НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Ростислав БУДЗИК
КОРОЛІВСТВО ХРОБАКІВ
(Ein Lebensbild aus Galizien)


Instaljacija:
1) natsnuty knopku " Installation "
Serijnyj #: XX-0000000000
2) pislja zakinchennja instaljaciji
natysnit` knopku " Crack "
i rozpakujte arkhiw w dyrectoriju,
de bulo wstanowleno " Koroliwstwo xrobakiw "

Жаден доказ не має такого впливу на потьмарену свідомість, як то reductio ad absurdum*. (Едгар Алан По
"Система доктора Смоля і професора Пірьйо")

I
- Моє поважання, пане дохторе! - піднявши капелюха, гречно поздоровив перехожий молодого чоловіка, котрий щойно, прикривши хвіртку, виходив із садиби, що стояла на узбіччі дороги. Той, неуважно кивнувши у відповідь та буркнувши щось по-під носа, неквапом попростував собі шляхом у напрямку ліску.
Звали того молодого чоловіка дохтор Вурмкнехт. Попри свою архінімецьку назву був він типовим галицьким русином-інтелігентом з усіма притаманними сьому "наріду" ознаками. Кохався в модному тоді Ніцше, болів за соціалістичний розвій і з деякою зверхністю ставився до своїх співплемінників, лаючи їх у думці "дурними селюками", а ще практикував дохтором медицини при тутешньому шпиталі, люто ненавидячи в часті моменти своїх хорих з їхніми плачами та болячками. Безумовно, пан Вурмкнехт був культурним чоловіком.
Вже зо два роки як він мешкав у С., винаймаючи кімнати у якоїсь жидівки на околиці міста. Будучи людиною вельми освіченою, жив відлюдьком, піддавшись тій невідомій до сих пір гризоті, що скаламутила мозги просвічених людей сього часу. Не маючи стійкої віри до жодних соціальних інституцій - стояв осібно людського загалу, розщибаючи себе з місця на місце, немов шукаючи якогось прихистку від невимовної туги теперішнього віку.
Той кожноденний шпацір, що собі він наповів справляти перед вечерею, був чи не єдиною відрадою у його життю. Ходіння лісовими стежинами на самоті, коли під ногами у ритмі valse melancolique* шелестіло опале листя і лісове птаство щось ненав'язливо собі цвіркало, мало важне значіння для стомленої душі Вурмкнехта. Годинами ходив він корчами, проштрикуючи з інтересу своїм ціпком мушлі слимаків. Ті, вивертаючись, пускали слиз, пінились, марно намагаючись вберегтися від дохторської палички. Пан дохтор тішився, як дитина, дивлячись на се нехитре діло. В тоті моменти він чувся Ьbermensch** і то його добре забавляло. Такі дні додавали сенсу його існуванню, гоячи душевні рани.
Одного нездалого підвечірка пан Вурмкнехт вибрався у лісок. Слимаків видко не було і смучений пан уже хтів вертати додому, коли угледів щось прецікаве на маленькій поляні.
То були якісь чоловік та жінка. Цілком голі та розпашілі, походили вони на диких вепрів у своїй хтивості.
"Ну се хлопські грища..." - скривився дохтор, проте не одвернувся і не пішов звідтам, а наблизившись, тихонько став пильнувати тотих.
Жінка та чоловік любилися пристрасно та відверто, голосно йойкаючи та драпаючи одне одного. А надто жінка. Тота взагалі не мала міри, - тріпаючись усім тілом, вертілась вона у купі листя, кусаючи свого любовника гнилими зубами. Та їхня любов тривала ще довго, а коли нагло урвалась, чоловік, підтершись, пішов собі геть, а жінка, відсапавшись хвильку, підвелась і теж подалась кудись, тільки в іншу сторону.
У лісі зостався лиш один пан Вурмкнехт. Стоячи карачки, він по-дурному дивився на те ще тепле любовне гніздо, пускаючи слину одним місцем.
І коли б хто забрів сюди цієї пізньої пори й запримітив такого пана дохтора, то відверто мовив би: "Es - nicht der Ьbermensch.***". І був би цілком правий.
Вечеря після того баченого якось не лізла ротом. Пан дохтор сидів собі в столовій хмурний, як хмара, механічно колупаючи ложкою страву. Біля столу порядкувала ґаздиня - пані Роза, і її фігура дражливо мелькотіла перед дохторовим лицем. Кілька разів на мить показувались ґаздинені руки - незвично білі й такі вгодовані, що аж дрижали, ніби ті дриглі. Голову Вурмкнехта зачали каламутити лихі думки: "Стара курва вже зо три роки по смерті чоловіка як сама живе. І що б се могло значити? Га? Ха! Певно до своїх рук має вона більше охоти, ніж до чоловічих любощів... А що, якби то мені та й її..., - далі собі фантазував Вурмкнехт, жуючи страву. - Певно тоді я мав би подвійний виграш - і в ліжку щоночі хоч таку-сяку забаву та й кватерунок за кімнати б відпав..."
Вже повечерявши, пан дохтор встав з-за столу. Пані Роза ще ходила столовою, наводячи на столі все до ладу. Вона й спудитися не встигла, як Вурмкнехт вхопив її руками за груди. Обоє з ляку попадали до долу, тягнучи за собою столове рядно з тарелями. За мить пан кватирант лежав на ґаздині зверха, жадно обмацуючи її широке тіло. Коли це під сподом щось завуркотіло і кімнату оповив густий сморід попсутих яєць. Пана дохтора те збудило до тями і, злізши з своєї жертви, він алярмово кинувся до себе.
Зранку все діялося як і завжди. Кватирант снідав, ґаздиня поралась десь поруч. Обоє вели себе так, ніби вчорашнього вечора нічого й не трапилося, та тілько очима одне одного пробували не займати. Помісячна плата за кімнати йшла справно.

Та той трафунок аж ніяк не відвернув пана Вурмкнехта од своєї усталеної звички, і наступної днини він знову шпацирував стежиною у передчутті чогось файного.
Листя на віттях дерев так вражаюче шелестіло і сонце, яке пробивалось крізь цей зелений шатер так грайливо скакало по окулярах, сліплячи очі, що пан дохтор почав вже було думати, що світ - то є незле і женячка з якоюсь панянкою була б якраз начасі. Така феєрія тривала довго, у Вурмкнехта геть зтуманіло в голові і він вештавсь по лісі посліплений сонцем і цією чудною весняною годиною. Та біганина начисто зморила його, і коли він обезсилений впав на землю, перечепившись за старий великий ботюк, то, прийшовши до тями, помітив, що місцина йому є незнайомою, сонце вже вертало на захід і (що йому найбільше припекло) флячки вже, певно, встинули. Просвіт попереду давав якийсь шанс ще успіти до столу, тож пан дохтор, протерши окуляри, поплентавсь йому навстріч.
Він вийшов із лісу.
І то було так. Позад нього стояв ліс. Спереду якесь невідоме село. А між паном Вурмкнехтом та селом у чималій вже траві хилилася стара, певно нічийна, стайня. І та стайня ніби була тут неспроста, і в котрийсь момент пану дохтору наче закортіло увійти до неї і щось тягло його туди, та... Пан дохтор запримітив біля крайньої хати якийсь рух. І він пішов туди, пішов попри стайню, до людей, щоб дізнатися як вибратися з сеї халепи та не спізнитись до вечері.

