НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  ЛЕКЦИИ  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



лекція

ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ


Лекція 5. Буття людини.

Буття людини - це специфічний спосіб її унікального, неповторного існування. Саме людське життя з її неспівмірністю, багатоманітністю її проявів утворює особливу реальність, яку неможливо передати суто науковими або логічними засобами. Це незвичайний і автономний світ. Отже, людське буття - це щось відпочаткове у онтологічному вимірі. Тільки усвідомивши цю проблему, можна звернутися до інших питань людської субєктивності, людського світовідчуття і людської поведінки.

Витоки ідеї людського буття можна прослідкувати у релігійній традиції. у романтизмі як ідейному і художньому русі в європейській культурі кінця 18-поч. 19 ст., у філософії життя, у російській філософії "Срібного віку".

До романтиків людина розглядалася в основному як природна або соціальна істота. Відповідно її власне існування мислилося у конкретних формах, які задані історією. Отже, людське буття ототожнювалося із соціальним. Воно могло сприйматися тільки у межах наявної історії.

Романтики висловили здогад, що людське буття незмірно багатше від соціального виміру. Індивідові тісно в наявному історичному просторі. Він легко за допомогою уяви переносить себе в інші культурні світи, багато з яки він сам і створює. Зрікаючись від дійсності, романтик вступає в незвідані зони власного буття. Змінюючи реальність, він осягає у собі щось унікальне, незалежне, приналежне тільки йому як живій істоті. Тут відкривається простір для неочікуваного самоздійснення. Романтики оцінювали людину як особливий рід сущого. Жодне інше створіння нездатне відкривати у собі безмежні світи. Саме тому людина неповторна і унікальна ще до того, як виникло суспільство. Звідси межово загострена увага до людського самовідчуття, но найтонших нюансів людських станів, які інколи важко зафіксувати... Духовна напруга, екстатичне захоплення, творчий злет і споглядальне прозріння - ось приклади романтичної свідомості. Зрозуміло, що романтична свідомість не тільки відтворювала ідею самобутньої індивідуальності. Вона створювала принципово нове уявлення про багатство і невичерпність особистісного світу. Крім того, романтичне світовідчуття не булочимось герметично закритим, навпаки, романтик готовий вловити співзвучний йому стан, проникнути в нього, сприйняти поклик іншої людини. Романтики звертали увагу до таких найважливіших фактів людського буття як любов, творчість, смерть. Але разом з тим звертали увагу на неповноту, незавершеність людського існування. Вони звертали увагу на такі стани людської душі як гіркота, туга, печаль і скорбота в якості не менш значимих, ніж радість, торжество, оптимізм.

Визнанню людського буття як особливої реальності, ідмінної від решти світу, сприяла також філософія життя. Виступаючи проти зведення людини до розуму філософи життя вказували на багатство людської субєктивності. Буття людини розколоте свідомістю, тому індивід цікавий не тим, що він наділений інтелектом, а тим, як проявляється в ньому людське ще до того, як відбувається протистояння субєкта і обєкта. Філософи життя прагнули дати людській субєктивності онтологічне трактування. Вони вказували на певні першоначала, які перебувають в основі як всього світу, так і людського буття.

Ф. Ніцше шукав елементи того, що допомагало б подолати те внутрішнє страждання, котре відчував від спілкування зі світом. Філософ занурився у дух грецького мистецтва, і йому здавалося, що греки повною мірою відчували всю трагічність буття. Людині потрібно. вважав Ніцше, прагнути вгору, у світ, який може підняти її над стражданням буття. На думку філософа, людина у повноті свого існування повинна знайти або породити із себе щось, що вивищує її над реальним існуванням (екзистенцією). Людині суджено стати надлюдиною. Ніцше здавалося неможливим, щоб людське життя саме себе вичерпувало. Тоді у нього виник здогад, що те життя, яке людина проживає, не єдине. Вона повинна повертатися. так народилося усвідомлення недостатності одного земного життя. він проголосив теорію "вічного повернення". Для Ніцше ідея Вічного Повернення означувала на той момент, скорше за все, повторення кожного життєвого явища, кожної події: через необмежену, несподівану й несповідиму кількість епох хтось, подібний до нього, також сидячи у затінку пірамідальної скелі, знайде ту ж саму ідею. І це відбудеться незчисленну кількість разів. Й ще раз таку ж незліченну кількість... "Протягом одного людського життя спочатку одна людина, потім багато хто, потім усі будуть захоплені наймогутнішою ідеєю - ідеєю Вічного Повернення всіх речей. Для людства це буде Година Великого Полудня".

