НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Методологія філософії історії Михайла Грушевського

Володимир Будз

В гуманітарних науках, тим більше філософського плану, існує проблема розрізнення їх предмету. Ставлячи проблему методології філософії історії М.Грушевського, необхідно окреслити коло питань, які входитимуть в її обговорення, і тут потрібно ще раз розмежувати власне методологію, від методології історії і від методології філософії історії. Однак наскільки коректно ми можемо розмежувати ці дисципліни в самому історичному тексті, в якому вони синтетично злиті в єдине ціле, адже писати історію неможливо не володіючи науковою методологією, і певними філософсько-світоглядними уявленнями, щодо історичного процесу, які власне і складають основу філософії історії. В даному контексті ми можемо вести мову як про історію М.Грушевського, так і про методологію історії, і про методологію філософії історії, так і власне про філософію історії М.Грушевського зокрема.

Методологія, в тих чи інших інтерпритаціях, являє собою сукупність методів і принципів, якими повинен керуватись науковець в певній конкретній науковій дисципліні для того, щоб досягнути результатів, які він ставить перед собою. Отже методологія історії, у даному розумінні - це сукупність принципів і методів, якими повинен керуватись історик описуючи події і вивчаючи їх на основі документальних джерел, власне методологія історії - це методологія історіографії. За М.Грушевським методології історії - "методична, формальна сторона вироблення історичного мишлення..."[1,с.61], це отже принципи логічного мислення історика, якими він повинен керуватись в процесі написання тексту. Звідси згідно міркувань М.Грушевського, можна зробити той висновок, що методологія історії, не є тотожньою з філософією історії, оскільки остання не є вченням про методи історичного мислення, а вивчає основні тенденції, які панують в суспільстві, і які є основою його розвитку. Методологія історії реалізується в історичному тексті, але як тільки цей текст намагається вияснювати основні закономірності протікання суспільно-політичних процесів, тоді власне і виникає філософія історії. Саме звідси методологія історії не є філософією історії. Отже в своєму виникненні філософія історії завдячує іншим методологічним принципам ніж сама історія. Звідси повинна існувати методологія філософії історії, яку ми повинні виявити на основі наукової спадщини М.Грушевського, і в яку повинні входити загально-філософські методологічні принципи, якими він керувався у своїй філософії історії, підходячи до вивчення історичного процесу. Таким чином методологія історії не покриває собою філософії історії, і остання в свою чергу розвивається на власних методологічних принципах. В цьому аспекті існує інший підхід до співвідношення методології і філософії історії, де перша входить в філософію історії, як її складова. Л.Зашкільняк пише, що в другій половині ХІХст, відбувається поділ "... філософії історії на дві галузі: (1) конструктивну філософію історії, котра формує теорії про зміст, сенс і мету історичного процесу..., і (2) формальну філософію історії, яка концентрує увагу на теорії і логіці історичного пізнання (пізнавальні зусилля суб'єкту). Можна сказати, що від цього часу народилася окрема наукова дисципліна... Нею стала методологія або теорія історії..."[2,с.138] Отже в даному випадку методологія історії входить як складова частина в філософію історії. В іншому місці цей же автор пише: "Методологія історії відрізняється від філософії історії - розумового конструювання гіпотетичної моделі змісту і способу розгортання людського буття, від історіософії - пошуку провідної ідеї розвитку певного суспільства, від історичної соціології, зосередженої на виявленні постійних і змінних елементів суспільних структур..."[2,с.7] В даному випадку методологія історії є самостійна і незалежна від філософії історії, хоча в іншому місці цей же автор в іншому місці ототожнює методологію історії "з (теорією історії, філософією історії)..."[2,с.142] Загалом методологія історії - теоретична дисципліна, яка обгрунтовує "...науковість історії, її місце серед інших наук."[2,с.6], і методологія історії "...підходить до історії, як до однієї з наук, із мірками та засадами, прийнятими у наукознавстві, намагається вибудувати певну систему понять, категорій і принципів, які повинні допомогти історику свідомо рухатись від джерел до наукових історичних знань, розуміти роль і функції історичних знань в суспільстві."[2,с.7] Отже методологія історії має своїм предметом дослідження сферу, яка вивчає особливості "протікання і характер пізнавального процесу історії."[3,с.23] Крім того ця авторка говорить, що необхідно розрізняти теорію історії і методологію історії: "На історію історичної науки покладаються... два ряди проблем: проблеми предмету історичного пізнання,... і також проблеми специфічних властивостей, цілей і характеру пізнання. В зв'язку з цим до теорії історії належать отже проблеми предмету, цілей, можливостей і обмежень історичного пізнання."[3,с.30] Теорія історії виступає як "наукова практика"[3,с.30], а методологія історії стосується "теоретичної проблематики"[3,с.30] Методологія історії таким чином спрямована на процес історичного дослідження, на "...аналіз того процесу як процесу логічного. Однак до методології не належать питання онтологічні і епістемологічні у властивому філософському значенні."[3,с.31] Методологія історії в даному випадку не є філософією історії, яка включає в себе коло онтологічних проблем, а саме факторів історичного процесу. Інший автор підкреслює, що "методологія історії і є сама історична наука. Немає історичної науки без методології."[4,с.329] Тут методологія історії ототожнюється з історією, однак раціональніше було б сказати, що мктодологія історії дає змогу реалізуватись історії як науці. Тенденцію до розмежування методології історії і історіософії бачимо і у І.Витановича, який це розмежування проводить в самій назві - "Уваги до методології й історіософії М.Грушевського"[5].

