НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Мухи і відлюдники від Жана-Поля Сартра

Олександр Хоменко

“Що мені подобається в моєму безумі, так це те, що він з першого ж дня оберігає мене від спокуси зараховувати себе до “еліти”: я ніколи не вважав, що мені пощастило мати “талант”: єдиним моїм завданням було порятуватися працею і вірою – в руках і кишенях віяв вітер. Мій бездоганно чесний вибір ні над ким мене не вивищував”, - напише Сартр 1954 у своїй чи не найвідомішій повісті “Слова”. Повісті, за яку письменник і філософ був удостоєний Нобелівської премії. Від останньої він демонстративно відмовився (по тому спалахнув величезний скандал), аби не бути схопленим Системою, не належати до “еліти”, яку він усе життя так затято поборював.

Воно й направду, вивищуватися йому було важкенько. Хоча б тому, що зовні цей “володар дум” виглядав досить непрезентабельно: невисокого зросту, косоокий, згідно з канонами журналів мод - відверто негарний. Але його лекції збирали переповнені аудиторії, його романи і трактати продавалися мільйонними накладами, його п’єси мали запаморочливий успіх. Він - визнаний батько літературного екзистенціалізму. Він заснував газету “Liberation”, що стала найвпливовішим лівим виданням країни, редагований ним Les Temps Modernes протягом десятиліть лишався головним інтелектуальним часописом Франції. А з іншого боку були 5 тисяч “патріотичних” солдатів-ветеранів, що марширували Єлисейськими полями, скандуючи: “Смерть Сартру”. Їх обурювала Сартрова підтримка збройної боротьби алжирців проти французького колоніалізму. У вікна його помешкання двічі кидали гранати. Частина політиків настійливо радила президенту де Голлю заарештувати цього підбурювача молоді. “Сартр – це також Франція”, - відповів досвідчений генерал. Після смерті Сартра Луї Альтюссер скаже про нього: “Він був нашим Жаном Жаком Руссо”. 21 липня 2005 йому виповнилося б 100 років.

Нудота і філософія

Багато чого в подальшій долі Сартра можна зрозуміти, якщо нагадати, що його материнською матрицею була респектабельна Третя республіка. Зросла на щедро политому кров’ю паризьких комунарів ґрунті, ця дивовижна квітка прогресу стала втіленою мрією статечних буржуа про порядок і стабільність. Поміркованість і зваженість в політиці, психологічно-описовий роман в літературі, обважніло-помпезні “національні традиції” – ці її дари ще довго перетравлюватиме Франція. “Тієї доби Захід помирав від задухи: це називалося “насолодою життя”, - напише згодом Сартр у тих таки “Словах”. А ще – розповість про декілька уроків, сказати б, побутового екзистенціалізму, які він отримав у власній буржуазній родині. Тоді він уперше почав усвідомлювати, що між тим, якою людина видається самою собі або якою її бачать оточуючі, та її невідчужуваною сутністю лежить величезна прірва. Наприклад, він описує, як іще зовсім дитиною став об’єктом обожнювання дорослих, особливо ж матері, що називала його “своєю маленькою дівчинкою”. Одначе ілюзії існували лише до того часу, допоки дід не зважився постригти малюка. Результат був шокуючим: виявилося, що хлопчик більше схожий не на янголятко, а на невеличку жабу. Іншого разу Сартр згадує про свої перші письменницькі спроби: під впливом істерії 1914 року він пише один зі своїх т.зв. романів, у якому героїчний французький солдат бере в полон німецького кайзера, змушує того підписати ганебний мир, повернути Франції Ельзас і т. ін. Між тим виявилося, що дійсність трішечки не збігалася з фантазіями: війна ніяк не закінчувалась, кайзер в полон не здавався і, зрештою, Сартр усвідомив, що він написав звичайнісіньку брехню. На щастя, у нього вистачило мужності віднести рукопис на пляж і закопати в пісок…