Німецький філософ Дюрінг висловив думку, що всесвіт в принципі можна було б уявити у вигляді комбінацій елементарних частинок. Тоді світовий процес буде калейдоскопом із різних комбінацій, число котрих має межу. А це означає, що після здійснення останньої комбінації може знову скластися перша. Отже, світовий процес - ніщо інше, як циклічне повторення колись вже бувшого. Дюрінг як позитивіст заперечував таку гіпотезу, вважаючи кількість комбінацій йдучою в "дурну нескінченість" (вислів Гегеля).

Але ця ідея привабила Ніцше. Він слідом за Дюрінгом виходить з того, що в основі буття лежить певна визначена кількість "квантів сили", зрозумілих не фізично, а біологічно. Кванти ці, аналогічно об'єктиваціям волі у філософії Шопенгауера, перебувають у постійній боротьбі один з одним, утворюючи при цьому певні поєднання. А так як число квантів постійне, то періодично складаються комбінації, що вже були колись раніше. Все становлення має місце тільки в межах "вічного колообігу" та постійної кількості сили. Таким чином, буття в цьому вигляді, в якому воно існує, не має цілі та сенсу, воно невмолимо знову та знову повторюється, ніколи не переходячи в небуття - неминучий вічний колообіг та вічне повернення. Але, отже, повторюється і людина, а це означає, що жодного потойбічного небесного життя в природі не існує і кожна мить вічна, бо неодмінно повторюється (у буддизмі нема вчення про "переселення душ" (та й буддизм не визнає реального існування душі, замість душі фігурує "потік свідомості"), а є вчення про "переродження", тобто поєднання дхарм, складаючих "потік свідомості, у нові комбінації).

Отже, філософія життя і феноменологічно-екзистенціалістська філософія приступили до пошуку буттєвісних відпочаткових (премордіальних) основ людської життєдіяльності.

В ХХ ст. у панорамі філософських напрямків зявився ще один напрямок - екзистенціалізм, який звертав межову увагу на унікальність людського буття, яке випадає з наукового розгляду. К. Ясперс, Г. Марсель, М. Хайдеггер розпочали розробляти поняття "буття" як особливої форми людської реальності. Онтологія Хайдеггера у її антиметафізичній спрямованості є подальшою радикалізацією кантівської критики чистого розуму. Хайдеггер розвиває концепцію кінечності буття. Базування Хайдеггером кінечності в якості вихідної характеристики буття було принциповою новизною в філософії. У противагу будь-якій метафізиці, для якої характерна абсолютизація позачасовості, буття, за Хайдеггером, може бути описане й осягнене тільки як буття кінечне. Кінечність - це саморозкриття, самоосягнення буття у формі його наявності, це вимір буття наявним буттям (Dasein). А згідно з першим томом "Буття і Час" М. Хайдеггера саме людина є наявним буттям (Тут-Буття), а особистість - лише випадок Тут-Буття. Люди мають стосунок до Тут-Буття так як окремі твори мають стосунок до літератури, а футбольні ігри - до футболу. Тут-Буття не є річ в традиційному розумінні. Воно не реальне, але наявне.

На думку Хайдеггера, людина - це така істота, чиїм буттям є екзистенція. Людина виходить за межі всіх інших істот і самої себе. Індивід відкритий світові, а не оснований напередвизначеністю. Суть екзистенції полягає в покинутості, самотності людини, закинутої в цей світ. у тугу, у відчай. Людина ніколи не постане перед самою собою як істота стабільна, завершена, володіюча собою і речами. Вона - це постійна втеча у небуття, у порожнечу. Вона знає свій кінець - Смерть, вона - "істота-для-смерті". Тому слід прийняти умови існування такими, якими вони приймаються. В цьому істинність, гідність, свобода людського існування.

