НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  ЛЕКЦИИ  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



лекція

ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ

ЛЕКЦІЯ VI.

ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ХХ СТ. (продовження).

 

1. Культурфілософія цивілізації А. Тойнбі і П. Сорокіна.
2. Культурфілософія Й. Хейзінги.
3. Культурфілософія символу.
4. Морфологія культури О. Шпенглера.

Одночасно з підходом до культури як "соціальної технології", що детермінує поведінку людини у суспільстві чи то "технологічного фактору", чи то символічних "зразків поведінки", розвивалися концепції, котрі принципово прагнули охопити культуру як ціле, подібно до організму, зрозуміти закони його народження, росту і становлення, вибудувати історичну типологію культур (цивілізацій), спробувати пояснити причини падіння і звеличення окремих цивілізацій. Цьому завданню присвятили свою діяльність О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін.

Французьке й англійське поняття "цивілізація" може стосуватися політичних, економічних, релігійних, технічних. моральних та суспільних фактів.

Німецьке поняття "культура" в своїй суті стосується лише духовних, мистецьких, релігійних фактів і має виразну тенденцію відмежовувати ці факти від фактів політичних, економічних і суспільних. Крім того, культура має стосунок не лише здобутків (як це має цивілізація), але й стосується також таких цінностей звичайного буття і поведінки. "Ідея моральності, - писав Кант у своїх "Ідеях до загальної історії в космополітичному плані", - це ознака культури. Але використання цієї ідеї, яка зводиться лише до наслідування моралі в добропристойності й до показної порядності, - це і є цивілізування".

Цивілізація - головне поняття, яке служить Арнольду Тойнбі (1889-1975) для організації всього конкретно-історичного матеріалу. Цивілізації поділяються на три покоління. Перше - примітивні, малі, безписемні культури. Їх багато, їх вік невеликий. Вони відзначаються однобічною спеціалізацією, пристосовані до життя в конкретному географічному середовищі, а надбудовні елементи (державність, освіта, церква, а тим більше наука і мистецтво) у них відсутні. Ці культури дуже сильно розмножуються і гинуть стихійно, якщо не вливаються завдяки творчому актові у більш могутню цивілізацію другого покоління. Творчий акт проблематичний статичністю примітивних суспільств: у них соціальний зв'язок (мімезис, подражаніє), що регулює одноманітність вчинків і стабільність стосунків, спрямована на померлих предків, на старше покоління. В таких суспільствах панує звичай, а тому іновації проблематичні. За різкої зміни умов життя, котрі А. Тойнбі називає викликом, суспільство не може дати адекватної відповіді, перебудувати і змінити спосіб життя. Продовжувати життя і діяти так, мовби "виклику" нема, мов би нічого не трапилося, культура рухається до прірви і гине. Деякі суспільства, проте, виокремлюють зі свого середовища "творчу меншість", котра усвідомлює "виклик" середовища і здатне дати на нього задовільну відповідь. Ця жменька ентузіастів - пророків, жерців, філософів, вчених, політиків - прикладом власного безкорисного служіння зваблює за собою інертну масу, і суспільство переходить на нові рельси. Починається формування дочірної цивілізації. Що успадкувала досвід своєї попередниці, але більш гнучкої і багатосторонньої. За Тойнбі, культури, які живуть у комфортних умовах, не тримують "виклику" з боку середовища, перебувають у стані стагнації. Тільки там, де виникають труднощі, де розум людей пробуджується для пошуку виходу і нових форм виживання, створюються умови для народження цивілізації високого рівня.

Конкретні приклади "викликів", відомі з історії, пов'язані з висушенням або заболочуванням грунтів, наступом ворожих племен, змушеною зміною місця проживання. Найбільш поширені відповіді: перехід до нового типу господарювання, створення ірригаційних систем, формування могутніх владних структур, здатних мобілізувати енергію суспільства, створення нової релігії, науки, техніки.