II
Вона була вже файна. Це говорили геть усі. А хто й не говорив, то певно так гадав собі. Хлопці вже озиралися на ню, коли йдучи селом проходила вона повз їхню ватагу. Та то було не для неї, вона ще не відала, ким би мала стати. Коли паркої днини скидала вона з себе всю одіж, щоб остудитись у ріці - не мала на те жадної задньої думки, і щиро дивувала її та цікавість з якою стежили в зарінку за нею. А що стежили, то можна було бути в цьому певним, бо в свої тринадцять була вона достоту розвиненою. Ті її форми увижалися уві сні чи не всім хлопцям (та чи тілько хлопцям?) села. Але вона й гадки не мала про те. Чудною була Мар'яна дівкою.
Жили Далюки на околиці сего села в старій хатині. Мали троє дітей і Мар'яна була старшою. Було, ніби, ще двоє - старші за неї... Але померли вони давно і якось думати про те не хтілося. Жили Далюки бідно. І се було дивно так, бо наче Далюки й не були ледащими. Люди дивувалися. І тілько баба Віра знала причину сему. "То все те місце винне, - казала вона всім. - Нездало хата стоїть, і, якщо її перенести, то все піде до ладу." Люди їй ніби-то й вірили, та помочі ніякої не давали. Так і жили Далюки бідуючи. І гей-би коли звикли до таких справ, бо звикнути наша людина може до всякого, та не могли старі призвичаїтись до своєї Мар'яни. Вона була їхньою кожноденною гризотою.
"Та що це, дівко, таке з тобов? - зачинала було мати. - Уже селом пересуди ходять - люди кажуть, що щось тобі таки зле є, коли гола по полю літаєш і страху божого не маєш". І сильні побої сипалися на голову дівчини.
Лячно дивлячись наївними очима на матір, Мар'яна те терпіла тихо і тілько ковтала сльози. Вона не відала своєї провини, дивуючись чому це мати лаять її. "Хіба може бути щось файніше, - гадала дівчина, - ніж то після купання бігти по полю без сеї цуравої дранки, коли вітер обдуває мене, коли сонце так принадно пестить мокре ще тіло, коли хмарки, наче ті баранці, спішать зо мнов навздогін, і коли висока трава так дивно і розкішно чеше... Хіба тото є зле?" - питально дивилась бідака мала на матір. Та що могла вповісти їй мати - темна та некультурна жінка, що зрання і допізна гарувала в полі? Та ніц, - тілько била ще дужче.
Таке бувало часто - батько тоді мовчав і тілько дивився порожніми очима на те. Він згадував своїх мертвих дітей, і чудувався долі, що так нездало розпорядилася усім цим. Він волів тоді, що б се сталося не з ними, а з сею - третьов, але що було робити. Життя текло незнаним, секретним шляхом і на те не було жодної ради.
А Мар'яна після всього того, вирвавшись із хати, бігла у бік лісу і, впавши у траву, гірко плакала, повідаючи про свій біль на сему світі землі.
Так було і сего разу. Дівчина лежала розпростершись на землі мовчазно, не маючи гадки, як то далі робити, коли наче вчула тихий шепіт, що знав її ім'я. Вона підвелась і зачудовано глянула на схилену стайню. Той шепіт виходив відтам, - то вона знала певно. А він знав її ім'я і відав ще багато чого про неї, що вона й втямити того не могла. Стара стайня звала її до себе, і Мар'яна пішла.
Стала перед входом. Звідтам війнуло на ню вогкістю. Дівчина ступила крок і темрява зжерла її.
Стайня зсередини видалась ніби більшою, та то могло Ма-р'яні й привидітись, морок панував тотам і ніц видко не було. Мала ходила якимись коридорами, що постали тутка дивним чином, маючи на меті дійти до джерела того невідомого шепоту, коли й незчулась як він кудись зник.
Дівчині враз стало лячно і відчула вона, наче хтось є туво, наче хтось пантрує її. Геть скам'яніла Мар'яна, коли чиїсь ціпущі руки почали нагло обмацувати її. Вони плелися межи ногами і далі угору, торкнулися голови, ланит, і незчулася небога, як щось масне та смердюче змастило їй вуста. Вівкнувши, випорснула Мар'яна з сего кубла і побігла наляканов ягничков геть. Бігла вона довго, - до знемоги, поспіхом обтираючись від сих свіжих коров'ячих лайняків, що хто-зна як і з'явились тамо - у тотій порожній стайні...
І ніхто ж то її не розпитав, де то вона дві ночі пропадала, а якби й спитали, то вона була б подивована з того не менш, бо той довгий час минув для неї як коротка мить.....
З сего часу стало Мар'яні направду зле. Напочатках ніяких помітних змін не було, та потім почала дівка марніти, і смуток студений звив у її душі гніздо. І що тотам, у тім кублі зріло, то про те ніхто ніц не відав. Та всі думали, що зими дитина не пережде. Але зима минулась, і Мар'яна ще була, та, вже ніц не годна робити, тілько лежала у хаті тяжко дихаючи. Вона вже знала, що то ще не довго хорувати. Так і сталось.
То було на світанку. Встали мати, зачали щось по хаті робити, та й до доньки прийшли подивитись. І краще б то вони не підходили та того не виділи.
Дитина. Мар'яна. Лежала геть вся у крові помащена, а довкола її худого і білого, наче крейда, тіла звивався товстий хроб.

III
Підійшовши ближче, пан дохтор одразу відчув щось недобре.
Туга витала над сею хатиною так виразно, що то не треба було ніц й питати. Якийсь чоловік сидів на порозі погорблено і незворушно, очі його були розтуленими, але такими ніби у сліпого - правдиво-холодними та безжально-мертвими. Пан Вурмкнехт мав на думці розпитати сего зажуреного хлопа дороги, та тілько розкривши рота, почав було щось казати, як той, вскочивши, нагло зник у хаті. Така нечемність укупі з дивним виглядом ґазди заінтригувала дохтора до такої міри, що забувши про свої субординаційні манери, він сміливо ступив у хату.
Дух смерти, і ще чогось, чому й назви не було, безумним потоком увірвався у мозок пана дохтора, заповнюючи там собою порожнини та витворюючи якісь нові чужинецькі конструкції.
Трохи призвичаївшись, Вурмкнехт почав оглядати хату. Бідність, непереборна безталанність лягли закляттям на всьому там сущому. Потрамбована земляна підлога й полупані голі хатні стіни. Посеред хати - почорнілий стіл збитий з грубих сучкуватих дощок. У деяких місцях ті сучки відгнили та й повідпадали - лиш діри тепер світили повсюдно. Стара згасла піч не бавила око ані вогнем, ані запахом страви і полишені миски стояли осиротіло. Тілько дивилися на нього з сеї негостинної печі дві пари наляканих діточих очей та й з божниці пильнували за всім цим ділом зіниці якогось святого з геть полущеним жовтим ликом.
Раптово, пан дохтор і незчувся, обзір йому перегородила якась велика баба.
- Йой, пане, я си звиняю, але туво біда сталаси... Така біда - дитина вмерла, - зачала стогнати баба Віра, разом з тим легко , але вперто відштовхуючи пана дохтора до сіней, бажаючи спровадити незваного гостя десь подалі.
- Я є дохтор! - не спудившись, випалив пан Вурмкнехт, силкуючись розгледіти, яка то таємниця ховається тутка від усього світу. Стара, зачувши се, трохи ослабила спротив і пан дохтор тихо наблизивсь до постелі.
Спочатку ніц не було. Думки з переляку якось розсипалися і не могли зібратися купи і тілько голос баби Віри доходив ніби з того світу.
- Хоріла дівка довго... Ще з того літа зачєла... І ради на се ніякої не було... Казали різне... Та ніхто тотого не знає... А я се відаю...
Потому почало трохи легшати.
- То все через се місце... Зле се місце.. . І щістя туво нікому не буде... Бігме...
Пан Вурмкнехт почав було хвалити долю, що звела дивним чином усе це докупи. Бо таке буває нечасто, про таке потім мудрі люди книжки пишуть...
- Вона й живою була якась не тойво.. Бідували Далюки з нев, йой бідували... І по смерти се... грижа ся не відпускає...
Посеред тапчану лежала гола дівка. Молоде і ще звабливе тіло вже потроху призвичаювалось до свого теперішнього життя, до смерти. Ніби для контрасту, було воно обгорнене якимось шнуром м'яса. Той шнур одним своїм кінцем виходив з роздертого рота, а іншим був запханий туди, де сходились трохи розсунені ноги і тіло тілько зачинало квітнути таємним цвітом.
- Панотець й чути ніц не хтів...
Echinorhynchus gigas* - предивний екземпляр поверх трьох метрів завдовжки, хроб-паразит, що вкорінюється в черевах своїх жертв і потроху ссе з них соки, аж доки тоті не гинуть.
- Люди зачали всяке балакати... Казали, що нечистий любився з нею... Та й гріх ховати... таке на цвинтарю...
Незбагнена зваба гріха... Струнке дівоче тіло... Гермафродит - дикий організм незвіданих, вже не людських глибин... Се - правдива королева хробаків!
- Та й най ся преч каже...
Коли пан дохтор потроху вже відійшов від потрясіння, то зачав пильно шукати очима ґазду, та ніде його тутка не вгледівши, пішов із хати з твердим наміром заволодіти сим чудом природи за будь-яку ціну...
...Ґазду він встрів на тому місці що й спершу.
Вурмкнехт присів поблизу... Щось довго говорив, в чомусь вибачався сему темному хлопу... Той чоловік йому так само щось плів про гнилу бараболю, родину та нужденне життя. Врешті, отримавши з рук пана дохтора банкноту у п'ять корон, трохи розрухавсь... Почав було далі, та пан дохтор швидко спинив сю комедію... На тому й зійшлися...
Пан Вурмкнехт вертав відти на фірі вже пізно увечері. Колеса тихо рипіли, на світ сходили сутінки, а позад дохтора лежало у смерекове віття та сіре рядно загорнене диво і пан дохтор відчував, як розум його переповнюється новим, ще невідомим сему світу знанням...

