НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  ЛЕКЦИИ  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



лекція

МІФОЛОГІЯ

Лекція 3. Міфологія індоєвропейських народів) (2 год.).

Зіставляючи різні мови, учені дійшли висновку, що деякі з них дуже близькі одна до одної, інші є родичками більш віддаленими. А є такі, котрі взагалі не мають між собою нічого спільного. Наприклад, установлено, що спорідненими є українська, латинь, норвезька, таджикська, гінді, англійська тощо. А ось японська, угорська, фінська, турецька, етруська, арабська, баскська та інші з українською чи, скажімо, іспанською ніяк не пов’язані.

Доведено, що кілька тисячоліть до нової ери існувала така собі спільнота людей (племен), які розмовляли близькими діалектами. Ми не знаємо, де це було і в який точно час. Можливо, 3–5 тисяч років до н.е. Припускають, що ці племена проживали десь у Північному Середземномор’ї, можливо навіть, у Подніпров’ї. Індоєвропейська прамова не збереглася до наших часів. Найдавніші письмові пам’ятки, що дійшли до наших днів, написані були тисячу літ до нової ери мовою давніх жителів Індії, що має назву “санскрит”. Як найдавніша, ця мова вважається найближчою до індоєвропейської.

Учені реконструюють прамову на основі законів зміни звуків та граматичних форм, рухаючись, так би мовити, у зворотному напрямку: від сучасних мов – до спільної мови. Реконструйовані слова наводяться в етимологічних словниках, давні граматичні форми – в літераторі з історії граматик. Сучасні індоєвропейські мови успадкували більшість коренів від часів прадавньої єдності. У різних мовах споріднені слова часом звучать дуже по-різному, але ці відмінності підпорядковані певним звуковим закономірностям.

Порівняйте українські та англійські слова, що мають спільне походження: день – day, ніч – night, сонце – sun, матір – mother, син – son, око – eye, дерево – tree, вода – water, два – two, могти – might, сварити – swear, веліти – will. Тож українська, як і решта індоєвропейській мов, має багато спільних слів із санскритом та іншими спорідненими мовами – грецькою, ісландською, давньоперською, вірменською тощо, не кажучи вже про близькі слов’янські – російську, словацьку, польську...

Унаслідок переселення народів, воєн, загарбань одних народів іншими мовні діалекти віддалялися один від одного, утворювалися нові мови, зникали старі. Індоєвропейці розселилися по всій Європі й проникли в Азію (тому й дістали таку назву).

Індоєвропейська сім'я народів подібна на розлоге дерево з могутнім коренем. Вийшовши на арену історії вперше як воїни на бойових колісницях і з бойовими бронзовими сокирами, її представники продовжують відігравати в історії людства величезну роль. Розселившись на просторах Європи та Азії, індоєвропейці розділилися на безліч пранародів: кельтів (тепер - ірландці, шотландці, валійці, бетонці, в минулому - галли, галати, гельвети, бої), германців (німці, англо-сакси, датчани, голландці, шведи, норвежці, ісландці, в минулому - вандали, готи, гепіди, герули), балтів (литовці, латвійці, в минулому - пруси, ятваги), слов'ян (південні, східні і західні), греків, вірмен, фракійців (в минулому - фракійці, фрігійці, даки, гети), іллірійці (тепер - албанці), анатолійців (в минулому - хетти, палійці), італіків (венети, латини, римляни, тепер - романські народи), іранців (перси, таджики, осетини, курди, пуштуни, в минулому - скіфи, сармати, алани, саки, масагети), індійці (бенгальці, раджастанці, хінді та ін), тохари та ін.

Чому індоєвропейські мови так відрізняються одна від одної?