Аналізуючи проблеми методології філософії історії М.Грушевського, потрібно для можливих майбутніх дискусій, розмежувати також поняття методу, методики і методології. В більшості наукових інтерпритацій метод розглядається як шлях, спосіб, який використовується в процесі пізнання людиною об'єктів, на які спрямована її пізнавальна активність. "Методика" в даному контексті - це принцип організації конкретного дослідження, для конкретної людини чи групи осіб, це техніка дослідження, яка емпірично виробилась в окремої людини, і включає в себе окремі методологічні принципи, які є найбільш характерні для способу сприйняття і мислення історика. Власне сама "методологія" - займається гносеологічними проблемами, тобто проблемами пізнання взагалі, якими шляхами (методами) здійснюється пізнання. Методологія кожної конкретної науки, а в даному випадку методологія історії - це синтез всіх методів, які в системі дають змогу історику пізнавати історичну дійсність, і який користуючись нею створює історію. Методологія таким чином являє собою також систему ідей, норм і принципів, щодо даної конкретної науки. Звідси методологія філософії історії, а в даному випадку (М.Грушевського) - це синтез філософських ідей і принципів, які він використовував в процесі пізнання історії. Отже філософія історії є реалізацією її ж власних методологічних настанов, тобто це синтез філософських філософських ідей і принципів з якими історик підходить до вивчення історичного процесу. Що ж являє собою цей синтез. Цим синтезом є історіософія. Такий же погляд є характерним і для Н.Карєєва. за яким історіософія - це "філософська теорія історичного знання", яка покликана давати "загальні принципи філософії історії".[6,с.31]; історіософія - "се синтеза теорій, якими повинна керуватись філософія історії..."[6,с.32] Власне тут історіософія - не є методологією історії, а методологією філософії історії, тому в подальшому ми будемо ототожнювати саме ці дисципліни - (історіософію і методологію філософії історії), - хоча дехто з дослідників ототожнює історіософію і філософію історії: "Історіософія, або філософія історії, це спекулятивна ділянка досліду, яка основується на філософічній інтерпритації історичного процесу..."[7,с.18]

Що ж стосується історіософії М.Грушевського, то дослідники відмічають, що "...досі не появилася ще безпристрасна студія про його історіософію, цебто його філософію у відношенні до його ж власного історичного досліду..."[8,с.3], (варто відмітити, що в даному випадку бачимо тенденцію до ототожнення історіософії з методологією філософії історії). Важкість дослідження історіософської концепції М.Грушевського полягає в тому, що він не писав спеціальних досліджень по філософії історії чи методології історії. Його історіософська концепція відображена в його різноманітних наукових працях, серед яких фундаментальне місце займають "Початки громадянства. Генетична соціологія", "Історія України-Руси", "Історія української літератури", З історії релігійної думки на Україні", у статтях "Історія й її соціально-виховуюче значення", "Українська партія соціалістів- революціонерів та її завдання". Звідси нам неохідно будувати історіософію М.Грушевського post factum, аналізуючи його праці, враховуючи загальну інтелектуальну атмосферу і основні наукові ідеї кінця ХІХ - поч. ХХст.

Історіософія, а звідси і філософія історії М.Грушевського розвивалася в руслі основних ідей і течій, які мали місце в науковій, політичній, культурологічній думці ХІХ-ХХст., серед них - романтизм, позитивізм, неокантіанство, соціологізм, психологізм, "філософія життя", герменевтика, марксизм, еволюціонізм, солідаризм, утилітаризм і ін., і звичайно, що гіпотетично вони могли відобразитися на наукових поглядах і зацікавленнях М.Грушевського, який однак критично осмислив ці ідеї, і створив власну оригінальну історіософію, а з нею і філософію історії. Вище ми розмежували історіософію і методологію історії, відділивши їх сфери впливу ( і тут можна говорити також і про методологію історії М.Грушевського зокрема), однак для більшої істинності пізнання, аналізуючи його історіософські погляди, необхідно одночасно аналізувати і його методологію історії, оскільки остання тісно зв'язана з історіософією. Так наприклад його генетичний метод пізнання історичних явищ, тісно пов'язаний з соціологічними і еволюціоніськими ідеями, а його документалізм і критицизм у відношенні до першоджерел, стає зрозумілим в контексті його позитивіських ідей; тому провідні "історіографічні і історіософічні" концепції М.Грушевського є тісно пов'язані "із науковою методологією."[7,с.17] Взагалі будь-яка наука тісно пербуває у зв'язку з її методами, і "рука в руку з розвитком наук іде розвиток їх методів..."[9,с.60] В цьому плані методологія і концептуальні схеми науки є взаємозалежними, і тут методологія історії М,Грушевського є важливою складовою пізнання його концептуальних історіософських схем.