Те, що Сартр обрав собі стезю філософа, було явищем закономірним. У країні Вольтера та енциклопедистів, особливо ж у середовищі інтелігенції, філософія править за різновид національного виду спорту. Сартр здобуває вищу освіту, навчається в Німеччині, вивчає феноменологію Гуссерля та онтологію Гайдеггера, займається викладацькою діяльністю. 1929 року сталась подія, що виявиться знаковою для цілого покоління: Сартр знайомиться з Сімоною де Бовуар, молодою і радикально налаштованою філологинею. Це був багато в чому дивний союз, навіть зовні вони кардинально відрізнялися один від одного: вона – елегантна, в яскравих шовках або в чорному, він – невеличкий, підсліпуватий, з животиком. Свою любов-співпрацю вони пронесли через усе життя, ставши один для одного першим читачем і критиком, і так само пробачаючи один одному легковажні захоплення. До речі, Сімона аж ніяк не ховалася в тіні чоловіка: якщо Сартр став “гуру” екзистенціалізму, то вона своєю “Другою статтю” фактично “заснувала” фемінізм.

Доба між двома війнами була для Європи епохою особливою, коли час, з одного боку, ніби загус і завмер, а з іншого – повсякчас спазматично завихрювався тоталітарними пасіонаріями. Особистості, суверенній індивідуальності лишалося тільки іти в себе, замикатися у власній оболонці, і Сартр у прозі уреальнив це відчуття з найбільшою силою і незрівнянним художнім талантом. 1938-го він пише свій найвідоміший роман “Нудота”, 1939-го – збірник оповідань “Стіна” (обидві книги стають у Франції книгами року). Відчуття приреченості людини на останній межі, непереборна нудота, що її викликає цей усталений порядок, який щосекунди загрожує вибухнути хаосом – їхні головні домінанти. Герої Сартра – асоціальні відлюдники, які нікого не розуміють, і яких, так само не розуміє ніхто. Настроєвість цих книг можна сприймати чи не сприймати, але ніхто не зважиться відмовити їм у найголовнішому – у безприкладній чесності аналізу доби.

Дороги свободи

…Майже одразу ж по другій світовій Сартр публікує статтю “Республіканське мовчання”, в якій заскочує співгромадян парадоксальним висновком: “Ми ніколи не були такими вільними, як за часів німецької окупації”. І далі роз’яснює свою думку: “Було поставлено саму проблему свободи, бо ми опинились на межі найглибшого знання, яке людина може мати про саму себе… Всезагальна відповідальність у всезагальній самотності у зв’язку з необхідністю конспірації – чи не було все це виявом нашої свободи?”. Можливо, для когось ця теза видаватиметься екстравагантною, та тільки не для самого Сартра, Війна справді дала йому можливість не лише нудитися й рефлексувати, а й безпосередньо пережити такі поняття, як соціальність, справедливість, боротьба проти рабства. Кажучи мовою екзистенціалізму, то була класична межова ситуація. 1940-го Сартр опиняється в німецькому концтаборі, звідки його за деякий час звільняють, 41-го разом із Сімоною та кількома іншими друзями створює антифашистську організацію “Соціалізм і воля”, пізніше разом з Альбертом Камю працює в підпільній пресі. Звичайно, дехто може зауважити, що подвиги Сартра-підпільника не були такими вже значними, і на відміну від, скажімо, Рене Шара, він не брав реальної участі в боях. Це справді так. Та для Сартра головною зброєю завжди лишалася думка. 43-го він публікує біблію екзистенціалізму “Буття і ніщо”, цього ж року в Парижі ставлять написану ним у концтаборі п’єсу “Мухи”, яку майже відразу заборонили нацисти, зрозумівши її прихований зміст.