Як правило, формування мови пов’язане з географічним відокремленням її носіїв, міграцією, завоюваннями одних народів іншими. Розбіжності в мовах індоєвропейців пояснюються взаємодією з іншими – часто неіндоєвропейськими – мовами. Одна мова, витісняючи іншу, отримувала певні ознаки переможеної мови й відповідно відрізнялася цими ознаками від своєї родички (витіснену мову, яка залишила свої сліди, називають субстратом), а також зазнавала граматичних та лексичних змін. Можливо, існують певні внутрішні закономірності розвитку мови, які з часом “віддаляють” її від споріднених наріч. Хоча, напевне, причиною появи будь-яких внутрішніх закономірностей є вплив інших (субстратних) мов.
Так, у прадавні часи в Європі були поширені численні мови, вплив яких і спричинив до нинішньої багатобарвної мовної картини. На розвиток грецької мови вплинули, зокрема, іллірійська (албанська) та етруська. На англійську – норманська та різні кельтські наріччя, на французьку – галльська, на російську – фінно-угорські мови, а також “староболгарська”. Фінно-угорський вплив у російській мові дав ослаблення ненаголошених голосних (зокрема акання: молоко – млаако), закріплення g на місці г, оглушення приголосних у кінці складу.
Вважається, що на певному етапі мовної еволюції, до утворення окремих слов’янських та балтійських мов, існувала балто-слов’янська єдність, оскільки ці мови мають величезну кількість спільних слів, морфем і навіть граматичних форм. Припускають, що спільні предки балтів і слов’ян населяли території від Північного Подніпров’я – до Балтійського моря. Проте внаслідок міграційних процесів ця єдність розпалася.
На мовному рівні це відбилося дивовижним чином: праслов’янська мова постає як окрема мова (а не балто-слов’янський діалект) з початком дії так званого закону відкритого складу. Праслов’яни отримали цей мовний закон, взаємодіючи з якимсь неіндоєвропейським народом, мова якого не терпіла поєднання кількох приголосних звуків. Суть його зводилася до того, що всі склади закінчувалися на голосний звук. Старі слова почали перебудовуватися так, що між приголосними вставлялися короткі голосні або голосні мінялися місцем із приголосними, кінцеві приголосні втрачалися або після них з’являлися короткі голосні. Так, “ал-ктіс” перетворився на “ло-ко-ті” (лікоть), “кор-вас” на “ко-ро-ва”, “ме-дус” на “ме-до” (мед), “ор-бі-ті” на “ро-би-ти” “драу-гас” на “дру-ги” (другий) тощо. Грубо кажучи, уявлення про “дослов’янський” мовний період дають балтійські мови, які не зачепив закон відкритого складу.
Звідки нам відомо про цей закон? Насамперед з найдавніших пам’яток слов’янської писемності (Х – ХІІ століття). Короткі голосні звуки позначалися на письмі літерами “ъ” (щось середнє між коротким “о” й “и”) та “ь” (короткий “і”). Традиція написання “ъ” в кінці слів після приголосних, яка перейшла в російську мову за київською традицією передачі церковнослов’янської, дожила аж до початку ХХ століття, хоча, звісно, ці голосні в російській ніколи не читалися.

Якою мовою розмовляли праслов’яни?

Ця мова проіснували з І тисячоліття до н.е. до середини І тисячоліття н.е. Звісно, не було якоїсь цілісної мови в сучасному розумінні цього слова, а тим більше її літературного варіанта. Ідеться про близькі діалекти, що характеризувалися спільними ознаками.
Праслов’янська мова, отримавши закон відкритого складу, звучала приблизно так: зе-ле-нъ ліє-съ шу-ми-тъ (читається “зе-ле-ни ліє-со шу-ми-то” – зелений ліс шумить); къ-де і-доун-тъ медъ-віє-дъ і влъ-къ? (читається “ко-де і-доу-то ме-до-віє-до і вли-ко? (де йдуть ведмідь і вовк?). Монотонно і рівномірно: тра-та-та-та... тра-та-та... тра-та-та... Наше сучасне вухо навряд би чи могло розпізнати в цьому потоці знайомі слова.
Деякі вчені вважають, що субстратною мовою для праслов’ян, котра “запустила” в дію закон відкритого складу, була неіндоєвропейська мова трипільців, які населяли теперішні українські землі (субстратна мова – поглинута мова, яка залишила в мові-переможниці фонетичні та інші сліди).
Саме вона не терпіла скупчень приголосних, склади в ній закінчувалися лише на голосні звуки. І саме від трипільців начебто дійшли до нас такі слова невідомого походження, що характеризуються відкритістю складів та строгим порядком звуків (приголосний – голосний), як мо-ги-ла, ко-би-ла та деякі інші. Мовляв, від трипільської мови українська – через посередництво інших мов та праслов’янських діалектів – успадкувала свою мелодику й деякі фонетичні особливості (наприклад чергування у–в, і–й, яке допомагає уникати немилозвучних збігів звуків).
На жаль, неможливо ні спростувати, ні підтвердити цю гіпотезу, оскільки якихось достовірних даних про мову трипільців (як, до речі, і скіфів) не збереглося. Водночас відомо, що субстрат на певній території (фонетичні та інші сліди переможеної мови) справді дуже живучий і може передаватися через кілька мовних “епох”, навіть через посередництво мов, які не дожили до наших днів.
Відносна єдність праслов’янських наріч проіснувала до V–VI століття нової ери. Де мешкали праслов’яни – достеменно не відомо. Вважається, що десь на північ від Чорного моря – у Подніпров’ї, Подунав’ї, у Карпатах чи між Віслою та Одером. У середині першого тисячоліття внаслідок бурхливих міграційних процесів праслов’янська єдність розпалася. Слов’яни заселили всю центральну Європу – від Середземного до Північного моря.
Відтоді почали формуватися прамови сучасних слов’янських мов. Точкою відліку творення нових мов став занепад закону відкритого складу. Такий само загадковий, як і його виникнення. Ми не знаємо, що спричинило цей занепад – черговий субстрат чи якийсь внутрішній закон мовної еволюції, який почав діяти ще в часи праслов’янської єдності. Проте в жодній слов’янській мові закон відкритого складу не вцілів. Хоча й залишив у кожній з них глибокі сліди. За великим рахунком, фонетичні та морфологічні відмінності між цими мовами зводяться до того, наскільки відмінними є рефлекси, зумовлені падінням відкритого складу, у кожній з мов.

