НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  ЛЕКЦИИ  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



лекція

ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ

ЛЕКЦІЯ VII.

ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ХХ СТ. (закінчення).

 

1. Теорія культури екзистенціалізму (К. Ясперс, М. Хайдеггер).
2. Філософія культури фрейдизму і неофрейдизму.
3. Теорія культури структуралізму і постструктуралізму.

1. Теорія культури екзистенціалізму (К. Ясперс, М. Хайдеггер).
Як відомо, яскравими представниками екзистенціалізму були К. Ясперс і М. Хайдеггер, у творчості яких своєрідно трансформувалися філософія життя і неокантіанство Баденської школи. Використовуючи ключові поняття В. Дільтеф "екзистенція", "даз-Зайн", "буття-до-смерті" Ясперс і Хайдеггер дали їм аналогічне тлумачення, але вцілому екзимтенціальні позиції їх значно відрізняються в залежності від розуміння ними культурологічної проблематики у неокантіанстві. Схрещення названих філософських традицій та реаліїї ХХ ст. визначили в якості досліджння людину і спосіб її існування - культуру.

 

Згідно з К. Ясперсом, природа, яка підпорядкована еволюції, не має історії, а людина історична тільки як духовна, а не природна істота. Тому "природа людини - її штучність". Коли 40 тис. років тому людина оволоділа вогнем і виготовленням знарядь праці, вона вступила у "до-історію", щоб протягом наступних тисячоліть завершити своє формування, наповнюючи природне існування духовним: створити міфологічну картину світу і дати собі правила надбіологічної поведінки - табу. Останні два досягнення Ясперс вважає межею переходу абсолютної історії у відносну - виникнення в 6-4 тис. до н.е. великих культур у Месопотамії, Єгипті, Китаї, Індії.

 

Отже, історичність людини полягає у прирощенні її духовного змісту, історичність культури - у неперервному переході від однієї новації до іншої. Людина мовби чотири рази розпочиналася з нової основи. Абсолютна і відносна до-історії - дві фази розвитку: на першому завершується завершення духовний розвиток людини і тільки на другій стадії виникають давні культури. Тільки тут, у міфології, у полі свідомого співвіднесення пізнаваного оточуючого світу з нормами і цілями людських взаємовідносин, відбулося цілісне осмислення існування людини. Ясперс звертає особливу увагу на процес спілкування між людьми, на роль комунікації в культурі, на особливу роль екзистенційного спілкування.

 

Приблизно 800-200 рр. до н.е. в Китаї, Індії, Європі наступив період корінної зміни у розумінні людиною світу і себе самої, який Ясперс назвав "вісьовим часом". За міфологічною картиною відкривається жах реального буття, і людина вперше усвідомлює кінечність власного життя, ставить "останні" питання про вищий сенс буття. З цієї одухотвореної людини і виникли справжня історія, новий тип культури, породжний прагненням до безмежної комунікації, вільного здійснення особистості на основі екзистенції. "... Розпочалася боротьба раціональності ... проти міфу (логосу проти міфу). Потім борьба за трансцендентного Бога... Божество незмірно звеличилося посередництвом посилення етичного начала релігії. Міф став матеріалом для мови, котра вже проявляла не відпочатковий його зміст, а щось зовсім інше, перетворивши його на символ". Прагненням подолати трагізм буття прониклися три сфери нової культури - мистецтво, філософія, релігія.

 

Слідом за Ніцше, Ясперс поділяє культуру на культури для вищих і нижчих. Культура для "нижчих" (головним чином, через мистецтво) викликає естетичне задоволення від гармонії, краси світу як символу моральності, а культура для "вищих" апелює до "нечіткого морального почуття", яке нагадує людині про її надприродне призначення як суб'єкта свободи. Інакше другий вид Ясперс називає "метафізичним шифрописом", і тільки він відкриває людині її екзистенційну основу, яку неможливо осягнути категоріями розсуду або розуму, а тільки через "філософську віру".