Вивчаючи історіософію М.Грушевського потрібно прослідкувати розвиток його історіософських і методологічних ідей, які розвивалися і формувалися в контексті наукових парадигм того часу. Деякі обставини, щодо його творчої еволюції і творення його методологічних і історіософських ідей вияснює І.Витанович, оскільки "Грушевський у своїй методології не стояв на місці й проходив еволюцію..."[5,c.48].Він пише, що М.Грушевський не поділяв погляди представника "філософії життя" В.Дільтея на поділ наук. Для М.Грушевського "...найбільше близькі були...погляди Бернгайма...В останніх роках життя занятий більше соціологічними студіями, Грушевський після Вундта, почав ближче цікавитися методологією [5,с.50] Дюркгейма і його школи (знав він її ще до війни за посередництвом М.Ковалевського...)..."[5,с.51] Цей же автор відмічає, що "крім самої методи досліду підходить під смак Грушевського-ідеаліста вияснювання Дюркгеймом проблем еволюції моралі й суспільної організації, під смак Грушевського-громадівця теорія "соціальних факторів", рушійних чинників історії, ...що як продукти соціальної надбудови, хоча й є секундарними в своїм походженні, але в значній мірі самостійними в своїх впливах на життя громадянства, факторами, не залежними від волі одиниць."[5,с.51] Виходячи із цього, М.Грушевський мав би синтетично поєднувати у своїй історіософії і методології соціологізм (з його тенденціями до пізнання закономірностей соціальних явищ на основі певної групи факторів і фактів) з психологічним редукціонізмом Вундта. Безперечно, що він критично осмислив ці впливи, що відмічає Н.Черниш, пишучи, що "він висловив сумнів у правомірності як позитивіських (включно з марксизмом), так і суто психологічних підходів і поглядів на природу соціальної еволюції. В надрах позитивіського напрямку в соціології існувало переконання у визначальній ролі або біологічних, або економічних чинників у суспільному розвитку, тоді як представники соціологічного психологізму... шукали ключ до пояснення всіх [10,с.325] соціальних явищ переважно у психічних процесах індивіда чи суспільства в цілому..." [10с.325] Цікаво, що у своїй концепції філософії історії, яка є поліфакторною, М.Грушевський надає значення біологічним, економічним, а також і психічним факторам, що само за себе говорить про синтез соціологізму і психологізму. Інший дослідник пише, що в поясненні культурних явищ "... М.Грушевський іде в руслі психологічного методу Штайнталя-Вундта і О.Потебні..."[11,с.113], цікаво, що культурні явища при цьому він трактує як соціальні факти, в яких кристалізуються різноманітні впливи зовнішнього середовища, як соціального так і природнього, і тут знову бачимо поєднання соціологізму і психологізму. О.Бочковський теж в своїх дослідженнях ілюструє інтелектуальну атмосферу в якій діяв М.Грушевський : "М.Грушевський належав до школи модерних істориків,...і через це мусів бути соціологом, хоча на початках його наукової діяльності соціологія з історією...перебували у завзятій...боротьбі...В цій напруженій атмосфері сестровбивчої війни між історією і соціологією дебютував...М.Грушевський... (тут автор нагадує дискусії неокантіанства і позитивізму щодо предмету і можливостей соціології як науки - В.Б.) Звичайно, ці суперечки не могли бути для нього байдужі. Але оминаючи їхню наявну неосхоластику, - він - як реаліст, - пішов власним шляхом, шляхом, що згодом запанував у модерній історичній науці взагалі та який подекуди був визначений вже у класичному "Підручнику історичної методи"(1894) Е.Бернгайма..."[12,с.314] Також дослідники творчості М.Грушевського відмічають, що його "...методологія й історіософія є вислідом схрещення впливів етичного позитивізму й радикально-народницького світогляду..."[13,с.13] Ще один автор, узагальнюючи історіософські настанови М.Грушевського, пише:"Дві основні ідеї керували Грушевським і в його науковій роботі, і в його громадсько-політичній діяльності... Перша то була ідея народництва. Друга - ідея федералізму."[14,c.9], які є "імперативні" для нього, і Оглоблин визначає "щільний, взаємочинний зв'язок між ними..."[14,с.9] Варто відмітити, що ідея народництва в історіософському плані реалізувалась у М.Грушевського в тому, що він вбачав народ, народ-масу з його прагненнями і бажаннями - головним героєм історії; народ в свою чергу складається з громад, які перебувають в федеральному зв'язку між собою. Крім того ці ідеї не суперечили позитивіським принципам, які наголошували на важливості вивчення колективних фактів і феноменів, і які бачили в прогресі - основу федерації всьго людства. Як відмічають дослідники, М.Грушевський "будучи сином свого часу... оцінював смисл історичних подій і явищ з точки зору суспільного прогресу, причому в тих категоріях, які виробила європейська позитивна наука в ХІХ-на поч. ХХ ст." [15,с.174] Проте у М.Грушевського позитивізм скоріше має етичний характер, оскільки для нього критерієм прогресу є загально-людські, універсальні цінності. З вище сказаного можна зробити висновок, що у своїй філософії історії Грушевський керувався різноманітними історіософськими настановами, які були характерні для тих чи інших течій і напрямків в науці ХІХ-поч.ХХст.

Для кращого розуміння історіософії М.Грушевського слід проаналізувати загальну оцінку, яку давали дослідники його творчості методології історії і стилю його викладу філософсько-історичних ідей. І.Франко пише:"Автор кладе головну вагу на аналізування історичних явищ, але не має дару групування історичних фактів; от тим-то при всій глибокій обдуманості його плану важні історичні події, а ще більше визначні історичні діячі тонуть у масі [16,с.453] подробиць та розумувань. Зверчаючи більшу увагу на відносини, ніж на живі особи, автор мусить скрізь заповняти прогалини історичних відомостей своїми розумуваннями та комбінаціями, іноді не зовсім щасливими. До властивостей його стилю належить перевага абстрактів над конкретними словами, навіть іноді з насилуваннями звичайної мови."[16,с.454] (виділене мною-В.Б.) Франко наголошує на тому, що М.Грушевський заповнює прогалини історичних відомостей своїми "розумуваннями і комбінаціями", що свідчить вже про тенденцію до філософії історії, де він намагається не описувати важливі події і визначних історичних осіб, а звертає основну увагу на відносини в дусі позитивіської методології, вважаючи події комбінацією факторів, а головним діячем народ. Інший дослідник пише, що історія М.Грушевського - "історична синтеза...аналітичного характеру. Зовсім інша справа підходу... до історичних постатей. Це вже питання світоглядового порядку, випливаюче в даному випадку з його ідеологічних позицій народництва."[17,с.130], і далі: "Витончений змисл історичної критики, феноменальне вміння аналізувати історичний процес у цілости й його поодиноких фактах у подробицях, багатство й ясність історичної думки, реальна база дослідів у економічно-соціологічно-культурному аспекті й випливаючі з того вдалі концепції та незрівнянний геній уміння охоплення величезного джерельного матеріалу й літератури предмету..."[17,с.130] - все це характеризує науковий стиль і методологію М.Грушевського. М.Кордуба відмічає комплексний підхід дослідника до аналізу явищ суспільного життя, і пише, що "Історія України-Руси" - це "...науковий твір, що дає суцільну і повну картину історичної минувшини українського народу...Суцільну, бо обіймає цілу територію, всі землі...Повний, бо не є виключно історією політичною...; також не обмкжується лише до історії культури, але одночасно й гармонійно зображає обидва аспекти історичного розвитку...Історія Грушевського... становить собою повну синтезу... життя..."[18.с.37] Для нього теж є характерним вміння "бачити суттєве в подіях."[19,с.ХІХ]

О.Домбровський зауважує щодо методології М.Грушевського: "Грушевський не зійшов на манівці експерементування...Тверезо оцінює джерельний матеріал і на підставі його сумлінного дослідження робить в дусі реалізму відповідні висновки далекі від фантастичних теорій і гіпотез..."[20,с.65] Він умів в "...своїй творчості об'єднати поліісторичний універсалізм та безмежний обрій наукових інтересів з незвичайним критицизмом і здібністю майже мікроскопічної аналізи найскладніших явищ людського життя."[12,с.313] У М.Грушевського широта інтересів "органічно поєднувалася з глибиною знань різноманітних галузей суспільного розвитку, освіти, науки, міжнаціональних зв'язків і проблем, з високим естетичним смаком, гуманізмом, демократизмом та волелюбністю ідеалів."[21,с.16] Він у своїх дослідах "прагне послідовності, повноти, всебічного аналізу фактів, застосовує прийоми як індукції, так і дедукції й використовує як вітчизняний так і світовий матеріал..."[21,с.29] І.Витанович пише, що М.Грушевський захоплений "аналізою внутрішньої суспільної структури, не все влучно використовує причинове пов'язання отого фізіографічного, а з ним й економічного моменту, з іншими факторами в гармонійну цілість...Намагання вияснювати зовнішні історичні факти аналізою внутрішнього життя при незвичайно скупих джерельних відомостях не охоронило тут молодого народовця перед скороспілими апріорними гіпотезами..."[5,с.38] М.Грушевський наголошував на ролі "...історичного синтезу, аналізу і критики джерел, відкидаючи будь-який догматичний підхід в історичних дослідженнях...Застосував також соціологічно-порівняльну методологію, яка дозволяла повніше висвітлити суспільні історичні явища."[22,с.17]. Крім цього "документалізм у парі з соціологічними критеріями підходу до класифікації історичного процесу... став апріорним постулатом методології наукового дослідження М.Грушевського..."[23,с.20]

