НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Євген Баран

“У МЕНІ ЖИВЕ ВІДЧУТТЯ ТУГИ ЗА ІДЕАЛЬНИМ СПІЛКУВАННЯМ...”

(Розмовляв Дмитро Штофель)

Євгене Михайловичу, ця наша інтернетбесіда відбувається як продовження незакінченої розмови під час недавнього (1.03.07) літературного вечора у Вінниці, що відбувся як презентація Ваших двох нових книжок критики та роману Степана Процюка «Жертвопринесення». Для мене, студійця-початківця, це було цікаво та повчально. А для Вас, стріляного літературного вовка, щось з тих вінницьких вражень запам’яталось? Мета презентації досягнута? Та й взагалі, в чому вона – мета отаких, зокрема виїзних, презентацій, коли і книжок купують мінімум, і запитань по суті не вельми багато ставлять, – в чому ж?

Попри всю, як Ви кажете, “стріляність”, у мені живе відчуття туги за ідеальним спілкуванням. Це щось подібне на казку, якої ви ніколи не читали, але знаєте, що вона є. Це ілюзія вічного пошуку/втікання, аби інколи, прокинувшись серед ночі, зі страхом усвідомити: “Ти зі своїми проблемами, справжніми чи надуманими, нікому не потрібний”. Я є носієм певного досвіду, і як людина самовпевнена, хотів би, аби бодай якась частина його була донесена іншим. Чи вдається мені? Не знаю, і ніколи не дізнаюся, лише моментами, як от зараз, у мене виникає ілюзія здійсненности. Що запам’яталося із вінницьких вражень? Люди. Ближче познайомився із Віктором Мельником, якого знав дуже поверхово. Познайомився нарешті із М.Стрельбицьким, якого вважаю одним із найцікавіших критиків другої половини ХХ століття. Познайомився із Вами, нехай ми говорили декілька хвилин, але залишилося враження повноти, чого не завжди отримуєш при кількагодинному спілкуванні. Напевне, у цьому й полягає сенс таких поїздок. Шукання”братів по крові”. Все інше – некупування книг, відсутність запитань – суєта ...

«Хочете, щоб ваше ім’я передувало класикам – пишіть до них передмови», – згадується мені така фраза. Ми вже зрозуміли, що критика в літературі – явище не вторинне, а рівноправне щодо «сродности» до творчости власне літературної. Цікавою також є тенденція критичного слова відгукуватись на іншу критику. І все ж, як особисто Ви розумієте завдання критики? З поняттям і формою, здається, Ви вже визначились (сучасна критика – це співрозмовник, що у викладі наближається до белетристики). Та чи є таке визначення всеохоплюючим?

І ще: ким Ви бачите свого читача? Для кого пишете, на кого орієнтуєтесь?

Письменник (прозаїк, поет, драматург, критик, есеїст etc.) чимось подібний до священика, – як один, так й інший, пропагують і захищають вічні цінності. Один це називає Богом, інший – як би не називав, все одно це пошуки того ж Бога. Це в глобальному контексті. Колись був такий Мартін Лютер Кінг, який говорив, що перемогти зло можна спілкуючись і переконуючи його носіїв в помилковості їхньої місії. Це ілюзія, гарна й світла, яка закінчується не завжди трагічно, як це сталося із тим же Кінгом, його застрелили весною 1968. Але це та висока планка чистого ідеалізму, якої я не хочу у собі витравлювати, хоча дуже часто мені доводиться робити вчинки, які суперечать моєму ідеалізмові. Мені тоді дуже зле, я впадаю у депресію, але, оговтавшись, а зараз мій найкращий лік – мої діти, – знову беруся за те саме. Як у “Дон-Кіхоті” Сервантеса: “Нехай ми і продулися, тасуй карти знову”. Звичайно, абсолютизувати пошуки не можна. Просто я знайшов жанр і форму, в якому мені найкомфортніше. І тут вже мене не цікавить, чи воно є “всеохоплюючим”. Для мене воно є можливістю говорити, як думаю і думати, як говорю. Читача свого не бачу, а дуже часто за нього борюся. Тому і стараюся їздити на зустрічі. Дуже часто буває так, що до мене упередження є фахове (критика – не література, і взагалі, нудна справа), і мені вдається його подолати. Існує й індивідуальне упередження. Його я не стараюся долати, виходячи із тези, що я не молодиця, яка хоче подобатися усім. Орієнтуюся? На тих, хто вміє слухати. Я не нав’язую думки, я ділюся нею. І тішуся, коли бачу готовність мене почути.

