НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  ЛЕКЦИИ  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



лекція

ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ

Лекція І.
ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ТЕОРЕТИЧНА ДИСЦИПЛІНА

План.
1. Поняття "культура" та різні підходи до його трактування.
1.1. Філософсько-антропологічний.
1.2. Філософсько-історичний.
1.3. Соціологічний.
1.4. Деякі авторські інтерпретації поняття культури.
2. Проблема філософського рівня пізнання культури.
3. Філософія культури і соціологія.

1. Поняття "культура" та різні підходи до його трактування.


Поняття КУЛЬТУРА відноситься до фундаментальних понять у сучасній науці про суспільство. Важко назвати інше слово, яке б мало таку велику кількість відтінків. Для нас цілком звично звучать такі словосполучення як "культура розуму", "культура почуттів", "культура поведінки", "фізична культура". У буденній свідомості культура слугує оціночним поняттям і стосується таких рис особистості, котрі правильно було б називати не культурою, а культурністю... В науці, наприклад, зазвичай говорять про "культурні риси", "культурні системи", "розвиток, розквіт та занепад культур" тощо.

Дослідники свого часу присвятили увагу критичному оглядові концепцій та визначень культури, відзначили великий і постійно зростаючий інтерес до цього поняття. Так, якщо з кінця ХІХ ст. по 1919 р. було дано лише 7 визначень культури, то з 1920 до 1950 рр. у різних авторів вони наахували 17 визначень даного поняття. Пізніше дослідникам при аналізі наукової літератури було нараховано більше 400 визначень.

Чому ж стільки трактувань?
Перш за все тому, що культура виражає глибину і незмірність людського буття. В тій мірі, наскільки невичерпна і різнолика людина, настільки ж багатогранна, багатоаспектна і культура. З іншого боу, і сам підхід до культури зумовлений здебільшего науковими методологіями. Культура нерідко стає об'єктом вивчення не тільки філософів, але й соціологів, аксіологів, істориків, культурологів.


Назвімо деякі специфічні підходи до трактування культури, що породжують, начебто, неспівпадаючі визначення цього феномену.

Перший - ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ. Культура тут розуміється як вияв людської природи. Вона виводиться з особливостей самої людини як особливого роду сущого. Різні риси культурного процесу безпосередньо вичитуються з людської культури. І культура при цьому оцінюється як розгорнута феноменологія людини. При цьому підході нерідкісне прагнення звести культуру до людської природи, відокремивши все нелюдське і випадкове. Наприклад. Один з провідних теоретиків культурософської антропології Німечччини Арнольд Гелен вважав, що людина відчуджена сама від себе. Вона повністю забула про свою трансцендентну природу. А звідси вимога "повернення до культури" є саме культивування у людині людяності, тобто максимально повне і різнобічне врахування людської природи. Остання ж береться в якості якоїсь умоглядної конструкції, яка передує всім результатам людської активності.

Першим антропологічне трактування феномену культури дав у 1871 р. англійський вчений Едуард Тейлор. Він визначив КУЛЬТУРУ як СУКУПНІСТЬ ЗНАНЬ, МИСТЕЦТВА, МОРАЛІ, ПРАВА, ЗВИЧАЇВ та інших особливостей, притаманних людині як члену суспільства. В цьому він виходив з установок позитивізму та еволюціонізму. Він розглядав людський рід як цілісне поняття, що зберігає свою однорідність внаслідок дії всезагального закону еволюції. Саме тому Тейлор прагнув впорядкувати етнографічний матеріал хронологічно, тлумачучи його як історію становлення людської цивілізації. Найбільш продуктивним такий підхід виявився для аналізу історії релігій. Тейлор вважав, що історичні релігії ведуть своє походження з ідеї душі ("анімізм"). Людська природа визначає картину світу людини. Примітивне уявлення про душу породжує феномен культури, котрий розвивається до узагальненого поняття духа (монотеїзм, пантеїзм).

