НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  ЛЕКЦИИ  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



лекція

ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ


Лекція 1. Філософська антропологія як теоретична дисципліна.

1. Поняття філософської антропології.

2. Антропоцентризм в системі конкуруючих світоглядних настанов.

3. Філософія про людину. Три значення філософської антропології. Систематика філософсько-антропологічних підходів.

1. Поняття філософської антропології.

Кожна сфера філософських знань має свій предмет, свою систему категорій, певний характер розгортання її рефлексій про той чи інший обєкт. Отже, щонайперше важливо встановити, чим займається філософська антропологія.

Що таке "філософська антропологія"? Чим вона відрізняється від звичайної антропології і від філософії людини? Коли виникла? Як природниче щнання співвідноситься із філософським осягненням людини?

Філософська антропологія - це розділ філософії, в якому вивчається людина як особливий рід сущого, осмислюються проблеми людської природи і людського буття, аналізуються модуси людського існування, виявляється потенціал антропоцентричної картини світу.

Можна сказати за Кантом, що якщо фізична антропологія вивчає як природа створила людину, то філософська (прагматична) антропологія вивчає те, як людина творить саму себе.

Окрім того, як зауважує український філософ Олександр Кульчицький, у філософській антропології розглядаються різні погляди людини, її релігійні вірування, а також ті знання, які здобуваються завдяки мистецькому відтворенню "людського", скажімо, в таких літературних творах як "божественна комедія", "Фауст" чи "Мойсей".

Як самостійна галузь філософського знання антропологія виникла в 18 ст. Проте міркування про людину аж ніяк не є привілегією цього століття. З того часу як людина почала розмірковувати про будову довколишнього світу, вона почала осягати й саму себе. Хто я й хто ми? Звідки походимо? Куди йдемо у історичному розвитку? Що виокремлює нас із різнобарвного, багатоликго світу живих істот, які населяють Землю, і що споріднює з ними? Чи змінюється людина як біологічний вид з причини свого інтелектуального та морального вдосконалення? Чи може вона змінити довколишнє чи є рабом обставин?

2. Антропоцентризм в системі конкуруючих світоглядних настанов.

Будь-який предмет може бути осмислений двояким чином:

- або через співставлення його з іншими істотами та явищами, або через розкриття його власної унікальної природи.

Вивчення людини "ззовні" передбачає витлумачення її стосунків з Богом, природою (космосом), суспільством (культурою), логосом (ментальністю) та іншою людиною.

Наближення до таємниці людини "зсередини" повязане з осягненням її тілесного, емоційного, морального, духовного, соціального буття.

Але вся багатоманітність підходів до оточуючого світу може бути типологізована. В історії філософії можна прослідкувати різні світоглядні настанови в залежності від того, якому феномену віддається безумовний пріоритет - Богові, природі, соціумуЮ, Логосові, людині. Назвемо в цьому звязку

природоцентризм (космоцентризм), теоцентризм, соціоцентризм (культуроцентризм), логоцентризм і антропоцентризм.

Цілком слушно буде зауважити, що, як буде вказано нижче, вони доповнюють один одного, а отже ставлять насущою потребу у виробленні загальної, синтезуючої позиції.

ТЕОЦЕНТРИЗМ. Релігійні філософські напрямки розглядають в якості вищої цінності Бога. Головна проблема християнської теології є осягнення божественного. Таємниця людини в цій системі розмірковувань виявляється принципово неосягненою (як і сама таїна Бога) Стародавня філософія основувалася на релігійній свідомості. Це стосується й якфілософії Геракліта і Піфагора. так і Платона, у якого мудрість повязана з посвяченням у Елевсинські містерії. Середьовічні містики також були посвячені в таємниці християнства, його Літургії. Але нова філософія, починаючи з Декарта, перестає бути сакральною і зазнає профанування. Але й наступні релігійні філософи заперечували ідею, за якою філософія повинна стати служанкою теології. Разом з тим вони розглядали філософію як органічну функцію релігійного життя.

