НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статьи

КНИГА БЕЗПАМ'ЯТСТВА ТА ІНШІ ЕСЕЇ

Євген Баран

 

АВТОЛЯПАС

Євген Баран


Якось я мав необережність дати інтерв'ю одній газеті, яке частково стосувалося моєї роботи. Нічого крамольного я не сказав, крім того, що було подібне на правду. І хоч я завжди кажу, що мене вже у цьому світі нічого не дивує, я був заскочений реакцією на це інтерв'ю. Тільки одна людина, ще вранці зателефонувала і сказала, що інтерв'ю добре. Ішовши на роботу, я відчував деяку незручність, все-таки я оприлюднив те, що кожного дня чув від багатьох, навіть від тих людей, які мене не сприймають чи не люблять. Однак, нічого не сталося такого, чого я очікував. Була повна мовчанка, мовби я щось сказав недоречне. Хоча із значущих поглядів окремих колег зрозумів, що матеріал мій уважно прочитаний.


Ми так хвалимось своїм галицьким П'ємонтом, що інколи, уві сні, я починаю вірити, що живу в окремій державі. Тут тільки й дбають про добробут, незалежність, чесність і справедливість, а перед тим, як іти спати з дружиною, обов'язково співають "Ще не вмерла...". Однак насправді все дуже прозаїчно. Наші галичани - найкращі народні артисти України. Цього літа я мав необережність шукати роботу дружині. Що це означає - не мені говорити. Я маю сумний досвід, коли діти, направду здібні до філології, здебільшого займаються іншим, у кращому випадку продають квіти. І ось де би мала спрацювати державна програма: студенти, які поступили за свої знання (а таких, попри весь скепсис, ще є досить багато), і закінчили навчання з відмінними успіхами, мали б гарантію працевлаштування. На жаль, цього поки що немає. Тоді справді, немає різниці: вчися - невчися, але якщо маєш зв'язки - будеш мати роботу. Так ось, роботу я знайшов - не буду уточнювати як (але переконався, що моє членство у Спілці Письменників, і моє доцентство в національному університеті мається в дупі). Тут зіграють інші чинники... Найсмішніше, що коли роботу я вже знайшов, мені зателефонувала одна людина, яку я раніше просив посприяти, зі своїми послугами, - себто тоді, коли їх вже було не потрібно. Я подякував цій людині, віддавши їй належне - вона справжній галичанин, в таких випадках росіяни кажуть, "до мозга костей".


Направду я не такий сміливий, як це може декому видатись. Багато переживаю і багато сумніваюсь (боюся теж не менше). Але переконаний в одному - іншого шляху подолати заскоруглість, корумпованість власних потаємних бажань я не можу інакше, як тільки опублічити їх. І цей мій випад є нічим іншим, як ляпасом самому собі...


Вересень 2005 м.Івано-Франківськ

 

БОЖЕВІЛЬНИЙ БУДИЛЬНИК

Євген БАРАН


Говоритиму про письменника. Так-так, саме про нього. Признаюсь, що "божевільним будильником" письменника назвав Віктор Єрофєєв у своєму останньому за часом написання романі "Хороший Сталін" (2004). Щоправда, він не дуже розшифровував цю гарну метафору, відзначивши, що письменник дзвонить, аби світ прокинувся, але завела його не письменницька турбота про стан світу, - таких дзвінків - море, а з іншого приводу. З якого саме, - Єрофєєв не сказав. Сказав лише, що письменник, перейнятий особистим, погано пропускає через себе хвилі, псує первісний задум, який зобов'язаний відтворити як носій. А все тому, що він погано чує.


Справді, вся проблема літератури у тому, що письменник погано чує. Він надто перейнятий своїм. Можливо тому, що маліє письменник як суспільний, моральний авторитет? Запам'яталося порівняно недавнє інтерв'ю російського актора Лева Дурова про особливості своєї професії, де він поділив акторів на три рівні. Перший - це аристократи, до них він зараховував В.Качалова, М.Чехова, М.Яншина, Е.Гаріна, Р.Плятта; другий - різночинці; сюди він зараховував акторів свого покоління: М.Ульянова, А.Баталова, В.Ланового, себе. Нарешті, третій рівень - "петеушники", власне це покоління акторів, яке прийшло в кіно і театр у 90-х роках ХХ ст.