Загальний характер методології історії М.Грушевського щодо висвітлення історичного процесу можна з'ясувати також з критичних зауважень самого Грушевського до праці Л.Нідерле. Критикуючи недостатню методологічну базу Нідерле, він сам звичайно дотримувався протилежних йому підходів: "Антикварність, дрібничковість в різних другорядних історично-географічних питаннях, і перевага всякої такої мікрології над виясненням основних, кардинальних питань історичної еволюції Слов'янства зістались далі головною хибою праці... Фізичні, економічні й культурні фактори його розвою і диференціації, фактори відцентрові і елементи зв'язку - сі питання... збуті загальними фразами..."[24,с.137] М.Грушевський навпаки хоче комплексно, системно охопити явища суспільного життя і тому історія для нього виступає як "історія людства", а історія окремого народу не обмежується історією династій. "...Він не обмежується, ...до нарису розвитку т.зв. західного культурного світу..., але...подає загальну історію в повному значенні цього слова."[18,с.44] За М.Грушевським "Всесвітня історія тепер все більше хоче бути історією всього людства, а не тільки деяких вибраних народів..."[25,с.4], а "...історична наука все більш рішучо переходить на точку погляду історії людства. Вона цінить її цілу в усіх часах і в усіх народах."[1,с.58], що нагадує методологічний підхід Гердера. Мислитель пише: "...Хочеться не обмежитись самою тільки зверхнею історією володарів і війн, а показати і те, як жилося народові, в якім напрямі розвивалося його життя громадське і культурне."[26,с.3] Намагання М.Грушевського комплексно, системно охопити явища соціального життя пов'язані з його еволюціоніськими і позитивіськими позиціями, і в даному випадку еволюціонізм впливає на те, що історія розглядається як всесвітня історія, оскільки остання і є втіленням і поєднанням різних напрямків еволюції, а позитивіська методологія впливає на те, що М.Грушевський надає вагу різноманітним факторам в історії, тому і намагається "ширину і глибину життя представити у всій пластиці, малюючи не тільки форми правління, але культуру у всіх її об'явах..."[27,с.16] Л.Винар пише, що Грушевський "...реконструюючи український історичний процес, не обмежувався аналізом і синтезом політичної історії України, а включив також розвиток культури, освіти, релігійного життя, господарсько-економічний чинник, державно-правний аспект, судівництво та інші чинники, які впливали на розвиток народу і його суспільно-політичних установ."[14,с.111] Комплексний, системний підхід до вивчення соціальних явищ був характерний для позитивізму і соціологізму, що розвивався в його руслі, і під вплив яких потрапив М.Грушевський в той час, що і відмічають дослідники:"...Історико-соціологічний підхід до вивчення сцспільства був характерним і для вітчизняних дослідників кінця ХІХ-поч.ХХст.: М.Ковалевського..., М.Грушевського, М.Шаповала..."[29,с.537] "Вся його наукова творчість органічно пересякнена...послідовним соціологізмом"[12,с.314] Також відмічають близкість поглядів М.Грушевського і Е.Бернгайма [5,с.50] Для останнього ж, "щоб осягнути історичний зв'язок, потрібно все найсерйознішу увагу звертати на органічні властивості індивідів і соціальних груп, народів і рас, на впливи оточуючого середовища, на дії і потяги людей."[9,с.129] Системний, а звідси і поліфакторний характер історіософської інтерпритації історичного процесу зумовлений соціологізмом, з його тенденціями цілісно охопити і пізнати закономірності соціального життя. В даному контексті Л.Зашкільняк виділяє наступні особливості методологічного підходу М.Грушевського :"Вчений наполягав на соціологічній обробці історичних фактів, котрі повинні описати у комплексі і якомога найповніше три галузі життя народу-нації: природно-географічні умови, політично-правове становище і культуру..."[2,с.152] Соціологізм мислителя передбачає розгляд суспільства, як цілісного організму, системи, яка розвивається під впливом певних чинників і тенденцій, які в свою чергу можна вважати основами самоорганізації суспільного і історичного розвитку. Крім того соціологічний підхід до суспільства і історії пердбачає пошук закономірностей і тенденцій, які є панівними на протязі всього розвитку людства, і таким чином соціологічний підхід, сягає в глибину людської еволюції, а також може заглянути в майбутнє, що також не виключає можливість наявності у М.Грушевського футурологічних концепцій. Звідси соціологізм вченого пов'язується з генетичним, ретроспективним і перспективними методами його історичного дослідження. Оскільки соціологічні дослідження "ведуть до історичних коренів суспільства, то на науково-дослідницькому верстаті історика появилася проблема етногенетичного розвитку народу..."[23,с.20], в процесі еволюції суспільного життя. За М.Грушевським історія дає змогу "в процесі розвою пізнавати різні сфери людського єства."[1,с.56], тобто в процесі еволюції суспільства. У зв'язку з цим дослідники пишуть, що він "приймав методу генетичної еволюції й плюралістичного вияснювання історичного процесу."[5,с.49] В.Герасимчук теж вказує на "генетично-емпіричний метод"[27,с.2] вченого. Генетичний метод працює на соціологізм, оскільки дає змогу побачити генетичний зв'язок українського життя і його цілісність в історичній перспективі. Сам М.Грушевський пише, що "сучасна наука шукає генетичного зв'язку..."[30,с.2], прослідковує "стадії того самого політичного і культурного процесу"[30,с.2], і якщо якесь явище чи факт "взяти його в обстанові історичної еволюції і в цілості його..., факт сей представляється зовсім зрозумілим і натуральним."[31,с.33] З дослідницького матеріалу "треба вибирати тільки те, що безпосередньо служить до зрозуміння еволюції народнього життя."[32,с.VI] Поряд з генетичним методом, мислитель використовує також і метод історизму, на основі якого аналізує "Історію української літератури", і цей метод стає "домінуючим принципом сприйняття, аналізу, інтерпритації явищ, - та громадянсько-естетичної позиції" [21,с.17]

