НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Тетяна Малярчук

МИ
(КОЛЕКТИВНИЙ АРХЕТИП)

І не зчиняйте несамовитого галасу
з приводу своєї невинності, він
псує не таке вже й погане враження,
яке у нас склалось про вас.

ФРАНЦ КАФКА. "ПРОЦЕС".

Місто - це мережа каналізацій. Знайомі його мешканці чи ні - їхні ектременти однаково тектимуть єдиним руслом. Є міста, жителі якого це зрозуміли, і наше місто належить до таких. Ми знаємо, що ми все одно разом. Нас об'єднує міська історія і архітектура, в нас подібні обличчя і конституція тіла, ми говорим одним діалектом і одним жаргоном, в нас спільна мафія і спільна поліція, тому кожен з нас знає, що місто - це ми. Ми не існуємо поза містом, хоча воно існує поза нами. Місто - надбудова над нашими тілами, узагальнення нас, термін, що означує нас всіх, ми розумієм місто не фізично, а метафорично. Дехто з нас думає, що місто - тільки дороги і тролейбусні шляхи, або горизонтальна територія, помножена на вертикаль багатоповерхових будинків, або я плюс родичі, знайомі і сусіди, або асфальт мінус кілька дерев. І це правда, але частково. Спільний плин екстрементів - найменше, що нас гуртує. Духовний зв'язок між нами, тобто традиції, етика і мораль, вищий за екстременти. Ми відчуваємо обов'язок звичаю бути мешканцями саме нашого міста. Аристотель назвав це етосом, і ми йому віримо.

Такий теоритичний вступ ми робимо не для того, щоб когось у чомусь переконати чи щось довести. Ми не маємо на меті обманювати чужинців, що однаковий тюль на вікнах і однаковий набір салатів, які закручуються на зиму, - наслідок нашої міської спільності. Зовсім ні. І ми не прагнемо таким дешевим способом виправдати те, що за нашого відома сталося в нашому місті. Просто треба було якось почати.

Ось як вони з'явились.

Був вечір. Ми сиділи і відпочивали у скверику після роботи. Хтось грав у шахи, хтось вигулював собак і дітей, хтось вийшов проповідувати Євангеліє і війну, хтось мовчав і все слухав, - загалом було дуже приємно. Якщо десь існує ідилія, то саме в наших сквериках: літо, спека, мухи, запах змішаних огірків і помідорів, поту свого і чужого, своя і чужа самотність, - у сквериках ми віддаємось легкому старінню, яке ніколи не викликає ностальгії.

І от несподівано з передніх на задні лавки прокотився шепіт здивування, гучні суперечки на мить притихли, у вікнах будинків з'явились цікаві голови. Ми спочатку пильно роззирнулись довкола, а потім зробили вигляд, що нас нічого не стосується і поза нашими родинами нас нічого не цікавить. Дорогою просто до нас йшли дві жінки.

Одна виглядала старшою, років на сорок, інша - зовсім юна, дуже худа і бліда. Ми засвистіли собі під ніс і гучно засміялись з чогось, бо ми любимо, коли до нас звертаються зненацька, люб'язно перепрошуючи, що потурбували.

Старша жінка була одягнена в сукенку персикового кольору, яка їй, без сумніву, личила до смаглявої, ніби з тінню, шкіри. Ми відразу впізнали в ній ту, яка завжди усміхається і володіє нашими серцями. Такі, як вона, всім допомагають бути щасливими, але самі ніколи щасливими не бувають. У дівчини, яка йшла поруч, трохи трусились руки, видно, що вона почувала себе розгублено в оточенні незнайомих людей, багато з чого комплексувала, але це, зрештою, не було аномалією, з огляду на її юний вік.

- Вибачте, що потурбували, - звернулась до нас старша жінка, і ми підняли на неї свій зір і загальну увагу так, ніби щойно.

- Я і моя донька переселюємось у ваше місто і хотіли б відрекомендуватись. Я - педагог, мені сорок років, одружена, шлюб не склався, але не розведена. Була в Болгарії, Греції і Фінляндії. Космополітка. Люблю мармелад і читати античну літературу, зокрема - "Метаморфози" Овідія. Ось моя донька. Їй майже дев'ятнадцять, вона студентка, вивчає астрономію, так що, коли виникнуть якісь запитання - звертайтесь. Тварин не маємо, воду використовуємо мало, спати лягаємо біля десятої, музику гучно намагатимемося не вмикати.

Ми ґречно прицмокнули губами, мовляв, нам не шкода вам нашого міста, якщо хочете, живіть в ньому на здоров'я, любі панянки, головне, щоб не використовували багато електроенергії і води, щоб не вмикали гучно музику і не водили наших чоловіків.

- Ох, ми не назвались, - вже відходячи сказала старша з жінок.

- Будь ласка, - заспокоїли ми її, - не смішіть, про це дізнатись найлегше.

Так відбулася наша перша зустріч з чужинками, і ми їх впустили в наше тихе міське життя з відкритими обіймами, хоч добре знали, що незнайомі жінка - найбільше збочення, яке тільки існує в світі.

Максим Голенький сказав, що старшу жінку звати Раїдою, а її доньку - Катериною. Замешкали вони на вулиці Польовій 10 в однокімнатній квартирі на п'ятому поверсі. Максим записував їхні дані в будинковий журнал. Він також повідомив, що жінки привезли з собою дуже мало речей, лише кілька валіз з одягом і телескоп, але, сказав він, це ще нічого не підтверджує. Чому вони приїхали в наше місто? Може, від когось ховаються або щось приховують?

Ми не втручаємось в життя наших мешканців і не підглядаєм за ними у шпари. Але жінки нас заінтриґували. Пані Грішева і пані Гріхова відразу склали список невідповідностей, які треба було перевірити найближчим часом.

