НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



тексти

КУРС НА ПОДВІЙНЕ ЛІДЕРСТВО,
або ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИЧНОГО ВИМІРУ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО СТРАТЕГІЧНОГО ПАРТНЕРСТВА



Ігор ГУЦУЛЯК,
аспірант кафедри міжнародних
відносин і зовнішньої політики
Інституту міжнародних відносин
Київського національного університету ім. Тараса Шевченка


Наука досі не дає чіткого визначення терміна "стратегічне партнерство", що призводить до неоднозначного трактування цього особливого інструмента міжнародної політики, попри його доволі широке використання різними державами світу. За допомогою цього інструмента узгоджуються дії різних суб'єктів, що веде до виникнення між ними особливого виду міждержавного співробітництва.

Інтереси суб'єктів стратегічного партнерства, на мою думку, передусім мають бути взаємодоповнюючими та взаємозалежними, а не стовідсотково співпадати. Понад те, за наявності спільного об'єкта інтересів такі відносини можуть призвести до протистояння (можливо стратегічного).

Стратегічне партнерство не означає, що його учасники є союзниками. Союзницькі відносини спираються на конкретні цілі, визначені міжнародно-правовими документами, з відповідними правами та обов'язками кожного. Стратегічне партнерство базується на добрій волі держав, і є доволі гнучкою формою міжнародного співробітництва, яка перебуває у постійному розвитку відповідно до зміни національних інтересів партнерів (на відміну від статичних союзницьких відносин). Таким чином, союзницькі відносини США і Франції, а також Польщі та Словенії в рамках НАТО, не означає, що ці дві пари держав є стратегічними партнерами.

Стратегічне партнерство у двосторонніх відносинах не може орієнтуватися на період менше 15-20 років, тобто термін, необхідний для реалізації стратегічних цілей. Суб'єкти стратегічного партнерства мають рівнозначно впливати один на одного, інакше один із партнерів ризикує перетворитися на об'єкт відносин. Тому автор пропонує розрізняти відносини стратегічного партнерства та відносини, які мають стратегічний характер (понад те, останні можуть бути позначені протистоянням). Стратегічними партнерами, таким чином, можуть бути суб'єкти міжнародних відносин, співмірні за своєю силою та впливом, в іншому разі таке партнерство матиме регіональний або локальний характер. Наприклад, стратегічними партнерами США на глобальному рівні може виступати ЄС або інші великі міждержавні інтеграційні утворення. Партнерами американців на регіональному рівні є Великобританія, Японія, Ізраїль, на локальному (субрегіональному) рівні - Польща, Україна, Грузія тощо. Однак це не заважає державам із однаковим потенціалом виступати спільно на регіональному та глобальному рівнях, більше того, перехід на вищий рівень може бути їхньою спільною стратегічною метою. Польща та Україна є акторами зі співмірними потенціалами, їхній вплив упродовж останніх 15 років практично не поширювався за межі регіону (субрегіону) і був взаємним по відношенню один до одного.

Прихід до влади в Польщі демократичних сил у 1989 р. і проголошення незалежності України у 1991 р. в черговий раз у XX ст. докорінно змінили ситуацію в українсько-польських відносинах. Перед польськими керівниками, політичними партіями і рухами, в цілому перед польським суспільством постала проблема вироблення не просто нової позиції в так званому "українському питанні", а довготермінової стратегії.

Переважна більшість дослідників сходяться в тому, що українсько-польські відносини досягли рівня стратегічного партнерства в другій половині 1990-х pp. За характером і динамікою процес їх розвитку можна умовно поділити на чотири періоди.


Період 1991-1994 pp. позначився встановленням контактів, "відкриттям" України для широкого загалу польської політичної еліти, підписанням перших двосторонніх документів та обопільним вивчення можливостей партнерів.
Від самого початку відносин Польща хотіла бачити Україну стабільною, демократичною, ринковою і у тісному зв'язку із Заходом, оскільки, на думку поляків, саме це становило головну перешкоду імперським настроям Росії, реалізацію яких завжди оцінювалася Варшавою, як найгірший із можливих сценаріїв розвитку міжнародної ситуації на Сході.
18 травня 1992 р. у Варшаві під час візиту Президента Леоніда Кравчука було підписано польсько-український Договір про доб-росусідство, дружні відносини і співробітництво. Документ включав відмову від територіальних зазіхань тепер і в майбутньому, відмову від застосування сили і надання своєї території для агресії проти іншої сторони. Було закладено і детальний механізм провадження політичних та економічних консультацій на різних рівнях, підвалини рівноправного та стратегічного партнерства.


Проте українсько-польські відносини все-таки були обтяжені певними розходженнями, зокрема у питаннях регіональної безпеки.


