НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  ЛЕКЦИИ  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



лекція

ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ


Лекція 2. Людина як особливий рід сущого. Таємниця антропогенези.

1. Людина як особливий рід сущого.

Представники різних напрямків думки - філософи, письменники, вчені - погоджуються з визнанням людини унікальним творінням всесвіту, приймаючи цей погляд як аксіому. Звісно, багато хто з них сперечається над тим, що ж у людині таке надзвичайне - тіло, розум, душа, творчий дух чи тяга до соціальності (і ними людина визначається як "вінець природи", "політична тварина", "мислячий очерет", "людина вміла"). Проте теза про винятковість і неповторність людини не піддається сумніву. Навіть з боку тих, хто вважає, що ніякого барєру між людиною і звіром нема, що багато з тих явищ, які ми вважаємо людськими набутками (спільність, альтруїзм, вірність, спілкування), мають аналогії у соціальній поведінці людини.

В загальному вигляді проблема унікальності людини видається зрозумілою. Звісно, людина володіє групою незвичних властивостей. Вона відображає у своїй свідомості безкінечну багатоманітність сущого. Вона створює світ культури. У ній самій - цікаве переплетення природних і соціальних якостей. Тобто людина надзвичайно складна. Але в цій багатоманітності образів людини і є важкість розшифрування проблеми унікальності людини. І в різні історичні епохи мислителі по-різному вбачали шляхи до її вирішення.

Перший підхід грунтувався на особливій тілесності, на високій організованості як біологічної істоти. Вже греки прославляли культ людського тіла, боги були антропоморфними, християнська традиція проголошувала людину образом і подобою Бога, вінцем творіння, тілесність якого має христологічний, тобто божественний вимір.

Проте інша група мислителів, розглядаючи тілесність людини і оперуючи накопиченим емпіричним матеріалом, проголошує її не вінцем творіння, а побічним, ущербленим і невдалим продуктом світового розвитку, з причини, що людина взагалі вкрай погано закорінена у природі, не готова вести виниятково природне існування (А. Гелен). Людина виявляється наданою сама собі і тому змушена шукати відмінні від тваринних засоби відтворення свого життя, тобто творить культуру. І це незмінно призводить до послаблення інстинктивних функцій людини, позбавляє її відчуття безпосереднього злиття зі світом. В той час як існування тварини характеризується гармонією між нею та природоюЮ тварина самою природою наділена здібностями, котрі допомагають їй вижити за певних умов.

Другий підхід грунтувався на тому, що людина володіє унікаьною властивістю - розумом. Ця ідея концептуально оформлюється ще в грецькій філософії. Свідомість, логіка, інтелект - це дар, яким володіє людина. Жодна тварина не мислить, тому своєрідність людини полягає саме в тому, що, будучи біологічним організмом, вона одночасно володіє незвичною властивістю, котра виводить її за межі тваринного царства. Проте є група мислителів, за якою розум не є джерелом сили і унікальності людини. Наприклад, Августин Блаженний і Фома Аквінський вважали, що розум - одна з найсумнівніших і невизначених властивостей людини, доки не буде просвітлений божественним откровенням. Тобто те, що здавалося вищою привілегією людини, здобуло вид небезпечної спокуси, наслідком якої є звеличення влади розуму як вищої сили людини. Також А. Шопенгауер зауважував, що розум - це не особлива, відпочатково дана людині духовна сила, а жахливий наслідок занепаду в людині базових, природних характеристик. слідом за ним йдуть неофрейдисти, які трактують безум як активну реакцію на руйнівні імпульси, які йдуть від авторитету розуму і розвитку інтелекту. Раціональна діяльність людини виявила себе як насилля і злопороджуюче начало, спрямоване на підпорядкування світу. Він не тільки завойовує особистість зсередини, але й підпорядковує людину ззовні, насильно диктує свої істини.

Третій підхід розглядає унікальність людини в її соціальності, дарі спілкування. Людина - істота суспільна, політична. Але цей признак мало що говорить про природу людини, адже людина - це стадна, а не самотньо проживаюча тварина. Проте інші філософи вважають, що людина принципово нездатна для суспільного життя, вона надто егоїстична і тому лише суспільний договір забезпечує людині нормальне існування (Т. Гоббс).