Як з’явилися сучасні слов’янські мови?

Занепадав цей закон нерівномірно. В одних говірках наспівне вимовляння (“тра-та-та”) збереглося довше, в інших – фонетична “революція” відбулася швидше. У результаті праслов’янська мова дала три підгрупи діалектів: південнослов’янські (сучасні болгарська, сербська, хорватська, македонська, словенська та інші); західнослов’янські (польська, чеська, словацька тощо); східнослов’янські (сучасні українська, російська, білоруська). У давні часи кожна з підгруп являла собою численні говірки, що мали певні спільні риси, котрі відрізняли їх від інших підгруп. Ці говірки далеко не завжди збігаються з сучасним розподілом слов’янських мов та розселенням слов’ян. Велику роль у мовній еволюції в різні періоди відіграли процеси державотворення, взаємні впливи слов’янських наріч, а також чужомовні елементи.
Власне, розпад праслов’янської мовної єдності міг відбуватися таким чином. Спочатку територіально “відірвалися” від решти племен південні (балканські) слов’яни. Цим пояснюється те, що в їхніх говірках закон відкритого складу протримався найдовше – аж до ІХ–ХІІ століть.
У племен, що були пращурами східних та західних слов’ян, на відміну від балканських, у середині першого тисячоліття мова зазнала кардинальних змін. Занепад закону відкритого складу дав старт розвиткові нових європейських мов, чимало з, яких не дожили до нашого часу.
Носії праукраїнської мови становили собою розрізнені племена, кожне з яких розмовляло власним наріччям. Поляни розмовляли по-полянськи, деревляни – по-деревлянськи, сіверяни – по-сіверянськи, уличі й тиверці – по-своєму і т.д. Але всі ці наріччя мали однакові наслідки занепаду відкритого складу, тобто характеризувалися спільними рисами, які й зараз відрізняють українську мову від інших слов’янських мов.

Коли зародилася українська мова?