ЛОГОЦЕНТРИЗМ. Логоцентрична картина світу повязана з утвердженням приорітету Логосу. У логоцентризмі взаємопереплетені дві концепції: світ розуміється як система, яка повязана з логікою і методом, і як структура, яка складається із завдань, які примушують людей постійно і систематично піклуватися про порядок у цьому світі. Прагнення до порядку в теорії та практиці знаходить свій вияв у ієрархічному мисленні. Побудова ієрархій за принципом часу і рангу - керівна основа даної концепції світу і сягає витоками монотеїстичної картини світу, котра викладається в Старому Заповіті. Першопочатковою моделлю логоцентричної картини світу послугував теоцентризм. Але високо розвинена здатність до абстрактного мислення, до якого народи, які населяли пустельні географічні регіони, були здібними від самого початку, зруйнувала уявлення про чуттєве життя богів. З погляду теоцентризму і логоцентризму, людське буття рівнозначне певній місії. Суть її - підпорядковуйте собі землю. Логос є тим же Богом, але Богом, який проявляється у стосунку до чогось. Таке розусміння Бога передбачає таким "чимось" саме людину, перед якою і розгортається божественна сутність.

Витоки логоцентричної картини світу - в античній філософії. У ній першопочаткове буття чуттєво живих феноменів було замінене мислиннєвими абстракціями післягераклітівських століть. Міфічна стадія свідомості виявилася заміненою розумово-раціональною. В епоху еллінізму відбувся різкий поворот до дуалістичної картини світу на користь логосу й оцінювання чуттєвого життя як сатанинського, а першопочаткове більш відкрите християнське вчення про спасіння було інфіковане негативною оцінкою почуттєвого та абстрактно-раціоналістичним мисленням. Остаточно логоцентризм був закорінений у західному мисленні завдяки тому типу раціональності і діяльності, які створив Рим. Найкращого рикладу конструктивної активності за відсторонення фантазії неможливо відшукати у світовій культурі. Римське уявлення про порядок мало для католицької церкви таке ж значення, як престол святого Петра. Римське мислення - це стратегічне мислення, Батьківське право, підпорядкування світу лінійній свідомості.

Пыд знакомзконструйованого на філософській основі системного мислення людина все далі віллаляється від розуміння сенсу відкритого буття. Настала ера буття без любові і свобідного вибору. З часу Гегеля системне мислення заволоділо історичною перспективою. Людина, згідно з лівгегельянцем Марксом, це просто "історична істота", а отже, прадавня месіанська ідея про призначення людини отримала секуляризовану інтерпретацію.

ПРИРОДОЦЕНТРИЗМ (КОСМОЦЕНТРИЗМ). Філософи натуралістичної орієнтації виходять з культу природи, космосу. Людина сприймається в основному як жива істота, наділена певними відмінними особливостями. Вважається, що філософія починалася не питанням "що таке людина?", а першопочаткове здивування, яке одухотворило філософію, стосувалося щнайперше космосу, Всесвіту. Шанування космосу, яке властиве натуралістичному пантеїзмові, дуже характерне для грецького мислення. Космологія за суттю не має жодного стосунку до людини як такої, бо у своєму першопочатковому варіанті розглядає її в якості якогось відщепу природи. Люди примітивних культур не визначають відмінності між собою і світом, для них існує тільки постійний та істинний звязок - взаємодія. В античну епоху людина бачила себе частиною існуючого стану речей, яким в основному визначалося буття. При цьому елементи вічного, космічного, всезагальної норми вивищувалися над елементами субєктивно-волюнтаристського, історично минаючого.

Натуралістичні тенденції чітко проявляються у пантеїстичних концепціях, автори яких розчиняють Бога в природі. Особливо чітко ці концепти виявляються у епоху Відродження.Так, Николай Кузанський наближав Бога до природияк обмеженого максимуму. В 17-18 ст. пантеїзм ліг в основу більшості натурфілософських вчень. Далі ці настанови під впливом Спінози розвивали Гете, Гольбах і Гердер. ми оточені і охоплені природою, ми не можемо вийти з неї і не можемо глибше проникнути в неї, вона захоплює людину у свій буревій і несе людину до самого її кінця. Природа, на думку Гете, єдина, але творить вічно нові образи ...