У цивілізаціях другого покоління соціальний зв'язок спрямований на творчі особистості, котрі ведуть за собою піонерів нового соціального ладу. Цивілізації другого покоління динамічні, вони створюють великі міста (Рим, вавілон), у них рзвиваються розподіл праці, товарний обмін, ринок. Виникають прошарки ремісників, вчених, торговців, людей розумової праці. Стверджується складна система рангів та статусів. Тут можуть розвинутися атрибути демократії (виборні органи, правова система, самоуправління, розподіл гілок влади). Виникнення повноцінної вторинної цивілізації наперед не задано. Необхідне певний збіг обставин, тому деякі цивілізації стають застиглими або "недорозвинутими". До останніх А. Тойнбі відносить суспільство полінезійців та ескімосів. Він ретельно дослідив питання про виникнення вогнищ цивілізацій другого покоління, котрих він нарахував чотири: єгипетсько-шумерська, мінойська, китайська та південноамериканська. Проблема народження цивілізацій є для Тойнбі центральною. Він вважає, що ні расовий тип, ні середовище, ні економічний лад не відіграють головної ролі в генезі цивілізацій: вони виникають в процесі мутації примітивних культур, ктрі відбуваються в залежності від комбінацій множини причин. Передбачити мутацію важко, вона - як результат гри.

Цивілізації третього покління формуються на основі церков: з первинної мінойської народжується вторинна еллінська, а з неї - на основі виникаючого в її надрах християнства - формується третинна, західноєвропейська. Всього, за Тойнбі, на середину ХХ ст. з трьох десятків таких що існували цивілізацій збреглося сім або вісім: християнська, ісламська, індуїстська та ін.

Тойнбі визнає циклічну схему розвитку цивілізацій: народження, ріст, розквіт, загибель цивілізацій ймовірна, але не неминуча. Цивілізації не усвідомлюють до кінця пружин власних дій та важливих умов, що забезпечують їх процвітання. Обмеженість та егоїзм правлячих еліт у поєднанні з лінню та консерватизмом більшості призводять до виродження цивілізації. Проте під час історії міра усвідомлення людьми наслідків своїх дій зростає і міра впливу думки на історичний процес збільшується. Авторитет вчених та їх вплив на політичне життя стають все важливішими. Релігії поширюють свій вплив на політику, кономіку і повсякдення.

Осмислюючи історію з християнських позицій, Тойнбі використовує для розуміння історичних процесів цілком реалістичні уявлення. Головне з них - механізм "виклик-відповідь". Інша ідея - відмінність між творчою меншістю і пасивною більшістю, котру Тойнбі називає пролетаріатом. Розвивається культура до того часу, доки не перерерветься ланцюг "виклик-відповідь". Коли еліта не здатна дати ефективної відповіді пролетаріату, тоді починається надлом цивілізації. У цей період творча позиція еліти і довіра до неї пролетаріату змінюються "розколом душі". Виходом з цього стану Тойнбі вважає "трансфігурацію", тобто духовну перебудову, котра повинна призвести до формування нової, вищої релігії і дає відповідь на питання страждучої душі, імпульс для нової серії творчих актів. Але чи здійсниться духовна перебудова - залежить від багатьох факторів, в тому числі і від мистецтва та самовідданості правлячих еліт, стадії одухотворення пролетаріату. Останній може шукати і вимагати нової істинної релігії або задовільгитися якимось сурогатом (марксизм), який протягом одного покоління перетворюється у пролетарську релігію.

У противагу фаталістичним та релятивістським теоріям Тойнбі шукає міцного наукового обгрунтування для об'єднання людства, яке прагне знайти шляхи мирного переходу до "вселенської цркви" і "вселенської держави". Вершиною земного прогресу було б створення "общини святих". Тільки нова релігія, яка побудована на дусі пантеїзму, змогла б, за Тойнбі, примирити ворогуючі групи людей, сформувати екологічно здорове ставлення до природи і тим самим порятувати людство від загибелі.

Інтеграційна теорія культури Пітирима Сорокіна (1889-1968) виникла в надрах позитивізму в соціології та соціального біхевіоризму. Знаменним для неї є його праця "Суспільство, культура і особистість" (1947 р.). Якщо раніше культура ототожнювалася з символами (як провідниками дії), то в цій роботі сама взаємодія людей стала основуватися за тріадою "значення-цінність-норма". Ці ж компоненти, взяті під іншим кутом зору, утворюють три аспекти соціального явища: "особистість, суспільство і культуру". Культура розуміється як "сукупність значень, цінностей і норм, котрими володіють взаємодіючі особи, і сукупність носіїв, котрі об'єктивують, соціалізують і розкривають значення". Якщо термін "соціальне" прикладається до сукупності взаємодіючих людей, їх стосунків, то термін "культура" - до значень, цінностей, норм та їх носіїв, тобто до внутрішньої суті спілкування.