Відлік, напевне, можна розпочати з середини першого тисячоліття – коли зникли короткі голосні. Саме це спричинило появу власне українських мовних ознак – як, зрештою, й ознак більшості слов’янських мов. Перелік тих ознак, що відрізняли нашу прамову від інших мов, може виявитися занадто нудним для нефахівців. Ось лише деякі з них.
Давні українські говірки характеризувалися так званим повноголоссям: на місці південнослов’янських звукосполучень ра-, ла-, ре-, ле- у мові наших пращурів звучало -оро-, -оло-, -ере-, -еле-. Наприклад: солодкий (“староболгарською” – сладкий), полон (плен), середа (среда), морок (мрак) тощо. “Збіги” в болгарській та російській мовах пояснюються величезним впливом “староболгарської” на формування російської мови.
Болгарським (південнослов’янським) звукосполученням на початку кореня ра-, ла- відповідали східнослов’янські ро-, ло-: робота (работа), рости (расти), уловлюю (улавливаю). На місці типово болгарського звукосполучення -жд- українці мали -ж-: ворожнеча (вражда), кожен (каждый). Болгарським суфіксам -ащ-, -ющ- відповідали українські -ач-, -юч-: виючий (воющий), спопеляючий (испепеляющий).
Коли короткі голосні звуки занепали після дзвінких приголосних, у праукраїнських говірках ці приголосні продовжували вимовлятися дзвінко, як і нині (дуб, сніг, любов, кров). У польській розвинулося оглушення, у російській теж (дуп, снек, любофь, крофь).
Академік Потебня виявив, що зникнення коротких звуків (ъ та ь) подекуди “змусило” подовжити вимовляння попередніх голосних “о” та “е” у новому закритому складі, аби компенсувати “скорочення” слова. Так, сто-лъ (“сто-ло”) перетворився на “стіел” (кінцевий ъ зник, зате подовжився “внутрішній” голосний, перетворившись на подвійний звук – дифтонг). Але у формах, де після кінцевого приголосного йде голосний, старий звук не змінився: сто-лу, сто-ли. Мо-стъ (“мо-сто”) перетворився на міест, муест, міист тощо (залежно від говірки). Дифтонг з часом трансформувався в звичайний голосний. Тому в сучасній літературній мові “і” в закритому складі чергується з “о” й “е” – у відкритому (кіт – ко-та, попіл – по-пе-лу, ріг – ро-гу, міг – мо-же тощо). Хоча деякі українські говірки зберігають давні дифтонги у закритому складі (кіет, попіел, ріег).
Давні праслов’янські дифтонги, зокрема й у відмінкових закінченнях, які позначалися на письмі літерою “ять”, знайшли своє продовження в давньоукраїнській мові. В одних говірках вони збереглися досі, в інших трансформувалися в “і” (як і в літературній мові): ліес, на земліе, міех, біелий тощо. До речі, українці, знаючи свою мову, ніколи не плутали написання “ять” з “е” в дореволюційній російській орфографії. У деяких українських говірках давній дифтонг активно витіснявся голосним “і” (ліс, на землі, міх, білий), закріпившись у літературній мові.
Частина фонетичних та граматичних особливостей праслов’янської мови знайшла продовження в українських діалектах. Так, праукраїнська успадкувала давнє чергування к–ч, г–з, х–с (рука – руці, ріг – розі, муха – мусі), яке збереглося й у сучасній літературній мові. Здавна в нашій мові наявний кличний відмінок. У діалектах активною є давня форма “передмайбутнього" часу (буду брав), а також давні показники особи й числа в дієсловах минулого часу (я – ходивем, ми – ходилисьмо, ти – ходивесь, ви – ходилисте).
Опис усіх цих ознак займає цілі томи в академічній літературі...

Якою мовою розмовляли в Києві в доісторичні часи?

Звісно ж, не сучасною літературною мовою.
Будь-яка літературна мова є певною мірою штучна – вона виробляється письменниками, просвітителями, діячами культури в результаті переосмислення живої мови. Часто літературна мова є чужою, запозиченою, а подекуди й незрозумілою для неосвіченої частини населення. Так, в Україні з Х по ХVIII століття літературною мовою вважалася штучна – українізована “староболгарська” мова, якою написано більшість літературних пам’яток, зокрема “Ізборники Святослава”, “Слово о полку Ігоревім”, “Повість врем’яних літ”, твори Івана Вишенського, Григорія Сковороди тощо. Літературна мова не була застиглою: вона постійно розвивалася, змінювалася протягом століть, збагачувалася новою лексикою, граматика її спрощувалася. Ступінь українізації текстів залежав від освіченості та “вільнодумства” авторів (церква не схвалювала проникнення народної мови в письмо). Ця київська літературна мова, створена на основі “староболгарської”, зіграла величезну роль у формуванні російської мови.
Сучасна літературна мова була сформована на основі наддніпрянських говірок – спадкоємниць наріччя літописних полян (та, очевидно, антського союзу племен, відомого з іншомовних історичних джерел) – у першій половині ХІХ століття завдяки письменникам Котляревському, Гребінці, Квітці-Основ’яненку, а також Тарасові Шевченку.
Отже, до формування загальнонаціональної мови українці розмовляли різними українськими говірками, послуговуючись на письмі українізованою “староболгарською”.
У князівську добу в Києві розмовляли “загальнозрозумілою” для жителів стольного міста мовою (койне), яка була сформована на основі різних давньоукраїнських племінних говірок, головним чином полян. Ніхто ніколи її не чув, і в записах вона не збереглася. Але, знову ж таки, описки стародавніх літописців та переписувачів, а також сучасні українські діалекти дають уявлення про ту мову. Щоб уявити її, слід, напевне, “схрестити” граматику закарпатських говірок, де давні форми збереглися найкраще, чернігівські дифтонги на місці “ять” та сучасного “і” в закритому складі, особливості “глибокої” вимови голосних звуків у нинішніх жителів півдня Київщини, а також Черкащини й Полтавщини.