У філософії Хайдеггера ідея Бога виявилася безпосередньо повязаною з ідеєю межовості, кінечності буття. Звернення до Бога э першою ознакою того, що людина усвідомила кордони Dasein, зрозуміла кінечнсть власного досвіду, неможливість пізнати буття як таке. І в той ж час людина визнала невипадковість свого спів-буття у світі, взяла відповідальність за нього.

К. Ясперс протиставляє людині як обєктові пізнання і досвіду, яка підпорядкована природним і соціальним силам людину як свідомість, екзистенцію, свободу. Справжня людина не може дозволяти володіти собою як предметом - вона повинна здійснювати свою свбоду, своє буття. Спасіння людини - у прагненні до самобутності, до самоствердження особистості.

Щоб не дати людині загинути у побутовій одноманітності її повсякденного проживання, слід, на думку Ясперса, ставити її свідомість перед небуттям, вказувати, що якщо на початку історії їй загрожували сили природи, то тепер самій суті людини загрожує створений нею самою світ. І хоча проблема ставиться на іншому рівні, ніж це було сапочатку, мова йде про буття людини вцілому.

Трактат Жана-Поля Сартра "Буття і ніщо" (1943) є основною працею філософа і письменника. Твір складається з чотирьох частин: "Проблема ніщо". "Буття-для-себе", "Буття-для-іншого", "Мати, діяти і бути".

У книзі "Буття і ніщо" проаналізовані три форми проявлення буття в людській реальності: "буття-в-собі", "буття-для-себе", "буття-для-іншого"... Згідно з переконаннями Сартра, попередня філософія виявила байдужість до заповітних структур людського буття. Тому змістом своєї творчості Сартр визначає прагнення розкрити специфічно людський спосіб "бути" і цим повернути людину до відпочаткових витоків її існування. Нова свідома орієнтація бачиться Сартрові в тому, щоб описати процес цього "відносленя" людини на шляхах набуття специфічного досвіду свідомості, межово індивідуалізованого. В цьому Сартр вбачає свій "гуманізм".

Отже, сутніть людськї реальності Сартр бачить у специфіці людської субєктивності, яка зводиться зрештою до свідомості (яку він трактує якбезособистісний потік свобідних актів "існування", який торить всі феномени, в тому числі і саме "я"). Саме свобода лежить в основі субєктивності людини, вона ототожнюється із свідомістю і людським існуванням взагалі. Проте свобода постійно перебуває під загрозою, її увесь час доводиться відстоювати від агресивності речей матеріального світу. Сартр трактує свободу глибоко песимістично, як нещастя, відчудження, "приреченість на свободу".

М. Бердяєв, критикуючи філософію за її захоплення гносеологізмом і забуття онтологічних основ мислення, підкреслював, що у його епоху філософія виявила фатальне безсилля пізнати буття, поєднати з буттям пізнаючого субєкта. Критерій істини стали шукати всередині самого пізнаючого субєкта, в його стосунку до себе, а не до буття.

В цій ситуації М. Бердяєв вважав, що проблеми буття, свободи і істини можуть бути вирішені тільки для посвячених у таємниці релігії, християнства, тільки в акті віри, в якому дається дійсна реальність і конкретний гнозис. Тільки християнська метафізика стверджує реальність буття і реальність шляхів до буття, осягає велику таїну свободи. Вона визнає субстанцію конкретної особистості, закладеній у вічності.

На глибинних витоках буття настоював і С. Франк. Він трактує буття як неосяжне. Люди можуть бачити в ньому щось реальне, обєктивне. Але в нас кожен відчуває і щось інше, щось істинне в нашій душі. На прикладі еротичного кохання С.Франк намангався показати одкровеня неосяжно страшних і блаженних глибин буття. Наше внутрішнє буття все частіше і повніше постає, за С. Франком, як неосяжне, і це виводить нас за межі принципів раціонально-узагальненого знання.