За допомогою генетичного методу М.Грушевський намагається прослідкувати розвиток соціальних структур з часу їх виникнення, і тут з генетичним методом поєднується ретроспективний аналіз явищ, оскільки "приходиться збирати найдрібніші звістки, натяки, припадкові подробиці, ...та доповняти їх щедро висновками ретроспективними, з матеріалів пізніших..., щоб зложити собі якийсь образ тутешніх обставин і загальної еволюції тутешнього життя."[33,с.3]

М.Грушевський називає себе "істориком-соціологом", а для соціологічного підходу є характерним дослідження масових соціальних явищ і процесів, в яких відбиваються і проявляються соціальні закономірності. Досліджуючи документи, пам'ятки культури, (вчений використовує також культурно-історичний аналіз явищ), М.Грушевський намагається відшукати за ними реальні соціальні відносини, основні тенденції цих відносин, які проходячи через свідомість людини сконцентрувались в цих пам'ятках. Але в цьому аспекті він уже входить в сферу психологічного аналізу настроїв і станів суспільності, і тим самим його методологія набирає характеру своєрідної історичної герменевтики, з її спробами зрозуміти психологію людей певної епохи, вивести мотиви їх вчинків і дій. І дійсно чи є методологія М.Грушевського суто соціологічна? "Чи це соціологізм? Навряд. Я радше окреслив би його підхід до історії літератури терміном... "geisteswissenschaftliche Disziplin".[34,с.253] Ціль соціологізму - пізнання законів і закономірностей, стійких зв'язків, які мають причинно-наслідковий характер, проте М.Грушевський говорить про можливість пізнання тільки загальних тенденцій в соціумі, оскільки "приходиться вважати соціальні факти явищами дуже скомплікованими, які навіть витолкувати буває не легко... Все буде залишатись сумнів: чи всі дані, які беруть участь в данім соціальнім моменті, дійсно взяті на рахунок?..."[35,с.39] Тому методологічну вимогу соціологізму Дюркгейма, що "...соціальні факти повинні пояснюватись іншими соціальними фактами"[36,с.546], М.Грушевський доповнює зв'язком з різноманітними факторами зовнішніми і внутрішніми. Але і тут знання не буде повним, тому ніяких соціологічних законів не може бути, і в результаті це знання не буде повним, а отже і позитивним. Соціальні факти, як тільки виникають "з свого боку дають нові психологічні мотиви..."[37,с.236], які вносяться в життя людиною, а звідси вносяться елементи моральності і доцільності; тому соціологічні закони, які свідчать про детермінацію суспільних відносин не спрацьовують, і на цьому грунті М.Грушевський дещо відходить від соціологізму. З іншої сторони намагаючись пізнати загальні тенденції в розвитку суспільства, узагальнюючи у своїй філософії історії особливості протікання історичного процесу, М.Грушевський розриває з позитивіською методологією, оскільки остання заперечує істинність теоретичних узагальнень.

З методології соціологізму і позитивізму випливає також і плюралізм, а звідси і поліфакторність філософії історії М.Грушевського, важливість і вага різноманітних факторів, і якраз системний, комплексний, інтегральний підхід методології вченого реалізується в його поліфакторній моделі; і цей підхід в свою чергу має багато аналогій з методологією школи Анналів (М.Блок, Л.Февр), для якої є характерним введення "інтегрального підходу до вивчення минулого"[2,с.166] Так наприклад Блок розглядав суспільство "як складну систему, всі елементи якої - матеріальні умови життя, соціальна структура, духовне життя - знаходяться в тісній взаємодії...В кожний історичний момент вирішальну роль може відіграти будь-який суспільний чинник..."[2,с.167] Для цієї школи історія є "не політична чи економічна і т.д. історія, а людське життя у всіх його вимірах..."[2,с.168] По часу раніше аналогічні позиції займав М.Грушевський, який намагався дослідити буття народу у різноманітних його вимірах, і намагався проникнути в спосіб мислення людей певної епохи і пізнати мотиви їхніх дій. Окрім того вже за тією тенденцією, що предметом дослідження є народ, його бажання, прагнення і ідеали, проглядається антропологічна спрямованість його методології. Його антропологізм пов'язаний із соціологічним підходом до історичних явищ, однак народ у філософії історії М.Грушевського не тільки об'єкт дослідження, але і суб'єкт, який має душу, свої прагнення і бажання, і в такому аспекті є єдиний герой історії, який має абсолютну цінність; під такою точкою зору антропологізм М.Грушевського пов'язаний з ідеями народництва і романтизму. Звідси і розгортається історичний процес на основі діяльності народу, його переживань і інтересів, бажань і цінностей, оскільки без народу немає і історії. Саме такий підхід веде методологію М.Грушевського в русло психологічного аналізу соціальних явищ. Вчений намагається дослідити історичний процес не тільки за допомогою абстрактно-теоретичних доказів, закономірностей і тенденцій, а також за допомогою антропологічного підходу і психологічного аналізу, який дозволяє глянути на історичний процес з середини, через саму людину, через проникнення в її свідомість, почуття, а також через самосвідомість певної епохи, через спосіб мислення і сприйняття явищ - і тут знову відкривається можливість для герменевтичної інтерпритації історичного процесу. Крім того важливим методологічним принципом філософії історії М.Грушевського є підхід до історії як історії людства, що в свою чергу є основою його федералістичних і космополітичних ідей, в яких він намагається відкинути "європейський егоцентризм"[1,с.62], що само собою свідчить про гуманістичне розуміння історичного процесу, де повинні братись до уваги загальнолюдські цінності. Звідси також і своєрідний прагматичний підхід М.Грушевського до інших культур, а також до соціальних інститутів. За ним, людина повинна "використовувати досвід культурного світу і шукати скрізь те, що може бути корисним для її оточення..."[31,с.7] Держава і інші соціальні інститути повинні забезпечуваати інтереси і потреби народу, і якщо держава не забезпечує їх, то народ має право на розрив з такою державою. З прагматичної точки зору він підходить і до федерації держав, що нагадує в загальному утилітаризм Г.Спенсера.