IV
Товсті плюшеві драперії під впливом вітру з вулиці раз у раз колихались, погрожуючи в декотрі моменти заповнити своїми в'юнкими тілами кімнату, скляні балконові двері були розчахнені, проте ніхто не годен був їх зачинити. В тоті перші осінні дні жаден обиватель не мав наміру підходити до вікон без вагомої на те причини, боячись бути вбитим чиєюсь сліпою кулею. Містом кілька днів йшли вуличні бої, змушуючи жителів тремтіти з ляку у вогких підвалах і поспіхом згадувати своїх уже зотлілих богів.
Пошарпані австріяки геть чисто збиті з пантелику наглим наступом москалів губили шмати своєї території один за одним. За лінією фронту, по той, уже неприятельський, бік зоставалися містечка та села Галичини, полишені на поглумління російським військам. Зачиналась велика світова бойня за панування над неполіченими покладами сала та заліза від Карпат і до Кавказу, і на те смертельне діло протилежні сторони кидали великі купи живих ще людей. І пухли голови людські від необхідности дати собі якусь раду, приставши до збройних лав одного із супротивників, і то сіяло у душах розгубленість і безпомічність...
Гранатова драперія зловісно гуляла кімнатою, кидаючи її час од часу в важкий присмерк. Коли ж тота зринала з того мороку, знову вривався вітер, роблячи страшний безлад, кидаючись шалено паперами з столу до писання біля вікна. Папери літали дико по кімнаті, а обезсиливши стелилися підлогою, витворюючи собою на килимах дивні острови.
Номером ходив якийсь вже не молодий чоловік. Він тяжко і зі стоном нахилявсь та підіймав ті записи, старанно укладаючи їх на тоте саме місце, відки вони були. Тоді вітер ізнову влітав у кімнату - і все те змагання починалося по-новому. Часами той чоловік, підходячи до дверей на балкон, пильно вслухавсь до вуличного гармидеру. Тоді він тривожно позирав до сусідньої кімнатки, зачинав хвилюватися ще дужче, нервово потирав свої усохлі руки, вишіптуючи до самого себе якісь потаємні слова.
По деякім часі чоловік стомлено опустивсь на отоманку. Лежачи на ній, дививсь собі на ліплену стелю, дратівливо тереблячи ґудзиками на камізельці. Згадавши собі за щось, раптово схапнувся. Швидко наблизившись до бюрка, згасив спиртівку і, обгорнувши рушником посудину, переніс ближче до вікна остудити. Потім, зготувавши собі дози, закотив манжети сорочки і тремтливою рукою увігнав голку у тіло. Вільно розмістившись у кріслі став ждати. В коротку мить морфій зачав робити своє діло - схилена голова рвучко сіпнулась, обернулась, зблиснув заложений на ніс цвікер і в дзеркалі при стіні відобразилось постаріле, неголене лице чоловіка з пильним і хоробливим поглядом - пана Вурмкнехта.

Нічне місто та його жителі злягли в німу темряву і тілько ворожий регіт вилітав з кав'ярень - там гуляли "гаспада". Цілком зхмелілі від легких перемог чулися вони тоді панами сего світу і безумно сипали грошима на всі боки, бажаючи догодити отим панянкам, що як мотилі зліталися на кривавий банкет зусібіч.
Польки, підмарнілі від сірої барви провінційного життя, квітли і шкірилися серед всього цього комфорту, радо беручи з рук офіцерства папіроски, лікери та всілякі інші лакітки, що те їм підносило. Та ті рідкі вогники достатку та утіх аж ніяк не могли посліпити велетенської тіні жури та невідомости, яка, ходячи містом, жерла душі людей.

Тою нічною порою площею Йосифа крокував якийсь офіцер. Звали його Лєонід Чєрвін, був він ще молодим, і перед війною писав поезію та мав велику охоту до історії релігій. Війна, що так нагло пролізла в тихе життя Європи, пов'язала міцними путами його серце, вицідивши з нього любов до людей та віру у силу розуму по краплинах до останку. Тепер Чєрвін нікого вже не любив і в ніц не вірив; його зачинало тягнути до самоти, безіменних фамільних склепів та свого револьверу і лиш присяга - та рудимента старої епохи ще держала усохле тіло Лєоніда на сему світі.
Раптове знайомство з тим старим морфінентом - тутешнім феноменом в "Уніані", що його він там надибав, вишукуючи теплі та огрядні квартири для вищих офіцерських чинів, стало приємною несподіванкою у нездалому житті Чєрвіна. Дохтор Вурмкнехт з його ворохобними думками, напівбожевільними концептами та цинічними аргументами непомильно різнивсь між товпи людських істот й одразу прийшовся йому до вподоби. Їхня перша розмова за келихом вина серед світового мороку та безладу справила значного впливу на мозок офіцера і тепер о цій пізній порі Чєрвін ізнову поспішав до готелю...

