НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Євген Баран

РОЗМОВА ВАЛЬТЕРА ОТТО ДРАҐА
З КРИТИКОМ ЄВГЕНОМ БАРАНОМ.

1. Кнут Гамсун колись сказав, що пише виключно, аби згаяти час. Натомість, Генрі Міллер вважав письменницьку працю за "метафізичну пригоду, спосіб опосередкованого пізнання реальності, що дозволяє сформувати цілісний погляд на світ". А що означає письменницька діяльність для критика Євгена Барана?

Знаєш, мені так часто нагадують, що критика - це не література, а критик -не письменник, що iнколи я вже вбачаю у такому поєднанні "критик-письменник" спробу прихованого жарту. Знаєш, як у тій байці: чоловіка так часто називали бараном, що він вже починав заглядати у дзеркало, чи роги не виросли... Якщо ж говорити серйозно, то письменницька праця для мене - можливість жити у власному світі. Саме так, не дивлячись на нібито вторинність діяльности і залежности від заданого матеріялу. Я витворюю собі ілюзію особливої вартості тієї книги, про яку я розповідаю і своєї розповіді. Себто я виступаю співтворцем (критикуючи чи розвиваючи ідеї, закладені автором). Але завжди знаю, що це ілюзія (не більше і не менше), тому не боюсь повернення у світ реалій. Зрештою, межа тут дуже крихка: все своє життя можна сприймати як ілюзію й реальність водночас...

2. Мабуть, не всі твої теперішні читачі знають, що на початку 90-х ти виступав як прозаїк. Що сталося потім? Переміг критик, чи ти просто збагнув, що проза - то не твоє? А, можливо, десь у шухляді все-таки лежить роман чи збірка новел? Адже досвіду - життєвого та літературного, -напевне, уже вистачає?..

Треба чітко усвідомлювати своє місце: в житті, літературі і т. д. Ще пацаном запам'ятався фільм-казка Є. Шварца "Тінь", тут є одна з улюблених моїх фраз: "Тінь, знай своє місце". Якщо простіше, кожному літераторові потрібно знайти свій жанр. Мені здається: я його знайшов. Мені пощастило також із часом, в якому пишу. Тому що говорю майже все, що хочу. Роман, новела ... Я розповів сотні історій, авантюр, драм, анекдотів... Мене не почули чи не зрозуміли? Моя роль не перша і не остання у цій п'єсі життя (себто не я перший, не я останній). І роблю я це тому, що до певної міри Хтось чи Щось спонукає мене до такої роботи. І я веду себе, як кожна людина, яка ходить на роботу, часто жаліється на погані умови, малу зарплатню, пліткування в колективі, поганого керівника, але не збирається покидати її. Бо інколи боїться признатися навіть собі, що вона майже щаслива: робить, що хоче і що вміє. Майже сковородинівський принцип "сродної праці"...

3. Назви своїх улюблених українських письменників останнього десятиліття. Спробуй аргументувати свої "любові", хоча, я розумію, любов -почуття ірраціональне, але все-таки...

Не хотів би вживати цього штампу "улюблений письменник", їх у мене нема. Зате є письменники, до яких люблю повертатися. Тут справді багато ірраціонального, але мені завжди цікаві письменники, які розширювали "обрії моїх сподівань". До них маю сентименти, бо це, як згадувати людей, котрі залишили слід у твоєму житті (амплітуда почувань тут мало важить). Отож, Степан Процюк - поет. Взагалі, вважаю, що його "Апологетика на світанку" - знакова збірка 90-х; Василь Слапчук, починаючи із поетичної книги "Мовчання адресоване мені"; Петро Мідянка (ти запитав про письменників останнього десятиліття); Віктор Неборак; Іван Іов; Тарас Прохасько; Дмитро Білий; Юрій Шерех... Трохи невдале запитання, бо провокує несвідому брехню. Тут мені хочеться назвати тих письменників, яких я відкрив для себе в останнє десятиліття, а ти хочеш почути імена літераторів-дев'ятдесятників. Я писав про них тому, що їх не сприймали, існувало (існує) упередження до їхньої творчости. Писав із своєрідного протесту. Прагнув, як мені видавалось, відновити справедливість. Це один із головних моїх життєвих принципів. Цим же викликана й моя критика окремих письменників, у тому числі й дев'ятдесятникiв...