Сорокін створює інтегральну модель суспільства і культури у праці "Соціальна і культурна динаміка" (у 4-х тт.), де історія культури дана у системному викладі, а всі узагальнення та висновки підтверджені величезним статистичним матріалом. В цій та наступних працях Сорокін викладає основні методологічні підходи, суть яких у наступному. На відміну від неорганічних явищ, які мають тільки фізико-хімічні компоненти, на відміну від органічних феноменів, які мають два компоненти - фізичний та життєвий, соціокультурні, або надорганічні, явища мають нематеріальний, символіяний компонент - значення, значимі цінності і норми, що надбудовуються над фізичним і життєвим. Нематеріально значимі цінності та норми (тобто які перебувають у думках індивідів) утворюють зв'язок, який називається соціальним. Цілий новий, соціокультурний світ надбудовується над фізичною та органічною реальностями. Речі, які стають втіленням значень, цінностей, норм зазнають трансформації: одні з них стають духовними (магічними) сисволами (чуринги), інші - матеріальними символами (будівлі, машини, предмети побуту). Отже, тотальність значень-цінностей-норм, котрі утворюють ідеологічну культуру індивідів, і тотальність значимих дій індивідів, завдяки котрим проявляються їх значення-норми-цінності, утворюють поведінкову культуру, а тотальність носіїв значень-норм-цінностей, а саме - речі та енергія, за допомогою яких ідеологічна культура екстрналізується, укріплюється і соціалізується, утворюють матеріальну культуру.

В цілому культура являє собою систему систем. Між її складовими утворюються зв'язки за просторово-часовою суміжністю, побічними причинними зв'язками, прямими зв'язками, причиннозначими зв'язками. Основними системами культури у суспільстві є мова, наука, філософія, релігія, витончене мистецтво, мораль, право, прикладна технологія, економіка, політика. Крім них існують більш широкі культурні єдності, які можна назвати "суперсистемами", в яких є як базові вихідні системи, так і верховні принципи, які стосуються того, що вважається у ній реальністю в останній інстанції і найвищою цінністю. Відповідно на питання "яка природа останньої реальності і останньої цінності?" може бути дано три відповіді: 1) сенситивна: істинною реальністю є чуттєва реальність, і, крім неї, нічого нема; 2) ідеаційна: істинна остання реальність - Бог, 3) ідеалістично-інтеграційна: безкінечне багатоманіття, що об'єдює чуттєве і надчуттєве начала. Відповідно в історії чергуються ці три культурних стилі з невідворотністю, за якою після зими йде літо і навпаки. У будь-яку епоху фактично існують три стилі, але один з них різко домінує., але потім втрачає свою вагу і домінуючим стає інший стиль. Свою концепцію Сорокін підкріплює багаточисельними графіками та кривими, котрі показують зміни співвідношення між різними стилями по століттям. При цьому використовуються багато індикаторів стилів. Наприклад, сенситивний стиль фіксується за числом філософів-матеріалістів і сенсуалістів, художників-реалістів, вчених-природодослідників. Ідеаційний тип - за кількістю представників ідеалістичної філософії, абстрактно-символічного мистецтва. Кількості святих. У сенсетивні епохи число природничонаукових відкрить різко зростає, а в ідеаційні епохи зменшується. Історичний процес пояснюється Сорокіним флуктуацією культурних стилів, які, охоплюючи все більш широкі маси, втрачають запас сил, енергію, експансивність, і зрештою, відторгується. Сенситивна культура XV-XVIII була багатою і динамічною, досягла розквіту в ХІХ ст., але з кінця ХІХ ст. починається її криза. Люди перестають вірити в те, що вірили, а самі вірування слабнуть, бо виявляє свої межі чуттєвий спосіб пізнання.

Йохан Хейзінга (1872-1945) - видатний голландський культуролог, прихильник герменевтичного підходу до історії. Він заперечує доцільність абстрактно-теоретичного осмислення культури, вважає несуттєвими об'єктивні закони історії і неможливою побудову систематизованої історичної та культурологічної теорії. Ціль і спосіб пізнання він бачить у виявленні основних настроїв та світогляду епохи, що досягається через "вживання" дослідника у духовну суть подій. Твори Хейзінги поєднують у собі глибину і багатобічність історичного аналізу з яскравою формою викладу. З 30-х рр. ХХ ст. Хейзінга звертається до критики сучасної йому культури, полемізує з фашистською ідеологією.

Хейзінга виокремлює три основні характеристики культури, наявність котрих говорить про існування її як феномену. Перша з них - рівновага між матеріальними і духовними цінностями, а також міжрізними групами духовних цінностей (інтелектуальними, релігійними, естетичними). Рівновага їх характеризує розквіт якого-небудь історичного культурного типу, що у свою чергу забезпечує гармонійний розвиток культури та особистості.