V
Вступивши до вестибулю ще донедавна багатого та по воєннім часі звироднілого "Уніану" і піднявшись гулкими сходами вгору, Чєрвін наблизивсь до дверей вже знайомого номеру. Постоявши якийсь час, ніби вагаючись, він погримав. За хвилину по той бік почувсь шум, залунали голоси і незабаром двері потиху одчинилися...
Лєонід од несподіванки смикнувсь усім тілом назад і сторопів - в дверях стояла фігура вбраної на темне, вже давно не молодої пані. Обличчя її було прикрите посрібленою, зробленою зі смаком і певно не дешевою маскою, а з шиї впереміш з коралями звисала велика краса змія. З усіх боків пані була оточена дивно одягненими людьми малого зросту. Жінка стояла нерухомо і тілько рукою з вахляром тихо манила Чєрвіна до себе. Лєонід дививсь на неї цілком розгублений, думаючи, що б се могло значити і чи бува не сплутав він поверхи.
- Пане Чєрвін, прошу до нас, - раптово почувсь зсередини номера знайомий голос дохтора Вурмкнехта. - Прошу заходьте. Прошу...
Та креатура серед дверей трохи одступилась вбік, Чєрвін полегшено зітхнув і увійшов до кімнати.
Дохтор Вурмкнехт сидів в номері у кріслі при бюрку, але зі з'явою офіцера підвівсь і радо попрямував йому навстріч.
- Прошу пана, - гостинно вказав йому на крісло.
- Знаєте, пане Чєрвін, я був цілковито певним того, що та перша наша зустріч буде не останньою, - продовжував тішитись пан дохтор вже сидячи у кріслі супроти гостя.
- Да, должен Вам сознаться, встреча произвела на меня огромное впечатление, - кидав компліментами Лєонід з цікавістю розглядаючи ту жінку, що тепер, стоячи позад господаря ніжними рухами розминала йому плечі.
Попри свій вже чималий вік, ця величезного зросту стара вирізнялась ще здоровим тілом й вправними руками. Дорогий, але дібраний з дивним несмаком туалет та зблиски якоїсь грубої сили, які інколи зринали в її поведінці вказували на те, що та шляхетність та гарні манери були не вродженими, а скоріш показними, завченими і то в найкоротший час. За роллю старої пані ховалось допіру щось первісне, вогке та печерне. Маска та здоровезний Boa* на плечах будили в пам'яті Чєрвіна якісь давні душевні порухи і він пильно вдивлявсь до старої, бажаючи розкрити сю загадку.
Дохтор Вурмкнехт, перехопивши кілька разів зацікавлений погляд Чєрвіна, врешті і сам не втримавсь.
- Даруйте, пане Чєрвін, мені мою нетактовність, що не зазнайомив Вас одразу з моєю... - тут дохтор спинивсь, ніби підшуковуючи якось слова. - ...З моїм Schьtzengel*.
По цих словах та стара, одчепившись од дохторових плечей, наблизилась до Чєрвіна і владно простягла йому свою руку. Офіцер, шанобливо взявши її, торкнувсь своїми устами. І раптом на якусь мить він наче відчув крізь напахчену чорну глянсовану рукавичку якийсь специфічний з неприємним присмаком пах, та дорогі парфуми швидко перебили те видіння не залишивши в пам'яти його і сліду.
- Першого разу Ви мали нещастя розминутись. Та цього вечора у Вас є добра нагода зізнайомитись ближче та здогнати помарноване. Моя давня колєжанка - пані небалакуча, але то в її життю аж ніяк не ґандж, а скорше ознака високої кляси. Будучи талановитою гіпнотизеркою, провидицею та перфектним спіритом, мала свого часу шалений успіх у салонах Лемберґу і Відня. Ті славні дні вже минулись, але й тепер, хоча й зрідка, продовжує янгол мій бавити мене своєю штукою. Маю сподівання, що сеї ночі і Ви зможете побачити дещицю з того великого потаємного дару. - скінчив Вурмкнехт і лице його враз вкрилось посмішкою.
Його гість й собі зробив щось подібне, вшкірилась тоді й стара пані. Якусь хвилину все товариство чемно тішилося, як і заведено в таких випадках серед культурної маси європейців.
Далі почалась гостина. Стіл був багато вставлений різними наїдками, а мала прислуга зносила до столу все нові і нові гарніри та галантіри.
- Прошу пана отсеї риби скуштувати, файна риба, файна... А того форшмаку, пане Чєрвін, а вина, вина... Самі добірні марки, - гостив офіцера дохтор Вурмкнехт.
- Певно давно вже Ви не смакували чимось подібним. Скажу Вам, війна то не найкращий час для маленьких, але тим не менш приємних забаганок, що ними призвичаїлись кохати ми наше тіло. Одначе на кухні сего готелю ще можна надибати такого-сякого харчу, та й стелажі у пивниці вгинаються від бутелів всіляких вин і шампани. Ви думаєте про гроші? Мораль? То - пусте й минуле. Підходять нові часи, з новими звичаями, поглядами й пророками. І нам до сего треба гартувати свої тіло і розум.
Вже зараз мурується ота велика піч, в якій буде переплавлено все старе, нездале та віджите. У давній вогонь безжально будуть вкинуті хорі тіла з їхніми струпами, пархами та золотими зубами. І попіл їх буде розвіяний полем, і буде те поле засіяне новим зерном, що проросте Новим Садом. Велике Коло замкнеться й все почнеться ізнову. Піднесіть вухо до землі, й Ви виразно почуєте громовий гуркіт, то велети кладуть каміння...
По вечері дивна стара присіла на канапі та й взялась метати карти, карели стали забавлятись змією, а поміж чоловіками зачалась розмова.
- Знаете, господин Вурмкнехт, а мир действительно преобразуется до неузнаваемости. И всё то, что ещё вчера считалось священным и незыблемым сегодня поддаётся распаду и тлению. Рушатся устои, освящённые веками, люди, обуреваемые низменными страстями предаются разврату и мир летит у бездну ада!
- Моцно сказано, але то дійсно так і є. Культурний світ, а за ним і все решта зачинає скидати з себе стару луску, зотлілий кокон і постає перед нами як щось до сих пір небачене, незбагненне. І та істота ще дасться про себе знати. Будьте певні цього!
- Странно, - подивовано вигукнув Чєрвін, звівши погляд на дохтора. - Вы говорите это так, будто считаете мир каким-то вселенским чудовищем!
- Пане Чєрвін, невже Ви ще й досі маєте віру у те, що сим людським гуртом правлять владці у Віднях, Парижах та Петербурґах? Чи може Ви гадаєте, що всі ці лиха, які віднедавна почали каламутити світ - то є воля господня, воля того бога, що "всеблагий" та й таке інше?
- Но… - почав було офіцер, але спинивсь, вгледівши звернений у свій бік пронизливий погляд Вурмкнехта. Чєрвін відчув, що повісти супроти цього він ніц не може і щось холодне ніби прослизнуло біля серця. Лєонід сидів тихо, не ворушачись, і лиш кров чи то від випитого вина, чи то від почутого щойно шалено гупала в скроні.
- Так кем же в действительности являеться тот незримый кукловод, что тайным образом руководит всем этим театром?
- Матиця, - підсунувшись поближче, чогось зійшов на шанобливий шепіт дохтор. - Вона повсюдно з Вами. Матиця, ся вічна самиця, веде та має на контролі увесь хід не тільки нашого з Вами життя, а й, певно, історію людської спільноти вцілому. Живучи поза межами нашого світу реальности, Вона притім має неабиякий вплив на його долю, бо він є всього лиш витвором її творчої сили.
Ще древні знали первопричину сего світу, - вів далі своє Вурмкнехт. - І знали, де причаїлась його швидка погибель. Певно, Ви й самі зауважували дивну подібність міфів серед племен людських розділених поміж собою тисячами миль та років. Єгипет, Вавилон, греки чи Америки - повсюдно творителем форми є хаос, вічний та безмежний. Він є суттю, початком і кінцем, дволиким Янусом Овідія, Res prisca - давньою річчю, що була створена собою у темних глибинах давнього океану від початку часів. Знайте, що вона живе там і донині, сповіщаючи час од часу нас про свою присутність важкими порухами, млосним подихом й мрецькою мовчанкою. І люд пам'ятає про неї повсякчас. Тіамат, Атум, Піфон чи Ермунґанд... Гадаю, Вам є відомими сі ймення? Всі вони - суть вічного світового хроба-гермафродита, що обвив геть все своїм товстим липким тілом. Він є прутнем-змієм, запліднюючим світ, та є воно й vagina - печерою, древнім лоном, де зріють тіні майбутніх наших жахів. Безумовно, що можна заліпити собі писки, вуха, очі та й далі грати вар'ята, живучи в своїх вмебльованих норах. Але хіба се здатне спинити могутній потік, що лине до нас з тої die andere Seite*? Сему світу конче потрібно зазирнути у безодню, бо тілько там, серед задухи, мороку та слизу можна вгледіти зачатки нового віку, нової людини.
Майте терпіння, і щонайближчим моментом Ви спізнаєтесь з сею невидимою нашою Королевою.
- Да ведь разве можно на заре двадцатого века полагать, что где-то на Земле существует ещё место населённое вашими мифическими антиподами? - не полишав надій ще на якесь тверде опертя Чєрвін.
- Можу Вас потішити, та мислю, що та радість буде для Вас гіркшою за смуток. Безумовно, було б інфантилізмом гадати, що ті істоти з грецьких міфів, видінь святого Антонія чи полотен Босха - то реальні сотворіння нашого світу. Але дійсність наша, то певно тільки мала частина льодяної гори, більша половина якої лежить поза межами нашого розуміння, справляючи тим не менш значного впливу на наше з вами існування. Маючи певний інтерес до світового поступу, я з цікавістю вислідковую всі останні голосні відкриття на ниві природничих наук та людської душі. І скажу я Вам, вони сповнюють мене твердою переконаністю, що у короткім часі ми будемо мати змогу в повній мірі пізнати всю силу жителів тої іншої сторони.
...Ті мари населяють землі незнані нам, землі наших снів, видінь та фантазій. І ми хоч й зрідка занурюємось у ті глибини, але саме ізвідтам тягнуться ті мотузки, що ними обплутаний весь світ. Наші душі і тіла - то ніби бездонні глеки, що злучають обидва світи, і не в силі людській противитись тій співдії.
Там і до нині котить своє важке каміння Сизиф, Орфей там блудить підземельними полями, зовучи свою милу, іскриться там вогнями Вальгалла і Одін скликає на гостину кращих воїнів-сміливців. Так воно було, є і буде до кінця днів...
Чєрвін з цікавістю вслухавсь до слів дохтора, та потім його зачало хилити на сон і як він не силувавсь збороти сю дивну слабість, однак здоланий зсунувсь із канапи. Пан Вурмкнехт з невідомою старою тілько перезирнулись...