Чому жінки винайняли однокімнатну квартиру? Ми знаємо, які на Польовій однокімнатки - стає місця тільки на одне ліжко, інакше в кімнаті навіть не підійдеш до вікна. Невже жінки спатимуть на одному ліжку? Звичайно - мати і донька, нема чого соромитись одягати нічну сорочку, але донька вже майже доросла, хоче мати свій куток, хоче бути незалежною... Дехто висловив думку, що, можливо, у жінок не так багато грошей, щоб винайняти дві кімнати, але вони мають телескоп, можуть його продати, тим більше - Максим засвідчив, що найбільша їхня валіза заповнена дорогою косметикою, без якої легко можна обійтись, а колготи на обох так блистять, що малоймовірно, щоб вони коштували менше двадцяти гривень. Таких книг, які прийшли поштою на день пізніше, в нашому місті ще ніхто не бачив, хоч наше місто провінційним і затурканим назвати не можна. Отже, підбила підсумок пані Грішева, цю проблему треба роз'яснити.

Друга загадка: Катерина якась дуже худа і бліда. Дехто божився, що в неї нема брів, а волосся зливається з тілом, але Максим, котрий єдиний поки що бачив її зблизька, стверджував, що є, але надзвичайно світлі. Це нікого не заспокоїло, бо по дівчині все одно видно затаєну тривогу, що кидає підозріння і на її матір. В неї не пробиті вуха, додала пані Гріхова, і вона слухає Раїду не так, як в нас доньки слухають своїх матерів. Власник продуктової крамниці повідомив, що Катерина у вечір приїзду купувала для Раїди гранатовий сік (який, зауважте, у місті майже ніхто не купує) і чотирнадцять персиків, а де ви бачили, щоб котрась з міських доньок купувала своїй матері персики.

Третє: свої два вікна жінки не завісили фіранками, ніби ось, дивіться - ми нічого не приховуємо. Мудра тактика, сказала пані Грішева, але це ще нічого не означає. В будинку навпроти однаково треба влаштувати пункт спостереження.

- І, - стишеним голосом сказала наостанок пані Гріхова, - якщо ви помітили, Раїда і Катерина надто схожі між собою зовні (не враховуючи худість і білявість Катерини), а де ви бачили аж таку схожість між матір'ю і донькою?

- Ну що Ви, пані Гріхова, - вчасно втрутився в розмову хтось з нас, - невже Ви думаєте, що все аж так серйозно?

Наші обличчя пашіли від сорому, а Гріхова скрушно закінчила, що дасть Бог, і вона помилилась.

Минув тиждень, і підозріння наші тільки зросли.

Раїда влаштувалась в університет викладачем, а Катерину зарахували на другий курс фізико-математичного факультету, хоча екзаменатори повідомили, що знання її не дуже глибокі і кожне наступне Катеринине речення - це сумнів щодо попередньо висловленого. Взагалі, сказали екзаменатори, Катерина якась уповільнена і дуже ґраційна, перед тим, як щось сказати, вона дивиться на свої руки і мимоволі присутні також на них дивляться. Голова комісії переконаний, що так себе поводять вже не цнотливі дівчата.

До Раїди весь викладацький склад поставився дуже люб'язно. Студенти відразу її полюбили. Раїда виявилась чудовим педагогом, але це ще нічого не означає, сказала пані Гріхова.

У будинок напроти переселився відданий нашій справі детектив Роджерс (ім'я, звичайно, вигадане). О десятій кожного ранку він рапортував нам про стан справ у квартирі Раїди і Катерини. Нічого такого. Рівно о десятій вечора жінки вимикають світло. Видно, як Раїда допомагає Катерині одягати нічну сорочку (до речі, сказала пані Аронець, треба взнати, як Раїда звертається до Катерини: Катеринко, Катю, Касю, доню чи ще якось?). Потім обидві жінки лягають спати на одне ліжко (ліжко заступає телескоп), встають о сьомій, п'ють чай і мастяться кремами, Раїда зачісує Катерину (повільно чи нашвидкоруч, запитує Гріхова, але Роджерс не звернув уваги), разом йдуть в університет і повертаються десь аж о п'ятій, щось їдять (Роджерс не міг розібрати, що саме, але ми його заспокоїли, що цих фактів від нього не потребуємо - власник продуктової крамнички рапортує окремо), перед вечором обов'язково прогулюються набережною, а коли дощ - то з парасолькою, взявшись попід руки; з восьмої до десятої Катерина сидить за телескопом, а Раїда читає. Нічого такого, закінчує Роджерс.

- Ну, це тобі так здається, Роджерсе - каже старенький поляк Вітольд, а ми віддаємо належне його думці, - проте ти своє завдання виконуєш добре, так і продовжуй.

Вахтерка в університеті донесла, що на першому поверсі університету перед тим, як розлучитись, жінки завжди цілуються в щічку, вона ж, вахтерка, не вірить в таку ніжну материнську любов, власне, вона жодного разу прощаючись не цілувалась зі своєю донькою.

А наприкінці тижня сталась взагалі цікава подія.

Раїда читала лекцію на першому курсі факультету іноземних мов. Вона має звичку прогулюватись вздовж і впоперек авдиторії. І от, підійшовши до вікна, Раїда раптом зупинилась напівслові, ніби побачила у вікні щось дуже страшне, на мить завмерла, а потім різко обернулась і продовжила лекцію зовсім не там, де перервалась. Студенти, залучені до нашої справи, засвідчили всі як один, що у вікні Раїда побачила Катерину, яка сиділа на бурдюрі під університетом і дивилась чи то в небо, чи то у вікна їхньої авдиторії.

- Дивно, - зауважила Гріхова і звеліла підкреслити цей факт у тижневому звіті.

Протягом деякого часу життя в нашому місті Раїда і Катерина не завели жодного ближчого знайомства, ніж того вимагає суспільна пристойність. Виглядало, ніби їм більше нікого не треба, крім них самих. Спочатку ми приймали це нормально, гадаючи, що жінки ще не встигли обжитись на новому місці, але минав час і нічого не змінилось. Їхня добровільна ізоляція тільки підвищувала наш інтерес. Ми чекали на їхню помилку, на якусь необережність, хоча б на порушення міських правил, щоб наблизитись до великої таємниці, у існуванні якої ніхто не сумнівався. Для цього ми почали пильніше наглядати за тим, як Раїда і Катерина проводять вихідні дні.