Цей дещо суб'єктивний поділ цілком можна застосувати і до письменницького ремесла. Ми боїмось у цьому признатися, але одна із суттєвих проблем літературного ремесла у здрібнінні письменника. Це вже не грецькі фігури богів, і навіть не сталінські гіпсові великани. Це черепки, "зоряна пилюка", яка "пижиться" бути великою.


"А до якої категорії зараховує себе автор, - запитає читач, - якщо він такий безкомпромісний в оцінюванні?". У всьому то й річ, що автор себе не оцінює, у крайньому разі оцінює найскромнішими балами. Бо справа не у тому, хто кого і як оцінює. Справа у тому, чому письменник не чує інших хвиль, крім своєї.


На жаль, літератори (не буду розписуватися за всіх) сьогодні не готові відповідати на це риторичне запитання, а тому і далі дзвонять, божевільно дзвонять про те, що їх болить. Коли ж вони почують голос іншого і зуміють його донести - бо найголовніше завдання письменника "донести голос", письменник є "носієм чужого голосу", - тоді напевне і література позбудеться своєї суспільної загумінковості та займе гідне їй місце.

Серпень 2оо5 м.Івано-Франківськ

Євген БАРАН

КНИГА БЕЗПАМ'ЯТСТВА

"Наша пам'ять подібна на труп, обгризений улюбленим псом", - так афористично сказав Віктор Єрофєєв про той жарт, який зіграє з нами наша пам'ять. Пригадую, як колись в Ірпіні Юрій Мушкетик розповідав нам - молодим літературним неофітам - про свої давні зустрічі з Корнійчуком. Десь вони відпочивали на морі, жили поряд у будиночках, і Корнійчук, добре підпилий, три вечори підряд приходив до молодого Мушкетика і розповідав-сповідався про 30-і роки. "Я, - казав Мушкетик, - нічого не записував, бо думав, що все і так запам'ятаю, але пройшли роки і нічого з розмови не залишилося, тільки туманний спогад, що вона була і окремі фрагменти розповіді".


Пригадую, як в дитинстві і юності я мордував своїх батьків, вимагаючи від них розповідей про їхні родоводи: ким були дід, прадід, прапрадід... Батьки що могли, то розповідали - в результаті я знаю свій родовід по маминій лінії до сьомого коліна, по-батьковій до п'ятого. А коли батьки не знали, що відповісти, то казали: "Хто коли когось питав про рід, жили в роботі і вмирали в роботі. Ми ніколи не запитували про дідів-прадідів, а батьки ніколи про них не розповідали". У результаті виходить, що найгірше, кого ми знаємо у своєму житті - це наших батьків. Про дідів і прадідів навіть не кажу, - це щось вже подібне на легенду.


Я маю звичку інколи своїх студентів запитувати, чи знають вони своїх дідів, прадідів, прапрадідів. Знають лише у тому випадку, якщо бабуся-дідусь, прабабуся-прадід ще живуть. Однак років їхнього життя назвати не можуть. "Давно". "Точно не знаю". А ми думаємо запам'ятати щось більше, якщо ми не в змозі запам'ятати історію життя своїх рідних.


Подивіться на старі сільські цвинтари (міські також) - це суцільні книги безпам'ятства. Згадую, як в шкільному саді, що був посаджений на місці старого сільського цвинтаря - хоча на нині діючому ховають людей вже років зо двісті, там могила на могилі, особливо, якщо старі хрести попадали, то знайдені кістки відсувають убік і знову ховають, - прокладали труби, вириваючи на зовні людські черепи. І ми, школярі, розбирали їх по хатах. Ми ж не задумувалися, що котрийсь із черепів, який ми ховали від батьків, належав далекому нашому предкові, без якого й ми не з'явилися б на цей світ.


Зараз модною стає мемуарна, спогадова література. Пишуть всі - ті, хто мають що згадувати і ті що не мають; люди з біографіями і без неї. Навіть белетристика все більше набуває рис автобіографічності. Ніби нічого й немає погано у цьому. Бо найголовнішим сенсом життя людини є воно саме у найдрібніших проявах. Але найгеніальшими і наймудрішими книгами є ті, які ми не записали. Книги безпам'ятства. Нашого безпам'ятства...


