НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Аргентинське танго сліпого бібліотекаря

Олександр Хоменко

1980-го європейські інтелектуали, які на той час остаточно втомилися обирати між сяючою революцією “Червоних бригад” та дрімучим традиціоналізмом “чорних полковників”, отримали нарешті підручник із виживання. “Ім’я троянди” Умберто Еко, великий best світанку постмодернізму, пропонував неофітам прості й нехитрі правила: уникати крайнощів, не любити істину понад міру, зберігати незворушність та іронічну посмішку. На десерт охочі могли погратися в побутову герменевтику, співвідносячи героїв роману з великими образами світового письменства: чернець-детектив Уільям Баскервільський – то, звичайно, Шерлок Холмс, його помічник Адсон – доктор Уотсон…

Та був у романі один персонаж, чужий постмодерністській відстороненості так само, як чужими є вогонь і крига - сліпий бібліотекар-фанатик Хорхе де Бургос, здатний знищити усе довкола на догоду власній інтелектуальній параної. Він підпалює Бібліотеку, він знищує довкола себе все живе. Його символічним двійником був усесвітньо відомий аргентинський письменник Хорхе Луїс Борхес. Борхес, який на той час устиг уславити чи не всі криваво-катівські диктатури в Латинській Америці. Пізніше Умберто Еко напише: “Всі мене запитують, чому мій Хорхе має таке ж ім’я, що й Борхес, і чому Борхес такий злий. Не знаю. Я хотів, щоб хранителем бібліотеки був сліпець (мені здавалося, що це дуже добра оповідна ідея), але поєднання бібліотеки і сліпця може дати тільки Боргеса; ну а ще тому, що борги треба сплачувати”.

Так, борги треба сплачувати. І якби Борхес зводиився лише до Хорхе де Бургоса, його ім’я залишилося б у світовій культурі лише в течці з написом “мракобісся та апологія садизму”. Але Борхес був не тільки Хорхе де Бургосом. Навіть так: далеко не тільки…

Англійський пацієнт для доктора Фройда

Спочатку була “Енциклопедія Британіка”. Її перечитував Борхесів батько, що зібрав велетенську бібліотеку англомовної літератури. Дітей у цій родині так само навчали англійської і в англійській манері. Згодом Борхес узагалі скаже, що він звик думати по-англійськи, і перше слово, що зривається з його вуст – англійське. Іспанська мова була мовою вулиці, плебсу, світу, що лежав по той бік залізної огорожі будинку Борхесів у Буенос-Айресі. І перші літературні враження малого Хорхе також звідти – з цієї уславленої енциклопедії. Коли він стане знаменитим, його опоненти говоритимуть, що Борхесові іспаномовні тексти – звичайний переклад з англійської. Багато його оповідань та есеїв і справді навіяні “Британікою”, її компактними статтями-гаслами, які він усе ж піддавав вишуканій літературній обробці, вигадуючи власну бібліографію, історичних персонажів, переконливо цитуючи неіснуючих авторів. Кому не хочеться відчути себе деміургом, який творить власний світ, розкладений по сотах енциклопедичної універсальності. Борхесу теж хотілося.

Але крім “Британіки” була ще й хвороба. Хвороба очей, сліпота, що переслідувала Борхесового батька, як і самого Борхеса, аби наздогнати письменника уже в зрілому віці, назавжди закривши для нього світ барв та півтонів вечірнього неба. Ще підлітком він з родиною переїжджає до Швейцарії, де його батько почав консультуватися в найкращих європейських офтальмологів. Вибух Першої світової війни змусив Борхесів залишитися в цій країні надовго. Швейцарія дуже багато дала Борхесові в інтелектуальному плані одначе вона залишилася для нього згадкою на все життя не лише через це. Оглядаючи його біографію, часами здається, ніби якийсь Великий Режисер виписував для Борхеса траєкторію життєвої дороги, послідовно закриваючи усі двері у світ звичайної людської чуттєвості й залишаючи тільки одну – у сухий простір книжкових сторінок, у лункі холодні сплетіння бібліотечних залів. Перша його спроба сексуального досвіду завершилася психологічною травмою на все життя, і він так ніколи й не став чоловіком. Пізніше Борхес притягував для себе красивих жінок, бо інтелектуальна харизма була такою ж потужною, як і харизма політика чи спортсмена. Борхеса прагнули, ним захоплювалися, але він перед усіма ставив табу на статеві стосунки, і це відлякувало потенційних дружин. Одружився він лише наприкінці життя. Його обраниця, Марія Кодама, була майже на сорок років молодша.

Падіння червоного прапора

У Швейцарії Борхес зустрів звістку про Жовтневу революцію й одразу став захопленим прихильником більшовизму. Свою першу книгу віршів, яка так і не побачила світ, він називає “Червоні гімни”, натхненний штурмом Зимового палацу, в еміграції він обмірковує плани “невротизувати населення Буенос-Айреса, аби відкрити шлях комунізму”.