Знову нічого такого. Довше сплять, довше п'ють чай, говорять, їдять персики і вівсяне печиво (власник крамнички запевняє, що вівсяне печиво купують майже щодня), прогулюються містом, часто навідуються в зоомагазин "Пітон"(що б це мало означати?), разом готуюють супи і салати, разом вивішують у дворі попрані простирадла, ввечері разом дивляться у вікно і в телескоп, так що Роджерс боїться потрапити у його об'єктив. Завжди разом.

- Як можна так довго не обридати одна одній? - дивувувались ми.

Одного разу жінки були в парку над озером. Йшли дуже повільно, часто зупинялись і дивились одна одній в очі, спостерігали за качками і лебедями, але не годували їх.

- Може, кидали в озеро крихти вівсяного печива? - допотувалась Гріхова.

- Я б сказав, якби так було, - ображався Роджерс.

- То більше нічого такого?

- Гуляли парком, доки не смерклося, я вже мало міг розібрати, але, здається, Раїда ще сиділа на гойдалці.

- Просто сиділа?

- Ні, гойдалась.

- Сама гойдалась?

- Ні, Катерина її гойдала.

- Точно Катерина гойдала Раїду чи, може, навпаки?

- Мені було погано видно, але, здається, Катерина Раїду.

- Гм, - ми були вражені, - треба б дізнатись, про що вони розмовляють.

Підслуховуючий апарат доручили підкласти в помешкання підозрюваних пані Загнибіді - Раїдиній колезі по роботі. Вона повинна була зайти до Раїди у якійсь справі і непомітно підкласти жучки під стіл у кухні і під ліжко у спальні.

А день перед тим нам довелося ліквідувати Роджерса. Стало відомо, що він несумлінно виконував свої обов'язки. Якось вночі ми нанесли Роджерсу несподіваний візит і застали його за спанням. Виявилось, що це не вперше, і, за великим рахунком, ми не можемо бути певні у правдивості всіх його дотеперішніх свідчень, особливо - рапортування нічного спостереження. Ми були обведені навколо пальця, адже найбільше, що нас цікавило - чи Раїда і Катерина справді сплять вночі - залишалось невиясненим. Ми звинуватили Роджерса у таємній співпраці з жінками, можливо, він закохався в одну з них або брав за мовчання гроші, але Роджерс так ні в чому і не зізнався.

Ми були змушені починати все з початку.

І ще одна деталь, яку варто тут згадати. Прибиральниця зоомагазину "Пітон" донесла до нашого відома, що Раїда купила акваріум з двома рибками-телескопами, а Гарольд (наступник Роджерса) (ім'я, звісно вигадане) повідомив, що акваріум справді стоїть у спальні на підлозі і що у спальні крім ліжка, акваріума і всюди розкиданих книжок більше нічого нема.

- Ми ж їм казали - ніяких тварин! - кричала пані Аронець. - Гарольде, дивись добре, може, вони ще й світло палять після десятої!

Пані Загнибіда виконала своє завдання блискуче. Ні Раїда, ні Катерина не здогадались, що їхня квартира відтепер прослуховується.

Гарольд відрапортував нові цікаві дрібниці. Іноді серед ночі, сказав він, у вікні підозрюваних засвічується слабенький вогник і відбиває на стіну миготливі тіні, ніби хтось з жінок не може спати і ходить взад-вперед спальнею, Гарольдові якось навіть було видно Катерину, яка не спала, а сиділа на ліжку, і нічну пташку, яка ненароком залетіла у прочинену кватирку.

- Яка саме пташка залетіла у кватирку?

- Якась нічна.

- Хіба бувають нічні пташки?

- Не знаю, але мені здалось, ніби у кватирку залетіла нічна пташка.

Підслухана розмова № 1

- Чому ти не спиш вночі?

- Я боюсь, що рибки від нас втечуть.

- Вони не можуть втекти, їм заважатимуть очі. У телескoпів дуже великі очі.

- Рибки можуть виплисти з акваріуму і втекти через кватирку.

- То зачини кватирку.

- Я боюся, що ми задихнемось.

- Але через кватирку вчора в кімнату залетів кажан.

- Гарольд сказав, що то нічна пташка.

- Не буває нічних пташок.

- А сови?

- Не знаю, але мені здається, що сови - не нічні птахи. В них просто великі очі, а все, що має великі очі, ми називаєм нічним.

- Наші рибки мають великі очі, отже, вони нічні рибки. І я боюсь, що вночі вони від нас втечуть. Мені здається, що вони мене не люблять. Або люблять тільки зараз, а коли буде нагода втекти, вони втечуть і забудуть, що любили мене.

- Нащо, щоб тебе любили чорні і банькаті рибки?

- Бо я їх люблю.

- А нащо ти любиш чорних і банькатих рибок?

- Я їх люблю не тому, що вони чорні і банькаті, а тому, що я їх люблю і вони живуть в акваріумі. Якби вони любили мене і тоді, коли втечуть, я б дозволила їм втекти. Нехай тікають, аби тільки завжди мене любили.

- Я думаю, вони тебе люблять, бо не вміють вибирати між любов'ю і нелюбов'ю. Рибки перебувають в одному стані - у стані спокою, і ти можеш їхній спокій назвати любов'ю до себе.

- Ти теж спокійна, але я твій спокій не можу назвати любов'ю до себе.

- Бо в людей все інакше. Коли людина спокійна - то значить нікого не любить або дуже розумна і знає, що найкраще - нікого не любити.

- Я вирішила, що на ніч прикриватиму акваріум решетом. І рибки не втечуть, і ми не задихнемось. Але спати все одно не буду. Бо я не спокійна.