Чи зрозуміли б сучасні українці мову, якою розмовляли кияни, скажімо, в першій половині ХІІІ століття (до орди)?

Безперечно, так. Як на “сучасне” вухо, то звучала б вона наче своєрідне українське наріччя. Щось подібне до того, що ми чуємо в електричках, на базарах та будівельних майданчиках столиці.

Чи можна називати давню мову “українською”, якщо самого слова “Україна” не було?

Назвати мову можна як завгодно – суть від цього не міняється. Давні індоєвропейські племена теж свою мову “індоєвропейською” не називали…
Закони мовної еволюції жодним чином не залежать від назви мови, яку їй дають у різні періоди історії її носії чи сторонні люди.
Ми не знаємо, як іменували свою мову праслов’яни. Можливо, узагальненої назви не існувало взагалі. Так само нам не відомо, як називали своє наріччя східні слов’яни в доісторичну добу. Скоріш за все кожне плем’я мало свою самоназву і по-своєму називало свою говірку. Є припущення, що слов’яни йменували свою мову просто “своя”.
Слово “руська” щодо мови наших предків з’явилося відносно пізно. Цим словом спочатку позначали просту народну мову – на противагу писемній “слов’янській”. Пізніше “руська” протиставлялася “польській”, “московській”, а також неслов’янським мовам, якими розмовляли сусідні народи (у різні періоди – чудь, мурома, мещера, половці, татари, хазари, печеніги тощо). Українська мова називалася “руською” до ХVІІІ століття.
В українській мові чітко розділяються назви – руський і російський, на відміну від російською, де ці назви безпідставно плутаються.
Слово “Україна” з’явилося теж відносно пізно. У літописах воно зустрічається з ХІІ століття, отже, виникло кількома століттями раніше.

Як інші мови вплинули на формування української?

Українська мова належить до “архаїчних” мов за своїм словниковим складом та граматичним строєм (як, скажімо, литовська й ісландська). Більшість українських слів є успадкованими з індоєвропейської прамови, а також із праслов’янських наріч.
Чимало слів прийшло до нас від племен, що сусідували з нашими предками, вели з ними
торгівлю, воювали тощо, – готів, греків, тюрків, угрів, римлян та ін. (корабель, миска, мак, козак, хата та ін.). В українській є також запозичення зі “староболгарської” (наприклад, область, благо, предок), польської (шпаргалка, забавний, шабля) та інших слов’янських. Проте жодна з цих мов не вплинула ні на граматику, ні на фонетику (звуковий стрій) мови. Міфи про польський вплив поширюють, як правило нефахівці, котрі мають дуже далеке уявлення як про польську, так і про українську мови, про спільне походження всіх слов’янських мов.
Українська постійно поповнюється за рахунок англійських, німецьких, французьких, італійських, іспанських слів, що є характерним для будь-якої європейської мови.

(http://a-ingwar.blogspot.com/2008/03/blog-post_8291.html)

Кожен з цих індоєвропейських пранародів залишив свій унікальний слід в історії та культурі людства. Стародавні індоєвропейські боги, отримавши нові звучання та брази, відповідно до різних історичних доль своїх шанувальників, зберегли глибоко споріднені риси.