У ситуації загострення російсько-українських конфліктів Київ шукав зовнішню підтримку, в тому числі у Варшави. Україна хотіла вступити до Вишеградської групи й пропонувала створення "простору стабільності та безпеки" в Центральній та Східній Європі, яка спиралася б на польсько-українську вісь. Уперше ці пропозиції були озвучені на конференції "Дорога України до Європи" в лютому 1992 р. Навесні 1993 р. вони лягли в основу так званого Плану Кравчука і набули форми концепції регіональної системи загальної . безпеки. Концепція передбачала початкову інституціо-налізацію консультацій і створення регіонального антикризового штабу.


Відповіді польської сторони спочатку були неоднозначні, але згодом відверто негативні. Причини були зрозумілі. Польща вбачала гарантії своєї безпеки у членстві в НАТО, а реалізація концепції Києва могла зашкодити цьому процесу. Варшава поруч із цим побоювалася втягнення до російсько-українського конфлікту.


Польща також негативно поставилася до української пропозиції створення без'ядерного простору в Центральній та Східній Європі.


У грудні 1992 р. президент Валенса запропонував створити Консультаційний Комітет Президентів Польщі та України. Комітет розпочав свою діяльність під час візиту Леха Валенси до Києва у травні 1993 р. і став першим серйозним кроком до інституціоналізації консультацій на найвищому рівні та створення механізмів реалізації майбутнього стратегічного партнерства.


Постановою Верховної Ради "Про основні напрями зовнішньої політики України" було визначено, що кожна прикордонна держава, зокрема, Польща, є "стратегічним партнером України". Польща, у свою чергу, уникала таких далекосяжних заяв щодо України. Однак у серпні 1993 р. прем'єр-міністр А.Сухоцька окреслила розвиток "стратегічного партнерства" з Україною як один із пріоритетів польської зовнішньої політики. Однак, ця декларація польського уряду була затьмарена двома подіями: угодою з Росією щодо ямальського газопроводу та справою майора Лисенка, звинуваченого у шпигунстві проти Польщі.


Період 1994-1999 pp. характеризується розвитком договірно-правової бази, виведенням двосторонніх відносин на рівень стратегічного партнерства, ознакою чого є унікальний рівень довіри та взаємодії між Президентами обох держав.

 

У березні 1994 pp. обидві країни заявили, що їхні відносини мають характер "тісного партнерства". Водночас констатувалося, що незалежна Україна має стратегічне значення для Польщі, так само як незалежна Польща для України [1].


У цей період почав налагоджуватися стабільний українсько-польський політичний > діалог. Польща сприяла вступу України в 1995 р. до Ради Європи і приєднанню до Центральноєвропейської ініціативи. Польща підтримала намір України набути членство в CEFTA за умов виконання економічних вимог вступу. На цей період припадає активізація у польській зовнішній політиці проукраїнського лобі-ювання на Заході.

У січні 1995 р. президенти Валенса і Кучма погодилися відновити роботу Консультаційного Комітету Президентів, а в червні міністр оборони РП А.Ананіч виголосив пропозицію створення спільного польсько-українського батальйону миротворчих сил, чим було закладено основу військово-політичного стратегічного партнерства, чого не вдалося досягнути у попередній період в рамках проектів регіональної безпеки.


У травні 1996 р. взаємини з Україною, які характеризувалися зовнішньополітичними програмами польського уряду як "тісне партнерство", знову набули ознак "стратегічних" та помітно активізувалися.


Етапним кроком у розвитку українсько-польських відносин став офіційний візит до Польщі Президента України Л.Кучми 25-26 червня 1996 р. Сторони констатували, що українсько-польські двосторонні відносини вийшли на рівень стратегічного партнерства. Польща із розумінням відреагува-ла на заяву Леоніда Кучми про підтримку Варшавою участі України у європейських структурах, результатом чого стала спільна декларація обох Президентів.


З березня 1998 року двосторонні відносини набувають динаміки, яку можна характеризувати більше, ніж тісне партнерство, що знаходить відображення у зовнішньополітичних програмах польського уряду. 1998-й став роком надзвичайного пожвавлення у польсько-українських взаєминах. Протягом 1998 р. Президенти обох держав зустрічалися 6 разів.


Період 1999-2004 pp. позначений вступом Польщі до НАТО та початком переговорного процесу щодо набуттям членства в ЄС. Це остаточно сформувало роль Варшави як одного з найважливіших партнерів України на міжнародній арені, "провідника" євроатлантичних та європейських інтеграційних її прагнень.


Офіційний вступ Польщі до НАТО та переобранням на посту президента України Леоніда Кучми у 1999 р. фактично започаткували новий етап в українсько-польських відносинах - стратегічного партнерства.
Прикметною рисою цього етапу стало суттєве зменшення впливу зовнішніх факторів (зокрема російського) на природу польсько-українських відносин.