Ми трохи сполошились. Стало зрозуміло, що жінки здогадались, що за ними ведеться пильний нагляд. Вони навіть знають про Гарольда і кажана, якого цей бовдур сплутав з пташкою.

- Кажани літають не так, як птахи, - пояснювала Гарольдові одна наша знаюча співробітниця, - кажанам політ дається важко, адже вони не справжні птахи, крилами кажан махає частіше, і здається, що йому от-от не стане сили опиратись земному тяжінню.

Але справі це не зарадило. Ми не знали, як далі поводитись з Раїдою і Катериною, чи при зустрічі ніяковіти і опускати від сорому очі, чи навпаки - поводитись зухваліше, мовляв, ми все одно не згорнемо стеження (бо ми таки не згорнемо), чи намагатись уникати зустрічей і реорганізувати нашу діяльність в глибоке підпілля. Що робити?

Тим більше, що записана на плівку розмова Раїди і Катерини багатьох з нас збила з пантелику. Ми не знайшлися, на що вона подібна. Хтось кинув ідею, що жінки розмовляли незрозумілим мовним шифром, ймовірно, вони здогадались про жучки і передають інформацію одна одній через символи і знаки.

Викликали пані Загнибіду, але нічого путнього від неї не дізнались, крім того, що вона своє завдання виконала старанно.

Старий поляк Вітольд сказав, що протягом свого довгого життя він зустрічав диваків, які щиро і серйозно говорили про рибок, правда це було дуже давно, коли ще жив Ґомбрович і наше місто належало до єдиного державного утворення з Венецією та Вієнною. Отже, підсумував Вітольд, якщо прийняти розмову Раїди і Катерини за автентичну, то цих жінок слід зарахувати до категорії дивачок, з якими мати справу набагато важче, ніж ми собі думаємо. Обґрунтувати їхні дії тепер буде не так просто, треба застосовувати іншу методику та інші засоби слідкування. Тепер (скрушно похитав головою Вітольд) доведеться аналізувати кожен їхній рух, морочитися з кожною їхньою фразою. І є дві альтернативи: або ми нічого не зрозумієм, або зрозумієм все. Середини у диваків не буває.

Вітольд запропонував звести Катерину з кимсь зі студентів.

- От Завадський - досить симпатичний хлопчина, - сказав він, - нехай спробує втертися до Катерини в довір'я, а якщо вдасться, навіть закохати її в себе. Закохані перестають бути небезпечними.

Ми погодились з Вітольдом, що у ситуації, яка склалась, така стретегія найбільш оптимальна. Нехай Завадський якось зачепить Катерину, запропонує піти погуляти (на Набережну, підказувала пані Гріхова, адже видно, що гуляти Набережною Катерина любить), нехай запросить в кіно, на морозиво, (всі витрати ми, звичайно беремо на себе), обов'язково дотягувати зустріч до вечора, коли жінка почуває себе незахищеною і їй хочеться чоловічого плеча; ми, якщо треба, включимо в центрі міста фонтани і ліхтарі, пустимо кілька закоханих пар, щоб Катерина відчула легку заздрість, а вже біля дому нехай Завадський обов'язково призначить нову зустріч і, якщо вдасться, нехай спробує Катерину поцілувати.

Ми всі одноголосно затвердили Вітольдів план і назвали його "Дафна".

Того ж дня ми дали знати Завадському, що місто потребує його допомоги і як саме. Завадський нічого не мав проти, хоча виглядав трохи налякано, а от його мати впала в істерику, почала заламувати руки і плакати, що це в неї єдиний син, що на нього в неї вся надія і що вона досі живе тільки заради нього. Ми заспокоїли пані Завадську, що її син буде під нашим прикриттям і що він майже нічим не ризикує, всі витрати ми беремо на себе, а в разі успішного завершення - навіть обіцяємо невелику винагороду. Пані Завадська, виявилось, турбувалась за психічний стан свого сина, який змалку був неймовірно вразливий і до десяти років панічно боявся собак.

- Але я розумію, що так треба, - востаннє схлипнула Завадська і ми домовились, що завтра розпочинаємо.

Підслухана розмова № 2

- Завадський - гарний хлопець.

- Так.

- Не відмовляйся, коли він запросить тебе на прогулянку.

- Так.

- Я не примушую тебе, просто кажу, як ти могла б зробити.

- Так.

- Я буду спокійна, якщо ти будеш з ним.

- А якщо не буду з ним, ти будеш збентежена?

- Так.

- Як це виглядатиме?

- Виглядатиме, ніби я спокійна.

- Рибки цієї ночі бились в решето. Вони хочуть втекти.

- Але вони тебе все одно будуть любити.

- Як я знатиму?

- Ти не знатимеш.

- Тоді нехай рибки залишаються в акваріумі - що вони мене люблять, я знатиму напевно.

- Ти не знатимеш.

Друга підслухана розмова Раїди і Катерини додала нам надії, адже Катерина майже погодилась на залицяння Завадського. Тепер залишалось тільки підштовхнути їх один до одного. Але ця розмова і насторожила нас, бо Раїда так говорила про Завадського, ніби знала про наш план. Закрадалась підозра, що у нашому таборі причаївся підступний зрадник, який інформує жінок про всі наші дії. Ми почали пильно приглядатись до свого оточення, звузили коло зайнятих, але результат нас не задовільнив. Справа потребувала ретельної чистки.

- І зробіть щось з тими рибами, - кричала пані Аронець, - невже з ними нічого не можна зробити?

Операція "Дафна" починалась успішно. Катерина сама зачепила Завадського, і, коли той запропонував зустрітись ввечері, відразу погодилась. Ми пильнували за їхнім гулянням, щоб не сталось непердбачуваного, ми взагалі любимо, коли все йде чітко за планом і не виходить з-під нашого контролю.