Про феномен «всеохоплюючої» критики Євгена Барана в ході вінницької презентації, мабуть, найцікавіше говорили Анатолій Подолинний та Михайло Стрельбицький. Перший навіть поспівчував – і Вам, і всім нам, – з приводу величезної кількості друкованої продукції, яку мусите перечитувати. Другий – виголосив найкоротшу метафоричну рецензію на критику Є.Барана. Мовляв, якщо літпроцес уявити у вигляді «потоку», то критики виловлюють рибин з того потоку (цитую за записником): «усяк на свій смак і своїм знаряддям: вудкою, спінінгом, самодуром, багром, сачком, ятерями, переметами… Баран – широчезним неводом. Невід – міцний, нерозривний. Але – не браконьєрський. Вічка у невода широкі: щоб усілячеський мальок вільно собі проходив… От лиш питання: чи не вислизає іншого разу з тим «мальком» і «золота рибка»?» Далі пан Стрельбицький скромно натякнув, що, мовляв, таке «вислизання» сталось у Вашому відгуку на його збірку «Месячник России». Ви ніби не сперечалися. Але якщо б нині зосередитись на цій метафорі «крупновічкового невода»… Визнаєте, що іноді «золоті рибки» можуть вислизати? Повторного закидання неводу не доводилося чинити (як-то у випадку зі втраченими рукописами окремих Ваших статей)?

Як це не прикро визнавати, але щось у процесі “виловлювання” неминуче втрачаєш. Причин багато: не встигаєш усього прочитати; не сприйняв із першого разу, а потім важко повернутися вдруге; знехтував порадою іншого звернути увагу на когось тощо. У моїй практиці таких “проколів” було небагато. Але я не боюся визнати, що помилявся, якщо таке було. Не боюся писати про одного і того ж автора контрастних відгуків – це не панібратство, а реакція на вміння змінюватися автором. Так що тут я можу повернутися. Складніше із рукописами матеріалів, які були втраченими (їх, на щастя, не багато). Я не повертаюся до таких тем, бо пишу не за планом, а інтуїтивно і експромтом. Тому повторити написане мені не вдається.

І повертаючись до висловлювання Анатолія Подолинного, необхідно зазначити, що на сьогодні, навіть незважаючи на кризу книговидавництва (та і на неї також, адже усікає наклади видань немилосердно), всі навіть українські книжки перечитати неможливо. Цікаво, Вам вистачає часу перечитати хоча б все те, що Вас цікавить? Чи читаєте щось із зарубіжної літератури та чи є у такого прочитання рефлексійні результати?

Ні. Мені багато чого не вдається прочитати. Навіть з того, що мене цікавить. У моїй бібліотеці багато книг (насамперед, літературознавчого, есеїстичного характеру), які я відкладаю до “кращих часів” (напевне, до пенсії, якщо доживу). Щодо зарубіжної літератури, тут складніше. Я щось стараюся читати, але “рефлексійних результатів” немає. За винятком того, що я фіксую прочитане у свій “читацький щоденник”, виписуючи якісь цитати, і даючи короткий свій коментар.

Віталій Дончик якось зазначив (і Ви показали на це в статті про його літературно-критичну спадщину), що він не має «розчарування в нинішньому своєму фахові (критика – Д.Ш.)», але й не полишає його «почуття смутку за чимось нездійсненим». Чи не виникало такого почуття й у Вас, зоглядаючись на спільну професію?

Ні. Відчуття “смутку за чимось нездійсненним” немає. Я людина стихійна. Тобто, можна твердити, що дилетантська. Можливо, це, а також моя вроджена і викохана лінь, й не дають мені розчаровуватися у своєму фахові. Я читаю, й читання зробив своєю професією. Це рідко кому вдається, мені вдалося. Чого ж тоді шкодувати?..