 

Небесні боги являють найбільш цілісні образи. Ім'я бога Ясного Неба майже у всіх своїх варіантах походить від праіндоєвропейського deiuo- "денне, сяюче небо": індійський Дьяус, балтський Дієвас, латинський Деус, германський Тіу, кельтський Тевтат, хеттський Тіват, грецький Зевс (від Деос), слов'янський Диво. Він є найбільш древнім чоловічим персонажем пантеону, саме він був головою пантеону індоєвропейців на початку їх існування, був богом племінної общини, володів законодавчими та військовими функціями.Останнє є те, що відрізняє даний образ у пастуших племен індоєвропейців від небесних богів в передуючих їм землеробських культурах. Надалі Бога Ясного Неба "заслонили" інші образи, що викликало навіть появу спеціальних пояснюючих міфів, таких як міф про "падіння Дьяуса" в Індії і кельто-германський сюжет про втрату неба руки і неможливості з цієї причини виконувати функції "царя богів". Така ситуація була характерна для народів Північної та Західної Європи та індо-іранців, але у Середземномор'ї розвиток міфології пішов іншим шляхом. У греків, італіків та етрусків Зевс, Юпітер і Тін являють злиття образів богів Ясного Неба і Грому.

 

Склалися певні загальні риси іконографії даного бога. Головне, що характеризує Бога Ясного Неба, це царська гідність і неодмінна зброя - меч. Навіть Нум Торум, небесний бог угро-фінів, північних сусідів індоєвропейців, відомий як мечоносець. У кельтів та германців священними тваринами Бога Ясного Неба був кабан (вепер) - бойовий символ.

 

Бог Грому, як і Бог Ясного Неба, практично не проявляв тенденції до розщеплення свого образу на різні міфологічні персонажі, за винятком Індії, де поряд з Індрою існував бог Парджанья. Його ім'я походить від пра-і.-є. perk- або tar- і означає "грім" (балтський Перкунас, скандінавський Фьоргун, слов'янський Перун, кельтський Тараніс, германські Донар і Тор, етруський Хару). Ймовірно, Бог Грому був покровителем військової дружини, котра прийшла на зміну племені як цілісного колективу в період походів індоєвропейців у ІІ тис. до н.е. Його символом був молот/сокира, сам він зображався як воїн на колісниці, священною твариною його був орел, деревом - дуб, його супроводжували вовки та леви. Поступово, в зв'язку з ускладненням соціуму, вплив Бога Грому у всіх частинах індоєвропейського світу починає слабнути. В ряді народів посилилося жрецтво (кельти, пруси, індійці, іранці), яке висуває на передній план інших богів. Але навіть там, де біля влади стояли варваські царі (Скіфія, Дакія, Скандинавія), Бог Грому відступає перед Богом-Героєм-Шаманом. На цьому фоні винятком стоять східні балти та слов'яни, князі котрих зберегли Перкунаса/Перуна в якості верховного бога аж до християнізації. Цікавий феномен являє собою нове звеличення Бога Грому Тора/Донара у західних германців (після того як главою пантеону встиг побувати Бог-Герой-Шаман Одін, аналог грецької Афіни/Атени, кельтської богині Дани, індійської Дану). Причиною цього послугувала "вторинна аристократизація", пов'язана з появою соціального стану вікінгів.

 

Одним з найважливіших сюжетів, пов'язаних з Богом Грому - його боротьба зі змієподібним чудовиськом (Тор і Світовий Змій - скандінави; Зевс і Тіфон - греки; Індра і Врітра - індійці; Бог Грози і Іллуянка - хетти) або демонічними велетнями (турси/йотуни/тролі - германці, титани/гіганти - греки, асури/ракшаси - індуси, деви - іранці). Тут Бог Грому виконує виражену функцію охоронця світу від сил хаосу. Ще більш значна опозиція Бога Грому і Бога Земних Сил, в котру (зазвичай на боці останнього) виявляється втягненим і Культурний Герой. Причини такої колізії можуть бути різними. По-перше, пряме візуальне протиставлення грозоносних хмар і землі, в яку б'є блискавка. По-друге, тут може проявитися сюжет розтерзання бика хижим звіром. По-третє, надто виокремлювалися соціальні групи, які стояли за цими богами. Для жерців цієї епохи було важко переносити дух військової знаті і його уособлення - Бог Грому. За відданням переваги Богові Грому або Богові Земних Сил стояв вибір одного із взаємовиключаючих шляхів розвитку. Наприклад - кельти і римляни. Після того, як у кельтів влада перейшла до жерців-друїдів, вони поклонялися Цернунну Єзусу і жили в ірраціональному магічному світі, підтримуючи контакти з подібними собі етрусками. А римляни звеличили Юпітера (який, як Бог Ясного Неба, увібрав у себе багато рис Бога Грому) і створили могутню військово-державну машину. Компроміс між містикою і раціоналізмом було важко досягнути. Не дивно, що однією з цілей реформи жерця Заратуштри, підтриманого мідійськими магами, було скинення громовержців до рівня демонів (девів).