Поняття людського буття трактується у філософії по-різному. Проте за всіх відмінностях воно оцінюється як осблива реальність, таємнича, неосяжна, яка дозволяє проникнути в таємниці власної сутності. Буття людини - це певна основа її як живого створіння. Воно не досягається раціональними формами свідомості, але разом з тим виражає глибинні реальності людського існування.

Література.

1. Патрушев А.И. Жизнь и драма Фридриха Ницше // Новая и новейшая история. - Москва, 1993. - № 5. - С. 135.

2. Шварц Т. От Шопенгауэра к Хайдеггеру / Пер. с нем. Общ. ред. и послесл. Т.И. Ойзермана. - М.: Прогресс, 1964. - С. 69.


СМЕРТЬ ЯК ТАЄМНИЦЯ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

Жах смерті завжди переслідував людей. Він породжував найрізноманітніші уявлення про трагізм життя. Кінечність людського існування неминуче ставить питання про сенс людського життя, про призначення життя. Безумовно, проблема смерті належить до числа фундаментальних, заторкує межові стани буття...

Філософи, які зверталися до теми смерті, не рідко пишуть про те, що у різних культурах ця тема переживається по різному. В інші епохи страх смерті і зовсім відсутній: люди знаходили в собі сили протистояти загрозі фізичного знищення. Античні греки, наприклад, вчили долати жаг небуття шляхом концентрації духу, зусиллям життєтворчої думки, виховувати в собі зневагу до смерті (Ціцерон). Людей середньовіччя, навпаки, неминуча смерть доводила до заціпеніння, відчаю. Жодна епоха, як свідчить Й. Хейзінга, не навязує людині думку про смерть з такою настійливістю, як 15 століття...

Страх перед смертю закладений у самій людській природі, у самій таємниці життя. Він відпочатковий, тобто закорінений у глибинах людської психіки. Проте у певні епохи, через призму певних духовних цінностей цей страх набуває різні перетворені форми. Ось вони й знаходять відображення у стійких релігійно-практичних настановах.

Кожна культура виробляє певну систему цінностей, у яких переосмислюються питання життя і смерті. Вона створює певний комплекс образів і символів, за допомогою яких забезпечується психологічна рівновага індивідів. Людина, звісно, володіє віддаленим знанням про фактнеминучості смерті, проте реальний досвід отримує тільки в сам момент смерті.

Людина, опираючись на існуючу в даній культурі символіку, сформувати більш конкретне уявлення про те, що робить можливим повноцінне життя перед фактом неминучої загибелі. Виживання людини передбачає, що у її психіці закріплюються символічні образи, які дозволяють наповнити земне існування сенсом. Цю психологічну рівновагу необхідно весь час підтримувати, підкріплювати. Крім того, коли виникає загроза для певної людини або цілого народу, образи символічного захисту стають біль чітко проявленими, загостреними, інтенсивними.

Порівняння світових релігій та культур доводить, що межу між життям і смертю люди сприймають по різному.

Наприклад, стосунок до смерті у древніх культурах має в основному епічний характер, тобто вона не сприймалася як особистісна трагедія. Смерть людини трактувалася як закономірне завершення певного життєвого циклу. Ліричні і трагічні акценти тут ще відсутні, а увага зосереджується на смиренні (епос про Гільгамеша).

Історія людської цивілізації містить хвилюючий літопис незчисленних спроб древніх культур зберегти життя і уникнути смерті. У всіх культурах вважалося, що кожен може належним чином підготуватися до смерті, якщо він набуде належне знання в процесі помирання. У літературних памятниках, відомих як "Книга мертвих", викладено детальний опис смерті і керівництва з того, як зробити процес вмирання найбільш повним і послідовним(непідготовлена людина опирається смерті і виявляється у проміжному стані). Найбільш відомі з цих творів - Египетська, Тібетська і Ведична ("Гаруда пурана").