Завадський повів Катерину в кіно, купив їй морозиво і пиріжок з повидлом, дехто навіть запримітив, що вони кілька хвилин тримались за руки, але зараз ми не будемо стверджувати про це як про безсумнівний факт. Коли смерклось, голуб'ята ще пройшлись довкола фонтанів і повернулись на Польову 10. Біля під'їзду вони попрощались і розійшлись.

Ми почали докоряти Завадському за його несміливість - за те, що він не поцілував Катерину біля під'їзду - але хлопець знітився і сказав, що наступного разу спробує. Звичайно, наступного разу в нього знову нічого не вийшло.

- Ми не розуміємо Вас, пане Завадський, - суворим тоном провадила пані Грішева, - кінець кінцем Ви мужчина чи ні! Невже поцілувати Катерину така велика складність. Дівчина не настільки потворна, щоб нею гидувати, якби не підозрілі обставини, ми могли б зарахувати Катерину до привабливих! Ви мусите її поцілувати! Катерина не буде проти! Хіба Ви не бачите, що вона аж пищить перейти межу дружби! Ми сподіваємось, що Ви нарешті схаменетися.

Завадський мовчав, схиливши голову. Видно було, що він чогось боїться. Ми почали домислювати, що він боїться своєї матері, можливо, вона ще досі б'є його, або знущається з сина психологічно. Батько Завадського пообіцяв все вияснити.

Деякі університетьські викладачі сказали, що Завадський дуже змінився, став мовчазливим і замкнутим в собі, на великій перерві не йде з товаришами пити пиво, на семінари не готується, завжди розгублений і без галстука. Хтось чув, як Завадський заїкався, а досі за ним такого не простежувалось. Ми налякались, щоб хлопець дісно не закохався в Катерину, і вирішили останній раз влаштувати побачення і на деякий час призупинити операцію.

- Пам'ятай, що ти маєш зробити! - нагадали ми йому.

- Я пам'ятаю, - відповів Завадський.

Але останнє рандеву закінчилось фатально. Ми бачили, як Завадський довів Катерину додому, як вони трохи постояли біля під'їзду, як Завадський схопив дівчину в обійми і почав цілувати, як вона завмерла, зціпивши губи, і так стояла, поки Завадський не впав на коліна і не почав ревіти, а потім зайшла в будинок, і більше її ніхто не бачив.

Ми підбігли до парубійка, підняли його з колін і відвели в нашу криївку, щоб вияснити, що трапилось.

Завадським трусило, з його рота йшла піна, так що ми запідозріли хлопця в епілепсії. Він стогнав, що ненавидить себе, що від сьогодні він ненавидить себе, і всіх, і місто, що далі продовжувати жити він не може, бо зрадники не мають на це права, паплюжив добре ім'я своєї матері, яка, як виявилось пізніше, справді його безмежно любила і ніколи не те що не вдарила сина, а й не сказала йому поганого слова.

Поляк Вітольд бубонів собі під ніс, що з дивними людьми так поводитись, як ми це зробили, не можна, що вони не терплять ґвалту над собою, адже психіка їхня дуже хистка і декоративна, і тепер, поспішившись, ми втратили всі здобутки, які приніс його, Вітольдів, план.

Хтось з медсестер дав Завадському заспокійливе. Пані Гріхова взялась до випитування.

- Хлопче, про що ви сьогодні говорили з Катериною?

- Про білий колір.

- ??

- Вона сказала, що меланхолія білого кольору.

- Ага, то в неї меланхолія?

- Ні, в неї біла сукенка.

- Ще про що говорили?

- Про дітей.

- О господи, вона вагітна?

- Ні, вона розповідала про місто, з якого діти вигнали своїх батьків.

- Вона назвала, в якому саме місті таке сталось?

- Ні, вона тільки сказала, що ці діти, вирісши і ставши батьками, вигнали з міста самих себе.

- Катерина точно не сказала, як називається місто?

- Ні, мені здається, що такого міста не існує.

- Пане Завадський, нас не цікавить те, що не існує. Ви говорили ще про щось?

- Ми ще говорили про заметіль сніжинок, перемішаних з сигаретним попелом.

- О, ми так і знали, що Катерина курить! По ній відразу видно! Як ми не здогадались раніше!

- Пане Завадський, ви можете пояснити, чому Катерина відмовилась з Вами поцілуватись?

- Бо вона закохана в когось іншого.

- Це нічого не означає: можна кохати одного, а цілуватись з іншим. Ви не знаєте, в кого вона закохана?

- Не знаю.

- Чого Ви так болісно відреагували на Катеринину відмову Вас поцілувати? Невже Ви закохались в цю непевну дівчину?

- Я не закохався в неї. Я кохаю іншого і зрадив його. На цьому ми допит завбачливо перервали, бо сказане вже не стосувалося нашої справи. Несподіване зізнання Завадського ми взагалі вирішили не розголошувати. З різних причин. По-перше, це могло б послужити шкідливим прикладом для інших студентів, по-друге, ми не хотіли привселюдно ганьбити честь родини Завадських, по-третє, ми не хотіли, щоб про це дізналась Катерина, бо, можливо, операцію "Дафна" ще можна було врятувати.

Батьки забрали виснаженого сина додому, а ми знову залишились ні з чим.

Наранок стало відомо, що Катерина не з'явилась в університеті. Збентежена викладачка з ядерної фізики прибігла до нас вже після першої пари. Ми вирішили, що говорити про зникнення Катерини ще зарано, адже вона могла першу пару проспати, або не встигнути на автобус, або просто не захотіти прийти в університет. Може, вона соромилась подивитись Завадському в очі, може, шкодувала про те, що так негарно з ним повелась. Завадський в університеті теж не з'явився. Ми здогадались, що він себе погано почуває.

Але того дня Катерину так ніхто і не бачив. Найгірше, що Раїда теж не прийшла в університет, однак власник продуктової крамнички на Польовій засвідчив, що Раїда приходила купувати вівсяне печиво.

Ми вирішили нанести жінкам візит. Ми ще ні разу не були в них вдома, тому відчували, що тепер, з огляду на все, маємо на це право.