VI
...Воно прокинулось оголене на білім снігу. Хурделиця мела довкола, в тіло впивалися, як скалки битого шкла, сніжинки, а душа... Душі тоді ще не було - лиш чорна діра стояла в грудях і крізь неї бився стеклий вітер. Воно відвело погляд свій од того місця й, задерши свого обрубка, що був йому писком вгору, заревло тисячоголосим ревом. Та небо було чорним і німим як і та діра у тілі й ніякого одвіту не слало. Тоді Воно зіпнулось, стало на своїх чотирьох і понеслось по заметеній площині, тікаючи від сего жаху передбуття.
Долетівши до обриву, що перетнув його біг, Воно спинилось на кручі, жадно хапаючи повітря писком. Враз небесну павутину розіпнуло місячне проміння, освітивши все перед собою. Попереду постлалась пуста, безкрая долина заметена снігом - ні дерева, ані корча якогось, лиш тіні, як ті хроби, копошились з усіх боків і, зголосивши про себе вереском, кидались до горба, що стояв посеред долини. Звідтам ішло дивне світло, яке манило їх до себе, і всі ті виплодки, як нетлі на каганець, збігались до того горба звідусіль. Воно й собі шугнуло вниз, немов чулось, що тілько там віднайде свою сутність, рівновагу і покій.
Вже прибігши до того дивного місця, Воно вгледіло діру, що вела углиб печери. І то звідтам, з тої глибини й текло те сяєво, а за ним й чийсь тихий закличний гул, мов хто на бубні товк, швидко-швидко так. Воно ступило крока до тої нори й, сторожко винюхуючи повітря, стало обзирати довкола. Ся нора видалась Йому ніби живим організмом, бо стіни гладкі та лискучі вгинались раз-по-раз від чиїхось порухів. Стіни колисалися важкими хвилями, потуга тих хвиль наростала і вже вони були не якимись грубими поштурхами, а виформовувались в досконалу, певно найгармонійнішу мелодію у всім світі, що підхопивши Його понесла з собою вглиб. Спутане тим неспинним рухом, поринуло Воно в глибини сего великого організму.
Тут тривале падіння довгим лазом обірвалось і Воно було вкинуте до нутра, до якогось первісного океану, що містився там.
Яке то було предивне видиво! Суфіт, що навис понад самою водою був густо помережаний жилами й двиготів, як живий. А навкруги, куди не кинь оком, розкинулась велика вода. І то не була якась мертва, темна і німа матерія. Ні, вона була в постійному русі, й, освітлена з-під низу якимось сильним вогнем, іскрилась, як ізмарагд, бриніла та хвилювалась. Якісь бестії незліченими гуртами водили танки попід водою, виплітаючи дивні химерні форми.
А там, в тотій глибині, де світло з зеленавого ставало майже білим розкошувала їхня богиня. Саме Вона була дириґентом того великого руху, звіздою, що силою своєю змушувала обертатись коло себе велику масу тіл. Вони кружляли довкола Неї, жадно випрохуючи хоч хвилинної ласки, а Та тілько хихотіла кокетливо, пускаючи бомблі писком. Вона чулась правдивою Ґаздинею, а се, що навкруги Неї - бидло, що Їй було до них!
Раптом, нагло обернувшись, звела на Нього Вона свої великі, широко розтулені очі - і відчуло Воно, ніби полум'я охопило все його тіло. Велетенський жар, що надбігав з глибин, вмить вирвавсь назовні, перетворивши Його на живий палаючий факел.
Вони злучились в тім шаленім вогні як-то любовники після довгої розлуки. Почав тоді час поволі сповільняти свій рух, а коли врешті й зовсім спинивсь - розлився широко, і серед того безкрайого океану зосталися тілько вони одні, пильно вдивляючись віч-у-віч. Бо ж скільки всього вони ще мали успіти виказати одне другому!
- Хто я, що се і який в сему хосен? - шепотіло Воно пристрасно своїй любові. - Повідай мені про се, дай мені якесь опертя в сему світі!
І Вона, прихилившись ближче, виповіла лагідно Йому все, і нарекла Його ім'ям, і дала долю, і виписала дорогу, що нею судилось пройти тихо та смиренно.
Ще довго вони, переплівшись поміж собою в єдиний клубок вертілись під водою, збурюючи все довкола себе…
Та враз щось зле ввіп'ялося Йому в спину. Нестерпна біль пройняла його цілого. Ледь долаючи слабість, схилило Воно голову до низу і вгледіло, як крізь подірявлене тіло вистромлювалось гостре ядовите жало.
З смутком та болем глянуло тоді Воно на свою любов, що так з ним повелась.
- Аби-м сти знав, що се ще не кінець, і тамо, куди ти зараз підеш, будуть тебе питати про мене, то ти ніц їм не кажи. Що ту було - то наше з тобов діло і нікого то не обходить, - почала нашіптувати Та Йому своє, а коли скінчила, тріпнувши хвостом щосили, скинула тіло свого любовника геть од себе, як щось цілком вже нездале.
Потиху, але незворотньо почало йти Воно в темні глибини, не маючи притім ані смутку, ні жалю, бо чулось, що се ще буде не раз. Певно буде, бо ж куди від сего дітись, як обірвати сю вічну пов'язаність з своєю великою Ґаздинею. Сил до опору не було й волі певно теж.
Тому й були такими невідворотніми слова Тої, що линули зверхи: "Се наша велика таїна - та наша тайна велика любов... Вважай се..."