м.Івано-Франківськ

 

ЛЕЛЬ І ПОЛЕЛЬ

Євген БАРАН

Власне, тему розмови мені підказали два письменники - Юліуш Словацький та Іван Франко. У першого є трагедія "Ліла Венеда" (1839), в якій розповідається про долю синів короля венедів Дервіда Лелюма і Полелюма, яких ув'язнило плем'я лехітів-загарбників. Франко ж у своєму романі ("Лель і Полель", 1887) розповідає про долю двох братів-близнюків Гната (Начка) і Владислава (Владка) Калиновичів. Суть обох історій у міфічному зв'язку братів-близнюків: поки вони разом, доти сильні і непереможні. Я зроблю незначне переакцентування, говорячи про Леля і Полеля, як про дві сторони людського "я" ("ego" і "alterego").


Кожен із нас буває дуже різним у здавалося би тих самих ситуаціях. В одному випадку ми допомагаємо невідомому, причому, допомагаємо безкорисливо. В іншому - у такій же ситуації - "деремо три шкури" із знайомого чи рідного. І дуже часто самі не можемо пояснити, що керує нашими вчинками. Пригадую, як пацанком у мене була стара дермантинова курточка, яка дуже подобалася моєму сусідові, хлопцеві батько тільки-но купив мотоцикл "Яву" (здається, це була перша і єдина "Ява" у моєму селі). Вважаючи себе надзвичайно практичним, я погодився курточку продати за 30 карбованців, тоді як її ціна ледве сягала 10. Сусід придбав, і за ті гроші, які я запропонував. Але відразу ж ця "гендлярська оборудка" мені ніякої втіхи не принесла. Так само не потрібні були мені й гроші. Але я розумів, що повернути їх не зможу. Я перейшов якусь ледве вловиму межу, за якою закінчувався жарт-гра, а розпочиналося якесь інше, незрозуміле мені життя.


Цей випадок мене майже нічому не навчив, бо декілька разів я себе ловив на тому, що чиню точно так само, як і в ситуації з дермантиновою курточкою. Чому я це робив, пояснити важко. У якийсь із моментів мною оволодівала якась жадоба легких грошей. Тих, яких я не заробив і не заслужив. У цьому сенсі прикладом для мене був і залишався мій батько. Він був з тих, що не вміють жити. Принаймні, не вміють жити для себе і сім'ї. Батько десять років (з кінця 50- до кінця 60-х) був головою сільської ради (був знятий на прохання матері, яка вже не могла терпіти батькової вольниці), але так і не спромігся збудувати нової хати, ми і досі живемо у дідовій хаті, збудованій ще 1934 року. Зате допоміг збудувати двом чи трьом "лівим" людям, а на докори матері, завжди відповідав: я маю де жити. Щоправда, ця гонорова відповідь не завадила померти йому у старій тестевій хаті... Але дивно, якщо я робив якісь речі аморальні у моєму розумінні чесності та моралі, то швидше говорив про це матері, аніж батькові. Бо він був непередбачуваним, і міг мене прилюдно висміяти.


Це роздвоєння натури і досі дошкуляє мені. І не тільки у таких наївних ситуаціях. Однак, Лель і Полель і далі ведуть боротьбу - за мене, і в мені. Вона не така жорстока на щастя, бо здебільшого мені вдається їх не примирити - ні, десь наблизитися до розуміння, що вони потрібні мені обидва. Бо якщо одного з них я витравлю із себе, мені не залишиться нічого як закрити очі на ту внутрішню межу, яка розділяє добро і зло...

Вересень 2005 м.Івано-Франківськ

 

МОРАЛЬНЕ ЗЛО

Євген БАРАН


Здається, нас вже втомили розмови на теми моралі. "Ось, ще один мораліст знайшовся", - закине читач, тільки-но відкривши сторінку газети, і зразу ж згадає відому своєю банальністю фразу: "Не вчи мне жити, краще поможи матеріально"...


А й справді, чому нас так дратують очевидні речі? Чому ми не любимо признатися собі, що є в своїй основі аморальними? Чи не причина у самій суперечності моралі, яка поєднує різнонаправлені, взаємодоповнюючі і врівноважуючі утворення (рівність і вшановування за заслуги; милосердя до слабких і висміювання бездуховності, гуманність і сором)? Це роздвоєння, суперечливість моралі і є внутрішньою основою для морального зла, яке засіло у кожному з нас і тільки чекає моменту, аби вирватися на волю.


