НАЧАЛО  



  СОДЕРЖАНИЕ  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



Єсипенко Дмитро Олександрович,
студент ІV курсу
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка; інститут філології

Русівський філософ: екзистенціальні виміри творчої постаті Василя Стефаника


Буття - небуття; смерть і способи існування людини; спільні моменти у розумінні цих понять одним з теоретиків філософії екзистенціалізму Мартіном Ґайдеґґером і Василем Стефаником. Саме такою є проблематика доповіді.

Подібність деяких тлумачень сутності людини і її онтології у Стефаника і Ґайдеґґера є вражаючою. Спробуємо довести це у зіставленні тез "Буття і часу" (1927 рік видання), філософського трактату німецького екзистенціаліста з одного боку, і роздумів українського письменника, втілених у його листах і творчій спадщині - з іншого. Матеріалом до ілюстрації оберемо окремі новели з "Синьої книжечки" (рік видання збірки - 1899).

Згідно Ґайдеґґера природою, визначальною характеристикою людського буття є турбота (опікування, переймання чимось). Вона витворюється єдністю трьох елементів: "буття-у-світі", "забігання (зазирання) вперед" і "буття-при-внутрішньосвітовій сутності". Кожен названий елемент - це певний часовий модус. Минуле - це "буття-у-світі", "забігання вперед" - майбутнє, а теперішнім є "буття-при внутрішньосвітовій-сутності".

Відповідно до того, який часовий модус є визначальним, Ґайдеґґер розрізняє два способи існування людини - істинне(справжнє) і неістинне (несправжнє).

Неістинному існуванню властиві такі риси:
" перевага моментів сьогодення;
" "світ речей" закриває від людини її скінченність;
" буття цілком підпорядковане своєму середовищу, предметному чи соціальному;
" формується так званий "об'єктивний" (стереотипний, загальноприйнятий) погляд на особистість;
" виникає феномен деіндивідуалізації, знеособлення: пересічна, "середньостатистична" людина займає місце людини справжньої, оригінальної і діяльної у своєму існуванні і сутності;
" індивіди повністю "взаємозамінні".

Цікаво, що подібних світоглядних позицій притримується і Василь Стефаник. Він усвідомлює обмеженість сучасного йому суспільства, гостро рефлексує з приводу неспіввіднесеності думок, прагнень власного "Я" і очікувань та вимог оточення: "Маю жаль до оточення, бо сковане воно. Невільне в авдиторії та й у шинку, натягнене в театрі та й брехливе перед питомими дітьми. Всі читають газети ранішні і пополуднішні та й балакають "новинки"… Зривають собі очі, ядерне, червоне м'ясо висижують і мізки собі висушують".

Суспільство, що складається з недалеких і нікчемних обивателів, змушує оригінальну творчу особистість до свідомого самообмеження певними рамками. Митець не бажає з цим миритися і прагне вказати цим недорікам на їхні вади. "На тих ганделесів думок препоганих, завзятости звірячої, - я би наслав град папоротиного зіля, аби пізнали, що чорне їх чорнило і душа їх чорна. Я не люблю випадати з ролі доброго хлопця, та находять злісні години…" [Стефаник 1952, 59]. "Ганделеси" у Василя Стефаника - це то самий "das Man" ("людці") Мартіна Ґайдеґґера на сучасному письменнику суспільному ґрунті (цитовані рядки написані Вацлаву Морачевському під час перебування у Кракові).

Співбуття багатьох фактично "розчиняє" в собі індивідуальне буття кожного. Кожен виявляється ніким. У людській спільності, що об'єднує таких "das Man"-ів, ніхто ні за що не відчуває відповідальності, - свідчить Мартін Ґайдеґґер.

Читачів новели Василя Стефаника "Новина" жахає вчинок батька-вбивці своєї дитини. Та чи менше вражає байдужість оточуючих родини Гриця Летючого: "Ніхто за нього не знав, як він жиє, що діє, хіба найближчі сусіди. Оповідали вони, що Гриць цілу зиму майже не палив у хаті, а зимував із дівчатами на печі" [Стефаник 2006, 38-39]. Трагедія стається ніби відокремлено від існування людської громади, "у межах однієї хати". Хто відповідальний за неї, чи винний у злочині лише Гриць? Автор подає факт з дійсності, в якій панує закон спільноти "людців". Це тотальна безвідповідальність за принципом "моя хата скраю".

Але знає Василь Стефаник і світ інших людей - неосвічених, темних, але "правдивих" і мужніх селян. І цей світ - рідний митцеві. Він любить його, хоч і не ідеалізує. "Я люблю мужиків за їх тисячлітню, тєжку історію, за культуру, що витворила з них людий, котрі смерти не бояться. За тото, що вони є, хоть пройшли над ними бурі світові і повалили народи і культури" [Стефаник 1952, 153].