СОЦІОЦЕНТРИЗМ. Соціоцентрична настанова у філософії встановлює пріоритет соціуму, культури. Нею була наснажена вцілому стародавня китайська філософія легізму та конфуціанства,котра розглядала людину як елемент державних родинних відносин. У античній філософії її відомі представники Платон і Арістотель звертали увагу на форми людського спілкування, які здійснюють вплив на поведінку людини ("пайдея"). Цей підхід отримав своєрідну інтерпретацію у концепції "соборності" християнства та "умми" ісламу, за якими особистість і спасіння і самоздійснення могла отримати тільки через звязок з іншими, "собор", "умму". В концепції Гоббса люди створюють державку, котра виступає як нова сутність, більш значима у стосунку до індивіда. І вся епоха Прссвітництва була повязана з аналогічною соціальною орієнтацією. Концепція "природної людини" виходила також із визнання особливого (в даному випадку - негативного) значення соціального фактору для індивіда. Отже, середовище, тобто наявна культура, епоха, в якій людина народилася і живе, змушує людину чинити певним чином. Отже, важливішим є зрозуміти соціум, а потім і людину. Прикладом соціоцентричної настанови є марксизм, який народився як антропологічне вчення, але потім еволюціонував у бік соціальної філософії, де діють великі соціальні спільноти.

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ. Зрештою, багато філософів оцінюють світ через людину, вважаючи її головною цінністю світобудови. Витоки антропоцентризму лежать в антропорфізмі, безсвідомому олюдненні космосу і божества. Також антропоцентричне уявлення присутнє у біблійних текстах, у християнстві, де людина розглядається як надприродна істота і вінець творіння. В античній філософії концепцію антропоцентризму сформував Сократ. Людина і Всесвіт, за його поглядами, перебувають у розумній і доцільній Гармонії, створеній божественним задумом. Антропоцентризм виходить з наявності у світі обєктивних позалюдських цілей і доцільності облаштування світу для людини. Антропоцентризм отримав розвиток у церковному віровченні, котре стверджує, що світ минаючий, а людина покликана виконати в ньому "божествений заповіт" і допомогти здійсненню "нового творіння". Ці погляди розвивали Отці церкви і Середньовіччя вцілому було антропоцентричне і геоцентричне (Земля як місце місії людини).

З часів Ренесансу ідея антропоцентризму більше почала зосереджуватися на самій людині, а не на її звязку з надприродним. Розвиток науки було використано антропоцентризмом для того, щоб прославити експансію людини, її готовність зірваим з природи ореол священності. Такі погляди знайшли відображення в гуманізмі Ренесансу і Просвітництва. Антропоцентричні настанови увійшли у філософську літературу і сприяли формуванню філософської антропології, основу якої заклали Дж. віко і Х. Вольф, французькі матеріалісти 18 ст.

Отже, філософська антропологія передбачає верховенство людини як субєкта і обєкта пізнання, як першоначало світу. Цим вона відрізняється від природоцентризму, теоцентризму, соціоцентризму. Звісно, ці всі типи можна узагальнювати як ідеальні типи, бо вони нерідко переплітаються.

Теоцентризм, як правило, передбачає призначення людини. Природоцентризм оцінює людину як піщинку Всесвіту, але одночасно віддає належне їй як мислячій матерії. Антропоцентризм також часто включає у себе тему верховного божества, а його звеличення набуває антропоцентричних форм.

В історії філософії названі настанови нерідко чергуються або зміщуються. Так, античний космоцентризм поступається місцем теоцентризму Середнтьовіччя, а гуманістичний натуралізм Відродження змінюються звеличенням особистості в епоху Просвітництва. а потім загостреним інтеремсом до людської субєктивності в епоху Романтизму. Уявлення про гріховну неспроможність нащадка Адама змінюється в ХІХ ст. вірою у безмежні можливості "мислячої тростини", а потім вже постмодерним скепсисом стосовно самої розумності і перспектив прогресу людини.

3. Філософія про людину. Три значення філософської антропології. Спроба систематики.

Засновник безпосередньо такої дисципліни як філософська антропологія Макс Шелер в вищеперелічениму звязку зауважив, що завжди в будь-яку епоху залишається основний напрямок філософської рефлексії - людина і що літопис філософської антропології є ніщо інше, як начерк людського самопізнання, хоча, звісно, можна погодитися з М. Бубером, що існували епохи в історії людського духу, коли оточуючий світ був обжитим і безпечним і міркування про те, що таке людина, взагалі не виникало, антропологічна тема розчиняється у загальних космологічних сюжетах. Тільки вкрай загострене відчуття самотності, "бездомності", тендітності і необлаштованості породжує бажання звернутися до названої проблеми. Щоправда, це знову ж таки ідеалізований конструкт, бо всередині однієї і тієї ж епохи можуть народитися найрізноманітніші екзистенційні самовідчуття.