Як бачимо М.Грушевський в філософії історії розвиває різноманітні методологічні підходи, які однак не суперечать один одному, а системно поєднані між собою. Сучасна філософія історії, як відмічають дослідники "звертається до узагальнюючих методик (скоріше методологій-В.Б.)...Такими головними методологічними засадами історіософської парадигми в сучасній науковій ситуації стали системологія, методика темпорального аналізу..."[38,с.15] Тут мається на увазі системний і генетичний підхід до історичних і соціальних явищ, який як було вказано вище був властивий і М.Грушевському, що свідчить про актуальність його методології філософії історії (історіософії) на сучасному етапі. М.Грушевський користується в своїх дослідженнях системним методом, який передбачає "текстологічний аналіз, і лінгвістичний, і соціологічний, і історико-порівняльний, культурологічний, етико-філософський, психологічний..."[21,с.29] У М.Грушевського бачимо "тяжіння до соціологічних і філософсько-естетичних, політичних і психологічних параметрів аналізу та оцінок."[21,с.36]

Дослідник за М.Грушевським "не може нехтувати здобутками" інших дисциплін, "коли мова іде про дуже темні й інакше зовсім не приступні питання в історії народу чи його території."[39,с.18] "Історія може давати тільки дуже неповні відповіді, бо не проникає далеко в глибину сих країв і їх минувшини."[39,с.60] Звідси метологічні підходи історії повинні комбінуватись з фактами "...археології, антропології, лінгвістики; вони не в однім зможуть вияснити нам далеко більше і кинути світло в значно давніші часи..."[39,с.66]. Ця потреба таким чином підводить дослідника до історіософської ідеї розгляду історії, як історії культури, матеріальної і духовної в якій втілились бажання, почуття, ідеї, переживання людей, і звідси уже виводити форми суспільно-політичних інститутів.

Спробу дослідити історію, а з нею культуру і всі інші соціальні факти у філософії історії, М.Грушевський намагається через психологічний аналіз соціальних явищ, де історичний процес фактично відтворюється, переживається дослідником, і в наслідок цього цей аналіз стає подібним до герменевтичного. Навіть для Грушевського-письменника "найважливішим...було передати стан душі, думки і переживання персонажа."[40,с.77] М.Грушевський часто нехтує важливістю тієї чи іншої події звертаючи увагу скоріше на її сприйняття в суспільстві (що є характерним також для школи Анналів), намагається відтворити мотиви, якими керувались історичні особистості чи групи осіб в певних діях, і така тенденція вже виходить за межі позитивіського погляду на історію. Досліджуючи історичні факти "він вимагає од фактів більше ніж вони можуть дати."[41,с.157], і вже цим він знову віддаляється від позитивіської методології. Щодо окремого діяча і його дій, М.Грушевський хоче "знати скільки свідомості в тім у нього було, і як він сам ту свою діяльність розумів." [42,с.134]; він хоче знати, "що діялося, що думалося, що планувалося..."[43,с.175] в тих чи інших суспільних верствах. В цьому аспекті методологічний підхід М.Грушевського до історичного процесу аналогічний методології "філософії життя", думок і ідей Дільтея і Зіммеля, оскільки останній пише, що "...історик зважує, оформляє і приводить факти в такий порядок, щоб вони давали зв'язану картину психологічного протікання..."[44,с.23] При цьому завдання історичної науки - "пізнати поряд з усвідомленим, ...ще й бажане і відчуте."[44,с.2] М.Грушевський не раз нарікає на недостатню джерельну базу, що ускладнює дослідження, часто "джерела наші не подають мотивів сеї переміни, і ми самі мусимо їх відгадувати."[45,с.58], Власне відтворювати психологічну атмосферу історичного життя, яка прихована за першоджерелами, що штовхає його в русло герменевтичної методології. З іншої сторони поліфакторний позитивіський підхід М.Грушевського у філософії історії сам по собі штовхає дослідника на те, що психічний фактор, психологія народу має значення в історії (романтизм), і звідси апріорно напрошується його пошук. Вчений у цьому відношенні "показався незвичайним майстром у ...психологічній інтерпритації... Він старається інтуїцією перенестися в давні часи і вичитати як найосновніше душу давніх поколінь..."[27,с11] Методологія М.Грушевського нагадує також соціологічний психологізм Вундта, хоча дослідник не редукує історичний процес до психічних явищ. В даному аспекті можна побачити тут також елементи сучасної "розуміючої соціології", оскільки М.Грушевський намагається зрозуміти епоху і людей які в ній діють. З ішої сторони його погляди близькі до методології марксизму, згідно якої суспільне буття визначає свідомість, і те, що діється в душі людини пов'язане з її буттям: "Названі поіменно особи й події можуть бути зрозумілі тільки в зв'язку з всією обстановкою, що їх оточувала; вони тільки зовнішні показники тих процесів, що переходять в загально-народнім житті."[46,с.99] (виділене мною-В.Б.) Однак це не є абсолютний детермінізм середовища, і його факторів (позитивізм) по відношенні до спільноти, оскільки людина вносить в історичний процес мету і доцільність, і тут все є взаємнообумовленим.