Коли я працював учителем в Криму, був у мене приятель Іван, старший років на десять. Тільки з ним одним я міг поговорити на теми, які мене хвилювали, поговорити рідною мовою. Він був одинаком, батька не пам'ятав, а мати - колишній в'язень Бухенвальду. Ще була старенька бабуся (їй було вже під дев'яносто), яка дуже любила халву, котру привозив щотижня її внук. З бабусею цікаво було говорити, вона пережила голод, знала страшну біду, і все мені говорила: "Якби я розповіла тобі про своє життя, і то все записати, то читав би, як в газеті". Іван поїхав жити і працювати до своєї тітки на Львівщину - Крим попри все залишався для нього чужим, а через рік він загинув в автомобільній аварії. Тоді він мені кілька ночей снився, я не витримав і подзвонив до тітки. Розмова закарбувалася.


- Івана можна до телефону.
- Його немає.
- А де?
- У морзі.


І тільки через декілька хвилин дикої паузи тітка додала, що він загинув на залізнодорожному переїзді.


За похорон я не питав, а коли приїхав до його матері й бабусі, то вони мене повели на свіжу могилу. Я ще років два їздив до них, а потім, коли мене доля закинула до Києва, перестав. Так і не знаю, коли померла бабуся і чи жива мати (вона була з 1926 року народження). Але й досі мене не покидає відчуття зради свого приятеля. Відчуття морального зла, яке я мимоволі вчинив.


Серпень 2оо5 м.Івано-Франківськ


НА БАРИКАДАХ З ГРАФОМАНІЄЮ

Євген БАРАН


Якщо собі уявляти справжню літературу у вигляді селища галлів, а графоманів у вигляді римлян, які ніяк не можуть подолати це маленьке селище , - всі картинки із славетного мультфільму про галла Астерікса, - то, звичайно, автор цього опусу на стороні римлян. Єдине, що його відрізняє від інших, - принаймні, так собі наївно він думає, бо ніколи з цими іншими на подібну тему не говорив, - що він розуміє, по який бік барикади знаходиться.


Ця тема дуже драстична. Але у ній - не темі, а проблемі - ховається одна з найголовніших проблем сучасної літератури, - здрібніння постаті літератора. Прикладів більш ніж достатньо. Нещодавно відбулася заміна Голови оргкомітету по Шевченківських преміях. Чули? Нагадую. Івана Дзюбу замінили Романом Лубківським. Не маю сентиментів до Дзюби, але маю повагу до нього, бо й близько не зробив того, що зробив він. Але коли Дзюба був Головою оргкомітету, - то була бодай якась інтрига, - йшлося про оживлення процесу, й премії отримували ті, хто в іншій ситуації ніколи б її не отримав, - той же Шерех, Гнатюк, Пашковський, Римарук, Герасим'юк, Слапчук, Медвідь (при всьому психологічному шантажі останнього), Матіос... Що стало причиною заміни цієї колосальної і контрастної постаті, - не моєму поколінню, тим більше не мені, - давати оцінку Івану Дзюбі (з іншого боку, тільки моєму поколінню й мені можна без упередження підійти до зробленого ним), залишилося таємницею, але поява на цій посаді, - будьмо відверті, - слабкого поета і непоганого перекладача (а Лубківський це продемонстрував, прочитавши свій опус про Помаранчеву революцію на презентації з приводу призначення), - знову відкидає українську літературу на задвірки суспільного інтересу.


Ми чинимо зло, приймаючи у Спілку письменників , - структуру застарілу й архаїчну, - "гамузом" людей, які пожвавлюють, - інтригують, - процес, але не посилюють літературу. Це перевитрати процесу, але ці перевитрати вбивають ідею справжньої літератури. Так само, як перевитрати політичних інтересів зводять до мінімуму естетичну значимість лауреатів Нобелівської премії з літератури.