4. Є кілька видань, де ніколи не друкувався Євген Баран - "Критика", "Четвер", "Книжник-ревю", "Дзеркало тижня", "ПІК"... І це попри те, що ти досить відомий у сучасній літературі автор. Чому?

Я не друкувався в значно більшій кількості періодичних видань, і не тільки вітчизняних. А це означає, що я не досить відомий в сучасній літературі автор. І ще. Мені вистачає тих видань, де мене друкують і запрошують. Сьогодні це "Березіль", "Кальміюс", "Форма[р]т", "Слово і Час" - з журналів; "Літ. Україна" - з газет. Як кажуть, розумному досить. Я не живу з публікацій, я - "викладовца на університеті", як представляв мене один літератор своєму польському знайомому. А це означає, що пишу я мало, бо є копиця непотрібної, на перший погляд, роботи (викладання лекцій, писання літературознавчих статей, відгуки на автореферати і дисертації, керування курсовими, дипломними, магістерськими і кандидатськими, поїздки у філіали тощо), але яка годує мене й мою сім'ю. Цього досить, аби я її пильнував.

5. Твоє ставлення до ангажованої літератури, себто до проблеми, яку свого часу намагалися вирішити М, Вороний та І. Франка.

І що, вони вирішили? Вона є і буде. А по великому рахунку неангажована література - фікція, яку використовують в особистих Інтересах. Я - за літературу, а не сурогат і агітки. Розумію, що ти маєш на увазі, адже мене звинувачують у надмірному заангажуванні. Так, я заангажований літературою. Все інше - плітк.. й неправда.

6. Питання стосовно війни "домової" в Івано-Франківську. Якби В. Єшкілєв зарахував до так званого "станіславського феномену" тебе і С. Процюка, можливо, і не було би ніякої війни.

А ніякої війни й не було. Було і є неспівпадання психотипів. І ще те, що Ю.Андрухович називав "силою певних передумов" (інакше виховання, питомий спосіб мислення). Зрештою, я поважаю талант Ю. Андруховича й одержимість В. Єшкілєва. А тоді, у 1994-му, коли я переїхав до Івано-Франківська, літературне середовище вже було сформоване, з яскраво вираженим лідером. Я не збирався все сприймати на віру, відстоюючи право на власну позицію. Не знаю, чи я вже і був у чомусь такий неправий чи некомпетентний, склалося так, що це середовище мене не сприйняло, вважало мене "парвеню", відтак зринуло тавро "рустикала" і "нацреаліста". Щодо Процюка, то краще питати його. Але він за натурою є лідером, повернувшись після аспірантури в Івано-Франківськ інакшим, він, здається, не врахував спочатку, що й місто його знало інакшим. Ця суперечність теж привела його до певного протистояння, яке завершилося несприйняттям. А далі вже, як у тій пісні В. Кікабідзе: "Вот й встретились два одиночества, развели у дороги костер...". В принципі склалося все так, як і мало бути. І прийняття чи неприйняття нас з Процгоком до "феномену" - аж ніяк не вирішувало проблеми. Сьогодні її немає. У кожного з опонентів (реальних чи уявних) є відчуття самодостатності й своєї правди (як там у Шевченка: "У кожного своя доля, і свій шлях широкий..."). Головне, я знаю, чим ми всі закінчимо (незалежно від успіхів чи неуспіхів кожного з нас). За А. Тесленком ...

7. Прокоментуй, будь ласка, слова Г. Міллера з есею "Роздуми про письменство": "Мистецтво з мораллю, етикою, утилітарністю нічого спільного немає".