Випробування історії і життя сформували та загартували такий тип людей. Їхнє існування співвіднесене з поняттям істинного існування за Ґайдеґґером. Воно передбачає такі характеристики:
" перевага моментів майбутнього;
" спрямованість до смерті;
" усвідомлення людиною своєї "історичності", скінченності і свободи;
" буття досягається лише "перед обличчям смерті".

Герої новел Василя Стефаника - це втілення істинних, "природніх" людей. Соціалізація не витворила з них спільність безликих "людців". Варто зупинитися на визначених нами характеристиках їхнього - справжнього - буття детальніше. Як ілюстрацію використаємо новели зі збірки "Синя книжечка".

Спрямованість до смерті як якість існування людини можна розглянути на прикладі новели Василя Стефаника "Виводили з села".

Головний герой - молодий хлопець, якого проводять до армії. Ціле село "виводить" юнака у дорогу. Дорогу в один кінець, без вороття.

Весь твір - передчуття смерті парубка. Це виявляється у зловісному (криваво-червоному) описі природи: "Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого".

Люди, що проводять юнака "як від умерлого - такі смутні виходили". "Здавалось їм, що та голова, що тепер буяла в червонім світлі, та має впасти з пліч…". Особливо гостро переживає відхід рекрута його родина. Матір голосить, пророкуючи синові: "…заки ти обернешси, то пороги у хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже, і, відай, сам не прийдеш.
Ймила сина за ноги.
- Воліла бих ті на лаву лагодити!"

Напередзаданість трагічної розв'язки - завершення життя хлопця - є виявом "забігання вперед" за Ґайдеґґером. Сам парубок не ідентифікує себе як живого у майбутньому. Він прощається з близькими і знайомими як людина, що лагодиться до смерті:
"- Бувайте здорові і свої, і чужі. Як чим докорив-єм, то забудьте…" [Стефаник 2006, 7-8].

Все, що рано чи пізно має відбутися з існуванням людини (звичайно, те, про що вона знає), для існування вже актуальне. Саме так можна означити оригінальну концепцію відстані в просторі і часі Мартіна Ґайдеґґера. ""Об'єктивно" довгий шлях може бути коротшим, ніж "об'єктивно" дуже короткий", - стверджує мислитель [Хайдеггер 1997] . В існуванні вже ніби присутнє все те, що з ним може відбутися. Присутність його полягає у можливості стати реальністю. Важко заперечити, що найактуальнішим з усього, про що знає людина у своєму існуванні, є смерть. Відповідно, людина ніби весь час помирає. "Смерть - спосіб бути, який присутність приймає на себе, як тільки вона є. "Як тільки людина приходить у життя, вона відразу ж достатньо стара, щоб померти"". "Смерть в найширшому сенсі є феномен життя" [Хайдеггер 1997].

Усвідомлення людиною своєї "історичності", скінченності і свободи. Буття досягається лише "перед обличчям смерті. Свої роздуми про зв'язок людських поколінь, невічність людини Василь Стефаник часто втілює у своїх листах і новелах.

Приміром, споглядання копалень солі, кристалічного масиву мертвої природи наштовхує митця до думки, що "… смерть, то нічо таке страшне, а хто знає, чи може не красше (за життя - Є.Д.)". Рух природи неспинний, постійно змінний: від народження до вмирання. Людина є частиною цієї круговерті, частинкою безкінечного ланцюга змін поколінь. "…і чоловік переконуєся, що все одно, чи бути першим, чи посліднім вогнивом предовгого ланца природи" [Стефаник 1952, 73].

Смерть не обмежує людського існування, вона лише точніше визначає його. Життя коротке. Однак у цьому триванні людина вільна самовизначатися за власним вибором. Митець усвідомлює це і сміливо дивиться в обличчя смерті. "І нині вже маю упертість, аби не уступати перед своїм сконом, бо не боюся ніякого скону і жадного бога. А тепер дивлюся на червоне небо крізь сухе галузє дерев, а вони як коли чорними нумерами пишуть на небі мій конець. І не боюся" [Стефаник 1952, 228].

На відміну від інших живих істот, людина здатна усвідомлювати свою смертність. Таким чином, вона спроможна збагнути, що означає "бути", завдяки можливості "не бути". "Своя собственная смертность открывается человеку в состоянии страха, или ужаса (Angst). …в даном случае Хайдеггер имеет в виду не пугливость…, а особое, тревожное состояние души, в котором человек пытается выйти из узкого круга сиюминутности и помыслить о своем существовании до крайнего возможного предела… Не помыслив о смерти, невозможно осознать свое бытие, свое пребывание (Dasein) в мире и возвыситься к подлинному существованию, достойному человека" [Демидов 1999].