Сприйняття смерті в культурах, де індивід ще не виокремився з племені, роду, природно, відрізняється від витлумачення цього феномену там, де панує персоналістська ідея (ідея особистості). У тих суспільствах, в яких процес індивідуалізації зайшов не дуже далеко, кінець індивідуального існування не оцінюється як проблема, бо слабко розвинуте відчуття індивідуального буття. Смерть ще не сприймається як щось радикально відмінне від життя. Проте, звісно, у патріархальних культурах страх не залишає душу смертного.

Зовсім інакше оцінюється смерть у тих культурах, де усвідомлюється цінність, суверенність і унікальність особистості. Тут тендітність земного буття сприймається ще більш трагічніше, пронизує всю людську субєктивність, тобто світ її переживань, внутрішніх станів.

Як правило, погляди на смерть тісно повязані з релігійними поглядами.

Деякі давні релігії вважали, що між земним і посмертним існуванням нема жодної різниці. Проте і ця загальна констатація мала свої нюанси. В одному випадку вважалося, що тут так само, як і в потойбічному світі. В іншому допускалося, що у посмертному існуванні нічого не змінюється у порівнянні із земним. Тобто акцент робився на обставині, що є відпочатковою точкою відліку - цей чи інший світ ("Там" так само як "тут". або "тут" так само. як "там").

У давньокитайській свідомості факт смерті оцінювався як щось, що не має глибокого буттєвого значення. Якщо людина померла, то жодної трагедії нема, вона все одно залишається у світі живих, але вже як покійник. Тут так само, як і там. Мертвий не залищає світ, який щільно заселений "живими мертвими", які просто перейшли в інший стан, але не в інший світ. Ось чому в цій культурі символіка смерті мала земний характер. За імператором Китаю завжди возили труну, яка вважалася атрибутом його земного існування. Залишивши частину земного світу, померлий відходив до інших людей, які померли раніше, але все ж нікуди не зникали. Звідси культ предків, дуже характерний для цієї культури.

Не поділяли земний і потойбічний світ і єгиптяни. Але вони підкреслювали подібність потойбічного світу до поцейбічного. Єгиптяни віддавали надії на нетлінність тіла людини, тілесність була незмінною. Культ мертвих складав важливу основу єгипетської культури. Єгиптяни вважали, що душі померлих поєднуються із зірками. Кожну ніч душа знову поселяється в тіло, залишаючи заради цього зірку ...

Єгиптяни і тібетці вважали, що свідомість продовжує жити після смерті, тому пропонували ритуали, які дозволяли найлегше перейти в новий стан, вимальовували ієрархії подорожі душі. Єгипетська і Тібетська "Книги Мертвих" - це зібрання молитв, магічних звуків і міфологічних історій, що мають стосунок до смерті і потойбічного життя.

Отже, у давньокитайській і давньоєгипетській культурах життя і смерть урівноважені, тут нема натяку, що життя - благо, а смерть - зло. Обидва світи рівноцінні, хоча й розмежовані.

Інакше оцінюється ця проблема в буддизмі. Тут всі істоти беруть своє начало у Брахмані, безособистісному абсолюті, з якого витікає світ. Брахман лежить в основі всього, що існує. все зрештою повинне повернутися до нього. Тому смерть є тільки переходом з нижчого рівня до вищого доти, доки душа не досягне такої чистоти і досконалості, щоб увійти у Світову Душу. світова Душа - це відображення всього буття, світовий дух - активне тврче начало душі.

Проте гідні тільки ті, хто відмовиться від будь-яких чуттєвих насолод, від матеріального світу, розібє пута, що сковують душу. в індуїзмі такими вважаються тільки жерці-брахмани. Ті ж, хто всупереч священним законам противиться вічному. божественному, після смерті буде підданий пекельним мукам. Душа його залежно від міри гріховності поєднається шляхом нового народження з більш низькою і ницою істотою і примушена буде мандрувати, не знаходячи собі спокою від смутку доти, доки не набуде вічне заспокоєння у царстві Брахми, або в царстві якогось бодхісатви.

