НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Володимир Єшкілєв

Архітектура смерті
(фрагмент есейних намагань)


-- Чи подобається тобі "Тату"?
-- Не знаю, мені не дуже подоба-
ється. Принаймні у кліпі мож-
на було реалістичніше збити тим
тягачем чоловіка, що на дорозі
у касці стояв.
(з ітрерв'ю Найка Борзова)

"...За лінією вічних снігів немає ні буйних пасовиськ, ні золота", - стверджував один з дідусів екзістенціалізму. Один з батьків того ж таки екзістенціалізму додавав: "Смерть є споконвічним й межовим об'єктом кожного витиснення".

Так пересічне мовлене розсідається на ухильність й свідка. Ухильність вже свідчить про присутність знаків смерті, свідок намагається від смерті ухилитися. В цілому маємо, напевне, найпоширенішу й найбезперспективнішу гру людської волі. У ній людина прагне - зрозуміло, що марно, марно, марно - вивищитися понад власною долею. Це нахабствування їй фатально не вдається. Принагідно до Гри залучається все навколишнє; так у подібній ситуації герой екшн-сінема-deathmatch, притиснутий ворогами до стіни, хапається за ковалок дроту, цеглину, дошку, уламок арматури, шматок церати, хвіст недбало затаєного чудовиська, енциклопедію, цирк на дроті, New Wave, Ska and Rock in Opposition у примарній надії отримати зброю для порятунку...

На тому Півострові Гри, що зветься Літературою, зброю для порятунку вичакловують заздалегідь. Наприклад, втрачаючи неймовірну кількість розумових ресурсів національного та компаративного жрецтва, вирощують з недолугих селянських говірок книжну мову, себто постійну й наскрізну laesio majestasis - образу величності. Так народжується (а потім воскресає кожної наступної епохи) ілюзія: буцім-то втекти від смерті насправді можна, невтомно ображаючи, упосліджуючи й ганьблячи все їй підвладне власними коментарями, напучуваннями та анекдотами. Овочі цієї фейлетонної фата моргани ще у вісімнадцятому столітті призвичаїлися називати мистецькими творами.

Найнеспокутніших й, разом із тим, найбільш ілюстративних успіхів у справі витиснення смерті шляхом образи досяг - як це стало зрозуміло лише у кінці ХХ століття - Маркіз де Сад. "На його проклятих сторінках здригається Вічність", - говорить про Маркіза Суїнберн, а нам при цьому не заборонено згадати, що поняття "вічність" можна розкодувати ще й, припустимо, в якості найдовшого з атрибутів нежиття, себто смерті. Адже за лінією вічних снігів немає пасовиськ...

Через вісімдесят три роки Маркіз воскресає у департаменті Пюї-де-Дом, стає учнем Шестова і архіваріусом. Тепер його ім'я - Жорж Батай. Намагаючись невідворотно образити невідворотнє, з котрим не вийде укласти кочової конвенції, він змушує себе до поетики розриву: "Тема смерті починається з розриву, без котрого жодна людина не спроможеться огорнути себе екстазом". Коли маленька лесбіянка Марсель з "Історії ока" помирає, її коханка Симона відганяє смерть від ще теплого трупа, рясно оббризкуючи його сечою. Автор оповідки, зрозуміло, не відходить далеко від цієї збуджуючої сцени, він поряд, він теоретизує (у кращих традиціях Маркіза): "Світ здається добропорядним тільки тим, кому кастровано очі".

Яку частину відтято від кастрованих очей? Зародки фалоподібних рецепторів цвинтарної нечисті? Настовбучені детектори привидів?

Батай намагається відповісти на всі питання сам: "Підводячись, я розсунув Симоні стегна: вона лежала боком і перед моїм обличчям опинилося те, чого - уявляю - я очікував вже давно, як гильотина очікує голову. Мої очі стали немов еректовані від жаху; я побачив у волохатій вульві Симони блідо-блакитне око Марсель, що дивилося на мене крізь сльози урини".