Тут був би найкращим коментар самого Г. Міллєра. Мистецтво добре своєю непізнанністю і відкритістю пошуків. Хтось думає так, хтось Інакше ("вольному воля, а спасенному - рай"). Зі свого незначного досвіду я б не був таким категоричним. Але магія імені Генрі Міллєра покриває незначущу постать читача літератури Євгена, та ще й Барана. Але як людина, що зрідка мислить, впевнений, що крайнощі нічого, крім спустошення, не долають. Як на мене, потрібно відчувати межу, за якою ти владний з течією, а не підвладний їй. Зрештою, я не мав і не хочу мати того досвіду, якого постійно шукав Міллєр. І це є правом мого вибору і мого існування, якщо не в літературі (це мене найменше цікавить), то в часі й просторі (постільки, поскільки я у ньому заангажований, моєї волі й бажання тут ніхто не питав).

8. Що ти думаєш з приводу акції "Книжка року", і чи відповідають твори лавреятів реальній популярності серед читацького загалу?

Ти ще забув спитати, чи змінилася б моя думка, якби я був у складі журі? Звичайно, що певний зріз літературної ситуації "К-нижник-Ревю" вловлює. Поскільки він сьогодні є монополістом, цілком закономірним є те, що він диктує свою волю, подобається це мені чи ні. Ти хочеш конкретики? Як на мене, "Келія чайної троянди" К, Москальця є анемічним твором, героя цікавлять власні рефлексії про ніщо, він перебуває у суспільно-культурному вакуумі і вся його активність сформульована фразою, яку вже наводив С. Жадан у "Критиці": "Сиджу сам на кухні, п'ю чай і курю сигарети".

Бачиш, проблема у тому, що й вибирати особливо нема з чого. Одні й ті самі імена прокручуються (аналогія з Кучмою і його оточенням). А щодо популярності. Бачив, я ті книги у "Книгарнях" і знаю, що продаються вони "туго". Серед ряду причин чи не найголовнішою є локалізованість національного культурного простору. І найближчим часом змін не передбачається. Тут я міг би ще говорити про упередженість "Книжника-Ревю" до окремих авторів чи видавництв, про лобіювання корпоративних інтересів (така собі "влада чотирьох": "Критика"., "Сучасність", "Книжник-Ревю" і видавництво "Кальварія"), онтологічну індивідуальну ненависть тощо. Але все це не має стосунку до самої літератури: хоча спотворює літературний процес і "псує кров" багатьом письменникам. Що ж, це також "перевитрати" літературної творчості.

9. Поясни мені як критик, що таке "український бестселер", але не забувай при цьому слова нашого трагічного гумориста з 1920-х: "Ви серйозно, чи по-українськи?"

Власне, ти вже й відповів. Не знаю, ось сьогодні в новинах (теж варіант "серйозності по-українськи") показували презентацію нового роману П. Загребельного "Брухт" під "шапкою" бестселера. Але для багатьох читачів П. Загребельний "застиг" на рівні "Дива". І це також правда. Що ж насправді відбувається? Дозволю собі автоцитату з і996 року: "Опинившись у незвичній для себе ролі постарілої і незугарної молодиці, література перестає шукати шляхів до переоцінки власних прорахунків, а починає творити за класичним зразком сіцілійських (радянських і пострадянських) мафій свій клан, свою державу із власною шкалою цінностей, де художньо-естетичні вимоги відсуваються ча задвірки". А ти кажеш, "український бестселер" ("Павлины, говоришь. Хм-мм...").

10. Що ти думаєш з приводу НСПУ та АУП? Чи потрібні ці структури письменникові, аби писати нормальні, якісні твори?