Відчинила двері Раїда. Катерини нігде не було видно. Ми вибачились перед Раїдою за пізній візит і сказали, що нас турбує Катеринина відсутність в університеті, якщо вона захворіла, то, сказали ми, нам потрібно про це знати, щоб виписати їй довідку.

- Її нема, - відповіла Раїда і запросила нас всередину.

- Пані Раїдо, - грізно мовила Аронець, - що Ви зробили зі своєю донькою?

- Це вас не стосується, - Раїда виглядала стомленою, - але якщо хочете знати, вона поїхала на море ловити акваріумні рибки.

- Просимо не пудрити нам мізки, пані Раїдо, - розізлились ми, - комедією з рибками нас вже не задурити!

- Я більше нічого не можу вам сказати.

На цьому наша з Раїдою бесіда закінчилась. Ми дали наказ не спускати з неї очей, щоб жінка часом не втекла з міста; ми відчували, що от-от розплутаємо страшний клубок криміналу, кодло блюзнірства і брехні, яке зажило в нашому місті і скомпрометувало його, залишалось тільки знайти Катерину або того, в кого вона закохана. Ми вже чули запах перемоги.

Тоді ж прийшов батько Завадського і сказав, що його син покінчив життя самогубством. Повісився на власному ремені.

Нам ніби хтось дав ляпаса. Два трупи, а натомість - нічого конкретного.

Дехто казав, що смерть Завадського не лежить на нашій совісті, бо ми не могли знати, що в нього така вразлива психіка, до того ж людина не відважується на самогубство за один день, лиха думка повинна визрівати в ній протягом тривалого часу. Хтось інший додавав, що Завадський рано чи пізно все одно зробив би те, що зробив, потяг до самогубства був в нього в крові (про потяг Завадського до гомосексуалізму ми майстерно не зізнались навіть самим собі), а потенційні самогубці (як, зрештою, і потенційні ґеї) нічого корисного містові не принесуть.

Всі ми були на похороні і намагались втішити пані Завадську. Похорон для нас як обов'язок. На похороні ми даємо зрозуміти людям, які залишаються жити, що вони не самі і що місто ними опікується. Пані Завадська не дорікнула нам жодним словом. Факт, що її син покінчив з собою, ми не розголосили - загалу повідомили, що хлопець всього лиш заснув у ванній. Дехто сказав, що, можливо, так було насправді. Іноді брехня милосердніша за правду, додавали інші.

Ми намагались підтримувати в собі бойовий дух, але те, що сталось, кинуло в наші душі зерно розчарування. Ми піддались легкому декадансу. Вперше почали лунати несміливі докори щодо доцільності нашої діяльності, хтось казав, що, можливо, місто не потребує таких жертв, можливо, воно існує тільки для того, щоб в ньому існували ми, адже що таке місто - мережа каналізацій, горизонтальна територія, помножена на верикаль багатоповерхових будинків. Інші відповідали: а як же суспільство? як його життєствердна мораль? невже щасливе майбутнє наших дітей не заслуговує на невеликі жертви?

Тоді підводився старий поляк Вітольд і казав, що давно, коли Галичина належала до єдиного державного утворення з Венецією і Вієнною, в нього були батьки, які йшли на великі жертви, тільки аби забезпечити йому, Вітольдові, щасливе майбутнє. І що з того, підвищував голос Вітольд, хіба я щасливий? хіба я можу зараз подивитись батькам в очі і щиро запевнити їх в тому, що їхні жертви були не даремними? - Не можу! - майже кричав Вітольд - бо їхні жертви були даремні! Батьки зробили нещасливими і себе, і мене, бо я пам'ятаю, що на ці жерви йшлося заради мене! А зараз я мучусь підозрінням, що батьки спеціально так робили, щоб потім я мучився докорами сумління. Вони ніби зробили мене винним у своєму нещастю, хоча, думаю я тепер, вони все одно були б нещасними. Таким чином (Вітольд страшенно розхвилювався) вони скинули вину за своє нещастя з себе на мене.

- Господи, - скрушно похитував головою Максим Голенький, - невже ми помилились? Невже особистість повинна цінуватись вище за колектив? Невже інтереси особистості превалюють над інтересами суспільства, а їхні дивацтва - над суспільною етикою і мораллю? Невже правильніше залишити в спокою Раїду і Катерину?

Дехто відповідав:

- Але ж, можливо, якщо ми не втрутимось, станеться щось набагато страшніше, ніж два трупи? Залишатись у незнанні - означає піддати небезпеці все місто!

- До того ж, - владним тоном продовжила пані Гріхова, - НАМ ЦІКАВО!

Катерини не було вже сім днів.

Поки що ми не могли діяти, бо ми не знали, як треба діяти. Ми боялись знову втнути дурницю, тому взяли за краще вичікувати і, тимчасом, завершили кілька дрібних справ.

Ми ще раз нанесли Раїді візит. Ми сказали їй, що Катерина в когось закохана, і це якось могло спричинитись до її зникнення. Можливо, вона втекла з цією людиною, можливо, Раїда не схвалювала Катериненого захоплення, і, якщо Раїда знає, про кого йде мова, нехай краще скаже нам. Ми зможемо допомогти чи принаймні визначити, де Катерина переховується.

- Звідки ви взяли, що Катерина в когось закохана? - спитала нас Раїда.

- Тепер це вже неважливо, - ми справді так думали.

- Я переконана, що ви помиляєтесь. В дев'ятнадцять років дівчата нікого не кохають.

Раїда блефувала - ми зрозуміли ясно, але до сили вдаватись не наважились.

Вже на порозі Раїда нам сказала:

- Вона скоро повернеться, наловить в морі акваріумних рибок - і повернеться.

Що ж, вирішили ми, а зокрема - пані Аронець - треба робити те, чого від нас вимагають обставини. Операцію назвали "Нептун". Її виконання доручили Гарольдові.