 

Мартин Хайдеггер (1889-1976), як і Ясперс, прагнув знайти начала кризи сучасної Європи, але в протилежність Ясперсові він бачить перші симптоми занепаду саме у "вісьову епоху", з її безкінечною рефлексією, яка зруйнувала єдність людини і світу і відкрила шлях "нігілізмові". Саме "раціоналізація" та "етизація" думки, за Хайдеггером, означають початок відпадіння людини від буття. "Етика" з'являється разом з "логікою" і "фізикою" у школі Платона, в той час як раніше такого поділу мислителі не знали, хоча їх думка буле не алогічна і не неморальна, а "фюсіс" продумувався ними з такою глибиною і широтою, яких пізніша "фізика" досягти не могла. Трагедії Софокла в більшій мірі ближчі до витоків "етосу", ніж "етика" Арістотеля. Подолання нігілізму Хайдеггер бачить у поверненні людині здатності "чути" буття - поверненні цілісності людині та її мисленню, і цю здатність зберегли митці - поети та художники. Тому питання про осмислення буття для Хайдеггера - це щонайперше питання про культуру, мистецтво.

 

Не дивлячись на різні підходи, Ясперс і Хайдеггер бачать витік культури, її цілісність у екзистенційних глибинах особистості, котра налаштована не на самоствердження у науці і техніці, а на споглядання, прислуховування до буття, до іншої людини і до всього космосу.

 

2. Філософія культури фрейдизму і неофрейдизму.

Звертаючись до аналізу витоків культури філософ-інтуїтивіст А. Бергсон (1859-1941) вбачав її появу у такому феномені саморегуляції суспільства як сміх, а тому предметом аналізу обирає архаїчний театральний жанр комедії, мета якої - викрити закостенілість, механічність, втрату гнучкості в інститутах суспільства, у поведінці людини і звільнитися від них через сміх як свобідне неприйняття людьми аналогічних станів. Притаманний всьому сущому "життєвий порив" створює в людині, у її розумі міфологічну функцію, котра й породжує релігії як засіб, який допомагає закріпити людину, допомогти перемогти страх смерті.

Згідно з Фрейдом, у людині, як і у всій природі, прихована величезна руйнівна сила. Вона діє у напрямку, протилежному щодо статевого потягу, і тому не продовжує життя, а, навпаки, обриває його, переводить "усе органічно живе до стану неживого". Це "інстинкт смерті" (Танатос), він виявляє себе в садизмі. Фрейд зізнається, що йому важко пояснити цей потяг, але зрештою каже про руйнівний інстинкт, "шлях якому вказує ненависть".

У праці "Я і Воно" (1923 р.) З. рейд визначив головні, на його думку, складові людської психіки й показав, які гострі протиріччя спалахують між персонажами цієї внутрішньої драми. У ній беруть участь лише три дійові особи: Воно, Я та Над-Я. Схоже це на біблійне протистояння у "Псалмах Давида": Вороги, Давид і Бог. Місце Ворогів посідає Воно, несвідома частина душевного життя, його, так би мовити. темний бік. саме тут виникають нестримні бажання (Ерос і Танатос), які намагаються оволодіти людиною. Замість Давида тепер Я - "цар душевного життя", воно повязує психічні явища у деяку єдність, а також відповідає за стомсунки із зовнішнім світом. На відміну від Воно, де безмежно панує принцип насолоди, Я керується "принципом реальності". Фрейд пише: "Я репрезентує те, що можна назвати здоровим глуздом та обачливістю. Воно, навпаки, містить у собі пристрасті". Приборкати їх можна лише ціною дуже великих зусиль. Фрейд порівнює Я з вершником, "що має загнуздати коня, який переважає його своєю силою; різниця в тому, що вершник намагається зробити це самотужки, а Я - запозичуючи сили". І знову знайомі мотиви: саме так Давид рятувався від ворогів, які були сильнішими за нього.

