НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Гнатюк Я.С.

Епістемологія культури і філософії України

За більш ніж тисячолітню історію українська культура пережила ряд визначальних моментів у своєму розвитку. Спочатку - стадію формування культурного ядра (X-XV ст.). Потім - стадію складання основних культурних центрів (XV-XVІ ст.). А ще пізніше - стадію культурного розлому й становлення окремих культур (XVІ ст. - по цей час).

У києворуську добу, після переходу від природопоклонництва до християнства, від натуралістичного плюралізму до духовного універсалізму почало формуватися ядро української культури або культурне коло православної цивілізації із центром у Києві. З падінням Константинополя це культурне коло трансформувалося у розтягнутий зі сходу на захід своєрідний культурний еліпс, у якому чітко окреслился два культурні полюси чи дві субкультури: на Сході з центром у Києві та на Заході з центром у Львові. "З упадком Царгороду, - зазначав український мислитель Є.Маланюк, - культура нашої землі вже посчинає мати два вогнища --на сході і заході. І образ культурних та й політичних границь нашої землі вже з кола з осередком у Києві, перетворюється на еліпсу" [1, с.21]. Таким чином, зовнішньополітичні чинники спричинили трансформацію й, одночасно, деформацію українського культурного ядра та появу київського й львівського культурних центрів чи київської й львівської субкультур.

Після Берестейської унії українська культура увійшла у стадію розлому культурного еліпса та усамостійнення східного і західного культурних центрів. Виникли дві окремі українські культури: українська православна та українська греко-католицька. Оцінюючи цей факт, американський культуролог С.Гантінгтон стверджував, що "Україна - це розколота країна з двома різними культурами. Лінія розлому між цивілізаціями, яка відокремлює Захід від православ'я, проходить прямо по її центру ось уже декілька століть" [2, с.255]. Не погоджуючись із тією демаркацією, яку проводить С.Гантінгтон між українською православною й українською греко-католицькою культурами, оскільки лінія культурного розлому знаходиться західніше від центру України, все ж таки слід констатувати, що в Україні існують дві культури й цивілізації. По-перше, це православна культура та східно-православна цивілізація, а, по-друге, греко-католицька культура й західно-православна цивілізація. Перша домінує на російськомовному українському Сході, друга - на україномовному українському Заході. У такій перспективі історія України постає як сума історій двох православних цивілізацій: східної і західної.

Цивілізаційне напруження між українською православною культурою й східно-православною цивілізацією та греко-католицькою культурою й західно-православною цивілізацією нейтралізується православ'ям та світоглядною толерантністю історичного українства. "Українці є дуже релігійним народом, - писав галицький юрист В.Целевич, - та проте ніколи не любили запускатися в обрядовій ріжниці. Між православними українцями й уніатами не було й нема ворожнечі" [3, с.43]. За інших обставин, коли б на українському Сході чи українському Заході була поширена якась інша християнська конфесія чи нехристиянська релігія, ескалація міжцивілізаційного конфлікту була б неминучою.

В плані культурної типології українська православна культура належить до чуттєвого типу культури, так як у формах її вияву переважають емоції й почуття, а українська греко-католицька культура - до гармонійного типу, оскільки у її формах та стилях почуттєвість врівноважується аналітичною рефлексією. За українським етнопсихологом В.Янівим, "на Сході почуттєвість більше стихійна, в Галичині просякнута рефлексією, спокійна. Тут видно певну гармонію між розумом та почуваннями" [4, с.96]. Отже, між українсьою православною й українською греко-католицькою культурами існує не повна, а часткова відповідність чи сумісність. Емоційно-почуттєвою сферою вони дотикаються одна до одної, збігаючись одна з одною, а раціональним елементом українська греко-католицька культура відособлюється й дистанціюється від української православної культури.

Варто зазначити, що домінування в українському православному менталітеті емоційного елементу над раціональним засвідчує не інтелектуальну неповноцінність православного українства - воно лише характеризує тип його соціальної організації. І цим типом є спільнота, заснована на емоційних зв'язках, взаємній симпатії індивідів, котрі входять до її складу, а не спілка, основана на раціональності, на цілераціональних соціальних взаємодіях індивідів, їхній зручності, користі й вигоді.

Як зазначав німецький соціолог Ф.Тьоніс, спільнота є раннім етапом розвитку суспільства. Наступним, більш пізнім його етапом виступає спілка [5, с.19]. Тому, якщо порівнювати Україну із Західною Європою, а не із Росією, як це робив український історик і філософ М.Костомаров, то можна помітити, що Україна у темпах соціального розвитку відстає від Західної Європи, що вона переважно є, за винятком, можливо, Галичини, суспільством-спільнотою, а не суспільством-спілкою як Західна Європа.

У діалозі українських культур, їхній історичній взаємодії, сполученні українського культурного простору роль інтелектуального лідера завжди відігравала чуттєва культура українського Сходу. Саме вона виступала генератором нових нешаблонних ідей та нестандартних рішень. Гармонійна культура українського Заходу була лише рецепієнтом творчих прозрінь і знахідок українського Сходу. "Звідтілля, - наголошував український філософ М.Шлемкевич, - приходили заплідні мислі. Досить пригадати вплив Шевченка на відродження Західної України; вплив Драгоманова на […] духову революцію під проводом Франка. І в новіші часи ідеї українського монархізму подав Галичині придніпрянець Липинський, і проповідь націоналізму в західних землях зв'язана з особою придніпрянця Донцова. Галичина приймала ті ідеї, оформлювала їх, живучи духово в їх тіні" [6, с.280]. Таким чином, гармонійна культура українського Заходу постійно виконувала тільки допоміжну, службову функцію, раціонально оформлюючи ідеї та раціоналізуючи рішення, запропоновані мислителями українського Сходу.