Буденно-минуще життя з еректованими очима, наповнене поточними страхіттями невмотивовано щільного гуртожицтва, впирається у літературну архітектуру, марно намагається зкруглити лінійну конструктивність у гепу барокового путті, надривається й, врешті-решт, перестає бути життям...

Здається, що кожна культура має окрему, властиву виключно їй, архітектуру панування смерті. Відносно її стилю вибудовується й відбувається все навколишнє: побут будівничих пірамід, анастасична потуга неспалимих рукописів, нічні танці напівбогів, шлункові наснаження пророків, зніяковіння національних рушень, денний та вечірній формати художнього висловлювання, нидіння проклятих скрипторів, недоля всіх гуманітарних дискурсів, подібних здалеку на мух.

Позаяк танатичні ордери строкатіші за будівельні, культурне роблення смерті досягає іноді перверсійної межі у простий спосіб - завдяки метафізичній контрабанді цвинтарної атрибутики.

Пригадую, як у роки Горбачовської перебудови й прискореного духовного відродження, я, тоді молодий вчитель історії, мимовільно став свідком дивного педагогічного перформенсу, присвяченого 175-ій річниці із дня народження (прошу запам'ятати цю життєстверджуючу підставу) Тараса Григоровича Шевченко. На сцені актового залу загальноосвітньої (тоді - "середньої") школи № 118 міста N учні, під керівництвом завуча з виховної роботи (жінки середнього віку, з колонадою золотих протезів у роті та зачіскою типу "прикарпатський каравай"), спорудили з магазинного чернозему могильний пагорб, обклали його дереном й встановили березовий хрест. На нього повісили пластикові віночки й притулили портрет Кобзаря. Кульмінацією сценічного дійства стала поява десятирічного хлопчика, босого, у вишиванці (певно, за задумом завучки, такого собі символічного "малого Тарасика"), котрий прочитав над тим хрестом "Заповіт". Вчительки плакали. З кастрованих очей струменіли сльози непідробного сентименту.

Напевне, організатори цієї пречудової ювілейної акції дуже б здивувалися, якби хтось спробував пояснити їм, що, немудряще святкуючи день народження літературного класика, вони несвідомо створили щось на штиб містичного уроборуса - Змія Вічності, що кусає себе за хвіст. При цьому тавтологія знаків смерті, переплетених з мертвотною буденщиною шкільного уроку української літератури утворила таку тлусту метафізичну бганку, що password до неї можна відшукати либонь в Дельоза: "Якщо буттєва бганка Фуко - це вибір між смертю й пам'яттю, то гіпербганкована поверхня - це смерть й пам'ять одночасно..."

Тоді мене здивувала очевидність: саме від літературної - а не театральної - складової цього трагикумедного дійства віяло остаточною, концептуально довершеною смертю конкретніше й відчутніше, аніж від пірамідального горбика з портретом насупленого на невідомого ворога Тараса Григоровича. Юний та безгрішний виголошувач "Заповіту" так голосно прокричав у той вечір над "могилою" своє (й класикове): "Поховайте!" (у нього, щоправда, виходило "пахавайте" із відчайдушними трьома наголосами на кожному "а"), що навіть надійно проспиртований воєнрук невперто струсонув посивілою головою, благальним поглядом обмацав прийшле освітянське начальство і сказав: "Ну вааабщє!"

...Якби мене спитали, у який спосіб найперфектніше описати питомо український топос і стиль панування смерті, я б обрав стрижневим брендом такого опису назву збірки тернопільського поета Ярослава Павуляка - "Могили на конях". Старожитнє сирітство й схлип степової попільної середи мешкає у цій назві. Так і бачу на спітнілих кінських спинах той черноземний горбик з березовим хрестом й шматки дернини, що неквапно обвалюються при кожному злеті кінського копита, падають й падають у хвилі сріблястої степової ковили, немов у вічне забуття...

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»