НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  ЛЕКЦИИ  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



лекція

ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ

ЛЕКЦІЯ V.
ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ХХ СТ. (початок)

1. Марксистський раціоналізм.
2. Ліберальний раціоналізм М. Вебера.
3. Функціональний аналіз культури.

На початку ХХ ст. знову піднімається хвиля раціоналізму у дослідженнях культури. Один з варіантів був представлений марксизмом, який перетворився на могутній ідеологічний рух, інший - філософією М. Вебера, лідера ліберальної буржуазії.

Марксистський раціоналізм був прямим спадкоємцем гегелівського - зі зміною гегелівських спіритуалістичних категорій у "матеріалістичну форму". Якщо для Гегеля філософія була вищою формою діяльності духа, яка "знімала" в собі всі інші (мораль, мистецтво, релігію), то для марксистів вона стала способом не просто пояснити світ, а переробити його за наперед зконструйованим зразком. Така програма передавала людському розумові божественні повноваження створення світу за своїм зразком та подобою. Вище і могутніше людського розуму вже ніщо не мислилося. Вважалося, що "царство розуму" (комунізм) почнеться з того моменту, коли закінчиться період стихійного розвитку людства (за Марксом, його "передісторія"). Марксисти вважали, що пізнання розумом законів природи створить для людини необхідність відмови від протиприродних бажань та пристрастей, а для задоволення інших жодних перепон не буде, бо внутрішній і зовнішній світи люди будуть розумно організовані та облаштовані. За словами Маркса, комунізм - це завершений гуманізм, у ньому відбувається становлення природи людиною, і вся природа стає людським тілом. На практиці ж віра у безмежні можливості людського розуму привела до створення тоталітарних держав, а "культурна революція", яка була проголошена більшовиками, передбачала поширення серед населення початкової політичної освіти ("політграмоти"), одночасно здійснювалися і теоретичні дослідження культури на базі марксистської методології: на озброєння брався марксизм в інтерпретації Плеханова, Леніна і Сталіна, а пізніше офіційна ідеологія вироблялася "колективним розумом партії". Всі форми культури політизувалися, у моралі, праві, релігії, мистецтві, філософії необхідно було виявити класовий інтерес тих, чиїми виразниками були ці форми духовного життя. Тому термін "культура" надовго був замінений поняттями "надбудова" і "суспільна свідомість", які краще виражали класово-ідеологічний напрямок. З 60-х рр. ХХ ст. почала розвиватися і марксистська теорія культури, де культура розумілася як сукупність матеріальних і духовних цінностей, як "духовне виробництво", як класове і загальнолюдське явище.

Інші напрямки марксизму ХХ ст. внесли суттєві корективи у гіперраціоналізм ортодоксального марксизму. Найбільш сильну школу "модернізованого марксизму" дав Франкфуртський інститут соціальних досліджень, який мав два центри свого існування - європейський та американський. Еволюція поглядів його засновників - Т. Адорно і Хоркхаймера, а також його співробітників - Е. Фромма, Г. Маркузе, Ю. Хабермаса та ін. Проявилася у критичному ставленні до європейського раціоналізму, який породив фашизм та імперіалізм. Одночасно з цим неомарксизм франкфуртців почав насичуватися ідеями "філософії життя", екзистенціалізму та психоаналізу.

Більш помірковану лінію культурологічного ліберального раціоналізму заснував М. Вебер. За ним особливість європейського менталітету проявилася у прогресуючій від середньовіччя до Нового часу раціональності: у раціоналізації релігії (протестантизм), економіки, права, форм влади. Вимога утриматися від ціннісних суджень у соціальних науках перетворилася у методологічну основу культурології, зайнятої теоретичними та емпіричними дослідженнями сучасної цивілізації без будь-якої романтичної ностальгії за "втраченим буттям", "справжньості комунікації" та інших екзистенційних мотивів. Культурою, за Вебером, є все те, що виникає в наслідок змістовної і змістоосягненої діяльності людини. Культура не суб'єктивна і не об'єктивна. Вона існує в полі людського існування.