Також М. Шелер запропонував типологізацію різновидів антропологічних настанов у філософській думці і пропонує визначати пять типів антропологічних вчень (яким притаманні певні самостійні образи людини):

1) іудейсько-християнську доктрину (людина релігійна, homo religiosus, людина - лише носій божественного начала і здійснююча звязок з трансцендентним началом);

2) антично-грецьку (людина розумна, homo sapiens, людина - лише носій розумного начала, який вивищує її над природою і завдяки якому вона може цінити все суще, яким воно є насправді, - Бога, світ і саму себе);

3) натуралістичну (людина натуралістична, homo naturalis, людина - лише високорозвинена жива істота, а все, що стосується людського духу, розуму, є винятково продовженням вищих психічних здібностей, котрі ми виявляємо вже у людиноподібних мавп);

4) теорію декаданса (людина натуралістична дегенеративна, homo naturalis degeneratus, людина - носій негативного начала стосовно до самої природи людини як такої);

5) концепцію надлюдини (homo supranaturalis, людина, яка з причин власної рганіки здатна стати надлюдиною, тобто підводить під духовну концепцію звеличення людини раціоналістично-сцієнтичну основу, як от погляди Д. Керлера і Н. Гартмана).

Проте ряд філософів зауважує, що М. Шелер обєднав з homo naturalis такий образ людини як homo faber (творця знарядь), проте здібність людини до діяльності не є органічною природною властивістю. Це ще одна антропологічна якість (якими є тяга до трансцендентного і розумність), котра потребує самостійного витлумачення. Деміургічна властивість людини не може бути поясненою з природних передумов. Це щось, що вивищує людину над природним царством. Також Е. Кассірер зауважує, що М. Шелер проігнорував такий архетипний образ людини як homo symbolicus, а опорою для включення його у типологію є така антропологічна властивість, як уява. Людина символічна зумовлена не тягою до транцендентності, не розумом, не діяльністю, а здібністю людини виробляти символи. Це цілком самостійний антропологічний образ (архетип). отже, в основі запропонованої систематики лежить погляд на те, що та чи інша антропологічна властивість (вір, розум, природність, діяльність, уява) демонструє варіативність людських архетипів. Людина наділена всіма цими якостями (як і іншими), але при оцінці цих властивостей народжується самостійний універсальний образ людини.

Також сучасними науковцями визначається тип "людини інформаційної", оскільки безпосередньою життєвою реальністю для неї виступає інформацыійна система, складниками якої є різноманітні знаки. Сучасний світ - це світ штучно створених смислів (симулякрів), (Ж. Делез), "світ фрагментарної уявної реальності" (О. Тоффлер). Інформаційний світ, котрий оточує людину, репрезентується поняттям інфосфера, підгрунтя якого становить тлумачення інформації як обєктивної сутності, ктра поєднує у собі матеріальне (фізичне) та ідеальне, або структуру та функцію, у тісному взаємозвязку, а фізична реальність визначається як реальність інформаційна.

З цихпричин слід провести розділення між філософською антропологією і філософією людини. Родоначальником філософії людини вважають Сократа. Він у античній філософії здійснив поворот до антропологічної теми, але саме зародження філософсько-антропологічної думки є відображенням остаточної зрілості філософської рефлексії в умовах, коли проблема людини стає сферою всього гуманітарного пізнання. Тому філософська антропологія, крім значень, які вона мала раніше (філософування про людину і окремий філософський напрямок; в другому випадку аналізові цієї філософської коли при свячена праця Бориса Головка "Філософська антропологія") в сьогоденні набуває ОСОБЛИВЕ значення -

Філософська антропологія - це не тільки галузь філософського знання, не тільки певний філософський напрямок, але й особливий МЕТОД МИСЛЕННЯ, принципово не підпадаючий під розояд формальної чи діалектичної логіки. Людина у конкретній ситуації (історичній, соціальній, екзистенціальній, психологічній) - ось вихідний пункт нової філософської антропології як напрямку до формування мислення, яке би відпочатково виходило з людини і притримувалося суто антропологічних принципів у витлумаченні реальності. Можна, наприклад, розмірковувати про буття, про динаміку історії, про таємниці культури, але при цьому зосереджувати свою увагу тільки на антропологічному вимірі цих феноменів.


nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»