 

Бог Земних Сил відпочатково співвідносився з грунтом як зоною проростання і помирання, колобігу життя і смерті. Надалі він розділився у більшості традицій на цілий ряд персонажів.

 

Одна лінія представлена богами, чиї імена походять від кореня uel-, пов'язаного зі світом мертвих (індійський Вала, балтський Велс, слов'янський Велес, етруський Велфа, пруський Патолс, осетинський Афсаті). Інша група об'єднює локальні божества, які безпосередньо втілювали стихію лісу (грецький Пан, балтські Пушан і Пушкайтіс). Багато взагалі володіють власними іменами (індійський Рудра, кельтський Цернунн, грецький Діоніс, фракійський Вакх та ін.) виникає враження, що розщеплення колись єдиного образу носить зовнішній характер. Воно пов'язане з тенденцією в ряді культур використовувати у зверненні до Бога Земних Сил не головне ім'я, котре було табуйоване, а різні епітети. До того ж, деякі риси даного непередбаченого образу починали вважатися негідними бога і отримували незалежне існування. Так виник індійський демон Вала, наявний у "Рігведі" паралельно з великим богом Рудрою.

 

Яка ж група населення стояла за цим великим образом? Найвірогідніше, знову ж таки жрецтво, а не вільні селяни-аграрії. Бо саме земні боги були перш за все пов'язані з магією. Кельтський бог Дагда, пізніше втілення Цернунна, наивається "богом друїдизму". Язичницькі пруси, які керуалися жерцями, на чолі свого пантеону поставили Патолса. Символіка Бога Земних Сил має чітко зооморфну природу, бо однією з його функцій було покровительство тваринному світові, домашньої худоби. Найбільш характерними священними тваринами даного персонажу був бик. Звідси бичі рога Рудри, Діоніса, Велеса, оленячі Цернунна, демонструючі сексуальну силу і міць. Тривалий час цей атрибут наділявся позитивним змістом, аж поки не був відкинутий християнами. Проте як символ могутності роги продовжували користуватися любов'ю певних груп населення, як от у середньовічного рицарства - на шоломах і гербах.

 

Міфологія Бога Земних Сил включає ряд сюжетів, котрі можуть вибудовувати у послідовний ланцюг. Один з них - це союз з Великою Богинею, союз двох стихій, які втілюють світ родючості. Але Бог Грому також розглядається інколи як супруг Богині. Звідси виникає міфологічний конфлікт між "верхом" і "низом" (У слов'ян Богиня Коляда вагітніє від Велеса і виганяється громовержцем-чоловіком Перуном на землю, де народжує Божича). Іншим поясненням даної колізії є сюжет про викрадення Богом Земних Сил священних корів (у греків їх викрадає його іпостась - Бог Герой Гермес). Звідси сюжет терзання бика хижим звіром або птахом, символізуючим Бога Грому.

 

Тип Бога Культурного Героя близький до Бога Земних Сил, але має власну специфіку, походячи від образу першопредка. Тому не здивує, що його священною твариною часто є олень. Першопредкові приписувалося не тільки породження людства, але й встановлення норм поведінки, створення культурних цінностей, боротьба з чудищами. Тому виникли дві тенденції розвитку даного типу. Перша виявляла саме "культуртрегерський" аспект божества, а друга - "героїчний". Перша тенденція призвела до виникнення образу "царя золотого віку", дарителя благ і наставника людей (індоіранський Яма/Йїма, афганський Імра, германський Імір), який починає трактуватися і як перша померла людина, цар мертвих. А звідси недалеко й до "психопомпа" - провідника душ до загробного світу. Але одночасно й посередника між світами, передавача культурних цінностей (литовський Совій, грецький Гермес, римський Меркурій, скандінавський Одін, кельтський Луг). Крім того, розщеплення колись єдиного типу доходило до того, що Одін вбивав Іміра - такого ж Героя.

