття грецької та римської культур позначилося і на міфології та релігії римлян. Із давніх римських богів виділялося дванадцятеро. Які були ототожнені з олімпійськими богами: Юпітер-Зевс, Юнона-Гера, Нептун-Посейдон, Веста-Гестія. Вулкан-Гефест, Мінерва-Афіна, Меркурій-Гермес, Церера-Деметра, Марс-Арес, Венера-Афродіта, діана-Артеміда і запозичений у греків Аполлон. Також використовували не тільки імена богів, а епітети - Лібер (Вільний), Йовіс Патер (Отець Небесний), Бона Деа (Добра богиня).

Міфи давніх римлян також дуже різноманітні і пов'язані з їхньою давньою релігією, в якій на чолі богів спершу стояв не Юпітер, а Марс - бог війни. Римські міфи відображено в літературних творах: героїчні міфи - в "Енеїді" Вергілія Марона, а міфи, пов'язані з релігійними святами, - у "Фастах" Овідія Назона, в його "Метаморфозах" ідеться про римську версію грецьких міфів. Наприклад, на рослину перетворюється юнак Нарцис, закохані Пірам і Тісба (їхня історія схожа на історію Шекспірових Ромео і Джульєти) стають шовковичними деревами, німфа Дафна обертається на лаврове дерево та ін. Історія світової культури завдячує римським поетам, крім усього іншого, ще й тим, що вони зберегли багато міфів із скарбниці давньогрецької міфології.

Характерною рисою римських релігійних вірувань є конкретність мислення. Найдрібніші форми буття підлягали групі богів, які навіть були організаторами робіт та упорядниками сімейних та суспільних відносин. Наприклад. одна богиня допомагала рубати дерева, інша доглядала, щоб підрубані дерева падали, далі повалене дерево потрапляло у розпорядження третьої тощо. Можна сказати, що боги римського Пантеону були схожі на муніципальних службовців. Існував також культ геніїв - духів, що опікувалися родиною. Кожен чоловік мав свого генія, а жінка - юнону. Ці боги втілювали продуктивні сили чоловіка і жінки. Згодом з генієм повязували вдачу людини, розумові здібності. Свого генія-покровителя мали рід, селище, місто. Генієм-тотемом міста рима був вовк, на честь якого влаштовувалися "вовчі свята" - луперкалії.

Унікальним римським богом був Янус. Його зображали з двома обличчями. Був він богом воріт і дверей, всякого початку і закінчення. Храм його відкривали під час війни, називали Януса богом богів, володарем космосу, йому присвячувався кожен перший день місяця.

Говорячи про значення античної цивілізації, Іван Франко у статті "Данте" писав. що з бермірно багатої греко-рим ської міфології залишилися лише фрагменти, але вони завжди впливали на європейців і досі не перестають запліднювати наш дух і становлять непохитну основу нашої цивілізації".

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»