У 2000 році Президент РП А.Кваснєвський заявив, що стратегічне партнерство полягає в тому, що обидві держави визнають одна одну за дуже важливих партнерів на шляху до Європейського Союзу та до спільної системи безпеки в Європі. Складовими стратегічного партнерства також були економічні зв'язки, міжрегіональне співробітництво, розбудова громадянського суспільства, історичне поєднання. Таким чином, охоплюючи весь комплекс взаємовідносин, стратегічне партнерство А.Кваснєвський визначив як те, що Польща і Україна є одна для одної одними з найбільших партнерів у світі [2].


2002 р. був обтяжений політичними проблемами. Особливо це виявилося у питанні щодо продажу українських "Кольчуг" до Іраку. За цією ситуацією Польща підтримала позицію США, однак не відмовилася від співробітництва з Україною, а навпаки наполягала на активізації залучення України до євроатлантичної співпраці та прийняття Плану дій Україна -НАТО. Це ще раз довело зменшення впливу зовнішніх факторів (цього разу - американського) на двосторонні відносини.
Суттєвою ознакою трансформації українсько-польських відносин у цей період є набуття ними глобального виміру внаслідок залучення обох держав до дій антитерористичної коаліції на чолі зі США. На практиці довівши надійність партнерських зв'язків, Польща і Україна продемонстрували наявність передумов для створення і розбудови ефективного українсько-польського тандему в сфері колективної безпеки.


Дедалі більшої ваги у двосторонній взаємодії набирає міжрегіональне співробітництво. Тільки у 2003 р. підписано 6 нових міжрегіональних угод про співпрацю. Дієвим фактором активізації співробітництва у цій сфері виступають особисті контакти між керівниками регіонального рівня в рамках започаткованих у 2002 р. щорічних конференцій голів регіонів України та Республіки Польща.


Окремим напрямом двосторонньої співпраці є спільна роз-будова інфраструктури укра-ї н с ь к о -польського кордону та розвиток при-кордонних територій.


Безпрецедентною подією стала фіксація у міжурядовій Угоді від ЗО липня 2003 р. формули введення асиметричного візового режиму, згідно з якою українські громадяни отримують візи до РП безкоштовно, а для поляків, відповідно, зберігається можливість безвізового в'їзду до України.


Окрім консульських представництв у Варшаві, Гданську та Кракові, у вересні 2003 р. відкрито Генконсульство України в Любліні. Того самого року до вже існуючих у Києві, Харкові та Львові додалися Генеральні консульства Польщі в Луцьку та Одесі.


На думку польського науковця П.Куспися, фундаментальними складовими стратегічного співробітництва Варшави та Києва станом на кінець 2003 р. є воля до співробітництва та геополітичні умови попри незадовільні показники в економіці. Зважаючи на історичні та політичні передумови, формула співпраці на лінії Варшава - Київ була оптимальною версією стратегічного партнерства на стику Сходу та Заходу. Підтвердженням цього, а також особливим проявом стратегічного партнерства є розв'язання візового питання [3].


Вступ Польщі в ЄС у травні 2004 р. та Помаранчева революція в Україні започатковували четвертий період українсько-польських взаємин.


У зв'язку зі вступом Польщі до ЄС першочерговим завданням у цій сфері є інвентаризація існуючих домовленостей і приведення їх у відповідність до європейських стандартів. Активізація відносин у площині європейської та євро-
атлантичної інтеграції була предметом усіх двосторонніх контактів між представниками офіційних Києва та Варшави після 2004 р.


Новим виміром стратегічного партнерства став гуманітарний чинник та його перехід з рівня політиків до взаємодії двох суспільств -польського та українського. Як зазначив Посол РП в Україні Я.Ключ-ковський, до 2004 року стратегічне партнерство обмежувалося вузьким колом політиків та інтелектуалів. Помаранчева революція спричинила психологічний перелом у сприйнятті польським суспільством України та українців.


Потужного імпульсу розвитку гуманітарних контактів, активізації взаємодії в усіх інших сферах двосторонніх відносин надало проведення Року Польщі в Україні (2004-2005 pp.) та Року України в Польщі (2005-2006 pp.).


Останнім здобутком на цьому напрямі стала перемога спільної польсько-української заявки на проведення Євро-2012.
Прем'єр-міністр Республіки Польща М.Бєлька під час візиту до Києва у березні 2005 р. зазначив, що "між Польщею та Україною стратегічне партнерство, а реальність в останні місяці показала, в чому вона полягає", маючи на увазі участь польського керівництва у врегулюванні політичної кризи в Україні. У майбутньому основна увага, на думку прем'єр-міністра, повинна приділятися підтримці європейських та євроатлантичних прагнень України [4].