І якщо цар Давид звертається до Бога, то Я має власну найвищу інстанцію - Над-Я (Супер-Его, Ідеал-Я). Вона містить певні моральні засади, вона є тією силою, що стримує дію інстинктів. Над-Я виникає тільки у суспільстві, адже складається шляхом уподіблення до інших людей. Фрейд називає таке явище "ідентифікація", від identificio, "ототожнюю", причому першою і вирішальною, на його думку, є "ідентифікація" з батьками. Ще в праці "Тотем і табу" (1913 р.) Фрейд показав, що саме "ототожнення" людей з тотемом, який зображував спільного предка, дозволило їм усвідомити свій кровний зв'язок. Саме у біблійних текстах така ідентифікація трапляється майже на кожній сторінці: "насіння Авраама", "сини Якова", "сини Ізраїлеві"...

Отже, дух Тори (Закону) повязує Бога, по-перше, з батьками, по-друге, з певними моральними вимогами. А хіба не так само у Фрейда? Адже Над-я, ця "найвища істота" внутрішнього світу, не лишке походить від батьків, а й вимагає дотриманння моральних обмежень. Так виявляє себе стародавній дух, в якому повязані "заповіт" і "закон".

Виникаючи завдяки батькам, Над-Я посідає те особливе місце, що раніше займали вони. Подібно до того, як батьки наглядали за дитиною, тепер уже Над-Я стежить за своїм Я, пильнує, чи дотримується воно певних обмежень. Але чомусь це мало нагадує батьківську турботу, надто коли йдеться про "виняткову жорстокість і суворість Над-Я". Коли ж Фрейд каже про страх, який огортає бідолашне Я, можна здогадатися, що такі уявлення навіяли не батьки, а суворий Бог Старого Заповіту. Як відомо, саме "страх Господній" вважався тут основою праведного життя, а самі ці люди називали себе "тими, хто боїться Бога".

Таке почуття переносили письмові, так би мовити, офіційні відносини з Богом до внутрішнього світу людини, і тепер будь-яке порушення Тори спричиняло болісне занепокоєння. "Бо провину свою визнаю, журюся гріхом своїм я!" (Пс. 38:19). Звичайно, це слова Давида, але за ними відчувається та душевна ситуація, що її, власне, й зображує психоаналіз. Особливо примітним тут є слово "провина". Недаремно ж, згідно з Фрейдом, "Над-Я виявляє себе переважно як почуття провини".

Цілковито збігаються, так би мовити, прагнення Давида і Фрейда. Благаючи Господа про допомогу, Давид сподівається подолати Ворогів і разом з народом "успадкувати землю". Але так само й у Фрейда: "психоаналіз є тим знаряддям, яке має надати Я можливість поступово опанувати Воно". Різниця лише в тому, що Давидові "ми" і "вони" постають у Фрейда в однині: Я і Воно.



3. Теорія культури структуралізму і постструктуралізму.

Засновник структуралізму К. Леві-Строс вбачав витоки культури у факті переходу від природно-інстинктивного до примітивно-культурного життя, коли з'являються заборони на інцест (кровноспоріднені статеві зв'язки) і встановлення шлюбного союзу. Шлюб мужчини і жінки з різних сімей (екзогамія) викликає появу такого загальнокультурного фактору як обмін, а сам факт шлюбу як такий породжує структуру спорідненості, тобто елементарну соціокультурну організацію (рід, клан), яка регулює практику.

 

Особливу лінію у дослідженні культури утворює сучасний структуралізм та постструктуралізм. Структуралізм виходить з основи, що людиною у світі керують нусвідомлені структури, зашифровані у мові. Сама ж культура структурована як мова: у ній можна знайти важливі опозиції, паралелізми, семантичні та реляційні значення. Процеси, які відбуваються у культурі, можна витлумачити як обмін повідомленнями. Такий підхід до первісної культури запропонував К. Леві-Строс, а до сучасності - Р. Барт. Економіку і політику, міста і житло, одяг і речі, ритуали, культури і міфи - все можна розглядати як текст, який містить безкінечну множину повідомлень. В кожному тексті виявляються нашарування інших текстів, у повідомленні - інші повідомлення, тексти становлять собою колажі з цитат, запозичень, чужих слів та думок. У порівнянні з розмитістю повідомлень мова, якою вони створені, є за своєю структурою міцною і здатною породжувати все нові і нові повідомлення. Саме механізм породження текстів, який схований у мові, а не самі тексти, цікавлять структуралістів.

