НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Антон Морговський

Чорна кура на півдорозі
(оповідання)

- Наступна платформа - Липівка. Обережно, двері зачиняються.

Липівка… Тут, на дачі відзначали кінець семестру (трохи затяглося те святкування, прогуляв практику, змарнував тиждень-другий, - гітара, сміх Віолетти… Всі поїхали в Карпати, а Сергій… Думав погуляти ще день, а тоді махнув рукою: сміючись, палили сірниками його квитка на поїзд. Тепер нічим звітувати. "Здерти" у когось?

"- Цей номер, - ділилися досвідом старшокурсники, - у Ю.Д. не пройде". Не вірити - підстав не було: наслухався достатньо анекдотів-легенд про "вампіра" Юлія Денисовича ("удівця-мізантропа, феміноненависника з десятилітнім стажем"); нікому досі не вдалося випросити "хоч трієчку", вблагати, а чи обдурити старого професора - найсимпатичніші, найслізніші дівчата, як і найвигадливіші хлопці (хитрмудрі Одіссеї), всі терпіли фіаско. "- Що ж робити?"

"- Їдь у якесь - бажано глухе - село, став могорича колоритній бабі чи помпезному дідові - може, й заспівають".

Електричка летіла у вересень, літо знемагало в іще палючих променях сонця. Хоч би вікно відчинили! Треба ж, сів у "ДИТЯЧИЙ" вагон: плач, крик - увесь тобі фольклор. Було б їхати разом з усіма в Карпати: смагнути на сонці, слухати й записувати на магнітофон гуцульські пісні, ласувати черешнями щедрих ґазд та ґаздинь. "І романчики, - розповідали хлопці, - були не згірші, ніж з Віолеттою". Звичайно, перебільшували, розписуючи принади "збирання фольклору", та все ж - не з пальця виссані окремі подробиці.

Заплакав хлопчик у сусідньому купе. Сергій придивлявся до нього і згадував, коли вперше їздив до діда в гості (вперше - і востаннє, років тринадцять тому), був приблизно одного віку з цим вередуном, що розмазує по личку сльози впереміш з варенням. У пам'яті зберігся дзвін коси, яку ввечері клепав дід. Вранці батько викошував леваду. Батько тоді був ще молодий, та й дід, напевно, теж, і баба… Жодне з тих облич пам'ять не зберегла - розтовклися, розтерлися в калейдоскопі сотень інших. Виразно відновлювався лише звук: дзвін! дзвін! дзвін! Чи так почув би ті удари тепер? Чи такий самий звук?

Вечеряли в саду, співали, - слів уже не пригадати, як і мелодії; баба з мискою меду, стіл під грушею, комарі над лампою, ще вище - зорі, - все те можна реконструювати хіба що в уяві; не зринала з глибини тільки пісня, - жодна з чутих пізніше не гармоніювала з тональністю солодкого спогаду-марева. Подібно, як дратувати тепер дитячі крики, вередування.

- Щось він морочить - мабуть, спати хоче.

- Хіба він тут засне, - відповіла молода мати сусідці по купе. - Його дома поки приспиш, в колисці… А тут, - глянула довкола, - шум, гармидер.

- А ви його прилюляйте, - порадила стара жінка. - Прилюляйте.

- Як це? - не зрозуміла молода, ще зовсім юна, мати. - Прилюляти?

- Ага-ага, - жінка взяла дитину на руки. - Отак гойдаєте легенько і наспівуєте.

- Ви знаєте колискових? - шарпнувся Сергій, рука вже діставала з кишені записника і ручку.

А через хвилину лаяв себе останніми словами: вискочив, як Пилип з конопель. Було б зачекати - жінка, мо', й заспівала б…

- Кореспондент? - зраділа своїй здогадці. - З газети?

- Я студент, фольклор записую.

- Студент… - неприховано розчаровано. - Фо-льк-лор - це як?

- Пісні, приказки, загадки, - перераховував Сергій. - Народна творчість.

Жінка мовчала, обдумуючи своє. Щось надто своє, щоб запитувати про пісні.

- А я оце їздила взнавати за чоловіка, аліменти не платить, ніхто не хоче помогти. Може, ви у газету напишете, щоб розібралися?

Відчував: їй хочеться розповісти "історію". "Така-а історія - романа можна писати". Всі ладні романи писати, а пісні позабували…

- Так знаєте колискових, ні? - допитувався. - Може, весільних яких?...

Жінка подумала і назвала "криниченьку", ще кілька найвідоміших.

- Що знову не те? - прочитала на обличчі студента.