Отже, у філософській антропології охоплені деякі суттєві риси, які говорять про своєрідність людини, - розум, соціальність, спілкування, зверхність над природним царством. Але жоднен з даних оглядів не виявляє людської природи, її цілісність. Звідси виникає настанова: можливо, унікальність людини взагалі не повязана з самою людською природою, не зводиться до набору якостей, а проявляється у нестандартних формі її буття? Людина все ж таки щось "інше".

і як вважають деякі філософи, дійсно унікальною властивістю людини є ... її відкритість, незавершеність як творіння. На відміну від решти істот вона здатна долати власну видову обмеженість, бути невідторгненою частиною живого світу і звеличуватися над ним. У цій особливості - дивна і суттєва своєрідність людини. Як ще зауважив в епоху Відродження Піко делла Мірандолла, людина - своєрідний "хамелеон", здатний імітувати всі живі форми як вверху, так і внизу, як ангельські, так і демонічні: "Людина - це не закрита посудина, а відкриті двері". Саме в цьому сенсі людину можна назвати "вінцем творіння" як богоподібну істоту. Людина, говорив М. Бердяєв, "це точка перетину двох світів". Тобто унікальність людини виражена в тому, що вона виступає мостиком між мікрокосмом і макрокросмом, тільки через людину можна прорватися до таємниць світобудви. Людина - це особливий рід сущого.

Отже, якщо людина - це особливий рід сущого, то як сталося це. Це могло трапитися з волі Бога (теологічна версія), в наслідок плавного накопичення певних специфічних людських задатків (еволюційні теорії), або в результаті метаморфози людської поведінки (психоаналіз) чи шляхом космічного переселення (доктрина панспермії).

2. Таємниця антропогенези.

У людини дійсно є ціла група властивостей, котрі відсутні в довколишній природі, у інших живих істот(розум, соціальність, праця, мова, совість, уява, співчуття). Кожен мислитель, який намагається створити власну версію антропогенези, по суті, прагне довести, що саме та чи інша якість дозволила людині стати самій собою, тобто виокремитися з природного царства. Тобто та чи набута якість перетворила людину на особливий рід сущого. Хоча ці концепції часто суперечать одна одній, але у них є щось і спільне.

Розглянемо основні доктрини:

- теологічну;

- діяльнісно-трудову;

- біолого-психологічну;

- психоаналітичну;

- символічну.

Теологічна версія розглядає людину як створену істоту із "земного праху" (глини), тобто вилучена із земної частини створеної матерії, і для здійснення певної місії в неї Бог вдохнув "дух життя" (глину замішано на крові переможеного бога-відступника Кінгу). Одночасно з цим істота, яка володіє суттєвими вадами, обмежене у своїй можливості розкити свій потенціал з причин того, що впало гріх (або замішане на "гріховній" крові). Іншими словами. людині притаманний стан відчудження, коли людська істота знає, що вона відокремлена від свого походження, від своєї цілі. Факт гріхопадіння - найсуттєвіша ознака людини в теологічній доктрині. Інші істоти такі, які вони є. Людська ж істота не тільки є яяк така, вона також знає про себе щось більше. Людина усвідомлює, що вона не зможе бути тим, чим їй належалося бути. Людина є собою у біологічному, але не в духовному або етичному сенсі. Отже, в людині міститься розгадка таїни буття, бо людина - це макрокосм, яка тимчасово і з певною місією вкинута у тварний мікрокосм.

Інша ж версія, яка вже виникла не в релігійному середовищі, а в сфері науки і філософії, принципово розводить такі поняття як "тварина" і "людина", починаючи з думки, що людина - це зовсім не тварина і закінчуючи позицією, що людина - це тварина особливого типу. Проте яким чином у людині виникає щось, що вивищує її над тваринним світом? Першим спробував дати відповідь на основі емпіричних доказів своєю еволюційною теорією Ч. Дарвін, а після нього цей підхід отримує подльший розвиток у найновіших концепціях.

Вік найдревніших приматів сягає 70 млн. років тому (динозаври зникли 45 млн. років тому; ще раніше був спільний предок приматів та кошачих). Близько 1,6 млн. - 100 тис. років тому на планеті існує предок людини homo erectus, який населяє Азію, Африку і Європу і однорідний за проявами культури (мисливтво, збиральництво, використання вогню, постійні житла, мова у вигляді сигналів і жестів). Від нього походять африканські австралопітеки, хоча обидва види певний час співіснували. Згодом у вигляді скачка зявляються неандертальці (останні залишки датуються 25 тис. р. тому на Піренеях), а 80-40 тис. років тому зявляється людина сучасного типу (кроманьонець), який 40 тис. р. тому залишає свою прабатьківщину в Африці і перебирається в Азію біля зходження Африканського рогу і Аравійського пів-острова і мігруючи вздовж океанічного шельфу і залишаючи відколи, які просуваються в глиб Євразії вздовж річок, добирається десь у 20 тис. р. тому Індонезії та Австралії, а потім і Америки.