 

Не менш значимі образи виникають і в руслі "героїчного" розвитку типу. Тут можна прослідкувати такі молодші лінії, які сформувалися ще в період індоєвропейської єдності. Одна з них представлена в індоіранському світі божеством, яке має корінь Trit- (індійський Тріта, іранський Траетона/Ферідун, слов'янський іван Третяк (або Третій син), скіфський Таргітай). Головний сюжт пов'язаний з даними персонажами - перемога над триголовим монстром. В районі Середземномор'я відбулася вторинна уніфікація Героя в обрз Геракла. Отже, індоєвропейська міфологія містить два архетипних сюжети перемоги над монстром - поєдинок Бога Грому з Космічним Змієм і поєдинок Героя з триголовим монстром. Їх іноді змішують, але за походженням ці сюжети відмінні.

 

У Східній та Центральній Європі Герой має риси обох цих варіацій. Але все ж тут переважає індоіранське трактування Героя як вершника (слов'янський Ярило, фракійський Герой, скіфський Таргітай). Після запровадження християнства вони ототожнюються зі Святим Георгієм - вершником на білому коні, переможці дракона. Образ Героя як Вершника містив могутню перспективу розвитку. Його поява починає пов'язуватися з есхатологією, вона потрапляє у буддизм та вішнуїзм (Калкі Аватара).

 

У соціальному плані Культурний Герой з його роллю законодавця і захистника став втіленням елітарної царської влади. У Римі імператори вимагали зображати себе з атрибутами Геракла, а в Греції багато династій виводили від нього своє походження. Теж спостерігаємо в германії та Скіфії. Також функції Героя та Бога Ясного Неба значно перекривалися. Тому виник навіть особливий тип - Близнюки. При цьому конфлікту, який був з Богом Грому, не виникало.

Велика Богиня є єдиним жіночим персонажем у індоєвропейському пантеоні. Її образ сягає корінням в неоліт, коли вона наділялася космічною природою і їй поклонялося населення до-індоєвропейської Європи (тепер - баски). У патріархальному індоєвропейському суспільстві відбулося зниження її образу. Ввона втратила свою небесну іпостась. З цієї причини виник пояснюючий міф, який розповідає про її зраду Богові Грому з Богом Земних Сил (слов'янська Коляда, індуїстська Тара) і перетворення після цього у хтонічну богиню. У процесі еволюції образ Великої Богині зазнав розщеплення на чисельні самостійні персонажі. Це - богиня землі (грецька Гея, індійська Прітхіві, скандинавська Ерд, балтійська Земес маті), богиня долі, шлюбу і родини (грецька Гера, італійська Юнона, скандинавська Фрейя, слов'янстка Прія, кельтська Брігіта, індійська Лакшмі), богиня-мати (кельтська Дану, хеттська Ханнаханна, фракійська Кібела), богиня священного вогню (грецька Гестія, італійська Веста, скіфська Табіті), покровителька лісу (грецька Артеміда, італійська Діана), богиня родючості (грецька Деметра, італійська Церера), богиня любові (грецька Афродіта, індійська Урваші), богиня війни (грецька Афіна, кельтська Морріган, індійська Дурга/Калі), вісниця смерті (грецькі Еринії, етруська Ванф, кельтські Банші, скандінавські Валькірії, балтські Вели, слов'янські Вили). Жіночі богині долі групувалися у тріади (грецькі Мойри, італійські Парки, скандінавські Норни, балтські Лайма, Декла і Карта). Зооморфна символіка Великої Богині була багатоманітна - птахи (сова, голуб, зозуля), змії, риби, комахи.

Звісно, природно, що основним середовищем поклоніння Великій Богині та її персоніфікаціям були жінки. Природна також віра в чародійні та віщувальні здібності жінок - культ Богині був тісно пов'язаний з магією. Після християнізації відбулося мовби вторинне розщеплення, на цей раз за принципом "благе" - "шкідливе". Негативне начало послужило для формування образу відьми. Разом з цим, цілий ряд функцій та атрибутів Великої Богині був поширений на пошанування жіночих персонажів християнської релігії.

Отже, можна стверджувати, що модифікації даного структурного ядра перебували у тісному зв'язку з соціо-культурними змінами в житті древніх народів Європи. При цьому його елементи виявилися надзвичайно стійкими. Переживши крах язичницьких релігій, вони в основному спплавилися з образами християнської традиції, а потім увійшли в якості важливих компонентів культури сучасної Європи, коли відбулося їх своєрідне "друге народження".

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»