 

М. Маклюєн на прикладі масових комунікацій відкрив ту ж закономірність, що була виявлена структуралістами на прикладі мовного дискурсу: мова, засоби спілкування структурують суспільні процеси за своїм зразком і подобою. Менталітет народу характеризується тим, як, яким чинм передаються повідомленя - письмово чи усно, ієрогліфічно чи азбучно (фонетично чи етимологічно), рукописно чи друковано, по радіо чи по телебаченню; яка культура домінує - шрифтова (арабська) чи аудіовізуальна (європейська, японська, індуська). Тому ми тут маємо таке ж поклоніння ультурфілософів перед засобами спілкування, з яким марксисти поклоняються засобам виробництва, прагнучи вивести особливості духовного життя того чи іншого народу х рівня його виробничих сил та характеру виробничих відносин.

 

Роботу з текстами культури, розпочату структуралізмом, продовжив постструктуралізм. Щоб подолати протиріччя між життя і культурою, він запропонував брати текст у момент його становлення, щоб зазинути під маску наявних форм культури. Цей процес дослідження отримав назву деконструкції, і їй пвддавалися не тільи філософські тексти (Ж. Дерріда), а саме постмодерністське мистецтво виступило як наочний приклад деконструкції класичних текстів, прагнучи до оновлення життя будь-якою ціною, вивільненню її з-під деспотизму затверділих ментальних форм.

 

Один з представників постструктуралізму, Ж.Ф. Ліотар виступив з жорсткою критикою логоцентризму культури, тобто проти наявної з часів Платона влади в культурі мовлення, слова, розсудку. Йому він протиставив око, фігуративність, почуттєвість, узагальнено - мистецтво як таке. Ж. Дельоз також піддав критиці логоцентризм як найбільш характерну ознаку сучасної європейської культури. Жак Дерріда поряд з логоцентризмом звертає увагу, що європейська культура є фаллоцентричною. Жіноче начало відсунуте на периферію, воно не включене в багатоголосся культури. Цей же підхід підхопила феміністична постмодерністська філософія. Жан Бодрійяр приносиить у дослідження культури пошук загальних закономірностей її існування, поєднуючи гносеологічний та аксіологічний аспекти дослідження. Щонайперше, появу культури він ототожнює з "танатофобією", витісненням смерті на периферію, і вона уособлювалася не тільки мертвими, але й примітивними суспільствами, душевнохворими, сексуальними меншинами, жінками та іншими членами суспільства, які руйнували соціальний простір.

 

В теперішньому часі ми присутні, можливо, на завершенні довгого методологічного шляху дослідження культури, який почався у XVIII ст. Біля витоків цього шляху була боротьба за право культури вважатися гідною галуззю філософії. Звернення до дослідження культури диктувалося прагненням людини відстояти сферу свобідного від пригнічуючого розсудку: право бути не тільки мислячою, але й "вопящою" істотою; право мати декілька вимірів свідомості, право бути "пастирем буття", а не його полоненим. І ось це розширення горизонтів культури як меж самопрояву людської істоти наштовхнулося в ХХІ ст. на висновок про зникнення самої людини (бо структури бзсвідомого особистості не потребують). Лідери сучасної культурологічної думки проголошують: слід остаточно усвідомити і примиритися з тим, що не людина говорить мовою, а мова - людиною; не людина грає у гру, а гра уграється людиною; не ми святкуємо свято, а воно реалізує свої ритуали через нас і за допомогою нас. Всі тексти культури структуровані, думки формалізовані, міфи заповнили горизонт буття. Їх можна вивчати, розкладаючи і перекомбіновуючи, але не потрібно підшуковувати для них мислячого суб'єкта.

 

Отже, якщо в XVIII ст. культурфілософська думка починала з вихваляння завоювань цивілізації (наука, мораль, добробут, право, освіта), то в ХХ ст. вона оголосила все це "репресивним апаратом", за допомогою якого культура створює відчудження, перетворені форми реальності, котрі вступають у непримиримий конфлікт із життям.

 

Література.

1. Тарадайко С.М. Цар Давид і Зигмунд Фройд // Філософська думка. - 2006. - №1. - С.131- 136.


nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»