Проте послідовний філософсько-антропологічний підхід до культури реалізується вкрай рідко. Справа в тому, що культура як феномен НЕ ВИВОДИТЬСЯ з біологічної природи людини. Французький неотоміст Жак Марітен підкреслює, що розум і доброчинство у вищій мірі відповідають людській природі. Але в тому й парадокс, що результати розуму та задатки моральності в людській натурі не закладені відпочатково. Вони тільки додаються до того, що виробляється чуттєвою, інстинктивною природою людини. Отже, перехід до культури передбачає пошук в людській сутності ЧОГОСЬ ТАКОГО, що не міститься у ній як тварині (тварній істоті). Так виростає ще один підхід до культури,

другий - ФІЛОСОФСЬКО-ІСТОРИЧНИЙ. Він претендує на те, щоб розкрити механізми зародження, виникнення самої людської історії. Людина якимось неймовірним шляхом робить стрибок від тварини до самої себе, від природи до історії. Ймовірно, якась якість в людській природі виявляється незвичною, радикально виключаючою її"тваринність". Воно й забезпечує рух людини від стада в історичний простір.

Іншою назвою такого підходу є "ДІЯЛЬНІСНИЙ ПІДХІД". Складався він щонайперше у межах філософської антропології. Під діяльністю тут розуміється передбачлива, планована ЗМІНА ДІЙСНОСТІ, а сукупність змінених таким чином або знову створених фактів разом з необхідними для цього засобами - повинна називатися культурою.

Саме Тейлор створив філософсько-антропологічну базу для витлумачення культури і звів всю різноманітність природніх явищ до діянь людини, до культури. Він поєднав це поняття з ІСТОРІЄЮ, яка розумілася як сукупність культурних процесів і феноменів, як історія цивілізації. Саме він, поставивши ПРОБЛЕМУ КУЛЬТУРИ на антропологічних фундамент, перетворив людину на суб'єкт культури. Культура виявилася антропологічним поняттям і розумілася як сукупність різноманітних діянь "людини виробника/вмілої" (homo faber).

Концепція Тейлора своїми витоками сягає позитивної філософії історії, з якою виступило пізнє Просвітництво і німецький передРомантизм в особі Лейбніца, Віко, Вольтера, Монтеск'є і Гердера. Саме ними була закладена основа глобального погляду на історію людства вцілому, започатковано пошук критеріїв історичного розвитку в самій історії, у її внутрішніх законах.

Саме в епоху Просвітництва слово "КУЛЬТУРА" використовується (Аделунгом, Кантом, Гердером) в якості ЦЕНТРАЛЬНОЇ КАТЕГОРІЇ ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ, котра розумілася як "історія духа", тобто духовного розвитку людства. КУЛЬТУРА тут - це синонім інтелектуального, морального, естетичного, розумового вдосконалювання людини під час її історичної еволюції. Але філософи не ставили перед собою завдання детального і ретельного вивчення цієї історії, а прагнули тільки до вироблення загальної "ідеї культури", що пояснює сенс і напрямок людської історії.

Філосовський погляд на культуру був розвинений Гердером, котрий розглядав її в контексті еволюції. Сенс культури в цьому контексті - відмежування людського від тваринного. Культура витлумачувалася як друге народжння людини. "... Ми можемо при бажанні дати цьому другому народженню людини, що проходить через все її життя, назву, пов'язану або з обробленням землі - "культура", або з образом світла - "просвітництво", - писав Гердер.

Таким чином, у витлумаченні феномену культури проявляється бажання співставити її з людиною, природою, історією, соціумом. В цьому сенсі можна вказати на ще один підхід у трактуванні культури -

третій - СОЦІОЛОГІЧНИЙ. Культура тут трактується як фактор організації та утворення життя якого-небудь суспільства. Береться за основу, що в кожному суспільстві (як і в будь-якому живому організмі) є певні культуротворчі "сили", що спрямовують його життя за організованим, а не хаотичним шляхом розвитку. Культурні цінності створюються самим суспільством, але вони ж і визначають розвиток цього суспільства, життя котрого починає залежати від вироблених ним цінностей. Така своєрідність суспільного життя: над людиною часто панує те, що народжене нею самою.

Ось декілька визначень культури, характерних для соціологічного її розуміння. Культура - це:
- "міцні вірування, цінності і норми поведінки, котрі організують соціальні зв'язки і роблять можливою загальну інтерпретацію життєвого досвіду" (У. Бекет);
- "успадковані винаходи, речі, технічні процеси, ідеї, звичаї та цінності" (Б. Малиновський);
- "мова, вірування, естетичні смаки, знання, професійна майстерність і різноманітні звичаї" (А. Радкліфф Браун);
- "загальний та прийнятий спосіб мислення" (К. Юнг).