Пані Загнибіда на довше затримала Раїду в університеті, і Гарольд через балкон таємно пробрався в її з Катериною квартиру. Ретельно оглянув помешкання, вилучив все, що, на його думку, було підозрілим, переховав жучки в інтимніші місця і через півгодини повернувся до нас.

- Гарольде, що ти мав зробити в квартирі Раїди і Катерини? - допитувалась пані Аронець.

- Мав ретельно оглянути помешкання, вилучити все, що мені здасться підозрілим, переховати жучки і повернутися до вас.

- Добре, - продовжувала Аронець, - а що тобі мало видатись підозрілим?

- Акваріум з рибками-телескопами. - Гарольд почав трохи нервувати.

- І ти приніс акваріум з рибками?

- Приніс акваріум.

- Акваріум ми бачимо. Але він порожній. Рибок нема.

- Нема.

- А де вони ділись?

- Вони виплили з акваріума і втекли через кватирку.

- Ти бачив, як вони це зробили?

- Бачив, у ніч перед тим, як зникла Катерина.

- А хто зняв з акваріума решето?

- Раїда.

- Навіщо?

- Вона думає, що рибкам потрібна свобода.

- А хіба не потрібна?

- Рибкам? Потрібна.

- А як ти, Гарольде, розгледів в темряві, що через кватирку тікали саме рибки?

- Мені здалось, що то були рибки. А тепер бачу - акваріум порожній. От я і вирішив.

- Чому ж ти не сказав нам раніше?

- Бо я не вмію серйозно і щиро говорити про рибок.

Ось що нам донесли Раїдині студенти.

Раїда читала їм в акваріумі лекцію (так студенти називають 21-у авдиторію). Раїда втомленою не виглядала, але, як стало відомо пізніше - вона просто наклала на обличчя багато пудри. Розповідала про прерогативу фалічного над нефалічним в грецькій міфології і про те, що в грецькій міфології безліч випадків кохання між чоловіками. Аполон - відомий бісексуал, він міг кохати і Дафну, і Кипариса, а деякі герої, казала Раїда, відверто гидують коханням жінки, наприклад, Дафніс, Гермафродит, Нарцис. Проте кохання між жінками греків не цікавило. Вони боялись його, тому, якщо і зображали щось подібне, то в найнепривабливіших фарбах. Міф про Скіллу і Харибду - одне з таких зображень.

Студенти дослівно повторили те, що сказала Раїда.

Скілла була вродливою німфою, в яку закохався морський бог Главк і яка не приймала кохання як його, так і інших женихів. Чарівниця Кірка, закохана в Главка, перетворила Скіллу на морське чудовисько з шістьма собачими головами, трьома рядами гострих зубів в кожній пащеці і дванадцятьма ногами. Скілла оселилась в печері над протокою між Італією і Сицилією. А навпроти жила Харибда - чудовисько у вигляді страшного коловороту, яке тричі на день ковтало і вивергало воду протоки. Кохання двох жіночих начал втілилось у кохання двох чудовиськ, і воно стало для моряків найбільшим жахом.

Останні слова Раїда промовляла біля вікна. На кілька хвилин вона завмерла, далі обернулась і закінчила: "Греки сприймали жіноче кохання як загрозу суспільству, як акт деструкції і виродження. Скілла і Харибда ізольовані від світу прекрасного, єдина втіха для них - не розуміти масштаби своєї потворності. Але греки милосердні. Вони виправдали будь-яке кохання. Вони придумали фатум."

У вікні - запевнили студенти - Раїда побачила Катерину, яка сиділа на бурдюрі під університетом і курила.

- Прошу, - крикнула пані Гріхова, - а я не казала?

Вони нам не сподобались від самого початку. Для чужинців нам не шкода ані міста, ані його ресурсів, але ці дві жінки, які у вільний час розмовляють про рибок, їдять вівсяне печиво, зникають бозна-куди, а тим більше - нахабно курять під університетом, - нам не по душі. Окремо проти Раїди ми нічого не мали, нам потрібні кваліфіковані викладачі. Проти Катерини - теж. Але разом вони становили якусь небезпеку, щось у їхньому союзі було неприродним.

- Отже, - аналізували ми, - Катерина повернулась. Даних про те, де вона була, у нас нема. Допитуватись в самої Катерини - некультурно, та й, сумнівно, щоб вона сказала правду. Ми знову залишились з носом. Але це ще нічого не означає.

Слово взяв пан Гаврилюк, людина дуже освічена і мудра, ми навіть здивувались, чому він досі мовчав. Гаврилюк взагалі мав м'яку вдачу і поступливий характер, багато хто підозрював, що він вірив в людську доброту, бо завжди прагнув виправдати чиїсь злі вчинки, більше винуватив не саму людину, а суспільство, яке зробило її такою ("А-а-а-а, це найлегше, пане Гаврилюк". - заперечувала Гріхова). Так і тепер. Гаврилюк сказав:

- Мені здається, шановне товариство, що наші дії надто аґресивні стосовно Раїди і Катерини. Ми чомусь від самого початку були до них злі. Але хто з нас спробував допомогти жінкам, подати їм у скрутний момент руку допомоги? Ніхто. Ми швиденько осудили їх, але з людиною не все так просто. На мою думку, треба посприяти тому, щоб Раїда і Катерина стали такими, як ми. Треба їм довіритись, показати їм, що вони оточені турботою, що ми завжди готові все зрозуміти і вибачити. Хто з нас не збивався з доброго шляху наманівці?

Ми визнали, що Гаврилюк має рацію, і нашвидкоруч виробили план дій. Операцію назвали "Сузір'я Оріона".

Згідно плану ми завітали до Раїди і Катерини в суботу ввечері. Жінки саме збирались лягати спати. Волосся у Катерини було розплетене і скуйовджене, а виглядала вона ще худшою і блідішою, ніж до зникнення.

- З поверненням, - звернулись ми до Катерини, - гарно відпочили на морі?

- Я не була на морі. - відповіла Катерина.