… Молодий скептик Орест, син вбитого царя Агамемнона, повертається в рідне місто Аргос, жителі якого сповідують дивовижний культ мертвих. Вони повсякчас розкаюються у своїх гріхах – уособленням докорів їхнього сумління стали масні мухи, що наповнили їхнє місто. Разом з тим, вони задоволені своїм становищем У них відібрали свободу – та водночас звільнили і від тягаря відповідальності. Вони каються, нічого не змінюючи. Усім цим некрофільським ритуалом керує вбивця Агамемнона тиран Егісф і мати Ореста Кліменестра. Орест недовго лишається байдужим спостерігачем. Він вбиває Егісфа бо, на відміну від усіх інших, знає “болючий секрет богів і царів, що всі люди вільні”. Він приймає на себе відповідальність за вчинене, і, відкинувши пропозицію Юпітера сісти на скривавлений трон тирана, іде з міста, забираючи з собою всіх мух. Його свобода – то тяжкий тягар, від якого “ноги вгрузають в землю, як колеса воза – в колію”, одначе лише це дозволяє лишатися людиною.

Дилеми ангажованості

Іронічно-інфантильний критик Сартра, Борис Віан в романі “Піна днів” (1946) гротесково зображує супермодного філософа на ім’я Жан Поль Партр, автора багатьох писань, а серед них і монументального трактату “Енциклопедія нудоти”, який, неначе індійський раджа, прибуває на свої лекції верхи на слоні. Як і в кожному дотепі, тут була лише доля дотепу. Сартр від кінця 40-х до кінця 70-х справді лишався для французьких інтелектуалів своєрідною “священною коровою”. І не лише для них. Наклади його книг були неймовірно високими, кожна нова п’єса ставала театральним тріумфом, публічні промови й лекції збирали переповнені зали. Він мав усі можливості, аби другу половину свого життя провести в спокої та домашньому затишку, та він обрав щось інше – боротьбу й ангажованість. Сартр підтримує Фронт національного визволення Алжиру, протестує проти війни у В’єтнамі і стає головою організованої Бертраном Расселом антивоєнної комісії, яка звинувачує США у військових злочинах, підтримує китайську і кубинську революції, зустрічається з Мао і Че Геварою, таврує Радянський Союз за вторгнення до Угорщини та Чехословаччини, солідаризується з бунтівними студентами Травня 68-го, роздає листівки на вулицях, кинувши все, мчить до Штутгарта, аби підтримати голодування ув’язнених членів західнонімецької “Фракції Червоної Армії”…

Для західного істеблішменту він перетворився на ультрарадикала, небезпечного лівака. Натомість кремлівські довгожителі в ондатрових шапках твердо були переконані, що Сартр заповзявся остаточно зруйнувати “справу миру і соціалізму”. Для чого йому було все це? Відповідь філософ намагається дати в іще одному своєму філософському артефакті – “Критиці діалектичного розуму” (1960), де у творчому синтезі поєднано екзистенціалізм і марксизм. Людина в антагоністичному соціумі самотня, проте вона може подолати самотність у групі, у колективній і солідарній дії – стверджує Сартр. Класичним зразком такої дії для нього є взяття повстанцями Бастилії 1789-го. Так що індивідуалістові та герою-одинаку Оресту зовсім не зашкодить вивчити “Марсельєзу”.

Покоління апологетів великої капітулянтської цитати, для якого історія – то лише питання інтерпретацій, відверто не сприймає Сартра. Він для “експертів” занадто цілісний, занадто тотальний і ангажований. Як писав Жіль Делез, Сартр витяг філософію з її спорохнявілого закапелка і – через політику, мистецтво, Третій світ та революцію – піддав її бурхливим випробовуванням доби. І в тому, що Сартра після смерті почали порівнювати з Руссо, вбачається нині щось симптоматичне й знакове.. Руссо уможливив французьку революцію і Конвент. У тісній комірчині столяра Дюпле в Парижі його “Суспільний договір” постійно перечитував Робесп’єр – гроза європейських тиранів і фундатор модерної революційності. Можливо, за деякий час і Сартрові п’єси або його “Критика діалектичного розуму” так само перестануть бути лише одиницями в бібліографічному покажчику.

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»