Ще в глибокій давнині люди зрозуміли, що різні суспільства живуть по різному. Перша людина, яка потрапила у чуже стійбище, виявила, що вона не може ні говорити з чужинцями, ні розуміти побачене, тобто усвідомила факт їх культурної своєрідності. Наприклад, "батько історії" Геродот значну частину свого твору присвячує тому, що ми б сьогодні назвали описом культури (зокрема греків та єгиптян, виявляючи ряд помітних відмінностей).

Термін "культура" в соціологічному сенсі не містить в собі жодної оцінки. Він стосується тільки до способу життя будь-якого суспільства вцілому. У кожного суспільства є своя культура, і кожна людина культурна в тому сенсі, що бере участь у тій чи іншій культурі.

В доступній вам літературі дослідники, які прагнули дати визначення культури, природно, підкреслювали або філососько-антропологічну, або філософсько-історичну, або соціологічну природу даного феномену. Тут можна назвати імена С. Аверінцева, В. Іванова, М. Кагана, Ю. Лотмана, В. Межуєва, В. Поліщука, В. Топорова. "Світ культури - це світ самої людини", - стверджує В. Межуєв. Е. Маркарьян ототожнює культуру з технологією відтворення і відтворення людського суспільства. Тобто під культурою розуміється не тільки засіб освоєння світу, а функціональна оберненість цих засобів на розвиток самого суспільного цілого. Культуру він вважає "позабіологічно виробленим способом комунікабельності (общительности)".

Деякі вчені пов'язують культуру з її соціальним змістом. "Для мене культура, - зауважує В. Степін, - це геном соціального життя. Щоб виник новий тип суспільства, повинна виникнути нова культурна матриця. Аналогічно до того, як геном визначає, яким буде організм, так само тип культури визначає, як буде відтворюватися діяльність людини".

Більш цікаве і розгорнуте тлумачення культури ми знаходимо у Ю. Давидова. Він розглядає її як основу, що гармонізує відносини двох протилежних (хоча й взаємопов'язаних) сторін: природи і соціуму. Соціум (як "природно-історичне" буття людини), прагнучи зберегти себе будь-що, несе в собі загрозу "природно-космічному" началові в людині (або ж у крайньому варіанті - загрозу загибелі самої природи). А природа, зі свого боку, прагне "проковтнути" соціум, розчинити його у своїх первісних стихіях. "В культурі як в цілому, як органі самоконституювання людства, - підкреслює Ю. Давидов, - мова завжди йде про те, щоб знайти вище начало, в котрому природа і соціум виявилися б співмірними набути ту універсальну міру, котра не порушила б власну внутрішню міру кожної з конфліктуючих сторін".

Отже, в численних інтерпретаціях феномен культури постає як історично певний рівень розвитку суспільства, творчих сил та здібностей людини, виражених у типах організації життя та діяльності людей.


Таким чином, з усього вищенаведеного можна підсумувати, що найчастіше використовуються такі типи означення культури:
1) описові (наголос робиться на перерахуванні того, що охоплює поняття культура: "культура або цивілізація складаються із знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв, звичок, які засвоєні людиною як членом суспільства", - Е. Тейлор);
2) історичні ("культура - соціально успадкований комплекс способів діяльності і переконань, які складають тканину нашого життя". - Е. Сепір);
3) нормативні (орієнтуються на: а) ідею способу життя, якого дотримується община чи плем'я; b) уявлення про ідеали та цінності будь-якої групи людей);
4) генетичні (культура розглядається з позиції її походження, наприклад, це те, що відрізняє людину від тварини; людина щонаєперше є "людиною культурною", а вже потім стала "людиною розумною").

Отже, поняттям "культура" позначають як смислову відмінність буття людини від буття природи, так і власні смислові ресурси людського буття.

Культура - увесь, за винятком природи, мовно та символічно відтворений і "репрезентований" (штучний, позаприродний) світ, що охоплює різноманітність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності людини, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну навколишньої реальності та самої себе.