VII
Пробудження було довгим та тяжким, і коли вже Лєонід врешті розкрив очі, то ніц крім розмазаних плям довкола вгледіти не міг, та потім в очах почало яснішати і офіцер побачив перед собою темні постаті того дивного дохтора та його колєжанки. Вони, схилившись, з інтересом розглядали свого неофіта, та помітивши, що той вже прокинувсь - одступили вглиб кімнати.
- Кто вы ??? - тільки це й витиснув з себе збаламучений Чєрвін, але відповіді на те не було.
В кімнаті запала якась нездала тиша, лиш огонь в комині шипів та дрова потріскували.
Першим урвав мовчанку Вурмкнехт.
- Тепер, - мовив дохтор. - Після усього пережитого Вами тутка було б незайвим ознайомити Вас із тим, що зберігає у собі та друга кімната.
- Господи, та то ж мені вже все'їдно! - десь з-під столу учувсь писк маленького пораненого звірка.
- Bravo! Notre йlиve fait les succиs!* - схвально промурмотіла стара пані.
- Йой-йой, і відки то в пана офіцера така апатія! Година ще не пізня і наші тихі забави тілько зачинаються. І то не буде ніц боляче, - вже обернувшись біля дверей кинув пан Вурмкнехт хто-зна й для чого свого дохторського жарту.
Карели звільна отворили двері кімнати. Першим, держачи по-над собою жирандоля, увійшов пан дохтор, далі стара пані втрутила до середини геть прибитого пана офіцера.
Сепаратка стояла у повній темряві, але по деякім часі освітилася тремтливим сяєвом свічечок, що були понатикувані тутка повсюдно. Чєрвін хоч й з неохотою, та почав озиратися довкола. Приміщення було невеликим, без вікон і бідно обставленим. Свічечки стояли підлогою й окрім одного крісла під стіною та столу посеред кімнати ніц там не було. Увагу привернуло щось виставлене на столі, запнуте веретою. Поворожбивши біля тотого, пан Вурмкнехт припросив офіцера до себе і, коли той вже стояв поруч, напруго театральним жестом розіпнув вуаль.
То була велетенська скляна діжа, оточена зусібіч купою дрібоньких саморобних свічечок. Її верх прикрашали букети різноколірних паперових квітів, а скло місцями було розписане якимись знаками. Посеред діжі в повній мовчанці плавало дівоче тіло, обвите якимось гидким, небаченим досі звіром. Брунатно-жовті зблиски від свічок вирували тотам, колихаючи тіла і волосся на голові у дівки. Та формалінова змора виглядала ніби здоровенний шмат бурштину, поклади якого зберігають у своїх глибинах води північних морів. І лиш час од часу викидує його на берег хвиля, щоб люди, споглядаючи форми дивних творінь навіки замкнених у своїх прозорих пастках, могли вкотре подивуватися тим таїнам, які чаяться у сутінках сего світу.
Незворушні лиця пана дохтора та старої жінки, підсвітлені променями формаліну ніц не відображали. Ніц, окрім абсолютного поганського екстазу і безмежного пошанівку могутнім силам землі, слугами яких вони мали необачність стати. Карели, обступивши діжу, скакали і плескали в руки, втішаючись сій преждевічній містерії.
- Ну хіба отсе не є дивом, а, пане Чєрвін? - зворушено проказував Вурмкнехт, дивлячись на свою пишну забавку.
Пан Чєрвін тілько здвинув плечима - супроти цього він не мав що й повісти.

По деякім часі вся компанія ізнову розмістилася у гостинній.
Карели пищали, забавляючись змією та тягаючи її кімнатою. Гадина, не маючи охоти до тих забав, все намагалась якось потиху відповзти в темне місце, де би її ніхто не займав. Та швидкі й дужі карельські руки за кожним разом настигали гадину, і вона лиш спантеличено вертіла своїм писком.
Стара, раптово вчувши у собі великий голод, взялась до вечері, пожадливо вигрібаючи руками все з тарілок.
Лєонід, притомлений всією цією комедією, що була розіграна тутка, лежав на дивані у зміненім стані, схиливши голову свою пану дохтору на коліна.
Пан дохтор і не збуривсь щодо такої наглої вольности пана офіцера, вповні розуміючи як тому зараз є зле. Сидів нерухомо і тілько теребив Лєоніду волосся.
- Скоро все те скінчиться і я ніц не тямлю, що то далі робити... - почав було нарікати дохтору Чєрвін.
- Mein geliebtes Schwein*, попереду у нас чудове життя! Великий та захопливий шлях... - розраджував Вурмкнехт Лєоніда, підсовуючи тому повну ложку кав'яру.
- Ми будемо кривлятись на всіх роздорожжях, будемо ходити від хати до хати, голосами кастрованих сповіщаючи про велике смердюче тіло, що корчиться від непогамованої хіті, десь там в глибині. Певно, нас будуть, м'яко кажучи, понижати, травлячи псами та віднаджуючи від своїх хатів хресними ходами. Та ми вперто вертатимемо до них щоночі кукурудзами через плоти. Будемо:
I) лізти їм у вікна, вирячивши очі та виваливши язики;
II) вимазувати шибки лайняками не згірше ніж той Миколай;
III) срати в студні;
IV) вішати ґаздівську худобу.
А коли розлючені ґазди, вимахуючи сокирами, вибігатимуть з хат, ми з гигиканням розбігатимемось городами. Ото вже буде файна забава! А ще ж у них є діти... Mon ami!* Купи дітей, за якими так важко вгледіти. Ми будемо їх дурити, спроваджуватимемо до лісу, гоститимемо тамо бонбонами. А потім... Ну та ж Ви самі знаєте, що потім...
- Йой, та шо Ви таке кажете! - простогнав скривлено Лєонід. - Я ж ненавиджу дітей!
- Та то пусте, пане Чєрвін, то пусте... Зато наша баба Віра їх любить. Нє, баба! - весело скрикнув Вурмкнехт і з силою штурхнув по-під бік стару, яка, сидячи поблизу, плямкала та чавкала, виїдаючи все зі столу.
- А нє, правда! Ну то ж понятно, шо люблю! - гиркнула баба Віра напханим писком.
- То буде наш театр, наш маленький вертеп, наше reality show**, наш network marketing***...
Раптово споважніла баба спинила свою гостину:
- Якщо се еНеМ, то най вони плотять нам гроші!
Зродивши таку пожиточну ідею, що мала б принести чималого зиску, стара зачала дико озирати кімнату. Міцно стиснувши в одній руці виделку з слинавим грибом, а в іншій вимахуючи ножем, намагалась баба, певно, таким робом відігнати од себе уявних ворогів.
Карелів той приплив злости спудив до такої міри, що позалазивши по-під стіл, вони тілько тихонько тремтіли тамо з жаху.
- Madame*, та то само собою! - почав вгамовувати струблену стару, яка вже не на жарт розійшлась, дохтор.
- Ну то файно, файно - потроху одходячи від сего наглого припадку стихала баба Віра.
- Знаєте, пане Чєрвін, а то є цілком добра ідея. Театр! - вимріював дохтор Вурмкнехт далі їхнє майбутнє життя. - Так, так, саме театр. І назва - "SS Morgenrote"...
- Simplement et avec le goыt. Oui!** - прошепотіла баба Віра, чи то підтримуючи вибір дохтора, чи то вихваляючи заслимаченого гриба, якого вона, пильно вивчаючи, все ніяк не наважувалась вкласти до рота.
- А причім тутка SS? - вже живіше перепитав Лєонід свого комрада.
Дохтор вдумливо задер голову до стелі, певно шукаючи тамо хоч якоїсь відповіді. Так і сидів нерухомо деякий час.
Всі звели на нього погляд, розкривши рота в ожиданні якогось великого одкровення, що його мав проректи їхній оракул.
Тут зачало дохтора щось трясти; і чимраз то дужче, тілько хрип виривавсь з грудей.
- Да і... да і я, бля, думаю, причьом... причьом тут... SS! - не в силі спинити емоцій, почав реготати Вурмкнехт.
Та веселість як огонь перекинулась на все товариство. Всі тоді зайшлись диким сміхом, що як лавина, збивши двері номеру, покотивсь сходами додолу, хвилями струшуючи спорожнілий нічний готель.
Коли ся нічна демонська гостина затяглась далеко за-пів-ніч, розмова потроху зачала стихати, переривалась довгими павзами, поки й зовсім спинилась. Таємне товариство потомлене доброю гулянкою, зготувавши чудовий план свого майбутнього життя, злягло мертвим, тихим сном. Тіла, ніби порозкидувані якоюсь силою, лежали кімнатою незворушно і тілько довжелезний змій - нічний хижак повзав поміж ними, висолоплюючи свого роздвоєного язика...
Ґаздування москалів в місті попри великі потуги пропаганди виявилось не довгим. Під натиском переважаючих сил австрійського войська вони з упертими боями відходили на схід. В С. знову зачалась уже призабута воєнна гарячка. Кулі свистіли помежи вулиць, десь тарахкотів машиновий кріс, а за містом, там біля ріки, гупали канони, одбираючи життя у цілком раптових людей тутка у місті. Ті жнива смерті повергли все населення у якесь заціпеніння. Держалося воно тоді купами, не думаючи й носа поткнути надвір, і тілько ходили містом ще вцілілі вояки, поспіхом дозбируючи своїх ранених і мертвих товаришів.
Якоїсь літньої ночі, коли стрілянина вже скінчилась і С. стояв у непевнім мороці, кралися двориками поміж будинків якісь тіні - зо три великих, а за ними дріботіла ще ціла купа ніби діточих. Дворами, садами і попри поруйновані житла аж ген за місто бігло те товариство, несучи з собою щось велике і, певно, нелегке...