Прозвучала у Вінниці й така Ваша теза, що «Кожне літературне покоління висуває (повинне висувати) свого критика». Звісно, вона слушна. Але… чи Вам самому не сумно від неї? Чи не погодитесь, що кожна зріла література потребує і мусить в кожній епосі мати критиків, здатних поєднати, сполучити літературні покоління, перекинути «місточки» розуміння, наслідковості, еволюції, зрештою. Як от Бєлінський… Франко… Можливо, поміж них сьогодні – юний Дмитро Дроздовський? Але й Ви, однаково проникливо потрактувавши особу і вірші репресованого Івана Гнатюка та дебютну збірку Юрія Завадського, – хіба – об’єктивно – не освоюєте роль аналітичного зв’язківця поколінь?

Настає момент, коли ти відчуваєш, що чогось не розумієш. І найголовніше, вже не хочеш розуміти. Це переживає кожна людина. Я опираюся такій тенденції у собі, але все одно вона інколи проривається. Мене рятує бажання читати: не має значення вік автора, має значення, що він говорить і як. Напевне тому, я не обмежуюся “віковим цензом” у виборі автури для власних інтерпретацій. Дроздовський? Де це можна прочитати?

Та й взагалі, чи варто поняття літературного покоління вписувати в межі десятиліття? І чим це може бути виправдано для 90-х?

Це умовність літературознавча. Здається. ще Ейхенбаум говорив про таку хронологію. Вона існує, аби чіткіше уяснити здобутки і втрати літераторів. Так що перебільшувати “хронологію” не потрібно, але й не нехтувати, бо кожний із нас є дитиною свого часу. Здається, ця банальна істина не потребує переконувань?..

«Інша література» – видавничий проект, що на сьогодні збирає не так багато письменників, але невпинно набирає обертів. Хотілося б дізнатися, чим же вона все таки «інша»? Кому протистоїть? Чи вбирає в себе будь-яку творчість, що не відноситься до так званої «попси» чи літературного консерватизму? Та чи не Ви вбачали в «інакшості» прози Степана Процюка його ж ваду, рідкісно вміло критикуючи, хваливши, в статті «Ліки від страху» про роман «Інфекція»: «Сила Процюка – в умілому зриванні соціальних масок. Недолік Процюка – в тому ж самому…», натякаючи на невисоку популярність автора?

Це проект не стільки естетичний, скільки ідеологічний. Спроба врівноважити сприйняття і популяризацію в ЗМІ (газетах, журналах, телевізії) тих чи інших літературних тенденцій і напрямів. “Інша література” нікому не протистоїть, хіба що сама собі. Бо за маніфестами, приходить час творів. І тоді стане ясно, яку “інакшість” пропонували автори, і чи не виявиться ця “інакшість” – “бурею у склянці води”. До речі, про це говорив О.Сизоненко у своєму “відкритому листі” Степанові Процюку (“ЛУ”, 29 березня 2007 року). Цей авторський проект – ідея повністю Процюка – вже зазнав втрат: несподівано, на 28-му році життя помер івано-франківський прозаїк Андрій Жураківський. Щодо “невисокої популярності” Процюка, то відповім таке. Нещодавно я мав творчу зустріч в одній із районних бібліотек, де читачі не знали, хто такий Юрій Андрухович. Так що говорячи про “популярність” чи “непопулярність” письменника, потрібно пам’ятати думку Г.Гессе, що письменник, хоче він того чи ні, завжди метафізик: його популярність в одному середовищі обертається непопулярністю в іншому, й навпаки...

В одному з останніх інтерв’ю письменниця та науковець-психоаналітик від літератури Ніла Зборовська зазначила, що «…на шляху державобудівництва, який, подібно до психоаналізу, є процесом нескінченним, дуже важливо, щоб був створений передусім аристократичний (високосвідомий, високодуховний і високомайстерний) проект. Адже лише цей проект забезпечить нам місце серед інших народів і рятуватиме – у порубіжних епохах – від смерті». Як Ви вважаєте, чи відповідає проект «Інша література» таким вимогам?