В аксіологічному аспекті культура - це сукупність досягнутих у процесі освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а в гуманістичному - найважливіший чинник духовного розвитку людини, вияву її творчих здібностей.


2. Проблема філософського рівня пізнання культури.

Охоплюючи загальним поглядом цю багатоманітність проявів сучасного культурологічного знання і враховуючи в повній мірі взаємодію всіх основних форм та їх різноманітність, неможна в той же час не бачити і не оцінювати належним чином особливості філософії культури, тим більше, що її цінність часто піддається сумнівам представниками конкретних наук (позитивізм і сцієнтизм піддає гонінням філософію як "ненаукову", а тому практично не потрібну форму мислення). Тому слід спеціально вияснити, що ж являє собою в наші дні філософія культури, яку специфічну інформацію вона може і повинна добувати в умовах паралельного розвитку з конкретними культурологічними дисциплінами та активізації різних способів художнього моделювання культури.

Отже, виникають питання:

Що таке культура? Чому цей феномен породив величезну кількість різноманітних і протирічивих визначень? Чому культурність як певна властивість стає невід'ємною рисою різних сторін нашого соціального буття? Чи можливо виявити специфіку даного антропологічного та суспільного явища? Чому і для чого виник такий не відомий природі спосіб існування? Як "облаштована" культура, які її архітектоніка та механізми функціонування? Які закони керують її історичним розвитком? Як пов'язані в цьому процесі долі культури і життя природи, і зміни суспільних відносин, і метаморфози людської свідомості?

Жодна з конкретних наук не може знайти відповіді на ці питання - їх масштаб та універсальність виводять за межі всіх часткових наук, проте без знання загального неможливо пізнати конкретне - адже воно є модифікацією загального, варіацією. Тому відхрещуючись від філософського рівня пізнання культури, всі часткові культурологічні дисципліни приречені на суто емпіричну, фактологічну, поверхневу описовість, і тому, як би не були вони розвинуті, потреба у ФІЛОСОФСЬКОМУ ОСМИСЛЕННІ КУЛЬТУРИ зберігається, бо за неї жодна інша наука не вирішить розглядуваних нею ТЕОРЕТИЧНИХ ПРОБЛЕМ. Іншими словами, філософія культури (культурфілософія) займається універсальними метафізичними проблемами, а культурологія вивчає конкретні феномени.

(Філософія культури - це філософське знання про сутнісні засади культури як процесу й цілісності її витоків, закономірностей та перспективи розвитку).


Дослідниця С.М. Гатальська так продемонструвала принципову відмінність між тим, що є конкретно-науковим судженням і культурфілософським:

1) історія проголошує таке судження: "в Україні за часів Б. Хмельницького існував поділ на полки";
2) культурологічне судження: "Із настанням варварства виникає й типово варварський інститут, яким є військова повинність";
3) культурфілософське судження: "У Німеччині напередодні другої світової війни існувала загальна військова повинність, типовий інститут епохи варварства, який відіграв значну роль у зростанні духу мілітаризму, властивого на той час німецькій культурі й культурам інших країн Євразії та Америки". Натяк на ТИПОВІСТЬ інституту загальної військової повинності в останньому з прикладів, звісно, не беззастережний, але саме ця обставина робить культурфілософське судження тим, чим воно є насправді, а саме: виокремлення смислових культурних архетипів і парадигм, яким здебільшого притаманний універсальний або начебто універсальний зміст, що виходить інколи за межі періодизацій та культурних взаємин, що зафіксовані історією чи культурологією.

Філософський характер наведених нами питань і відповідей на них полягає в тому, що вони поєднують: 1) вимогу об'єктивного пізнання реальності, 2) її ціннісного осмислення і 3) проектування певного ідеального стану культури. Наука як така такої трьохаспектності вирішення завдань не містить (у сфері природничих наук, математики, технічних дисциплін) або заторкує їх факультативно у сфері соціально-культурологічних наук аксіологічні і прогностичні розмірковування.