VIII
Із самого ранку паде сніг - густий та лапатий. Такі вже гори всипало, світа божого не видко! А воно ж все не спиняється, не попускає, а ще дужче крутить тумани пустими полями, притрушує дороги, хати й цілі міста з людьми укупі. Наче хто придурів тамо зверху...
Отаким понурим, сірим ранком до заметеного снігом двірця в'їхав сповитий густою парою темний військовий поїзд.
А на двірці тіснява. Люду - ціла купа. Вояки міцним ланцом своїх тіл ледве вдержують на пероні клекочучу гамірну товпу.
Одразу по тому, як панцерник спинивсь, із заднього вагону вискочили якісь люди й проворно кинувшись до переду поїзда вшкварили гучного полкового маршу.
Коротко потім вагонові двері одчинились і оркестра тоді заграла ще дужче...
Першим зскочив пан Чєрвін - біла медвежа шуба і темні модного стилю окуляри. Протягши руку, він допоміг ізлізти бабі Вірі - стара оділась сего разу провокуюче - обтуливши тіло кангуровим футром, фарбованим барвами монаршого дому Романових, лице прикрила пишною венеційською маскою - однією з многих у її багатому гардеробі. Коли слідом за старою з'явився пан Вурмкнехт, то музики ледве не лопли від тяжкої натуги, вгравши коломийку, що їх так любив дохтор. Як чоловік статочний та делікатний пан дохтор не став привертати зайвого інтересу товпи до свого строю. Зодяг довгий кожух, скроєний зі шкіри чорного одинорога та залізову фірерську каску на геть поголену голову. Таким забаг постати нині він перед очима сего тлума.
Допоки гурт "SS Morgenrote" походжав коло поїзда, виповідаючись journalistes* і шкірячись photographes**, містом вже бігали карели, клеючи афіші та принаджуючи весь people*** сего темного кута на big night-party****.
Тура російськими містами йшла напрочуд файно. Мали вони шалений успіх, збираючи повні площі тутешнього люду, спраглого до різних таких забав. Знали - тако буде й сего разу. Буде живий звук, незле світло, великі клуби диму та ціла купа інших гарних номерів. І вже громадились на вулиці біля стовпів сповнені інтересу перехожі, вичитуючи мальоване:

СЕГОДНЯ!
ТОВАРИЩИ!
ВСЕ НА ФЕНОМЕНАЛЬНОЕ ПРЕДСТАВЛЕНИЕ!
ТОЛЬКО ОДИН СЕАНС В ГОРОДЕ!
ВАШЕМУ ВНИМАНИЮ БУДЕТ ПРЕДСТАВЛЕНА
ИДЕЙНОПОЗНАВАТЕЛЬНАЯ И УВЛЕКАТЕЛЬНАЯ ПРОГРАМА!
НИКАКОЙ МИСТИКИ, ЧИСТАЯ НАУКА И АТЕИЗМ!
ЗНАМЕНИТЫЙ СПИРИТ -
ГРАЖДАНКА WERA-NADEZDA-LJUBOW,
МАГИСТР ЧЕРНОЙ И КРАСНОЙ МАГИЙ -
ТОВАРИЩ ВУРМКНЕХТ 2 (UPGRADE),
(АСИСТЕНТ - ТОВ. ТОТЕКОПFF).
И
ЦИРКОВАЯ ТРУППА РАБОЧИХ-ЛИЛИПУТОВ
А ТАКЖЕ
БЕЛЫЙ ЗМЕЙ-ВЕЛИКАН (8 М. ДЛИНЫ)
КАК СИМВОЛ КРАХА БЕЛОГВАРДЕЙСКОЙ ИМПЕРИАЛИСТИЧЕСКОЙ ГИДРЫ.
КРОМЕ ТОГО
СЮРПРИЗ, КОТОРЫЙ ИЗМЕНИТ ВАШУ СУДЬБУ!
PIZDY XWATIT WSEM!
ДА ЗДРАВСТВУЕТ РЕВОЛЮЦИЯ
РАБОЧИХ, СОЛДАТ И КРЕСТЬЯН!

...Лютує хуга, кидається сніговими клаптями у вікно. А за вікном, у маленькій кімнатці тепло: привітно гудить у куті пічка, дзвінко потріскують дрова, а на підвіконні у горщиках замешкали собі гриби та кактуси.
За столом до писання сидить якийсь поважний лисуватий пан в однім перепоясанім халаті накинутім на голе тіло. Помарнілий вигляд його, кволі рухи - все те виказувало довгі години проведені за клопіткою працею.На столі, окрім судиночки, поверхи наповненої чоловічим сім'ям, розкрошеного буханця і розгорненої товстої книги ніц не було.
Се була його велика хитрість, що її не зміг розгадати ані один тюремний наглядач чи жандармський шпик. Життя в постійній алярмі бути впійманим та скараним породило сю дивну звичку гнаного невольника. Сидіння в криміналі було частим ділом у його життю, та завжди на помочі стояла стара книга з кухарськими рецепісами. Виліпивши з кусня хліба судиночку та трохи посапівши коло неї, бравсь він до великого діла: старанно обводив змоченим нігтем потрібні букви в писанім. Одне за одним йшли ті послання з неволі до забитого люду. Знав, темними ночами листи тоті будуть файно вилизані вірними товаришами, мічені букви виявлені та укладені у великі слова, що послугують доброю зброєю у їхній важкій борбі. І хоч все те вже минулось, і зачалось нове життя, але старі книга та навичка зостались.
Вже довшим часом мордувавсь він за оцим столом, укладаючи план, що мав би допомогти виокремитись йому поміж сего світового хаосу, відтак, ставши стороннім глядачем, дістати повне розуміння всього того, що оце гралось зараз на сцені. Та те діло видалось геть нелегким і чоловік знов і знов схилявсь до розгорненої книги проглядаючи мічене.

ВЕЛИКОЕ ДЕЛАНИЕ
Чудесный тайный план:
1. Я - Нинел (Ленин?).
2. Нинел (я) - мифический герой-любовник.
3. Ему (мне) необходимо взять священный брак с Великой Матерью.
4. Где, в пизде, её искать?
5.