- Дивно, Ваша мати казала нам, що Ви на морі.

- Вона збрехала.

Ми ніяково потовклися в коридорі, ми відчували себе трохи незручно, бо яке нам діло до того, де була Катерина?

- Власне, ми прийшли з іншої причини, - сказав жінкам пан Гаврилюк. Його лице сяяло непідробленою щирістю і добротою. - Ми прийшли просити вас продати для університету телескоп. Університет давно виділив на нього кошти, от ми і вирішили спочатку спитати вас, може, телескоп вам не дуже потрібен, займає в квартирі багато місця, а вас двоє, майже доросла донька, яка хоче свободи і незалежності, буде більше простору, до того ж - за виручені гроші ви зможете придбати менший телескоп і винайняти квартиру з більшою жилою площею. Від продажу і ви будете задоволені, і ми.

З коридору ми заглянули в кімнату. Вона справді нічого, крім одного ліжка і телескопа, не могла помістити.

- Вибачте, але телескоп ми не продаємо, - сказала Раїда.

- О, - захвилювався Гаврилюк, - ви не думайте, ми даємо добрі гроші, ціна на телескопи трохи впала, але ми цього не врахували на вашу користь, ніхто за телескоп вам більше не дасть.

- Але ми телескоп не продаємо, - повторила Раїда, і Гаврилюк мало не заплакав.

- Ми вас дуже просимо, нам надзвичайно телескоп потрібен, ми хочемо через два дні відкривати факультет "Астрономії і вивчення неба", а без телескопа який може бути факультет! Нас засміють! Згляньтесь над нами!

- Схожий телескоп я бачила в Будинку техніки на проспекті Миру, купіть там.

- Так, але як ви не розумієте, - постогнував Гаврилюк-Добре-Серце, - ми хочемо вам допомогти! Отримаєте гроші, винаймете іншу, не таку тісну, квартиру, з двома кімнатами, одна буде Ваша, пані Раїдо, інша - Вашої доньки, навіщо товктись в одній кімнаті і на одному ліжку? Купите фіранки, щоб ніхто не зазирав у вікна, і житимете собі довго і щасливо, як решта людей.

- Ваша пропозиція нас не цікавить, - суворо повторила Раїда, і ми остаточно переконались, що нічого з того не буде. Ці жінки не потребували нашої допомоги. Гаврилюк помилився.

- Але жити в такій тісній кімнаті двом жінкам вкрай незручно! - не міг змиритися з поразкою Гаврилюк. - Хіба ви не соромитесь одна при одній переодягати білизну? У двох кімнатах жити набагато краще! Якщо не хочете продавати телескоп, то візьміть гроші так, винаймете більшу квартиру, завісите вікна фіранками!

Людяності Гаврилюка не було меж. Він мало не на колінах просив Раїду прийняти гроші, але зрозуміло, що вона їх не взяла.

Ми попрощались з жінками і вийшли. Гаврилюк ніяк не міг відійти. Його мізки працювали в єдиному руслі: треба врятувати їх! їх ще можна врятувати! Але ми стояли на іншій думці. Чесно кажучи, ми і не сумнівались, що все закінчиться саме так і що зусилля наші виявляться марними.

- Пане Гаврилюк, Ви не винні, - заспокоювала Гріхова дон кіхота, - Ви намагались допомогти, Ви зробили все, що в Ваших силах, але з ними по-людськи не виходить.

Ми самі спакували їхні речі. Не церемонились. Вдень зайшли в їхню квартиру (ключ підібрав Максим Голенький), спакували валізи з косметикою і одягом, пов'язали в стоси книжки (ми б їх відразу відправили поштою, але не знали, куди жінки подадуться), обгорнули телескоп целофаном і сіли в коридорі чекати. Пані Аронець шаленіла.

- Що ви думаєте? - кричала вона. - Риби з'явились знову!

Винесла з кімнати новий акваріум.

- Це ж треба мати таке нахабство! Ми їм одне, а вони нам друге!

Не довго думаючи, спустила рибок в туалет.

Раїда і Катерина повернулись з університету о п'ятій. Щоб аж надто, то здивованими вони не виглядали. Напевне, відчували за собою вину. Адже, якби вас хтось силоміць виселяв з міста, ви б спробували опиратись?

- Ми офіційно доводимо до вашого відома, шановні жінки, - так розпочала свою промову пані Гріхова, - що далі залишатись в нашому місті ви не можете. Це супуречить законам не тільки нашого міста, а й людської моралі загалом. Ми не будемо розголошувати причину вашого від'їзду, бо, по-перше, не хочемо дурної слави, по-друге, боїмося подати дурний приклад молоді, яка дивилась на Вас, пані Раїдо, як на авторитет. Годі будь-що заперечувати - ми все знаємо. Сподіваємось, шановні жінки, ви оцінете нашу тактовність і поблажливість, адже ми могли вас і заарештувати. Але знову ж таки - не хочемо розголосу. У цьому конверті, Раїдо, Ваша зарплатня і стипендія Катерини. У пакеті - вівсяне печиво і кілька пляшок гранатового соку. На день дороги вистачить. Рибки пані Аронець не стрималась і зі злості спустила в туалет, тому ми відшкодуєм їх вам у грошовому еквіваленті. Книги ми поштою ще не вислали, бо не знаємо, куди ви маєте намір податись. Однак куди б ви не подались - пам'ятайте, що всі міста - подібні на наше, - це копиці сіна, в яких не сховається жодна голка.

І після того ми більше ніколи не бачили Раїду і Катерину. Вони забрали свої речі і поїхали в невідомому напрямку. Дехто казав, що вони все одно виглядали щасливими, ніби зовсім не чули за собою вини, спокійно сіли в потяг і довго разом спостерігали з вікна, як наше місто поволі від них віддалялось. Дехто нарікав, що тепер в місті скучно жити. Дехто побоювався, що, можливо, наші підозри були помилковими. Але більшість так не думає.

назад


nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»