Однак як людина стал людиною? Як виокремилася з великої групи гомінід?

Згідно з трудовою теорією походження людини, мавпи начебто переконалися, що штучні знаряддя більш ефективні, ніж природні. Тоді вони стали створювати знаряддя і спільно працювати. Мозок став розвиватися, зявилася мова, бо тільки під час праці виникає потреба сказати щось один одному... Отже, праця створила людину. Але ж щоб працювати, слід володіти хоча б якимись проблисками свідомості, яким чином мавпа могла щось видумати, винайти, відкрити, не вміючи вигадувати, винаходити? Та й що таке праця? Хіба бобер не здійснює цілеспрмовану діяльність, хіба вовки або гієни не координують спільні дії. Якщо ж називати працею щось, що виокремлює людину з природного світу, розуміючи під нею специфічно людський спосіб життєдіяльності, то як він зявився раніше людини ? Як взагалі людина могла набути те, що не закладене в її інстинктах? Що змушує шукати позаприродні шляхи самовираження? На ці питання трудова теорія не відповідає.

Інша ж теорія антропогенезу заперечує особливу специфічну здібність людського розуму. Між твариною і людиною тут нема жодної відмінності, людина - це особливий вид тварини. В ній присутні ті ж самі елементи, сили і закони, які властиві всім живим істотам, але проявляються вони у більш складних умовах. Все психічне і духовне виводиться з відчуттів, інстинктів і потягів. Людина, отже, істота біологічна і інстинктивна. Проте як пояснити походження таких людських властивостей як розум, совість, віра.

Отже, виникає думка: людина не могла походити від тварини. Але могла виходити з "надтварини". Але звідки вона взялася? своєрідну версію антропогенезу пропонує психологія (Поршнєв Б.В., "Про початок людської історії"). Згідно з психологічною теорією пралюдина була непогано закорінена в природі, але не займалася хижацтвом. Проте надалі відбулося фатальне розщеплення виду пізніх палеоантропних гомінід. Тобто виник підвид пралюдини, який перетворився на хижака-людожера. Через те, що у природі представники одного виду вкрай рідко поїдають своїх співродичів, то дана подія викликала справжній вибух у плавному еволюціійному розвитку тварин.

Прихильники даної концепції вважають, що саме жертви цієї метаморфози пішли шляхом олюднення. Навіювання, сугестивність і стала центром сапієнтизації гомінід. Щоб порятуватися, приречені на зїдання змушені були ускладнювати інтердиктивну взаємодію. Почуття страху робило жертву невротиком (у нього відбувається т.зв. "ультрапарадоксальна інверсія процесів центральної нервової системи", коли позитивний подразник викликає заторможення, а негативний викликає позитивну реакцію, збудження). Це негативне, патологічне і яке веде до загибелі явище для тварини перетворилося в опору принципово нової форми торможення, яка стала у людини позитивною нормою її вищої нервової діяльності.

Іншими словами, склалося декілька типів палеоантропів. Перший - це палеоантропи-хижаки, які поїдають собі подібних і вони межово близькі до дорозумного свого предка-нехижака. Другий тип (теж "хижаки") - це сугестори, які лише успішно імітували інтердиктивні дії палеоантропів-супертварин (але головним чином харчувалися тваринною падаллю), але самі ще не здатні протистояти психічному тиску останніх. Третій вид - дифузний. Це ті саме спожиті в їжу жертви, які не мали засобів психологічного захисту від дій палеоантропів, паралізуючих волю до спротиву. Це - "людина розумна". Четвертий вид - це неоантропи, які безпосередньо поєднуються з дифузним видом, але які сформувалися дещо пізніше. Вони більш продвинуті у напрямку сапієнтизації і здатні вже усвідомлено не піддаватися магнетизуючому впливові інтердикції.

Дана концепція прагне зобразити витоки еволюційного стрибка у свідомості без відсилання до знарядь. В даному випадку нема потреби говорити, що мавпа зрозуміла, осягнула, усвідомила. пралюдина виявилася в екстремальній ситуації і тут склалися зміни у самій психіці тварини.