Таким чином можна стверджувати, що сьогодні польсько-українське партнерство у політичній сфері справді сягнуло рівня стратегічного (в рамках, визначених на початку статті), а також виокремити його основні характеристики на певних етапах польсько-українських відносин.


До 1994 р. ми можемо говорити лише про закладення нормативної бази для відносин тісного партнерства, які сильно залежали від третіх країн, передусім Росії. Згодом починається закладення основ власне стратегічного партнерства, яке врешті було сформульоване у спільній декларації президентів 1996 р. Водночас закладається військово-політичної складова. До 1999 р. рівень контактів вийшов на рівень стратегічного партнерства політичних еліт обох країн. Основним досягненням початку 2000-х pp. стало зміцнення структур двосторонньої взаємодії та військово-політичного співробітництва, поступове позбавлення впливу третіх сторін, а також виокремлення європейської та євроатлантичної функціональних складових партнерських відносин. З 2004 р. стратегічне партнерство переходить з політичного на суспільний рівень, набираючи "масового характеру, з являються реальні передумови до переведення його у площину європейської та євроатлантичної інтеграції.


Стратегічне партнерство вимагає чіткого дефініювання стратегічної мети. Коротко це можна означити як "Україна і Польща разом в Європі". Попри доволі неозначений характер, ця формула дозволяє вмістити, як зацікавленість у незалежному існуванні та зміцненні державності обох країн, що домінувало на першому етапі відносин, так і підтримку одна одної на шляху до європейських та євроатлантичних структур, а також спільні дії на глобальному рівні.
Будь-яке партнерство не позбавлене протиріч і навіть загроз. Серед основних небезпек, що стоять на шляху стратегічного партнерства, не лише відсутність чітких зовнішньополітичних пріоритетів України, а, передусім, гіпотетична боротьба між Польщею та Україною за політичне лідерство в регіоні та загострення національно-історичних проблем.


Деяким маргінальним політичним силам в обох країнах все ще легко маніпулювати громадською думкою щодо суперечливих подій в історії. Протистояти цьому може дієва увага органів влади обох країн, скерована на спільне визнання трагічного історичного минулого за формулою "пробачаємо і просимо вибачення", обопільне вшанування жертв цих трагедій, незалежно від їх національного походження.


Що стосується ймовірності боротьби за регіональне лідерство, за сучасних умов вона маловірогідна. Однак політики обох держав має передбачати й таку можливість. Поглиблення партнерства України та Польщі за будь-яких умов допоможе уникнути загострення ситуації. Об'єднання потенціалів держав "на межі Сходу і Заходу" дозволить впливати на міжнародні відносини в регіоні. Ще більшу перспективу це матиме у випадку залучення до співробітництва інших держав регіону - Литви, Словаччини та, можливо, Грузії. Таке партнерство дозволило б не лише ефективно вирішувати питання регіональної взаємодії, а й ефективно відстоювати свої інтереси на міжнародній арені. Курс на "подвійне" лідерство міг би стати новим елементом стратегічного партнерства, а згодом і стратегічною метою двосторонніх відносин.


Між Україною та Польщею створений дієвий механізм співпраці. Кожна держава може вважати ці взаємини вигідними. Польща, як найпослідовніший партнер України на західному кордоні, може стати для нас плацдармом для інтеграції у європейські структури. Для Польщі ж існування незалежної України розглядається з точки зору гарантій національної безпеки та економічної співпраці. У цій ситуації вважається можливим встановлення подвійного польсько-українського регіонального лідерства, що створило би одну з опор загальноєвропейської безпеки та заклало підвалини для плідної економічної співпраці.


Список літератури

1 Expose z 1994 roku, Prezen tacja polskiej polityki zagranicznej w 1994 roku - Wyst№pieneie Ministra Spraw Zagranicznych RP A.O- lechowskiego w Sejmie.

2 1 TVP - "вон,ж Jedynki", wywiad Prezydenta RP Aleksandra Kwai-bniewskiego і Prezydenta 2000 r. - http://www.prezydent.pl

3 Kuspyhb P., Wspyipraca poli- tyczna miKdzy Polsk№ a Ukrain№ // Przegl№d hbrodkowoeuropejski. - http://www.centaleuropeanreview.pl

4 "MiKdzy Polsk№ a Ukrain№ ist- nieje strategiczne partnerstwo, a rze- czywistohb>K w ostatnich mies- i№cach pokazaia, na czym polega", 04.03.2005, Warszawa. - Kancelaria Prezesa Rady Ministryw. http://www.kprm.gov.pl


nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»