Однак, виходу немає. І тоді доводиться за все нести плату. Кожен свою і на своєму рівні. Ось і я, - зоряна пилюка від зоряної пилюки, - розплачуюся за свою естетичну непринциповість, - то приятель просить, то сама людина наголошуючи на своїх фізичних вадах починає спекулювати , - при цьому я знаю, що доля Владислава Титова залишається долею письменника; якщо ми про нього не говоримо, це не означає, що його досвід треба забути (а літераторів з такою долею, - навіть на Прикарпатті, - є декілька: той же Нестор Чир чи Орися Яхневич), - потрапив у пастку: сьогодні мене звинувачують, підписуючись ім'ям-легендою повстанського руху на Західній Україні, у замаху на національні святині.


Отож і виходить, одні мене звинувачували у нацреалізмі, бо я дозволив собі покритикувати "вічно молодого класика Галичини", інші - у замаху на національні святині. А я всього-навсього звичайний читач вічно живої і вічно молодої української літератури, яка існуватиме попри всі спроби звести її лише до табору римлян, себто до табору здрібнілих писарчуків, що себе уявляють у ролі Генерального Писаря війська Запорізького. Себто, у ролі Богдана Хмельницького...
м.Івано-Франківськ

 

ДЮЖИНА НОЖІВ У СПИНУ РЕВОЛЮЦІЇ

Євген БАРАН

Так назвав свою книгу політичних памфлетів Аркадій Аверченко у 1921 році. Виглядає на те, що сьогодні вже потрібно говорити про отруйні випари повзучої контрреволюції. Ми ще говоримо про "сонця теплу помаранчу", однак вже не скандуємо: "Ю - щен - ко!!!" Ми вже не встигаємо спостерігати за зміною нарядів у помаранчевої принцеси Юлі, які, виявляється, вона купляє на тяжко зароблені нею гроші. Ми вже не дивуємося синові Президента, і думаємо, що Кучма був щасливіший, маючи одну доньку і двох зятів. Щось тягуче і неприємне відбувається з нами. Повзуча контрреволюція заповзає у наші уми.


Я вже не очікую жодних радикальних чи поступових змін від зміни влади (не до тавтології мені). Бо її, як такої, не відбулося. Ті самі люди, які розпиналися за біло-блакитний прапор Януковича, і які тріумфували з його піррової перемоги, піднімаючи келихи шампанського за нового президента, з не меншим успіхом піднімають келихи за Ющенка - виявляється, вони незамінні (раптом ми забули про "хорошого Сталіна", який твердив, що незамінних людей нема). Завтра вони підніматимуть келихи за "нового фюрера" - лиш би пахло грошима. Вони полюють на гроші, як шакали на мертвячину. Коли я бачу їхні масні пики в телевізії - ви зауважили, що тільки-но патрійота приходить до влади, у нього зразу розростається голова, - переключаю канали і шкодую, що у нас дозволена лише політична порнографія... Отруйна контрреволюція заповзає у наші серця.


Спостерігаючи як "народна влада" мужньо бореться з корупцією, - я вже не сміюся і не плачу. Інколи ще є чисто спортивний інтерес: як довго це шоу триватиме і хто у нас у черговій ролі "останнього героя", себто, цапа відбувайла?.. Мене "хвилює", як сильні світу цього прагнуть змінити на краще сей світ, бо у справи того світу вони не поспішають втручатися, - там все визначено: добро є добром, зло - злом, Бог -Богом, сатана - сатаною. Їм ніколи думати про такий дріб'язок, як мораль. Мораль для слабких. Вони створюють закони, добре пам'ятаючи, що закон, як дишло - хто більше платить, той більший законник. Отруйна контрреволюція виповзає зі скрині Пандори.
Мій прапрадід заробляв гроші в Канаді, аби тут їх пропити. Брати моїх дідів по батьковій і материній лінії виїхали в Канаду, і ми втратили з ними будь-який зв'язок. Виглядає на те, що на початку третього тисячоліття, мені "підказують", що моє місце не тут. "Тут" і "сьогодні" тільки для них. "Таїті, Таїті - нас і тут непогано годують"... Отруйна контрреволюція заповзає у наші шлунки.


Я втомився. Втомився мовчати. Втомився брехати. Інколи мені видається,
вслід за Ф.Раневською, що я живу дуже довго, бо ще пам'ятаю порядних людей. Один мій приятель восени минулого року твердив, якщо нова влада не помітить таких людей, як він, це ще не та влада. Його не помітили. І щоби не виглядати таким собі праведником Авакумом чи святенником Іоанном-мніхом з Вишні, - тверджу, що я позбуваюся ілюзій до будь-якої влади і центром всесвіту роблю себе. Я не допущу до своєї України повзучої контрреволюції.