Що стосується ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ КУЛЬТУРИ, то поєднання пізнання, ціннісного витлумачення і прозорливості перспективи розвитку є специфічним для нього, іманентне йому і необхідне, незалежно від того, в яких пропорціях ці три аспекти перебувають. Необхідне це тому, що на гносеологічне питання "Що таке культура" передбачає аксіологічне розрізнення "істинної культури" і "культури олживої", тобто мислення опозицій "культура - некультура" і "культура - антикультура". При цьому слід пам'ятати, що не може бути єдиного, науково доведеного визначення критеріїв змісту цих пар понять, тому що вони перебувають самі всередині культури, а не знаходяться поза чи над нею в якійсь божественно-абсолютній височині.

А ціннісне осмислення культури тягне за собою і проективне уявлення про те, "якою культура повинна бути і якою вона буде", якщо людство прийме ставлення до неї того чи іншого філософа. Якщо митці - письменники, драматурги, кінематографісти - можуть з причини особливостей художнього способу моделювання реальності образно подавати і сучасний стан культури, і її можливе майбутнє як певну данність, котру митець демонструє людям (як це робили Фолкнер, Бредбрі, Стругацькі, Іонеско або Тарковський), то ТЕОРЕТИЧНО МИСЛЯЧИЙ ФІЛОСОФ-КУЛЬТУРОЛОГ повинен шукати обгрунтування і своїм оцінкам існуючого, і своїм уявленням про перетворення існуючого в майбутнє. Тому для такого дискурсу головною методологічною проблемою стає можливість НАУКОВОГО обгрунтування філософського прозріння майбутнього і межі цих можливостей.

Прояснення запропонованих рішень даної проблеми буде дано протягом всього курсу лекцій нашої дисципліни, а зараз ще раз слід підкреслити іманентний для філософії культури органічний зв'язок ГНОСЕОЛОГІЧНОГО, АКСІОЛОГІЧНОГО і ПРОЕКТИВНОГО кутів зору на свій предмет, що відрізняє її від конкретних культурологічних наук.

Чи потрібно пояснювати, наскільки важливе для нас набуття саме такого розуміння культури? Воно важливе для всього людства, яке переживає одну з найдраматичніших "культурних революцій" у своїй історії, і особливо важливо для України, яка з страхітливими потугами виривається з феодально-колоніального минулого, в котре вона була відкинута більшовизмом та російською окупацією.

3. Філософія культури і соціологія.

Корінні питання розвитку культури розглядаються не тільки у філософії, але й у соціології - науці про закономірності розвитку глобальних і часткових соціальних систем. Як і культурологія, соціологія не рідко звертається до аналізу культурних фноменів. Однак при цьому у витлумаченні явищ культури соціологи бачать, щонайперше, конкретні соціальні механізми, а не особливості антропології людини. Вивчення культурних процесів виявляється в даному випадку фрагментом більш загальної соціальної теорії. Соціологічний підхід до вивчення культури специфічний саме у тому, що досліджуує не поодинокі, а всі форми зв'язків культурного і соціального, вона розглядається як складне динамічне утворення, що має соціальну прирду і знаходить вияв у соціальних відносинах, які спрямовані на збереження і розповсюдження матеріальних предметів і духовних феноменів.

Інтерпретація культурних феноменів у спадку видатних її представників Е. Дюркгейма, А. Вебера, М. Вебера, К. Мангейма, В. Парето нерідко набуває філософсько-соціологічного статусу. Інакше говорячи, під час вивчення глибинних процесів культурної творчості соціологи наближаються до метафізичних узагальнень. В цьому сенсі важко виокремити інколи власне філософський і власне соціологічний ракурси дослідження.

Основоположники соціології - Е. Дюркгейм, В. Парето, М. Вебер - виходили з установки, що суспільні процеси, якими б складними вони не були, можна розгадати. Не дивлячись на уявну ірраціональність багатьох соціальних і культурних феноменів, соціолог можеврахувати протилежні один одному суспільні фактори і спрямувати історичні процеси в потрібний бік. Їх роботи пронизує всеохопна віра у раціоналістичне знання.