Друга особливість культури полягає в тому, що в основі культурної діяльності лежать вічні метафізичні ідеали. Ідеали культури повинні відчуватися як надособистісні, імперативні цінності, усвідомлені розумом, морально-естетичним чуттям, а не виражати суб'єктивні потреби та практичні цілі індивіда, групи або нації. У питанні про культурні ідеали Хейзінга зближується з неокантіанством. В основі його теорії лежить дведена до межової логічної абстракції практична орієнтація, усвідомлення протиріч соціального буття, пошук естетичного регулятора суспільного та індивідуального існування, протест проти вузького практицизму та утилітаризму, які позбавляють культуру творчих імпульсів та перспектив розвитку.

Третя особливість культури - "панування над природою", тобто за допомогою ідеї обов'язку та служіння підкорення і приручення тваринних інстинктів самої людини, витіснення грубих егоїстичних бажань. Матеріальна культура, котра втілює ступінь практичного оволодіння людиною силами природи, розцінюється Хейзінгою як спосіб пристосування, як результат боротьби за існування, властиве також і тваринному світові, і виключається зі сфери культурних явищ. Культура розуміється Хейзінгою як образ життя, проникнутий морально-естетичними ідеалами, що відповідає кантівсько-шиллерівській та просвітницькій традиціям і, з іншого боку, надає специфіку і надзвичайну привабливість його історико-культурологічним творам, які присвячені ідеалам якоїсь епохи.

"... Погляд, що ми його розвиватимемо, - зауважує Й. Хейзінга, - ... полягає ось у чому: культура виникає у формі гри, вона розігрується від самого першопочатку. Навіть ті види діяльності, що безпосередньо спрямовані на задоволення життєвих потреб, - полювання наприклад, - в архаїчному суспільстві тяжіють до ігрової форми. Саме через гру людська спільнота підіймається до надбіологічних форм життя, підвищуючи цим свою цінність. Через гру суспільство виражає своє розуміння життя й світу. Ці слова не означають, ніби гра переростає в культуру, - ні, радше культурі в її початкових фазах притаманний ігровий характер, вона розвивається у формах і в атмосфері гри. У цій двоєдинності гри й культури саме гра є первинна. Вона - обєктивно впізнавана, конкретно означувана сутність, тоді як культура - це лише той термін, що його наше історичне судження прикріплює до якогось певного випадку...".

Ідеалістичне розуміння культури визначає уявлення Хейзінги про історично-культурний процес. Прогресує, на його думку, техніка, політична організація, умови побутового комфорту та інші фактори суспільного життя, котрі не включаються Хейзінгою у поняття культури; прогресують тому, що утворюють у своїй сукупності певну об'єктивну систему явищ. Здатну розвиватися за іманентно притаманними їй законами. Що ж стосується культури, то Хйзінга вважає, що її слід розглядати виключно як спосіб та результат духовної діяльності. Тому можна говорити про зміну культури, але не доцільно користуватися поняттям "прогрес". Тасм, де досягається рівновага цінностей, де людина відчуває себе паном своїх пристрастей і бажань, - там існує культура. Якщо ці умови порушені - культура занепадає, незалежно від того, наскільки вражаючими виявляться її зовнішні форми. Тому суспільства минулих епох могли бути більш культурними, ніж сучасне, в котрому викривлені ідеали та неспівмірні цінності. Завдання критики сучасної культури змушує Хейзінгу до значного викривлення дійсності та ідеалізації ранніх стадій культури.

Хейзінга - представник аксіологічної культурології. Зближаючись з екзистенціалізмом, він схильний трактувати культуру як моментбезпосереднього буття людини. Загальне питання про наявність чи відсутність культури перетворюється у питання про істинне та неістинне існування особистості.

Хейзінга апогеєм занепаду культури вважає "філософію життя" - "систематизований філософських і практичний антиінтлектуалізм", докрина "підданцьовування життю". Увагу Хейзінги приваблює не безпосередній теоретичний зміст цього напрямку філософської думки, а той факт, щощо філософія життя, на відміну від позитивістської науки, визначила стратегію життя і поведінки як панування інстинктів, як гру розуму, що насолоджується власною могутністю і позбавлений етичного змісту. У центрі уваги Хейзінги погляди фашистської течії у "філософії життя", той факт, що ідеї, сприятливі для науки і філософії, можуть бути небезпечні для суспільної практики.