Поняття "Angst" за Ґайдеґґером передбачає тлумачення, нетотожне дослівному перекладу ("страх", "боязнь", "жах"). Це неоднорідне відчуття. Виявляється воно зокрема у "стурбованості", "перейманні" можливістю смерті; це складова і результат людського буття. У такому стані особистість здатна протиставити усталеному, стереотипному уявленню суспільства про смерть своє, істинне.

"Публічність повсякденного обговорення "знає" смерть як подію, що постійно відбувається, "смертельний випадок" …врешті-решт, людина смертна, але ти сам поки ще не зачеплений". Як результат - уникання самих думок про власну смерть не дає людям виявити своєї мужності перед нею. "Панування публічного витлумачення серед людей вирішило вже і про настрій, яким має визначатись відношення до смерті" [Хайдеггер 1997].

Така публічна (суспільна) детермінованість породжує феномен явища культу померлих.

Люди не мають досвіду помирання, найбільше вони здатні лише співпереживати. Смерть виявляється як втрата живих. У переживанні цієї втрати не стає усвідомленою втрата буття як та, що її переживає помираюча людина.

Людина помирає. "…існуюче (суще), що-ще-залишається не є суто тілесним предметом. Навіть наявний труп, з погляду теорії, є ще одним можливим предметом патологічної анатомії, осмислююча тенденція якої залишається орієнтованою на ідею життя. Вже-лише-наявне "більше", ніж нежива матеріальна річ". Людина, що пішла з життя "…є предметом "переймання" ("заклопотанності", "стурбованості") у формі поминок, похорону, поховального культу" [Хайдеггер 1997]. Пояснити це явище можна бажанням живих побути з померлим у одному "світі"; шанобливим піклуванням, що виявляється у тужливо-поминальному згадуванні.

Ми вже зауважували особливе поминально-журливе звучання багатьох творів митця ("…це монологи з прикметами голосінь" - Д.Павличко [Лесин 1981, 43] ). Особливо вражаюче зображує новеліст розпач батька-матері, що втрачають свою дитину. У збірці "Синя книжечка" цю трагедію виразно змальовано у новелі "Стратився".

"Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби його ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ". Старий батько оплакує смерть сина, що загинув, перебуваючи на армійській службі. Без своєї єдиної дитини і він, і мати вже не житимуть на цьому світі: "Таким трупам, як ми, та нащо нам?".

Батько усвідомлює безнадію, непотрібність власного існування після трагічної події. Він воліє померти, перейти у інший світ, аби поєднатися там з сином: "…кобих ті хоть умерлого видів. Вже і мені, синку, тут буде амінь!". Проведення обряду вбирання на смерть, зображене у кінці новели, є останньою шаною і виявом батьківської любові до мертвого. "Сльози падали на трупа та на білу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть. У біленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх із павами його убрав. Писану тайстру поклав під голови,в головах поклав свічку, аби горіла за страчену душу" [Стефаник 2006, 9-11]. Трагічна неспіввіднесеність: весільний парубоцький одяг на неживому тілі. Певно, це і є ота відчайдушна спроба продовжити існування близької людини у нашому світі, "по цю сторону буття". Через культ померлих живі намагаються якнайдовше лишитись з тими, хто припинив своє земне існування.

Істинне і несправжнє існування людини, смерть як увиразнення буття: ці онтологічні феномени як певний метатекст виражений у творчих доробках українського новеліста і німецького філософа. Коло спільних для них мисленнєвих змістів значно ширше (добро-зло, совість, гуманізм, мистецтво…). Безперечно, ця кореляція потребує глибшого вивчення.
Дослідження світогляду і творчої концепції Василя Стефаника через призму феноменології (пізнавального методу Ґайдеґґера) - це спроба вказати на нові, ще недосліджені смислові обрії української літератури межі століть.

Література:
1. Василь Стефаник. Камінний хрест. Новели - Харків, 2006.-256с.
2. Стефаник В. Повне зібрання творів: У 3 т.: Т.3 - К., 1952
3. Демидов А.Б. Феномен смерти в экзистенциальной онтологии (М.Хайдеггер) // Феномены человеческого бытия - Минск, 1999
4. Козакова В.С. Метатекст літератури як соціально-філософський спосіб осягнення буття. Автореф. дис. - Дон., 2006. - 19 с.
5. Коцюбинська Михайлина. Мої обрії: В 2т., Т.1 - К., 2004.- 336с.
6. Лесин В.М. Василь Стефаник. Нарис життя і творчості - К., 1981. - 150с.
7. Хайдеггер Мартин. Бытие и время (за виданням Хайдеггер М. Бытие и время (перевод В.В. Бибихина) - Москва, 1997)



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»