Праці засновника функціоналізму Броніслава Малиновського (1884-1942) продемонстрували значний здвиг у строгості методології в дослідженні культури. Поняття культури охоплює щоякнайбільший контекст людської поведінки, тому багато наук, які зайняті дослідженням людини, моб'єднуються як одна наука про культуру. Наукове дослідження культури у Малиновського починається з постулату, що для підтримки свого існування людина повинна пристосовуватися до середовища і пристосовувати його до себе. А отжe, створювати "вторинне середовище" - культуру, яка забезпечує створення необхідних умов для задоволення органічних і виробничих потреб. Відтворення і конструювання середовища на основі потреб створює рухомий "культурний стандарт", який підтримується механізмами господарювання та соціального контролю (освітнього, морально-правового, релігійного). Здатність того чи іншого культурного утворення відповідати специфічній потребі Малиновський називає "функцією", а "одиниці" людської організації - інститутами культури. Поняття культурного інституту "має на увазі згоду з приводу певної множини традиційних цінностей, заради яких люди збираються разом". У такому випадку культура виглядає як інтеграл, складений "з частково інтегрованих, частково зкоординованих інститутів. Вона інтегрована рядом принципів, таких як: спільність крові, через розмноження, співіснування, пов'язане з кооперацією, спеціалізація в діяльності ...використання влади у політичній організації". З цього виходить, що культурантропологія тільки тоді стане науковою, коли вона буде користуватися двома типами аналізу - інституційним і функціональним. Бо вся культура складається з інститутів, "типових одиниць організації", та їх функцій. Інституційно-функціональний аналіз дозволяє подолати роз'єднання та ізоляцію один від одного таких наук як лінгвістика, психологія, історія, політекономія, юриспруднція та ін., які вивчають культуру. Кожна з них розглядає людину відокремлено і створює модель "одномірного" суб'єкта. Ним може бути і homo faber, і homo economicus, і zoon politikon, і "людина промовляюча" тощо. Але ж людина не буває спонукувана однобічними спонуками. Вся сіль науки про людину - у можливості побачити її єдність у багатоманітності, а для цього вона повинна вивчатися в контексті своїх численних імпульсів, інтересів, спонук, звичок, сформованих культурою. Так, лінгвістика тільки тоді стане науковою, за Малиновським, коли вона займеться дослідженням мови як всієї людської символіки (предметної, жестової, артикуляційної) у котексті культури. "У юриспруденції, - зауважує Малиновський, - ... все більше спостерігається тенденція розглядати право не як самодостатній для розгляду світ, але як одну із систем соціального контролю, в якому крім суто формального апарату кодексу, суду і поліції повинні бути розглянутими цілі, моральні вимоги і сила звичаю". На думку Малиновського, до такої інтграції наук про людину наближує розроблена ним методологія інституційно-функціонального аналізу культури.

Критики Малиновського звернули увагу на те, що у його концепції аналізу культури не враховуються процеси розвитку, відмирання функцій одних інститутів, народження нових, наявність антагонізмів. Культури розглядаються як замкнуті у собі, позбавлені можливості адсорбувати впливи ззовні, поширюватися ззовні, трансплантувати свої інститути в інші культури (Як пояснити, наприклад, з погляду Малиновського, "пересадження" інституту православної церкви Візантії на язичницькі інститути Русі з їх необхідними функціями?). Подальший розвиток структурно-функціонального аналізу показав, що проблема співвіднесення функцій та інститутів так просто не вирішується: існують відмираючі і такі, що народжуються інститути, інститути із фіктивними функціями, що обслуговують тільки себе (бюрократичні), поліфункціональні і монофункціональні інститути, одна й та ж функція може використовуватися різними інститутами, одні функції можуть бути явними, інші латентними, недоступними візуальному спостереженню у польовому дослідженні, одні інститути працюють на інтереси соціальних груп, інші - індивідів та ін. Всі ці труднощі функціоналізму вимагали корінного покращення та ускладнення методики структурно-функціонального аналізу культури і суспільства. За вдосконалення цієї методології взявся Толкотт Парсонс , який з колегами створював "теорію соціальної дії", щоб не "втратити" особистість, не дати їй розчинитися у соціальних інститутах. У підході Парсонса можна помітити елементи веберівського підходу до суспільства, проте предметом його соціологічного аналізу є "соціальна маска особистості", функціональна одиниця соціальної дії. Особистість тут виступає "актором", а Парсонс розглядає себе як "режисера" соціальної драми, і його цікавить не внутрішній світ людей, залучений до неї, а тільки їх зовнішня поведінка.

У примітивному суспільстві (предметі культурантропології) - всі цінності, за Парсоносом, мають сакральний характер. У сучасному суспільстві вибудовується складна ієрархія цінностй, що стосуються права, моралі та мистецтва. Але і в сучасній правовій державі "лігітимація сягає витоками релігійних основ". За вищими основами йдуть "інші нижчі рівні узаконення", і те що стосується "закону душі". Тому Парсонс відводить велику роль гуманістичному началу (humanitarian) та мистецтву, які дають зразки для внутрішньої та зовнішньої поведінки.




nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»