Прихильники викладеної теорії навіть виокремили складені типи людей не тільки в давнину, але й у всій історії. Концепція кидає виклик ортодоксальній біології, ідеї поступальної еволюції, під час якої успадковуються сприятливі навики. Проте вона зовсім не пояснює головного пункту: чому деякі пралюди стали раптом хижаками. Цей вихідний момент людської переісторії залишається нерозкритим, головний, найсуттєвіший стрибок у розвитку виявляється нерозкритим...

З даною теорією корелюється теорія З. Фрейда, яка виникла дещо раніше. Засновник психоаналізу вважав, що людина володіє властивістю, якої нема у тваринному світі. Але ця якість не природжена у людині. Вона виникає неочікувано, випадково, але не безглуздо. Мова йде про срвість як дар, який виокремив люди ну з царства тварин. Фрейд виводив феномен совісті з перворідного гріха, здійсненого пралюдьми, - вбивства первісного "батька" (тотема). Сексуальне суперництво дітей з батьком (яке наявне і в тваринному світі) призвело до того, що вони вбили його і з'їли, але потім на них прийшло розкаяння ("комплекс Едіпа"). Діти поклялися ніколи не робити таких вчинків, організували екзогамний рід, тобто набули здатність до соціального життя. Так відбулося, на думку Фрейда, народження людини з тварини. Але як могло проявити себе почуття, яке до того не було відоме людині? "Я повинен стверджувати, - пише З. Фрейд, - що почуття вини існувало до вчинку... Людей цих цілком можна було б назвати злочинцями внаслідок усвідомлення вини". Але дана теорія є надто абстрактною, вона цілком будується на факті набуття совісті.

Інші вчені вважають, що причиною був жах від космічної катастрофи, який призвів до кардинального стрибка у свідомості людини, в результаті чого вона стала сприймати довколишній світ ментально-емоційно, недиференційовано міфологічно-дієво осмислювати довколишній світ як нероздільну цілісність та встановлювати між його явищами певні дологічні зв'язки, на відміну від наступної диференційованої (сюжетної) міфології (< міфологічне мислення < міфологічне усвідомлення < міфологічне сприйняття). До цього людина сприймала правильну послідовність відомих явищ (наприклад, схід сонця, дощ) у силу їх регулярності як щось дане, що не потребує пояснення. Все світосприймання їх виходить зі "сновидінь" (dream), минуле, теперішнє і наступне співіснують так, як у сні. Тільки коли звичний хід речей порушувався якоюсь раптовою подією, коли людина зіштовхувалася з чимось страшним і незвичним (як природного походження - затемненням світила, вогнем від блискавки, землетрусом тощо, так і "штучного" - галюциногени, напої, наркотики), тільки тоді вона - і то ненадовго - починала міркувати над причинами цих явищ. Механізм такої транформації свідомості давно прояснений наукою. Російський академік В. Казначеєв констатує, що у архаїчної людини головний мозок достатньо розвинений і кількість нейронів досягає 8-10 млрд. Якщо в кожній клітині-нейроні співіснують білково-нуклеїнові і полеві форми життя, то до певного рівня білково-нуклеїнові структури нейронів, що пов'язані нервовими провідниками, працюють як компютер провідникового типу. Якщо ж у зовнішньому середовищі виникає якась фізична чи географічна аномалія, то всі поля нейронів, які працюють у мозаїці контактного компютера, в один момент можуть об'єднатися в одному кооперативному полі: комп'ютер провідникового типу перескакує на організацію полевого типу. Це призводить до того, що істота-носій такого компютера починає сприймати оточуючий світ ІНАКШЕ, ПО-НОВОМУ. Для цього стрибка біологічних мутацій не потрібно. До цього стрибка гоменіди могли спілкуватися за допомогою тільки сенсорних сигналів (вигуку, зору, запаху тощо).