Він прагне бути таким, і цього досить, аби проект жив. Втілення ж покаже, наскільки його автори були готовими естетично підтвердити свою ідеологічну чіткість.

В статті «Літературознавчий набуток Леоніда Куценка» Ви долучаєте до джерел гармонійного розвитку суспільства на рівні з політичними та соціально-економічними чинниками «канонізацію національного культурного простору». Чому саме так (не забезпечення вседоступних можливостей духовного розвитку, не прищеплення благоговійної поваги до культурної спадщини тощо)? І що Ви розумієте під цією «канонізацією»?

Ті риси, які Ви назвали, я включаю у поняття “канонізації національного культурного простору”. Хаос, який переживаємо у політиці, економіці, культурі, саме від відсутності взірців. Оскільки наша демократія є дуже молодою, потрібно визначитися із взірцями, бо інакше постійне метання (як та оскомина “політичної багатовекторності”) зруйнують її. Література – складова духовного розвитку суспільства. Якщо нею нехтують (із різних причин), тоді ми втрачаємо можливість позитивних змін. У що це виллється? Ми не тільки втратимо державу, ми втратимо віру у себе. Тому допускати до таких крайнощів не можна.

Одна з двох Ваших останніх книжок несе назву «Навздогін дев’яностим». Однак більшість матеріалів у ній датовано уже двотисячними, то пак нульовими, роками. Ви розглядаєте авторів, про яких пишете, як дев’ятдесятників, недодев’ятдесятників, яким важко усвідомити зміну тисячоліть, передев’ятдесятників, чиє коріння міцно засіло в глевкому їх ґрунті, чи все ж «позадесятників», для яких не існує поняття літературного покоління?

Я розглядаю їх як Авторів, які змушують нас думати. Час і простір тут вторинні.

На вінницькій зустрічі Ви обмовились, що варто було б уже нам залишити в спокої Шевченка. Хотілося б дізнатися докладніше, хто він для Вас, що означає? Чи Шевченко сьогодні випадає з контексту літературного процесу і, що найважливіше, літературного (читай: культурного) самоусвідомлення? Що саме у своїй статті «Світлий пафос передвічної скорботи…» Ви називаєте «обридливим шевченківським пророцтвом»?

На сайті “pokyrys.livejournal.com” я розмістив свій есей “Шевченко як несвобода”, тому відсилаю до нього. Образ Шевченка перетворився на “розмінну” монету, потрібно відмовитися від маніфестаційного образу Шевченка, повернувшись до витоків його творчого феномену. Такі дослідження з’являються. При всій полярності підходів і висновків. Я назву імена Ю.Барабаша, Г.Грабовича, В.Пахаренка, П.Іванишина, І.Дзюби. Шевченко не випав із “контексту літературно процесу”, це ми не вміємо вписати його у сучасний контекст. “Обридливе шевченківське пророцтво”? Це наше потрактування шевченкових візій України.

У Вінниці Ви досить високо, хоча й мимохідь, оцінили перші збірки моїх друзів, молодих поетів з Вінницького національного технічного університету Оксани Барбак та Сергія Білохатнюка. Хотілося б запитати, чим особливо вони цікаві, чи несуть щось нове?.. Чи сприймаються як представники найновішої хвилі та чи, бува, не тонуть у ній?

Ні в чому ці молоді люди не тонуть. Це свіжа, пульсуюча мисль. Вони справді є представниками “найновішої хвилі”, мені хотілося, аби на них звернули увагу. Бо для них це важливо. Для їхнього творчого самоусвідомлення, їхнього самоствердження. Як говорила героїня Тетяни Дороніної у фільмі “Старша сестра”: “Доброе слово и кошке приятно”. Треба уміти говорити людям гарні слова, коли вони того заслуговують. Тому я про кожного із цих авторів написав окремий матеріал, а не об’єднав їх під однією “шапкою”.

Деякі свої статті Ви завершуєте фразами на кшталт «…не беруся судити про подальшу долю письменника, мені достатньо, що він є сьогодні…»

Скажіть, будь-ласка, чи можуть бути справді достойні, вартісні письменники, які зупиняться на одній книзі?