- А слова всі знаєте? - сподівався на оригінальний варіант, хоч і розумів: жест потопаючого в напрямку соломинки. - Знаєте?

Виявилось, що знає лиш до половини, або ж - окремі строфи.

- Коли інші співають - і я можуть, - винувато. - А так не можу.

- От виросте… - Сергій кивнув на дитя, не знаючи, як сказати: він, вона? - Того, що й ви знаєте, не знатиме. Скаже: мати не навчила.

- Може, ви допоможете студенту, - повернулася до діда, що сидів збоку: мовчки слухав їхню розмову, не встрявав. - Знаєте пісні?

Сергій без особливого ентузіазму перевів погляд на старого, - суворий, щоб не сказати набурмосений, а то й роздратований чимось.

- Хіба зараз люди співають? Повключають оті шкатулки і слухають, - кивнув у кінець вагона, де гримів магнітофон. - Балдєють, кажуть.

Сергій уже не сподівався, що вдасться почути щось істотне для звітної роботи. Отака фольклорна практика, - думав невесело.

- …Раніше було, діти поз'їжджаються: разом повечеряємо, поговоримо по-людськи, поспіваємо. А тепер і в гості їм приїхати ніколи - на курорти рвуться, за границю. І до себе не дуже запрошують. Приїдеш - телевізор, кругом всякі штучки завивають; хто що балака - не чути. І пісні якісь не наші. Так і мову рідну, кажу, забудете. Не забудемо, сміються, збагачуємось іностранними. А я думаю: на своїй гиркаєтесь, то й по-німецькому ласкавіше балакати не станете. Колись ніби й не грамотні такі були, а розуміли одне одного. А тепер і слухати не хочуть тебе, ніколи, всі кудись біжать, запізнюються, не встигають.

- Наступна кінцева…

Заворушилися, товпилися до виходу. І хоч дід сидів, готовий продовжувати балачку, Сергій вирішив: з цього млива не буде дива. Розійдемось через три хвилини - чи й зустрінемось коли?

Автобус відправлявся через годину. Сергій взяв квитка і вирушив на пошуки найближчого кафе чи їдальні: молодий (плюс виснажений роздратуванням) організм вимагав негайного поповнення калорій. Проковтнув пончика з повидлом, запив кефіром, за який чомусь платив як за сметану, - касирка переконувала, що то таки сметана, "як і вказано у меню".

Настрій поліпшився, як тільки заморив черв'ячка. Чи ж багато людині треба для щастя? - курив, заклавши ногу на ногу, чекав, поки подадуть на посадку автобуса. Неподалік на лавочці куняв той самий дід, що з ним так і не порозмовляв у вагоні, не сподівався вдруге зустрітися.

Дід виявився товаришем у дорозі, сів поряд з Сергієм. Розговорилися. Коли старий узнав, до кого їде студент, якось поспішно відвернувся до вікна. Щось трапилося з ним, - придивлявся юнак до діда, - щось його збентежило. Може, я щось не так сказав?

- Покажете мені, де садиба Шлапаків?

- Покажу, - відповів не зразу. - А ти хіба не знаєш? У гостях не бував?

- Був раз, малим ще: разом з батьком приїжджав, - хотів похвалитися, що запам'ятав дзвін коси, та вирвалось інше. - А у вас коса є?

- Покосити хочеш? - усміхнувся несподівано добродушно, весело.

- Нє, я не вмію. Хотів послухати: коли клепають, чи такий самий звук, як у дитинстві? Інакший, напевно.

- Хто ж на осінь клепає косу? Якщо дуже хочеш, то я можу…

Сергій делікатно відмовився:

- Мені головне - пісні.

- Пісень у нас багато, село співуче. Одну мою стару переслухати - мало дня, - дід підвівся. - Зійдемо ліпше тут, а не в центрі, так ближче, - і до водія. - Синку, зупини нам.

Дорогою Сергій розглядався: ні колодязь-"журавель", ні камінний хрест, позеленкований мохом, ні гніздо лелеки (хтось прилаштував колесо від воза на вершечку стовпа, і птахи облюбували собі те місце для житла), - ніщо не нагадувало тодішнє село, село дитинства, побачене крізь призму незабутнього: "Дзвін! Дзвін!" Такі яскраві прикмети - не міг не звернути на них увагу. Невже забув? Невже все-все може забутися, розтанути, зникнути безслідно?

Якби частіше приїздив сюди, - підказав інший голос, - пам'ятав би.

- От ми й прийшли, - дід прочинив хвіртку. - Заходь - хоч води вип'єш з дороги, чи молока. Лесю, а йди-но сюди, - махнув рукою бабі, що в кінці городу обламувала мак. - Ти солодке любиш молоко, чи кисле?