Нічого не думаю. Спілка у сьогоднішньому вигляді у кращому разі нагадує аматорський гурток. Тут я солідарний з тим молодим літератором, який закликав вигнати із неї всіх графоманів. Хоча навіть такий радикальний крок нічого не змінить. Крім того, слухаючи виступ В. Дрозда на III з'їзді письменників, зрозумів, що майже все керівництво замішане в таємному розпродажі спілчанською майна, їхнє щастя, що у нас немає правової держави, інакше ці "ходячі совісті народні" закінчили б своє творче життя в тюрмі. Це, фактично, прозвучало у виступі Дрозда.

Тепер я навіть знаю, якщо українського письменника вб'ють і він близький був до керівництва, його вб'ють не за українське слово, яке він мав глибоко в дупі, а за афери із спілчанським майном. Так само жалюгідний вигляд мають спілчанські організації на місцях. Це жалюгідний трагіфарс, а не Спілка. Колись Процюк вдало скаламбурив: "сОпілка українських письменників". Нормальний письменник обходиться без неї. Інша справа, щоб захистити свої права, авторські, громадянські, письменникові потрібно об'єднання (щось, як профспілка). Але ніхто про серйозну реорганізації зараз не думає, бо "каламутна водичка", вона і в Африці "каламутна". За АУП промовчу, не із симпатії, а тому що не знаю, в якому стані вона перебуває і чи взагалі вона існує...

11. Назви книгу поточного року, яка справила на тебе найбільше враження як на критика і "звичайного читача".

Знову ж таки, я б уникав слова "найбільше". Є книги, не одна, що з'явилися цього року і справили на мене добре враження. Назву романи О. Ульяненка "Син тіні" і Д. Білого "Залежна душа", роман-есе Т. Прохаська "НепрОсті", книгу прози Андрія Содомори "Сивий вітер", книгу поезій В. Слапчука "Сучок на костурі подорожнього", збірки поезій Олега Солов'я "Камінний шепіт", Т. Гавриліва "Повертаючись до сказаного", М. Савки "Гірка мандрагора", О. Гордона "Послідовність поезії...", О. Слоньовської "Соната для коханого", книгу денників П. Сороки 2001 року "Найкраще помирати в понеділок", літературознавче дослідження Р. Чопика "Ессе Номо: Добра звістка від Івана Франка", книгу спогадів Л. Крушельницької "Рубали ліс"... Як бачиш, добрі книжки з'являються (я міг би ще назвати книги прози А. Морговського "Аве, Маріє, аве", С. Процюка "Серафими й мізантропи" та "Інфекція", але не хочу, щоби звинувачували мене вкотре в "приятельсько-кумівському вихвалянні")...

І я би довго думав, якби мені довелося вибирати з цих книг якусь одну як найкращу. Це ніби заганяти себе на слизьке. Можливо, все-таки книгу прози Андрія Содомори "Сивий вітер": такої запашної, витонченої, легкої й чистої, мов джерельна вода, української прози я вже давно не читав. З молодих прозаїків до нього наближається Т. Прохасько. У них обох відчуваєш, бачиш, як слово протікає, розтікається, вони обидва використовують не слова, "а стани пошуку слова" (Вадим Трінчій), обидва витворюють музику слова.

12. Як ти ставишся до того, що останнім часом поети й прозаїки, не кажучи вже про журналістів, активно втручаються до літературної критики?

Мені цікаво читати окремі письменницькі виступи. В багатьох - це одна із форм самовираження, є й такі, які гадають, що роз'яснять власну творчість краще за критиків. Так є, тут нічого не вдієш і не заборониш. Хоча дуже часто таке втручання додає хаосу до пізнання літературного процесу взагалі й творчості окремих письменників зокрема. Не приймаю "більшовицького категоризму" І ''старечих маразмів". Не так давно один класик, що справді добре писав у 60-80-тІ роки минулого століття, "поблагословив" мене, публічно сказавши, що у нас немає критики, одні барани. Що ж, додам я, тому й барани, що багато письменників у нас з овечою психологією. Інший прозаїк помстився мені за те, що в антології "На добранок, міленіум!" я сказав, що без його прози антологія цілком могла би обійтися (сьогодні думаю, що поспішив із своєю радикальною рекомендацією)- Так от, той прозаїк, знову публічно, написав, що шкодує людей, у яких прізвище Баран. Ще раз підкреслюю, що прозаїк він в принципі добрий, але з дрібною душею великим не станеш. Про таких мій небіжчик-дід говорив: якщо дурень - то надовго. Але верхньою межею самодурства є вчинок одного літератора, який критикові, що написав на його новий роман симпатичну, але об'єктивну рецензію, "заборонив" надалі писати про нього, назвавши той виступ "комуно-більшовицьким наклепом".