Зрозуміло, що вдалий дебют не завжди веде за собою відповідне продовження. Але чи виправдовує одна хороша книжка подальше мовчання автора?

Взагалі, як Ви ставитесь до відходу від літературної (в тому числі й від критичної) діяльності відомих письменників (як це вчинив, наприклад, в поезії Ігор Калинець)?

У цьому відмінність творчості від ремесла. Поет може написати одну книгу і мовчати все життя (наш Калинець чи, з молодших, Охрімович). Значить, такою була його місія. Теж саме можна сказати і за прозаїка (досвід Селінджера). Не бачу жодної суперечності. Бачу тільки домінування читацьких і суспільних стереотипів, що літератор повинен завжди писати. А коли ж тоді жити?..

В статті «Не любити живих: проза 90-х» Ви пишете, мовляв, в першій половині дев’яностих «…сам дистанціювався від ближчих знайомств і не дуже йшов на контакт» щодо молодших А.Кокотюхи та С.Жадана. І в тій же статті: «…найголовніше у літературі – людське спілкування». Як Ви вважаєте, чи важливе для літературного процесу особисте спілкування його учасників? Чи допомагає знайомство з автором глибше зрозуміти його твори?

І тоді ще одне, навздогін: з ким легше порозумітись в справах навкололітературних – з молодшими, чи зі старшими?

На якомусь етапі так, потрібне. А далі починається робота, де спілкування є одним із критеріїв правильності вибраного шляху. Порозумітися легше з тими, хто готовий тебе чути (здається, я це вже говорив). Тому я однаково легко спілкуюся з Володимиром Брюггеном із Харкова, Петром Сорокою із Тернополя, Василем Слапчуком із Луцька, Володимиром Погорецьким із Чорткова, Юрієм Завадським із Тернополя чи Дмитром Штофелем із Вінниці...

Читаючи Ваш «Читацький денник», мимоволі перечепився за фразу, що прозвучала у статті «Філософія національного буття від Опанаса Заливахи». А фраза зводиться до того, що можна (й інколи необхідно) витворити міф про ораторські чи філософські здібності для людини, яка їх позбавлена. Як же це можливо, на Ваш погляд? І для чого це буває потрібним?

Не завжди, але потрібно. Міт одна із складових людського спілкування. Нехтувати ним не можна у жодній мірі. Він допомагає витворювати оте “біле братство” (у гессівському розумінні), яке, через час і простір, шукає ідеалу, водночас залишаючись його постійним носієм...

Коли спілкуєшся з людиною, завжди збагачуєшся, тому що кожна людина – це всесвіт. Недарма сказав хтось із розумних людей: «Ви ніколи не спілкувалися із звичайною людиною». Справді, кожна людина – це унікальна світоглядна позиція, особлива конфігурація думки. В теорії журналістики окремо досліджується жанр інтерв’ю, в якому теж існують свої хрестоматійні приклади. Тому не дивує Ваше висловлювання, що «…оригінальність співрозмовника в певній мірі залежить від оригінальності його візаві». Але що ж взагалі означає бути цікавим співрозмовником, адже сАме почуття інтересу покликане підтримувати бесіду та визначає увагу до неї третіх осіб? І чи обов’язково для подібного симбіозу, щоб обидва учасники бесіди були цікавими співрозмовниками?

Думаю, так. Потрібно, аби співрозмовники були цікавими (собі й іншим). Як говорить один мій знайомий: “Я Вам се не висвистав”. Ви ж самі відчуваєте, що з одним Вам цікаво говорити, з іншим – ні. Чи дивитеся передачі з різними співрозмовниками. Знову ж таки – одні дивитеся, інші – ні. І причина – у цікавості. Не тільки фаховій, але й психологічній. Тут враховуються багато чинників, не останню ролю відіграє харизматичність співрозмовника, його вміння висловлюватися на публіці, аргументувати публічно свою позицію ... Одним словом, це те, що нас цікавить в інших і у собі ...

Дякую превелико за увагу,

Дмитро Штофель

31 березня 2007 м.Івано-Франківськ

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»