Серпнем 2оо5 року м.Івано-Франківськ

ПОРНОГРАФІЧНА СУТНІСТЬ ПРАВДИ

Євген БАРАН

Мені пригадалася школа початку 70-х років, коли до нас на урок літератури прийшов інспектор районо. Учитель захотів показати, що учні 4 класу пройшли добру школу атеїстичного виховання, - недаремно ж на різні релігійні свята за нами ганялися вчителі довкола церкви - і запитав у нас: "Чого люди святкують так звані Різдвяні свята?", очікуючи відповіді про народні пережитки. На що я швидко підняв руку і відповів: "Тому що тоді народився Ісус Христос!". Треба було бачити реакцію вчителя та інспектора. Вже тоді я зрозумів, - щось негаразд у нас із правдою. Виявляється, вона не потрібна, принаймні не потрібна у тій мірі, і в тому форматі, які складають її внутрішню суть...


Цей випадок мене мало чого навчив, бо я і далі говорив правду тоді, коли її найменше хотіли чути. Поки не зловив себе на тому, що якоїсь правди про себе я теж не хочу чути. Це позбавило мене ореолу правдолюбця, але не перекреслило внутрішнього бажання шукати і говорити правду. І якщо я це роблю не завжди, - на жаль, я це роблю не завжди, - то тільки тому, щоби не виглядати кращим чи гіршим за інших.


Дивна річ. Всі ми прагнемо правди, але в якийсь із моментів починаємо наповнювати її різноманітними відтінками, починаємо у найкращому випадку говорити її дозами. Цікаво, якого відтінку сьогодні правда у нас? І яка доза подачі?


Нещодавно мій приятель образився на те, що я в черговий раз сказав правду про нього - він багато пише, власне заробляє писанням, але постійно підкреслює, аби я не афішував його заробітчанство (це при тому, що продукт своєї праці він розсилає знайомим з проханням позитивного відгуку і у бібліотеки). Вкотре я стаю перед дилемою, - або говорити правду і не мати друзів, або мати за друзів тільки книги (що зрештою, поволи, але неухильно стається).


Колись наївно я твердив, що література мені подарувала друзів. У кращому разі вона може мені подарувати себе, друзів може подарувати реальне життя. На жаль, я його недостатньо знаю, аби набути друзів...


Не кажу про повальну брехню, яка панує у світі, і панує світом. Це було би надто примітивно і десь навіть наївно. Але інколи я себе ловлю на думці, що нам давно пора відкривати у містах і селах, крім різних розважальних і корисних закладів (таких як банки, аптеки, ресторани, кафе, будинки розпусти etc.), Будинки Правди. Аби кожен з нас за відповідну плату міг прийти і розказати про наболіле. А потім вийти на вулицю і тішитися життю. Тішитися, що вона є таки, - ця болюча і нікому не потрібна Правда...

Серпень 2оо5 м.Івано-Франківськ

 

СІМЕЙНИЙ КОРПОРАТИВІЗМ

Євген БАРАН


Спочатку нагадаю значення слова "корпорація" - з латинської це слово означає "об'єднання". Отже, це товариство, спілка, сукупність осіб, об'єднаних на основі професійних або станових інтересів. Я вже не згадую про ще одне значення цього слова, а саме: примусове об'єднання якоїсь групи населення за професійною ознакою під контролем державних органів у фашистських державах.


Нещодавно мені дали переглянути книгу англійця Джона Колемана "Комітет трьохсот", який стверджує, що світовими процесами керує корпорація Трьохсот, на чолі з королевою Великобританії, у цю спілку входять королеви Нідерландів, Данії, представники королівських родин Європи, а також новоспечені європейські та американські "нувориші". Гарно, егеж?!