Хочу тут ще додати, що я сформувався як читач на основі багатьох критичних виступів письменників. Тут доречно назвати Миколу Гумільова, Германа Гессе, Василя Стуса та інших.

13. Чи скоро українська література подолає комплекс меншовартості стосовно інших літератур, хоч би й москальської? Чи потрібен для цього місцевий нобеліянт?__

У своїх кращих зразках вона подолала цей комплекс давно. Інша справа, що ми оперуємо загальною картиною історії розвитку української літератури і тим "сірим невиразним чтивом", яке розрекламовується й сьогодні. Крім того, невиразність політичних перспектив робить невиразною, а то й песимістичною, перспективу національної культури. Хоча сьогодні вже маємо письменників, які позбулися або принаймні локалізували дію вищеназваних чинників, творячи художні тексти високої естетичної якості (тут можна перерахувати тих авторів, яких я вже згадував, додаючи ще ряд імен), які можуть при доброму збігові обставин зацікавити європейського читача. Місцевий нобеліянт?-. Нобелівська премія дуже часто перетворюється в розмінну політичну монету. Скільки є нобеліянтів, яких давно ніхто не читає і не пам'ятає їхніх Імен. Водночас, є цілий ряд письменників які не були Нобелівськими лавреатами, але наявність таких талантів прикрасила б будь-яку європейську літературу; Борхес, Кортасар, Гомбрович, Герберт, Кундера, Павич...

14. Тебе можна вважати першопроходцем, одним з піонерів у літературній критиці 90-х. Чи не думав про створення ґрунтовної історії літературних 90-х?

Раніше не думав. Навіть планував тему докторської на матеріялі епістолярію українських письменників кінця XIX - поч. XX ст., зробивши до десятка публікацій на цю тему. Мене так навчили в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ (завжди буду вдячний своєму науковому керівникові, якого нагло вбили за півроку до мого захисту, Ростиславові Софроновичу Міщуку), що дисертаційний матеріял повинен відстоятися, завершитися як явище. Однак сучасна літературознавча кон'юнктура вносить свої поправки. І дивлячись на ті кандидатські дослідження молодих людей, які пізнають літературні 90-ті за дуже суб'єктивними публікаціями або ж використовуючи незначний власний досвід заангажування в літпроцесі, думаю, що візьмуся на написання докторської про літературні 90-ті. Бо пройде ще декілька років І цей період засмокче вир літературних містифікацій і навкололітературознавчих вигадок. Можливо, це й стане першим кроком до створення тієї історії літературних 90-х, про яку ти запитуєш.

15. Скажи, чи є сенс творити українською мовою людині, яка так само вільно володіє англійською чи москальською? Поясню: відомо, що сумарні наклади най популярніших українських авторів не перевищують 20-25 тисяч примірників?..

Ти не перебільшуєш на рахунок 20-25 тисяч? Якщо це правда, то ще ''живий Курилка!". Мені важко сказати однозначно. Це право особистого вибору і заявленої національної позиції. Наприклад, в українському середньовіччі відомою є постать публіциста Станіслава Оріховського, який свої твори писав латинською мовою, але постійно підкреслював свою національну приналежність: "Я русин, горджуся цим і повторюю це всюди!". Зараз маємо приклад того ж Аскольда Мельничука. Гадаю, питання мови не є "каменем спотикання'" даної проблеми. Головною залишається потреба внутрішнього національного самовизначення. Національність в крові, а не в слові (ось що варто перейняти і в росіянина, і в єврея).