Для Хейзінги як історика культури особливе значення має галузь мистецтва, котре він вважає універсальною мовою культури, образно-конкретним проявом світогляду свого часу. Домінуючі у теперішньому мистецтві ірраціоналізм та суб'єктивізм призводять до втрати загальнодоступності і суспільного інтересу до нього. Утворений вакуум заповнює комерціалізоване "масове мистецтво", яке використовується політичними силами як засіб психоманіпулювання. Врезультаті особистість стає "напівосвіченою", тобто з поверхневим та несистемним засвоєнням культури, яку поширюють ЗМІ, орієнтованості на групові цінності. Нерозвинуту та не-індивідуалізовану свідомість, в якої емоції перевищують розум, Хейзінга позначає терміном "пуерилізм" (від латин. puer - юнак, хлопчик). Велике враження здійснюють на таку свідомість зовнішні ефективні форми демонстрації сили (паради, марші, політична символіка). Будучи осліпленою гіпнозом, пуерилістська свідомість стає легкою жертвою державної пропаганди, а держава розглядається ним як суттєво ворожа культурі. Спасіння він вбачає в "езотеризації культури", побудові "гуманної цивілізації", базованої на інтернаціональному правовому устрої.

Особливу популярність принесла Хейзінзі концепція ігрового елементу культури. Опублікована в 1938 р. у книзі "Homo Ludens", вона поєднала в собі культурокритичні та історіографічні погляди вченого. Хейзінга розглядає гру в деяких аспектах: як вид діяльності, як форму походження культури, як обов'язковий елемент будь-якої культурної активності, як рухому силу розвитку культури. Гра - це екзистенційна та віталістична категорія, потреба у грі не пов'язана з якоюсь ступінню розвитку культури. Це - "свобідна дія", яка володіє власним часом і простором, поза звичного життя, але повністю оволодіває учасниками. Справжня гра не пов'язана з матеріальною користю, але дає радісне збудження, розкриває людські здібності, зміцнює групу. Гра виховує "людину суспільну", здатну добровільно і свідомо брати участь у житті колективу, пригнічувати свої егоїстичні інтереси, керуватися поняттями солідарності, честі, самозречення тощо. Хейзінга підкреслює естетичність гри, притаманну їй гармонію і красу, котрі створюються свобідним летом фантазії та творчістю за одночасного дотримання строгих правил дій та ігрової моралі. Гра у розумінні Хейзінги - один з культурних ідеалів і одна з трансцендентних метафізични х цінностей. Хейзінга поєднує шиллерівсько-романтичне розуміння гри як свобідно-творчої активності з трактуванням її як способу організації діяльності та спілкування, підкреслюючи моральний бік "чесної гри".


Для культурфілософії ХХ ст., яка й надалі займалася пошуком "справжнього" людського буття, було характерне зосередження на символі. Почали використовуватися набутки мовознавства: метод структурного мовознавства (Ф. Де Соссюр), соціології мови (Сепір, Уорф), вчення про внутрішню форму (Гумбольдт), вчення про перетворення безсвідомого у особливого роду організовану мову (Лакан), виявлення символів-архтипів колективного безсвідомого (К. Юнг, неофрейдизм), трактування мови як "голосу буття" (М. Хайдеггер), відкриття в мові шифрів відпочаткового сенсу буття (К. Ясперс), прояв у символі "культурного міфу" народу (холізм).

Можна сказати, що символи як міфи культури читалися дослідниками по вертикалі, а символи як міфи цивілізації - по горизонталі. Символ для перших був свлоєрідним "лазом" у підоснову культури, до її глибинних коренів буття. А горизонтальний вимір символічних структур дає картину нескінченої мережі комунікацій, котрими обплутане суспільство.

Символи створюють складні конфігурації, прочитуються як:
а) "соціальний театр" (соціально-рольове спілкування людей у одітих на них соціальних масках);
б) "соціальне кіно" (аудіо-візуальна реклама неправдоподібно щасливого світу);
в) "тотальний дизайн" (прагнучий все середовище мешкання людства перетворити в декорації вічно триваючого свята);
г) багаторівневі ритуальні дії буденного життя (від сімейних, камерних до громадських, публічних, що переростають у шоу і шоу-бізнес).

Всі ці переваги мають назву "масової культури", вивчення якої входить в компетенцію е лише соціології культури. Але й культурфілософії.