Італійський соціолог В. Парето (1848-1923), звертаючись до аналізу культури, підкреслював, що суспільство тримається на почуттях, котрі не справжні, але продуктивні. Якщо соціолог відкриває людям зворотний бік медалі, він ризикує розвіяти необхідні ілюзії. Дюркгейм, Парето і Вебер прагнуть розглядати європейське суспільство у стосунку до інших цивілізацій. В якості об'єкта такого співвіднесення і протиставлення Дюркгейм брав архаїчні суспільства, а Парето користується поняттям історичної культури, котре він застосовує до античного і сучасного світу. Що стосується Вебера, то він яскраво підкреслив неповторність західної цивілізації, а щоб виявити її оригінальність, зайнявся порівняльним вивченням релігій та цивілізацій. Його праця "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904/05) викликала цілу серію досліджень, пов'язаних із соціологічним вивченням "господарської ролі" світових релігій. Як наслідок, отримала розвиток соціологія релігії, яка стала невід'ємною частиною соціології як науки.

М. Вебер досліджує прояви в різних сферах людського життя ідеальних зразків, що впорядковують суспільство та культуру. Його ідея "раціоналізації" мала пояснити шлях культури від давнини до сучасності, а розроблене ним поняття раціональності стає центральним у культурфілософських побудовах наступних філософів - М. Хоркхаймера, Т. Адорно, Г. Маркузе, Е. Фрома, Ю. Хабермаса.

Окремо слід відзначити есеїстику культурософсько-соціологічного характеру А. Швейцера, Р. Ролана, Ж. Марітена, Х. Ортеги-і-Гассета, Й. Хейзінги, Б. Кроче, яких об'єднував етичний гуманізм, вірний уявлення про ідеал єдності та духовної наповненості людської культури. Або праці Р. Генона, Ю. Еволи, Е. Юнгера, М. Еліаде, які апелювали до ніцшеанського розуміння соціології культури як поля споконвічної битви між "аполлонічним" та "діонісійським" першоначалами, між ієрархією та анархією, між героїчним та свавільним, між Справжнім та симулякром.

Отже, ще раз зауважимо, що під час вивчення глибинних процесів культурної творчості соціологи наближаються до метафізичних узагальнень. В цьому сенсі важко виокремити власне філософський і власне соціологічний ракурси дослідження.

***

Підсумовуючи все вищесказане, можна сказати, що
ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ВИБУДОВУЄ СМИСЛОВИЙ КОНТЕКСТ, ВИЩИЙ СМИСЛ КУЛЬТУРИ. А тому вона визначається осмисленням того кола фундаментальних феноменів культури, які лежать глибше від її емпіричного рівня:

1) архетипного феномена (стійких, універсальних, типових нахилів, тенденцій, способів розуміння, котрі набуваються з осмислення та діяльності попередніх поколінь, тобто функціонують як ТРАДИЦІЯ);
2) міфологічного (первинних об'явлень, початкових повідомлень, сакральних історичних розповідей, у які вірять і які є елементом розвитку культури);
3) символічного (образів, крізь які начебто "просвічується" смислова глибінь).

Саме ці три начала-феномени є ВИЩИМИ МОДУСАМИ БУТТЯ КУЛЬТУРИ як знаково-символічної системи, а отже - і вищими проявами духу, котрі визначають духовну атмосферу будь-якої епохи. Саме навколо цих категорій (дух, архетип, традиція, символ, міф, знак, образ тощо) зосереджений власний методологічний апарат найгрунтовніших культурфілософських рефлексій.


Контрольні запитання.
1. Які є тлумачення слова "культура" у довідкових виданнях?
2. Чим викликана багатоманітність у визначенні поняття культури?
3. Як можна типологізувати підходи до визначення специфіки культур?
4. В чому полягає відмінність вивчення культури у межах філософії від розглядання її в межах гуманітарних наук?
5. Чим відрізняються культурологічні, соціологічні та філософські підходи до аналізу культури?
6. Якими є засадничі модуси філософії культури?

Література.
1. Белый А. Пути культуры // Вопросы философии, 1990. № 11.
2. Баткин Л.М. Тип культуры как историческая целостность //Вопросы философии. 1969. № 9, с.99-109.
3. Гуревич П.С. Культура как объект социально философского анализа //Вопросы философии. 1984. №5.- С.48-63.
4. Давыдов Ю.Н. Культура - природа - традиция //Традиция в истории культуры. М., 1978.
5. Маркарян Э.С. Теория культуры и современная наука. М., 1983.
6. Межуев В.М. Культура и история. М., 1977.
7. Сильвестров В.В. Философское обоснование теории и истории культуры. М., 1990.


nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»