16. Знаю, що тебе вже дістали, питаючи про С. Процюка. І все-таки, чого бракує цьому письменникові, аби розкрутитися до рівня Ю. Андруховича чи В. Кожелянка? Або отримати Шевченківську премію, як-от Є. Пашковський чи І. Римарук?

Це добре було б запитати самого Степана. Якщо жартувати, то найпростіше -Процюкові треба викликати їх на дуель і ... перемогти. Якщо ж серйозно, то Степанові, як здається мені, бракує легкого, іронічного ставлення до себе як потенційного автора й до витворюваних ним сюжетів. Він "тяжко в аго вик", навіть, якщо говорить правду, то говорить так, що для багатьох це видається штукарством. Крім того, йому треба позбутися неусвідомленого народницького українофільства. Адже його герої - це не націоналісти донцовського штибу (як Ольжич, Лила, Теліга), а трошки змодернізовані Радюки, Комашки. Вони є продуктом літературним, а не реальним, хоча й пов'язаного з реальним, їхній національний ідеалізм виражається у форму боротьби з ... жінками. Крім того, Процюк не є епіком, його стиль еклектичний, він буває сентиментальний до непристойності, ходульний і патетичний, що виливається не у величну "патетичну сонату", а у прохідний "переступ у вакуумі". Нарешті, наївна віра Процюка у те, що все відбувається саме так, як йому уявилося.

Насправді ж, все це так і не так. Просто є письменники, до яких у сучасників неоднозначне, а то й упереджене ставлення. Тільки з часом приходить розуміння, що саме їхня творчість була новаторською. Процюк і є з розряду таких авторів. Це найголовніша причина, бо якщо би він писав, виправивши ті недоліки, які я йому закидаю, з'явилися б інші. "І нема на то ради", як каже один наш спільний зі Степаном знайомий.

17. Наскільки вагомою є література в твоєму житті? Чи може Євген Баран уявити себе без книги впродовж, скажімо, двох тижнів? Чи не виникає бажання забути про літературну критику?

Не знаю. Не уявляю. Якщо є дні без прочитаної чи, бодай, переглянутої книжки, вважаю їх втраченими. Можливо, спрацьовує принцип Лопе де Веги: "Хто мало бачив, багато плаче". Не вважаю себе фанатиком літератури. Люблю приїхати в село до мами і виконувати важку селянську роботу (день, два, максимум, три, а потім ... тікаю у місто до книжок). Це робота, а про роботу не завжди думами, важлива вона чи ні, просто робиш і все. Літературну критику закидаю раз у місяць як мінімум. Потім ходжу неприкаяним, аж жінка сміється: Іди, іди, вже щось пиши...

18. Стосовно еротики в літературі. Після круглого столу в "ЛУ" зрозумів, що ти ставишся до неї прихильно. Але назву лише двох авторів, які, здасться, зовсім не торкалися еросу, але створили непроминальні художні цінності -В. СтефаникіГр. Тютюнник. Чи направду вона потрібна, еротика?

Направду, потрібна, якщо вона відповідає авторському задуму. Якщо ж ні, можна цілком обійтися без неї. Щодо Стефаника - еротики у його прозі немає, але прочитай чи перечитай листи. То ще був той батяр русівський і мамин синочок, який не одній дівці голову задурманив. Григір Тютюнник - один із найяскравіших новелістів європейського рівня, його проза наснажена внутрішнім еротизмом (та ж новела "Три зозулі з поклоном"). Тут усе залежить від таланту і міри авторської. Обидва названі тобою письменники володіли такими рисами.

19. Як ставишся до так званого літературно-критичного "поп-корну" -журналістської діяльності М. Бриниха, В. Стах, С. Набоки, І. Бондаря-Терещенка та ін. Викликають якісь емоції чи тобі паралельно, себто байдуже?