М.Грушевський намагається знайти в джерельних документах, в культурних пам'ятках "певні осади епохи - ...та вияснити з них провідні мотиви життя по можливості різних класів і груп суспільності."[37,с.25] Ці пам'ятки "дають незвичайно цінний матеріал для того, щоб судити про ті бажання і події, які зв'язувалися різними кругами і верствами громадянства..."[47,с.8] Багато в чому методологія філософії історії М.Грушевського має паралелі з методологічними підходами М.Вебера, для якого "важливо орієнтуватися не тільки на об'єктивні обставини життя, але й на стан свідомості. Для розуміння і пояснення історичних явищ потрібно насамперед встановити культурно-цільову мотивацію поведінки людей."[2,с.147] М.Грушевський пише, що "нам треба перед усім зрозуміти ситуацію і в зв'язку з нею діло, що було її витвором."[48,с.784] В даному випадку методологічний підхід М.Грушевського аналогічний герменевтичному, оскільки "сутність історичного пізнання за Гадамером полягає у "зрозумінні" минулих подій з допомогою проникнення в історичну ситуацію."[2,с.184], (це характерно також для "філософії життя", для школи Анналів). Звичайно, що на герменевтичний підхід М.Грушевського вплинув і романтизм з його наголосом на важливості пізнання душі народу. Тому з великої кількості джерельного матеріалу "...треба вибирати тільки те, що безпосередньо служить до зрозуміння еволюції народнього життя."[32,с.VI] (виділене мною-В.Б.) Вивчаючи свідчення і документальний матеріал "обов'язком історика було витягнути з нього по можливості все, що може так чи інакше послужити до зрозуміння давнього життя і подій..."[32,с.V]- пише М.Грушевський.(виділене мною-В.Б.) Тут він наголошує саме на "зрозумінні" життя в дусі герменевтичної методології, а не на його пізнанні, оскільки знання є не повним, і цим він віддаляється від від позитивізму, шукаючи мотиви вчинків і дій, які завжди є суб'єктивними. У М.Грушевського багато теорій і здогадок, які мають гіпотетичний характер, що теж віддаляє його від позитивізму. Він намагається теоретично скомбінувати хід історичного процесу:"Ми, розуміється, безпосередніх звісток про се не знайдемо; але розглянувшися в тутешній політичній ситуації, зможемо дещо бодай з деякою правдоподібністю, звідти викомбінувати." [45,с.161], а саме викомбінування уже лежить поза класичною позитивіською методологією.

Л.Зашкільняк підкреслює, що М.Грушевський "виробив свій метод історичного аналізу, який не без підстав вважається позитивіським. Попередні романтичні впливи були значною мірою подолані..."[49,с.8] Пізнати закони і закономірності історичного процесу, на які претендує позитивізм важко, виходячи із його поліфакторності; крім того М.Грушевський вносить в нього певну частку фаталізму, випадковості подій, які могли б змінити весь хід історії. Поліфакторний підхід до історії характерний не тільки для позитивізму, але і для "філософії життя", оскільки саме "життя" є складним і багатогранним, тому його важко пізнати, важко розчленувати його цілісність, а з цього випливає також і плюралізм - як засадничий принцип методології М.Грушевського. Вчений неодноразово підкреслює, що життя тече своїм порядком, як би його не намагалася змінити людина, і воно часто вносить свої корективи. Воно має свою власну енергію, свій імпульс, свій сенс, воно постійно еволюціонує і виступає як результат взаємодії різноманітних сил і факторів, що є взаємозв'язаними - в цьому випадку принципи еволюціонізму поєднуються з принципами "філософії життя".

В історіософії М.Грушевського з еволюціонізмом поєднується і гегелівська методологія, і він використовує, як вважає І.Витанович "історіософічну формулу тези, антитези й синтези..."[13,с.14] Можна погодитися з цим твердженням і вважати наприклад в історіософії М.Грушевського тезою - народ, антитезою - територію, синтезом - культуру, виходячи із його думок, що "там де дається народ і його культура, шукаємо території; тут територія і культура...- шукаємо народу - носія тої культури і фізичних прикмет, насельника території. Одинока спільна величина, яка могла б послужити нам до зведення у одно сих проблем - культура..."[39,с.66]

Присутні в історіософії М.Грушевського і марксистські методологічні принципи, оскільки він вважає, що в свідомості і в культурі відображаються соціальні відносини. Він пише:"В загальних пунктах уявляємо собі, як зріст продуктивних сил і засобів шукав собі визволбних гасел і організаційних форм..."[50,с.4] У різних течіях суспільного життя він намагається "пошукати між ними реального класового чи продукційного грунту, вислідити впливи реальних економічних і соціальних змін в еволюції сих течій, в їх успіхах і розчаруваннях..."[50,с.4] Однак М.Грушевський не поділяє моністичного марксистського тлумачення історичного процесу, хоча і звертає увагу на економічний фактор в історії; соціалізм він оцінює з прагматичної точки зору, як більш досконалий суспільний лад, більш гуманний і прогресивний.

Виходячи із поліфакторності історіософії М.Грушевського стають також зрозумілим методологічні принципи, яких він дотримувався. Вчений намагався об'єктивно оцінювати явища і події засвідчені в документах, і тут об'єктивізм поєднується із критицизмом, із здоровим скепсисом по відношенні до джерел, що веде до документалізму, а останні пов'язуються з його плюралізмом і антидогматизмом. Він прагне не порушувати "загальної перспективи й об'єктивної міри в оцінці історичного процесу."[1,с.61] Вчений розуміє, що неможливо отримати абсолютного завершеного знання: "Для себе самого не вважаю роботу коло вияснення еволюції життя...за завершену...Погляди і роз'язки питань зістають предметом дальших студій і перевірок..."[32,с.VII], а звідси випливає і плюралізм ідей. До пояснення соціальних явищ не потрібно підходити догматично, оскільки всі фактори є важливі, і тут в історіософії М.Грушевського проглядається " методологічний і гносеологічний плюралізм..."[5,с.48] У свою чергу методологічна база історіософії М.Грушевського розвивається на основі загальновизнаних і загальноприйнятих методів наукового дослідження - аналіз, синтез, аналогія, дедукція, індукція, порівняльний аналіз і т.д., які є в основі і його методології історії.

З вище сказаного можна зробити висновок, що методологія філософії історії М.Грушевського (історіософія) розвивалась на основі синтезу методологічних принципів і філософських постулатів основних наукових парадигм ХІХ-поч.ХХ ст., серед яких чільне місце належить романтизму, "філософії життя", позитивізму, соціологізму, психологізму, герменевтики, що в свою чергу свідчить про системний підхід М.Грушевського до філософії історії, і на сучасному етапі розвитку науки не втрачає свого актуального значення для подальших наукових досліджень в галузі соціальної філософії як на вітчизняних теренах, так і в світовій науці.