Українська православна культура, чи, інакше кажучи, чуттєва культура українського Сходу, створила три самобутні світоглядні системи: українську філософію серця, авторський міф України й рідну українську національну віру. В українській філософії серця Г.Сковороди та П.Юркевича індивідуальне начало, або серце, переважає над загальним, тобто розумом; у Шевченковому міфі України, навпаки, національне начало, або загальне, переважає індивідуалістичне та персоналістичне; в рідній українській національній вірі Л.Силенка національне начало чи національна релігія, тобто окреме, індивідуальне, переважає над інтернаціональним чи світовою релігією, особливо над християнством.

Як бачимо, в українській філософії серця та рідній українській національній вірі окреме (людське серце чи національна релігія) має першість перед загальним (чистим розумом чи світовою релігією). Однак тлумачення окремого у цих світоглядних системах різне. Так, наприклад, український мислитель й проповідник Л.Силенко досить скептично ставився до тези Г.Сковороди: "Світ ловив мене, але не спіймав", яка була виявом індивідуальності його серця. "Любий Григоріє Савичу, який світ тебе ловив?", - запитував Л.Силенко. Й далі, розмірковуючи над цією темою, зазначав: "Якщо ловить світ зла, не тікай. З світом зла треба боротися. Якщо ловить світ добра, не тікай. Добрим словом, доброю дією треба збагачувати силу добра" [7, с.247]. Отже, замість "втечі у душу і долю" [8, с.19], Л.Силенко проповідував активну участь у національних та універсально-світових процесах. Таким чином, українська православна культура як культура світоглядна демонструє тенденцію до зростання ірраціональності. Це тенденція прямо протилежна до західноєвропейської тенденції раціоналізації усіх сфер суспільного життя, що віддзеркалюється у різних порядках виникнення історичних типів світогляду. В культурі Західної Європи це міфологія - релігія - філософія, а в культурі українського Сходу - філософія - міфологія - релігія. Український світоглядний ряд є яскравим підтвердженням тези про релігійність української філософської думки.

Правда, не всі українські світоглядні системи є витвором творчого генія українського Сходу. Існує ще одна, четверта українська світоглядна система, яка виступає спільним продуктом двох українських культур: Східної та Західної чи, інакше висловлюючись, чуттєвої та гармонійної. Мова, звичайно, йде про український націоналізм. Творцями його ідеології вважаються українські мислителі М.Міхновський й Д.Донцов, які репрезентували культуру та менталітет українського Сходу. Сама ж організація національного руху була справою рук українських політичних діячів Є.Коновалця, А.Мельника, С.Бандери, котрі належали до культури українського Заходу. Галицька раціональність в повну силу проявилась при заснуванні ОУН на конгресі у Відні 1929 року. З цього приводу український історик та політолог Т.Гунчак зазначав: "Читаючи його програму (тобто конгресу ОУН. - Я.Г.), створюється враження, що це був скоріше науковий з'їзд, ніж конгрес, на якому мала створитися нова політична організація. Моє враження не випадкове, коли зважити, що на конгресі було прочитано 40 доповідей, які зачіпали майже всі важливі проблеми, починаючи з ідеології та кінчаючи літературою і мистецтвом" [9, с.216]. Таким чином, створення ідеї української нації в культурі українського Сходу та її раціональне оформлення в культурі українського Заходу спричинило появу українського націоналізму. Цей світогляд та політичний рух є продуктом українського культурного синтезу.

Виходячи із поділу української культури на східно-православну й західно-православну чи чуттєву та гармонійну, можна запропонувати замість історичної типології української культури й філософії типологію регіональну. Перш за все, варто виділити україномовну українську культуру й філософію Західної та Центральної України. По-друге, російськомовну українську культуру й філософію Сходу й Півдня України. До них слід долучити російськомовну російську культуру й філософію Центральної, Східної та Південної України. Таким чином, в сучасній українській культурі наявні три різні субкультури й регіональні філософії: україністична (або укро-українська), українська (або русо-українська) й російська. Дослідження цих філософій та їхніх культурних взаємодій спроможне розкрити нові обрії й перспективи для історико-філософського українознавства, української філософської регіоналістики як історико-філософської субдисципліни.

1. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. - К.: Обереги, 1992. - 80 с.
2. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. - М.: АСТ, 2003. - 603 с.
3. Целевич В. Нарід, нація, держава. - Львів, 1934. - 116 с.
4. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. - Мюнхен: УВУ, 1993. - 216 с.
5. Фукуяма Ф. Великий разрыв. - М.: АСТ, 2003. - 474 с.
6. Шлемкевич М. Галичанство // Політологічні читання. - К. - 1993. - №1. - С.245-301.
7. Святе речення. Силенкова віра в Дажбога. - К.: Обереги, 1995. - 340 с.
8. Шлемкевич М. Загублена українська людина. - К.: Фенікс, 1992. - 168 с.
9. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нарис політичної історії. - К.: Либідь, 1993. - 288 с.


nationalvanguard


 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»