Кюли Бриних і Стах працювали у "Kнижнику-Ревю", то читав їх часто, вони дуже рідко були нудними. Набоку читаю вибірково, але матеріали теж бувають цікавими, зокрема його рецензія на переклад "Апокрифів" Станіслава Лема у тому ж "Книжнику-Ревю". Тобто від цього, як ти кажеш, літературно-критичного "поп-корну" нікуди не подінешся. Сьогодні це складова частина літпроцесу, особливо його шоу-бізнесової сторони. Якщо ж це люди розумні, то там можна знайти багато цікавих ідей. Щодо ІБТ, його я читаю, можливо, найбільш уважно серед інших українських авторів. Бо у нього не тільки "кітч", його статті бувають розумні, іронічні, з посутніми спостереженнями. Бувають і крайнощі, як от "домова війна" з Олегом Солов'єм, яка вже навіть не смішить. Тобто ці хлопці дійшли у своїх випадах до межі, коли хтось із них мусить бути мудрішим. З цікавістю читаю випади ГБТ проти мене. Не скажу, що вони мені подобаються. Се ж йому завдячую такими оцінками як "нацреаліст", "ідеологічно недалекий" і т. д. Якщо ІБТ для якоїсь внутрішньої сатисфакції (можливо, це приховані дитячі комплекси і драми) потрібно виливати жовч на мені, Боже йому помагай. Чого не зробиш, аби людині було добре. Звичайно, він читає значно більше від мене. Але якась ця начитаність у нього немудра: він критикує, зневажаючи автора, а така критика, якою б вона не була розумною, завжди залишатиметься вторинною.

20. І останнє питання. Загальновідомо, що галичани, навіть ті, що мешкають у російськомовному Києві, досить скептично ставляться до будь-яких перспектив Донбасу. Нещодавно один з них, Микола Рябчук, на шпальтах столичної "Критики" договорився до того, що в полемічному афекті висловив пропозицію відокремити зросійщенні! Донбас від України, мовляв, так буде легше, без "креолів". Але, напевно, забув, сердешний, хто забезпечує виконання бюджету. Чи, бува, не вуйко з полонини заробляє валюту для цієї держави? Не йдеться про політику, Євгене, лише про здоровий глузд у питанні національної ідентичності українців. Ми, донеччани, не бажаємо, аби дядя Коля називав нас "креолами"... Чому б тоді вже не "моголами". Прокоментуй позицію своїх земляків. Якщо маєш претензії до "креолів", то не соромся, нам не звикати.

Почну з останнього. Претензій не маю. Я сформований як соборний українець, І завдячую цьому Півдневі (Крим), куди після направлення поїхав учителем української мови і літератури. Вдома все було просто, зрозуміло: я живу в Україні, вчуся українською, здобуваю фах українського філолога. Не стикаючись з якимись глибшими моментами, я був таким собі українофілом, І тільки Крим, де я відчув себе другосортним, непотрібним, зробив із мене національне свідомого громадянина. Крім того, люди на півдні й сході України набагато щиріші й простіші в спілкуванні. Вже повернувшись спочатку до Львова, куди я страшно не хотів, а відтак до Івано-Франківська, я з тяжкою бідою звикав до галицького жлобства і лицемірства. Я не прихильник галицького сепаратизму, хоча не страждатиму, коли в силу якихось непередбачуваних обставин іншого варіанту існуванню національній незалежності не буде. Бо це також вибір. Ми з вами тут виступаємо "єдиним фронтом", тому ображати один одного не варто. Хоча у Миколи Рябчука причина такої "нелюбови" була напевне обгрунтована, можливо, вона спровокована глибокою любов'ю, бо цього автора важко звинуватити у некомпетентності й упередженій суб'єктивності. Він прагматик і логік, тому відповіді треба шукати не тільки у нього чи галичан взагалі, але й у собі насамперед...

Дякую за можливість відвертого діалогу.

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»