У Буенос-Айрес він повертається 1921-го, уже поетом з виразною лівацькою репутацією. Проте за короткий час від його революційності не лишилося й сліду. Він цілком віддається літературній праці, засновує літературні журнали, публікує книги. 1937-го отримує постійну роботу в бібліотеці й веде тихе, розмірене життя службовця, публікуючи водночас свої тексти, що пізніше увійшли до золотого фонду світової літератури. Борхес стає фактично прозаїком №1 в Латинській Америці й найменше, що йому хочеться в цей час – це брати участь в якійсь політичній акції.

Але Великий Режисер, схоже, мав щодо Борхеса свою окрему думку. У другій половині 40-х в Аргентині правив президент Перон, якого письменник, людина глибоко елітарних поглядів, не терпів за його популізм та народництво. Одного разу, коли Борхес йшов вулицею столиці, на нього раптом звалився один з червоних прапорців, що огороджували небезпечне місце. Борхес машинально схопив його і пішов далі. Це непорозуміння було потрактоване як відвертий протест, і Борхес із червоним прапором у руці в одну мить перетворився на героя опозиції. На його захист були організовані демонстрації, робилися заяви на його підтримку. Усі чекали, що письменника от-от заарештують. В політичній поліції на нього заводять окрему справу.

Незабаром Борхеса обирають головою Аргентинської спілки письменників, яка залишалася одним із небагатьох осередків спротиву перонізму. 1955-го Перона скидають, і новий уряд, пошановуючи Борхеса, призначає його директором Національної бібліотеки. Збувається його мрія: мати персональне царство книг, у якому він володарює безроздільно. До нього приходить слава… і сліпота. Його книги розкуповуються по всьому світу, він стає класиком – і одним зі стовпів антикомунізму.

Чому він так ненавидів їх – Кубинську революцію, марксистів і партизанів? Можливо тому, що вони були занадто щирими у своїй чуттєвості, вони були представниками того світу, куди дорога йому була заказана. Він виголошує панегірики військовим диктатурам в Уругваї та Аргентині. У вересні 1976-го, коли Чилі переживала один з піків піночетівського терору, він прилітає до Сантьяго, аби особисто висловити своє захоплення “горилами” у військових мундирах. Ті не залишилися в боргу і присвоїли йому, окрім іншого, почесне звання доктора філософії та літератури Університету Чилі. Церемонія нагородження була гідна пензля Босха: ректор і два його заступники (звичайно ж, військові) щось мимрили про внесок Борхеса в літературу, а він натомість закликав людей, які проявляли цікавість хіба що до власної чекової книжки та розроблених фахівцями ЦРУ інструкцій з катування, любити й шанувати книгу.

Той, хто бачив блискавку

У чому не можна було його звинуватити, так це в цинізмі. Він оспівував диктаторів не за гроші і не за почесті. Борхес справді вірив, що “диктатура рицарів” врятує континент від хаосу, що вони покінчать із корупцією, повернуть громадянам утрачену самоповагу. Коли він зрозумів, що рицарі казарм – то звичайні рецидивісти у військових мундирах, стурбовані лише збереженням влади та накопиченням коштів на своїх банківських рахунків, Борхес різко змінює тон висловлювань. Взагалі, наприкінці свого життя він старанно намагається загладити вину за свої дикі жести у 70-ті. Борхес підписує петиції проти діяльності військових трибуналів у Чилі, із жахом розповідає про те, що довкола Буенос-Айреса постійно знаходяться цвинтарі жертв диктатури. Він навіть дозволив видавати свої твори в самому серці “кастрокомунізму” – на Кубі, що було для письменника абсолютно неможливо декількома роками раніше. В одному зі своїх останніх інтерв’ю він говорить речі знакові й симптоматичні: “Завжди існує відповідальність за свою країну. Я, врешті-решт, просто старий женевський студент-анархіст. Хочу написати декілька сторінок, щоб виправдатися, щоб не говорили, ніби я шахрай”. “Як це сумно – життя від лапок до лапок”, - говорить Борхес наостанок. Журналіст прощається. Фотограф робить останній знімок зі спалахом. Сліпий несподівано вигукує: “Я бачив блискавку! Так, так”.

Його темний двійник, Хорхе де Бургос, горить тепер у пеклі разом з усіма диктаторами-генералами. Єдиний, кого вони очікують для повноти компанії – Піночет, жалюгідний стариган, який нині старанно вдає перед суддями недоумкуватість, аби уникнути в’язниці за військові злочини та розкрадання державної скарбниці. Але Борхес лишається - у філігранності своїх прозових мініатюр, у меланхолійній красі Буенос-Айреса, введеного ним у літературний пантеон світу. Зрештою, Борхес сам став текстом, однією з химер на вершині собору світової літератури ХХ століття. А це, погодьмося, немало, бо, як стверджував аргентинський бібліотекар: “Література починається міфом і закінчується ним”.

 

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»