На відміну від християнства, де відпущення гріхів, досягнення вічного блаженства повязували з милосердям Бога, брахмани, буддисти і іудаїсти вважали, що тільки сама людина може викупити свої гріхи, тільки ВЛАСНИМИ СИЛАМИ, СВАВІЛЬНО може досягти прощення. Заперечуючи ідею безсмертя тіла, індуси притримувалися концепції безсмертя душі. Тіло для індусів завжди нице і повинне піддаватися вогневі після смерті. Безсмертна душа перейде у нове тіло і цей процес буде повторюватися, доки душа не зникне і не зіллється з Душою Світу. Ідея безперервного переродження, повернення людини на землю в новій тілесній оболонці і складає сенс ідеї реінкарнації, тобто численних відроджень душі.

Термін "реінкарнація" вказує на перехід душі з одного тіла ів інше, передбачаючи, що душа втілена (інкарнована) і що вона таким чином перебуває у належному місці.

Метемпсихоз вказує на рух душі від одного тіла до іншого. Тим самим обидва поняття нероздільні і доповнюють один одного як спокій і динаміка.

У каббалістичній традиції іудеї розвивали вчення про переселення душ. В усному переданні релігійних настанов говорилося, що душа Адама перейшла в Давида, а потім перейде в Месію, тобто посланого Богом спасителя. Мандри душі грайливі, вона може набути тіло тварини, листя або каменю. Виникає нова інтерпретація смерті. Іудеї втішали себе очікуванням царства свободи і справедливості, до якого повинне прийти людство. В цілому ж ця концепція песимістична, а життя і посмертне існування є безрадісними.

Стародавні греки теж знали страх і жаж існування. Вони протиставили йому олімпійський порядок радості, як троянди пробиваються крізь терня кущів. Дійсне ж страждання повязане зі швидким відходом із життя. Платон у "Державі" звертається до проблеми потойбічного життя, про розплату за життєві вчинки і навіть описує загробну долю вбивць, злочинців і блюзнірів. Зокрема, розповідає про клінічну смерть солдата Ера і його видіння суду вищих істот за земні вчинки...

В Новий час у європейській свідомості смерть набуває романтичного забарвлення. Шопенгауер писав, що тільки людська воля здатна зректися від життя, звільнитися від реального відчуття мук і від ілюзорного прагнення до щастя. Такої поетизації смерті не було в жодній культурі. Жоден народ не вважав смерть благом і не прагнув перекреслити життя. Навіть буддисти не заперечували цінностей життя.

Проблемам смерті значну увагу приділили і засновники психоаналізу Фрейд, Юнг і Фромм. Фрейд прийшов до висновку, що у людині проявляється два основних прагнення: тяга до життя, що ідентичне сексуальному потягові, і інстинкт смерті, який має ціллю знищення життя. Він вважав, що інстинкт смерті у поєднанні із сексуальною енергією (лібідо) може бути спрямований як проти самої людини, так і проти обєктів поза неї. При цьому інстинкт смерті біологічно закладений у всіх живих істотах, а тому є необхідною і неминучою складовою життя взагалі.

На думку Е. Фромма ("втеча від свободи"), наша епоха просто заперечує смерть, а разом з нею одну з фундаментальних сторін життя. Замість того, щоб перетворити усвідомлення смерті і страждань в найсильніший стимул життя (як це було в епоху Середньовіччя) - в основу людської солідарності, в каталізатор, без якого радість і ентузіазм втрачають глибину і інтинсивність, індивід змушений пригнічувати це усвідомлення. Але приховати, пригнітити - не означає знищити. Страх смерті живе в нас, всупереч спроб заперечити його, але пригнічення його приводить до перверзій - тероризм, війни, садизм.

Суть людини, на думку філософа, не в тому, щоб звільнитися від земних пут. а в тому, щоб залишатися в цьому світі, щоб жити, щоб не покінчити життя самогубством, бо останнє власне відрізняє людину від всіх інших істот. Воно - знак випадіння людини з природного стану речей. Кожен знає, що всі люди смертні, але сенс цієї істини індивід розуміє тільки на смертному ложі...



nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»