ЛІТЕРАТУРА
1. М.Грушевський Історія й її соціально-виховуюче значіннє.// М.Грушевський На порозі нової України. Гадки і мрії. Київ 1918
2. Л.Зашкільняк Методологія історії. Від давнини до сучасності. Львів 1999
3. W.Moszczenska Metodologii historii. Zarys krytyczny. Warsczawa 1977
4. П.Федосеев История и методология Москва 1964
5. І.Витанович Уваги до методології й історіософії Михайла Грушевського.// Український історик 1966 №1-2 Рік ІІІ. Нью-Йорк- Мюнхен
6. Н.Карєєв Фільософія історії, історіософія і соціологія. Львів 1903
7. Л.Винар Значення Михайла Грушевського в українській і світовій історії //Український історик 1991-1992, №3-4, №1-4 Рік ХХVIIІ/XXIX. Нью-Йорк, Торонто, Київ, Львів Мюнхен
8. О.Пріцак Історіософія та історіографія М.Грушевського Київ, Кембрідж 1991, 78ст
9. Е.Бернгеймї Введеніе вї историческую науку. Москва 1908
10. Н.Черниш Історико-соціологічний метод М.Грушевського і сучасність// М.Грушевський і Західна
11. Т.Панько Концепція української літературної мови в системі науково-культурологічних поглядів Михайла Грушевського // Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. Львів 1994
12. О.Бочковський М.Грушевський - як соціолог.// Кооперативна республіка №1-12 Львів 1935
13. І.Витанович Михайло Грушевський. Історик, соціолог, суспільний діяч //Кооперативна республіка №1-12 Львів 1935
14. О.Оглоблин Михайло Сергійович Грушевський //Український історик 1966 №1-2 Рік ІІІ. Нью-Йорк- Мюнхен
15. І Паславський Реформація та її впливи на українське духовне життя в історіософії Михайла Грушевського //.// Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. Львів 1994
16. І.Франко Причинки до "Історії України-Русі"Ч.1// твори в 50-ти томах, том 47
17. О.Домбровський Критичні завваги І.Франка до "Історії" М.Грушевського // Український історик 1970, №1-3 Рік VII Нью-Йорк, Мюнхен
18. М.Кордуба Михайло Грушевський як учений // Український історик 1984 №1-4 Рік ХХІ. Нью-Йорк, Торонто, Мюнхен
19. Б.Крупницький М.Грушевський і його історична праця.// М.Грушевський Історія України-Руси в 10т., т.1 Нью-Йорк 1954
20. О.Домбровський Методологічні основи дослідів над ранньою історією України М.Грушевського. // Український історик 1969 №1-3 Рік VІ. Нью-Йорк- Мюнхен
21. П.Кононенко "Історія української літератури" Михайла Грушевського - етап у розвитку наукового літературознавства.// М.Грушевський Історія української літератури в 6-ти т., 9-ти кн., т.1 Київ 1993
22. Л.Винар Михайло Грушевський - історик України.// Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. Львів 1994
23. О.Домбровський Традиції школи М Грушевського у львівському НТШ в 30-х роках.// Михайло Грушевський і Львівська історична школа (Матеріали конференції Львів, 24-25 жовтня 1994) Нью-Йорк - Львів, 1995
24. М.Грушевський Рецензія на // Dr.Lubor Niederle. Slovanske Starozitnosti. Puvoda o pocatku slovanu vychodnich Oddil I.-Svazek IV v Praze 1924 //Україна 1925 кн.6 Київ
25. М.Грушевський Всесвітня історія в короткім огляді Ч.І вид.2 Київ 1917, 166ст
26. М.Грушевський Ілюстрована історія України Київ, Львів 1913 (Репринтне відтворення видання 1913 Київ 1990)
27. В.Герасимчук Михайло Грушевський як історіограф України.//Записки НТШ Т.ССХХІІІ, Львів 1922
28. Л.Винар Михайло Грушевський історик і будівничий нації.Нью-Йорк, Київ, Торонто 1995, 304 ст.
29. Cоціологія. Короткий енциклопедичний словник. Київ 1998
30. М.Грушевський Звичайна схема "русскої" історії й справа раціонального укладу історії східнього слов'янства. Санктпетербургь 1904
31. М.Грушевський Українська партія соціялістів-революціонерів та її завдання. Київ 1920 32. М.Грушевський Історія України-Руси в 10т., т.5, Нью-Йорк 1955, 687ст
33. М.Грушевський Історія України-Руси в 10т., т.7 Нью-Йорк 1956, 624с
34. І Фізер До історіософії "Історії української літератури" М.Грушевського // Український історик 1991-1992, №3-4, №1-4 Рік ХХVIIІ/XXIX. Нью-Йорк, Торонто, Київ, Львів Мюнхен
35. М.Грушевський Початки громадянства. Генетична соціологія. Відень 1921
36. А.Гофман О социологии Эмиля Дюркгейма// Э.Дюркгейм О разделении общественного труда. Метод социологии. Москва 1991
37. М.Грушевський Історія української літератури том.І,(Ч.І кн.І) Київ-Львів 1923
38. Л.Димитрова Філософія історії: від Полібія до Гумільова. Київ 1997
39. М.Грушевський Історія України-Руси в 11т.,12кн.,том1 Київ 1991, 648ст
40. Л.Кіліченко Естетичні принципи осмислення історії в художній прозі М.Грушевського //Тези доповідей та повідомлень науково-теоретичної конференції присвяченої 125-річчю від дня народження Академіка М.Грушевського. Івано-Франківськ 1991
41. М.Василенко Рецензія на // М.Грушевський Історія України-Руси т.VІІІ ч.1,ч.2//Україна кн.5 1925 Київ
42. М.Грушевський Історія України-Руси в 10т., т.4, Нью-Йорк 1955, 535с
43. М.Грушевський Історія України-Руси в 10т.,т.8,ч.3 Нью-Йорк 1956, 314с
44. Г.Зиммель Проблемі философіи исторіи Москва 1898
45. М.Грушевський Історія України-Руси в 10т., т. 3, Нью-Йорк 1954, 586с
46. М.Грушевський Пятдесят літ "Исторических песен Малорусскаго народа" Антоновича і Драгоманова // М.Грушевський Україна кн.1-2 1924 Київ
47. М.Грушевський Всесвітня історія в короткім огляді. Ч.4, Київ 1917
48. М.Грушевський Історія України-Руси в 10т.,т.9,кн.1 Нью-Йорк 1957, 869с
49. Л.Зашкільняк Славістика в науковій спадщині та історіософії Михайла Грушевського.// Проблеми слов'янознавства 1994 №46
50. М.Грушевський "1825-1925" //Україна 1925 кн.6 Київ




nationalvanguard


 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»