Я не буду заглядати так глибоко, бо мені - особливо мені - змова трьохсот, так само як і я їм, до дупи. Але говоритиму про сімейний корпоративізм, який особливо прижився в Україні. Не нагадуватиму таку оскомину, як "кумівство". Ющенко вже попікся, але не здався, бо і далі довіряє тим, кому ніхто не довіряє. Це нічого поганого не говорить про Ющенка, але нічим добрим не характеризує його кумів. Зрештою, попікся не тільки Ющенко. Не ставлю себе у його контекст, - але я теж попікся. Хоча ні моєї вини, ні моїх кумів (чи кума) тут немає. Так сталося, і "нема на то ради", - як любить повторювати один достойник, зовсім непоганий чоловік, хоча теж погруз у сімейному корпоративізмі.


Відверто кажучи, я втомився. І я категорично стою на тому, що місце роботи чоловіка, жінки і дітей повинні бути різними. Не тому, що вони такі погані працівники. Тому що volens-nolens такі стосунки обов'язково переростають у корпоративні, зі всіма негативними наслідками. В українських умовах, особливо сьогодні, у часи масового безробіття, це неможливо. Якщо так, - а це безсумнівно так, - тоді гріш ціна всім нашим добрим починанням, і гріш ціна нашій чесності. Тоді всі ми, задіяні у цьому процесі, нагадуємо героїню Катрін Деньов з класичного вже фільму "Денна красуня".


Повертаюся до вище вказаного значення слова "корпорація", особливо того, де йдеться про фашистські держави. Вся справа у тому, що всі ми, задіяні у процес "сімейного корпоративізму" в тій чи іншій мірі підживлюємо фашистські ідеали у наших душах. А якщо так, - то Адольф Гітлер не помер, - моє покоління ще пам'ятає клич: "Ленін жив, Ленін живий, Ленін буде вічно жити!", - тоді кожен із нас є носієм фашистської ідеології. Тому не дивно, що ми не любимо читати про Христа, - з ним все ясно: Богочоловік (що з нього візьмеш), - але із задоволенням читаємо про Распутіна, Лєніна, Сталіна, Гітлера. Починаємо захоплюватися Геббельсом і його дружиною Мартою, яка власноруч умертвила п'ятьох своїх дітей. Себто, ми поглиблюємо яму, яка і так давно викопана для нас.


Який вихід, - запитає хтось (хтось запитає?)??? Немає. Немає доти, поки ми боятимемось читати про Спокуси Христа, вважаючи це богохульством. Доти, поки, не вважаючи себе носіями зла, чинитимемо Зло! Себто, доти, поки ми живемо! Бо більшість із нас нічого не знає, і не вірить, що нас ще може щось чекати в потойбічному житті.

Вересень 2оо5 м.Івано-Франківськ

 

УКРАЇНА ТІНЕЙДЖЕРСЬКА

Євген БАРАН

Згадалася мені п'єса одного з останніх потенційно великих українських драматургів кінця ХХ століття Ярослава Стельмаха (1949-2001) "Провінціалки", де героїня говорить своїй доньці, яка має шанс вирватися із матеріальних нестатків, вийшовши заміж за перспективного молодого професора: "Наші діди терпіли во ім'я майбутнього, наші батьки мучилися і вірили, що діти житимуть краще. Вже минає моє життя, а того кращого і не видно..." (цитата не дослівна). Дівчина послухала матір, і пішла у ліжечко до того професора.


Ми вже п'ятнадцятий рік живемо у незалежній Україні. Пригадую, як мій покійний батько тішився, що дочекався України. Боже, скільки людей померли з тих, що тішилися і не дочекалися. Встигла минути моя молодість, і я сам перетворився у зрілого сивого чоловіка, але кимось (не буду банально повторювати - владою) мусується думка, що наша Україна ще дуже молода, їй потрібен час, аби стати на ноги, аби подорослішати. Вже не кажу, що постійно мусується думка, що вона самостійно не може подорослішати...


Ніби й так, але що мені до чекання?.. Моє чекання розміняло третє століття життя мого роду. Мій далекий прапращур отець Севросевич, що був парохом у моєму селі на початку ХІХ століття; мій прапрадід Олекса, що з братом Федором убив пана на Бережанщині, звідки був родом, і втік на Чортківщину. Любив повторювати: "Мать вам цепендувала", звідси й отримав сільське прізвисько Цепенда. Мої прадіди - три Семени та один Іван; мої діди Василь та Іван; мої батьки - Михайло і Михайлина... Все це - одне велике чекання. Сьогодні вони всі мертві, за винятком моєї матері. Так що для більшості мого роду - це вже вічне чекання. Вже пішов у перший клас мій син, його доганяє моя донька. Невже і на їхню долю випаде оце вічне українське прокляття-чекання?..