Се невідгадане питання важким, розжареним каменем палило мозок, з'їдало тіло, відбираючи сили й не даючи покою...
Раптом вчулось якесь хихотіння і чоловік підвів голову, пильно вдивляючись у бік неприбраного ліжка.
Величезна перина зарухалась... Сміх вчувсь ще раз і з-під перини висунулась усміхнена діточа голова. За якусь мить вона ізникла, а десь вглибині постелі зачалась якась шарпанина. Коли це все стихло і з-під ковдри випхав голову старшенький - збиточний Сенько. За ним вилізла хитренька Ґадзуня. Висунувсь тоді і найменшенький Івась з білими пелешками, а далі іще зо двоє дівчаток.
Потомлений пан споквола посміхнувсь. Ніжні діточі очі звали його до свого гурту і рука якось сама потяглась до пояса...
Розперезаний пан стояв вже біля ліжка, готуючись долучитись до тої веселої гульні, коли це до кабінету хтось загримав. Далі чиїсь руки зашарпали двері і, як ті відчинились, постала посеред них кострубата фігура вояка.
Змірявши поглядом нагло спорожніле ліжко, вояк ступив крока та подав Нінєл телеграму. Той, взявши її, пробіг пильно очима.
Зкисле лице Вождя звеселіло.
- Вот послушайте, товарищ солдат, какая замечательная девочка телеграфирует Нам:

X UNIO MYSTICA ПРИГЛАШЕНИЕ К ЛЮБВИ Я МАЛЕНЬКАЯ ДЕВОЧКА, Я В ШКОЛУ НЕ ХОЖУ. Я ЛЕНИНА НЕ ВИДЕЛА, НО Я ЕГО ЛЮБЛЮ! I LOVE YOU! X

Читання Нінєл скінчив втираючи сльози радости.
- Ах! Если бы таких девочек было б побольше… - проказав замріяно та обернувсь до вояка. - Скажите, Вы верите в фей?
Вартовий якось знітивсь, а потім широко усміхнувсь, оголивши свої рідкі жовті зуби.
Віддавшись великому ділу борби безоглядно, полишив він десь далеко свою жінку і роки вже не торкавсь її великого теплого тіла. Тілько часами у снах ввижалась та йому. Спершу приходила вона зовсім гола і лиш безмовно розкривала рота. Та потім зачала потроху якось зникати: то без руки являлася йому, то ногу десь згубить, доки одного разу не зоставсь сам тулуб - білий, пухкий. А за тим і він кудись щез, та тілько запах ще у повній пустці напоминав її. І коли його вартування скінчиться, то він ізнову верне до того запаху своєї феї. Вояк згадав се і втішивсь...
Нінєл тим часом зачала діймати нагла кортячка:
- Ну почему, почему такая девочка ещё не здесь? Не с нами? Не в Смольном? - зливсь він, блудячи колами кабінетом.
Вартовий був не в силі що небудь пояснити і тілько розводив руками.
Та колесо злости почало набирати обертів і вже годі було його спинити.
- Ты думаеш для кого я всё ЭТО делаю? - істерично вимахував Нінєл рукою у темне вікно. - Для тебя, холуя, делаю? Для себя, пидараса старого? Да я за них, маленьких, хлопочусь, - кивнув головою в бік перепуджених сиріт.
- Entschuldigen Sie, mein Fьhrer*… - пролепетав вояк, тяжко шкодуючи, що вчинив таку біду безцінному здоров'ю Великого Вождя. Услужливо рачкуючи, проворно вилетів він з кабінету, біжучи сповнити забаганку свойого роззлощеного ґазди.
Гупання чобітьми в коридорі почало змовкати. Нінєл зостався сам один.
Враз лице пана просвітлилось, усміх заграв на устах й він з диким криком скочив до столу. Вхопивши перо, став нервово відшукувати потрібні букви у книзі, старанно обводячи їх кружками. Гортаючи сторінки, укладав букви у слова, і швидко скінчивши свою роботу звівсь з-за столу вже новим чоловіком.
Так і стояв він посеред кабінету, стиснувши в одній руці ленту телеграми у другій тримаючи перо та блудячи зором своїм по сторонських світах. Густе вождеве сім'я поволі скрапувало додолу...
Тоді велика товпа малих обірванців обступила Нінєл тісним колом, що й годі було тому вирватись. Малі діточі руки зачали ніжно пестити тіло свого повелителя, легенько, але вперто лізучи по-під халат, і роблячи все так, як тому зазвичай подобалось, як то він їх привчив.
Хтось із найменшеньких тоненьким тремтливим голоском завів їхньої пісні:
- Ата-а-аха пріччгаамі сансіддгі-і-ін
Йоґіна-а-ан параман ґуру-у-ум...
Та журлива мелодія була швидко підхоплена всім гуртом.
- Йоґіна-а-ан параман ґуру-у-ум
пуруша-ас'я іха ят ка-а-ар'ян
мрі'яма-а-анас'я сарватга-а-а*...- виспівував дрібонький народець, ніжно тулячись до розімлілої плоті ґазди.
І довго ще тою зимовою, глупою ніччю лунав у Смольнім янгольський хор діточих голосів. І топив він сало у людських серцях, і тало воно, і пухло тоді вивільнене серце, розбухаючи кров'ю, виблискуючи своєю налитою плоттю аж доки не розчахувалось начверть чудною квіткою.
Бо Action Never Stops!**
Чи ж ні?

ЙННННННННННННННННННННННННННННННННННННННН"
єІІІІІІ ІІІІІІ ±±±±±± ±±±±±±KOROLIWSTWOє
є ІІ ІІ ±± ±±KOROLIWSTWO є
є ІІ ІІ ±± ±±KOROLIWSTWO є
є ІІ ІІ ±± ±±KOROLIWSTWO є
єЫЫЫЫЫІІІЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫ±±±±KOROLIWSTWOЫЫЫЫЫє
єЫЫЫЫЫІІІRЫOЫBЫAЫKЫIЫW±±KOROLIWSTWOЫЫЫЫЫє
єЫЫЫЫІІЫІІЫЫЫЫЫЫЫЫЫ±±ЫЫ±±KOROLIWSTWOЫЫЫЫє
є ІІ ІІ ±± ±±KOROLIWSTWO є
є ІІ ІІ ±± ±±KOROLIWSTWO є
єІІІІІІ ІІІІІІ ±±±±±± ±±±±±±KOROLIWSTWOє
МННННННННННННННННННННННННННННННННННННННН№
є To je wse tilJky dlJa zabawy! є
МННННННННННННННННННННННННННННННННННННННН№
єЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫOsObLyWa DjAkA:ЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫє
є ЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯ є
є юM.D.; є
є юWelyka Gazdynia; є
є юNinel. є
є ю***** є
є є
МННННННННННННННННННННННННННННННННННННННН№
єЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫCracker:MiRaBiLiS-2003є
ИНННННННННННННННННННННННННННННННННННННННј

Доказ за допомогою доведення до абсурду (лат.).
* Меланхолійний вальс (фр.).
** Надлюдина (нім.).
*** Це - не надлюдина! (нім.).
* Великанський хроб (лат.).
* Удав (лат.).
* Янгол-охоронець (нім.).
* Іншого боку (нім.).
* Браво! Наш учень робить успіхи! (фр.).
* Моя люба свиня (нім.).
* Мій друже (фр.).
** Відтворення дійсності (англ.).
*** Сітковий маркетинг (англ.).
* Пані (фр.).
** Просто та зі смаком. Так! (фр.).
* Журналісти (фр.).
** Фотографи (фр.).
*** Натовп (англ.).
**** Велика вечірка (англ.).
* Вибачте, мій керманичу (нім.).
* Тому прохаю вказати шлях до досконалости святих найвищий духовний вчитель людини за цього життя який обов'язок того хто скоро помре у всьому. (санскр.).
** Дія ніколи не скінчиться (англ.).

 

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»