Зрештою, потреба комунікації з самим світом стала поштовхом до виникнення мови, яка прийшла на зміну вже достатньо розвинених та складних знакових комунікативних систем (необхідних для предметно-знаряддєвої діяльності; "тут ми також погоджуємося з І. Кантом: "... Музика, танці та гра складають безсловесне спілкування (адже ті малочисельні слова, що необхідні для гри, ще не утворюють бесіди, вимагаючої взаємного обміну думками)..." ), що, у свою чергу, призвели до все більш точного, уважного сприйняття. "... А якщо в якості відмінної риси людської мови, - резюмує І. Топешко, - ми позначили можливість з її допомогою передавати абстрактні поняття, зокрема, поняття вищого начала життя, то й шукати витоки мови слід там, де з'являється уява про вище начало життя, ... про чудо - "міф є чудо", за визначенням О.Ф. Лосєва... Ми висловлюємо гіпотезу, що з усього, що могло бачити, чути і відчувати ця істота, до "чудесного" може бути віднесене уявлення постйної новизни оточуючого світу: світ довкола нас увесь час новий, увесь час змінюється, і рослини, і небо, і все живе, і співплемінники постійно змінюються, ніколи не залишаються такими ж, якими були щойно (це, власне і є потік часу, але він ще довго не буде усвідомлений людиною саме як час) ... Якщо є вища сила, що керує всім колом оновлення, зникнення та повернень, то існують і зразки життя, котрих слід дотримуватися для збереження життя. Якщо світ - це живий єдиний організм, то з ним можна спілкуватися, як спілкуються між собою всі живі, отже, повинні бути сигнали, котрі цей вищий організм може сприймати і на котрі він реагує ... Для вираження узагальнених, а потім і абстрактних понять використовувалися все ті ж знаки або послідовності знаків...".

 

Але І. Топешко, виходячи з того, що людину найбільше вражає "вічно новий світ", пропонує шукати сліди реліктового міфологічного сприйняття у надзвичайно складній сюжетній міфології (міф про оновлення птаха Фенікса, міф про метемпсихоз-переселення душ, міф про загробне царство, міф про вічну молодість, міф про воскресіння Христа, аналогічні казкові мотиви тощо). В дійсності ж людство обирає комунікацію з Вищими Силами саме з причини "граничної небайдужості" до ближнього, а місію "посередників" здійснюють "царі-шамани" та їхні дружини-"жриці" шляхом "священного шлюбу" на вершинах штучно створених підвищень-"зіккуратів" (а початково, можливо, у палеолітичних печерах). І лише після цього перед останніми відкривається "профанаційний" шлях - закріплення головного становища в роді, збереження влади та контролю над господарчою діяльністю етносу та майновим станом його членів.

 

Отже, людина втратила свою відпочаткову природу. Деякі вчені стверджують, що це під впливом космічного опромінення або радіоактивності родовищ радіоактивних руд у Східній Африці відбулися мутації у механізмі спадковості. Разом з втратою природного відбувся ще один регрес - послаблення або втрата деяких інстинктів. Людина як біологічна істота виявилася приреченою на вимирання, але не маючи чіткої інстинктуальної програми, не знаючи, як вести себе в конкретних природних умовах з користю для себе, людина безсвідомо почала приглядатися до інших тварин, більш закорінених у природі. Вона мовби вийшла за межі видової програми. Здатність людини до подражання зовсім не унікальна, вона є у мавп ("мавпування"), у мавп, у попугая, деяких видів риб, тому людині, щоб подражати тваринам не потрібні проблиски свідомості. Але у поєднанні з ослабленою інстинктивною базою схильність до подражання мала далекі наслідки. Вона замінила сам спосіб людського існування. Отже, для виявлення специфічності людини як живої істоти важлива не людська природа сама по собі, а форми її буття.

Отже, людина неусвідомлено подражала тваринам. Це не було закладено в інстинкті, але виявилося рятівною властивістю. Перетворюючись то в одну то в другу істоту, вона поступово виробила певну систему орієнтирів, які надбудовуються над інстинктами, доповнюючи їх. Недолік поступово перетворювався у вартість, у самостійний і оригінальний засіб пристосування до оточуючого середовища. Концепція символічного, ігрового пристосування людини до природного світу розроблена у працях Е. Кассірера.

Тварини безпосередньо реагують на зовнішній стимул, а у людини ця відповідь повинна зазнати мислиннєвої обробки. Людина живе вже не просто у фізичному світі, але й у символічному всесвіті (міфологія, мова, мистецтво і наука). Для людини характерний саме символічний спосіб спілкування з світом, відмінний від знакових, сигнальних систем тварин. Сигнали є частинами фізичного світу, символи ж, не володіючи субстанційним буттям, володіють перш за все функціональною цінністю.

Отже, ось звідки походить соціальна програма! Початково вона складалася з самої природи, зі спроби вціліти, подражаючи тваринам. Потім у людини почала складатися особлива система - вона стала творцем символів. У них проявилася спроба закріпити різні стандарти поведінки, які підказані іншими живими істотами.

 


nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»