Дослідження культурфілософами глибинних шарів культури дало можливість заволодіти "душею" культури, відтворити її точну модель. Так народилася "морфологія культури" - будівництво моделей історичних типів з найденої першоклітини культури. В якості такої клітинки А. Тойнбі вибирає "культурний виклик", П. Сорокін - "ціннісну суперсистему", О. Шпенглер - "душу". І всіх цих мислителів зближує негативне ставлення до сучасної культури (цивілізації).

Знаменитим представником цієї "культурології символу" був О. Шпенглер (1880- 1936), автор культурологічної праці "Занепад Європи" (1914), насищеної величезною кількістю ідей і символічних образів, що стосуються різних галузей знання, і даючою цілісну картину розрізненим досі фактам. Не зважаючи на загальноприйняті трактування, Шпенглер розробив змістовні опозиції "природа-культура", "механізм-організм", "простір-час", "доля-причинність", "те, що постало-те, що стає". Вихідне поняття Шпенглера взяте з романтизму - "життя" як повнота, багатоманітність переживань, щось первинне, але яке не зводиться до монотонного біологічного існування. Життя - творчий порив у майбутнє, воно чстково проявляє себ в культурі (віруваннях, образах, архітектурі, соціумі), але життя глибше і багатше за культуру, це звілнена від моральної оболонки "істина", реальність, свобода духу.

Його цікавить початкове світовідчуття кожної культури, з якого він виводить все багатство її конструктивних та символічних форм. Кожна культура - це тільки одн з можливих вирішень проблеми людини як відкритої та свобідної істоти, яка постійно стоїть перед вибором, запитуючи себе і Бога про долю і сенс життя.

Культура - це антитеза життя. Вона виникає з прагнення до самовираження колективної душі народу. Народжуючись на фоні певного ландшафту, "душа культури" обирає свій "першосимвол", з якого і формує себе і виражає у архітектурних, художніх, мовних, політичних, філософських формах, за якими її і слід вивчати. Прагнучи до остаточного завершення, культура виражає себе не в науці чи філософії, а у "жорстких" формах архітектури, техніки, ідеології, тобто в тому, що Шпенглер називає "цивілізацією".

Антична грецька аполлонічна душа народжується на фоні ландшафту гір, островів та півостровів і обирає своїм першосимволом одиничне прекрасне тіло. Тілесність, образність, зорове оформлення характерне для свідомості греків. На відміну від неї європейська фаустівська душа народжується на безкрайніх просторах Північної Європи, ототожнює себе з чистим, необмеженим простором. Ця душа байдужа до всього тілесно-дотичного та видимого (барви, лінії, звуки). Але вона не може виключити первинні інтуїції часу і простору, боги європейців - невидимі, безкінечні, всесильні, Бог є ідея, а не чуттєвий образ. Звідси - жорстокість, моральний догматизм релігії, нетерпимість.

Якщо антична етика зображає окрему людину як тіло, атом серед атомів, то європейська - має на увазі особистість як суспільну та історичну особу, як діяльний центр соціуму. Для європейського духу характерний рух до соціалізму, в основі якого лежить піклування про "далекого" і майбутнє, а не про ближнє і теперішнє. Європеєць живе не в теперішньому, а в минулому і майбутньому. Звідси - історизм європейської культури. Вихід з миттєвості життя, увага до ходьби часу символізується широким поширенням годинника. Час приносить гроші. Його можна змінювати, продавати, купляти, втрачати, використовувати.

Але Шпенглер бачить єдину перевагу європейця - його не може задовольнити культура з однієї тільки точки зору. Він прагне охопити їх всі в одному уявленні, визнаючи унікальність кожної. Цей погляд був названий "модернізмом", на відміну від класицизму, який визнавав тільки одну систему істин. Історія не повинна тепер обертатися тільки довкола Європи. Кожна культура, яка виросла серед свого ландшафту, надає людству своєрідну форму, власні ідеї, пристрасті, почуття, власне життя, волю і смерть. Існують розквітлі і старіючі культури, народи, мови, істини, боги, але не існує старіючого людства. Більшість особливостей культури можуть правильно зрозуміти і оцінити не її творці і носії, а віддалені нащадки. Так, люди нашої епохи більше знають про античнк культуру, ніж самі греки. В результаті зіткнення культур в кожній з них виявляються такі глибини, про які самі вони не підозрювали. Осмислення долі чужої культури допомагає краще зрозуміти і себ, своє майбутнє. Без діалогу культур нема історії, нема розвитку.


nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»