Коли я сьогодні чую з вуст чергового політика - треба почекати, я розумію, що до влади рветься черговий авантюриста, якому просто набридло чекати і він вирішує пришвидшити процес очікування власного добробуту, прикрившись гаслами народної турботи. Бо підлітковий - тінейджерський - вік України затягується, він стає хронічним. Я міг би підтвердити це долею мого діда Івана Браткова, що з 12 років вже заробляв на себе, будучи помічником коваля.


Хоча у нас тінейджерський вік - один з найжорстокіших і найнебезпечніших. Днями у новинах передали інформацію, що два 11-річні підлітки задушили бабусю, вимагаючи грошей. І я з жахом думаю, невже ця тінейджерська жорстокість нашої держави затягнеться ще на декілька десятиліть. Тоді я не матиму нічого проти, якщо мої діти повторять долю стефаниківського Івана Дідуха, вчасно забравшись із цього чистилища очікування. Світ-бо подорослішав, і давно. Тінейджерська Україна цього не хоче помічати...


м.Івано-Франківськ


ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ ГАЛИЦЬКОГО ФАРИСЕЙСТВА:
Картинка перша - дилетантська

Євген БАРАН

Є у мене один родич - старий холостяк - родина дякуючи прадідові була велика - троє синів і семеро доньок, - це ті, кого прадід оженив і віддав заміж (трьох дітей він поховав маленькими). Вже не пригадую, чого мій брат у других не одружився; не пригадую, бо сам міг би бути йому за сина (у нас різниця у 24 роки; точно така сама як між його дідом, 1870 року народження, і моєю бабусею, 1894 року нароження). Щось там по молодості не вийшло у нього з роботою. Закінчивши технікум, він мав направлення у колгосп, але голова, здається, на його місце запхав свого кревняка, - ситуація знайома до болю, - мій родич, назву його Михайлом, образився на весь світ, і дивним чином "пробомкав" до пенсії - щось деколи робив, більше не робив, але пенсію отримує, як всі.


Михайло має рідкісну властивість, - не любити нікого; у нього всі погані, всі фарисеї, виходить, що тільки він один живе по правді. Не кажу, що не спілкується з молодшим братом - є причина, той таки добре п'є і не ходить до церкви, тоді як Михайло ходив то до православної, то до греко-католицької, - але в одній і другій церкві, як він стверджує, одні фарисеї і невіруючі; ще спілкувався з одним чоловіком, але той сего літа помер, і моєю мамою.


Сталося так, що на початку моєї відпустки додому я приїхав з братом. І щось мій брат з Михайлом посперечалися на релегійну тему. Суті не знаю, але Михайло перестав до нас заходити, а по селі почав розказувати, що мій брат не вірить у Бога, а в нашій хаті є книги, які він би спалив (якраз тоді я привіз з собою читати романи Нікоса Казандзакіса "Остання спокуса Христа" і Дена Брауна "Код да Вінчі" - нехай вибачать мені естетичну різнополюсність книг). Справа набагато простіша, і аж ніяк не єретична, - мій брат - християнин, але з тих, які до всього хочуть дійти розумом. Крім того, мій брат має погану звичку, - сперечатися про якийсь дріб'язок, ніби за це йому дадуть мільйон. І він сперечається з тими, хто вміє сперечатися, і з тими, хто такий же, як і він, стоятиме на своєму. Щодо книг, то я говорив Михайлові: "Чого вартує твоя віра, коли ти боїшся дискусійного погляду на християнство?".


Все це я розповідаю до того, що у нас, в Галичині, як ніде інде, - сильне відчуття своєї правди. Настільки сильне, що нас вже не цікавить суть правди, тільки форма, яка обов'язково має відповідати нашому уявлення про правду. Власне, у цьому своєму захопленні власною правдою людина робиться фанатиком. І сама того не помічаючи стає фарисеєм. Але це та особливість, якої вона ніколи не помітить і не визнає ...

Вереснем 2оо5 року м.Івано-Франківськ


nationalvanguard


 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»