- Солодке, - чомусь не відмовився, хоч пити й не хотілось.

- Студент, - пояснив старій, що витрушувала з пелени мак, - пісні приїхав записувати. Заспіваєш студєнтові, - дістав з кошика хліб, масло, ковбасу. - На, поклади в холодильник. Ні, засмаж нам. - І до Сергія. - Пообідаємо разом? І пісні запишеш, які сподобаються, - хвилинне замішання юнака сприйняв як знак згоди. - Лесю, давай хутенько, спар там що-небудь.

Одинокі люди, - Сергій не знав, що робити: відмов - можуть образитися, - від щирого серця запрошують. Але ж…

- Може, я спершу своїх провідаю?..

- А їх зараз вдома немає, - дід прибрав зі столу різне начиння. - На базар поїхали - ввечері повернуться, - мокрим рушником протер дошки: старе дерево аж виблискувало. - Тепер сідай, пиши. А я поки… - по-змовницьки підморгнув. - Щоб веселіше співалося.

У каструлях, полумисках, баняках, навіть у ночвах - яблука, груші. Оси повзали по них, виїдали соковиті дупла. Дзижчали мухи. Юний фольклорист поклав край столу розкритого блокноту й ручку, пихкав димом, приємно обпершись об стовбур старезної груші, слідкував, як баба ріже огірки (свіжі й малосольні), розставляє блюдця: з медом, салом.

- Ви молоко любите солодке чи кисле? Краще кисляк, ге?

- Мені смакує будь-яке. Та ви не клопочіться особливо…

- Тут яєшня з салом, а тут, - примостила баба другу сковорідку, - з ковбасою. Льоня сало збридів - смажу йому цю гуму. Де ти там?

- Іду-іду.

Сонце стояло вже у зеніті, та спека в саду не відчувалась. Гість курив, позираючи на чисті сторінки розгорнутого блокнота - вичікував, коли ж старі зберуться з духом і почнуть співати. Не клеїлась навіть балачка - не те, що пісня.

- Ну що, почнемо?

- Давай, Льоню.

- Ти почни, а я приєднаюся.

Баба опустила очі. Загорілі, вузлуваті пальці брали край хустини.

- Ну, покажи клас, - підбадьорював дід. - Може, артисткою станеш.

- А в нас онук теж у Кіюві учиться, - несподівано. І по хвилі. - Чужі приїжджають, а свої цураються. Що за життя пішло… - зітхнула. - Почну з невеселої.

- Будь-ласка, будь-ласка.

Одна пісня звала за собою іншу, стержень кулькової ручки мережив рядок за рядком, - притихли, здавалось, навіть оси. Юнак не помічав, як збігали година за годиною, не вслухався і в мелодію, вже не кажучи, щоб милуватися красою пісні, - єдина турбота: не проґавити й слова. Та ось одна строфа - так несподівано вибила з ритму:

Як ішов я з Дебричина додому, Баба вже співала про зелений катран, щоб не цвів буйним цвітом, а в душі юнака ще звучало:

Іди, іди, чорна куро, додому,
Не заважай, не заважай по дорозі нікому.

Дійшло до того, що перебив співачку:

- Вибачте, як там далі: тяжко-важко..?

- …на серденьку, як вечір настане, - не проспівала - проказала. - А й справді, вечоріє, - і несподівано:

- Сонце низенько, вечір близенько…

Сергій здогадувався, що в старих багато роботи - не залишають гостя з ввічливості. Що ж, як мовиться, пора й честь знати. Підвівся, подякував за гостину, "особливо за пісню".

- Яка пречудова наша народна пісня! Ясна, дзвінка, глибока за змістом, досконала за формою: передає всі грані почуттів і… і суспільного життя, всіх соціальних верств, - згадував слова з конспекта. - Незбагненно чарівна душа… - ніяк не могли розпрощатися. - Даруйте великодушно, що я…

- Грушок зберу в дорогу, - баба взяла целофанову торбинку - і в сад. - Не відмовляйтесть: грушок сегорік - як гною.

- Спасибі, наївся на тиждень.

- Зараз не хочеться, а в дорозі й захочеться.

Дід сидів нерушно: задумався, а чи дрімав - не добереш. Забута цигарка вже не димілась. Зморило старого, - Сергій не встиг поспівчувати, як тривожна хвиля вдарила в груди:

Як ішов я з Дебричина додому,
Зайшла мені чорна кура дорогу…

Чому прив'язалися ці слова? Що в них особливого? А може, заковика в мелодії? - відчував, що поки не вияснить, спокою не матиме й уві сні. - Що за чорна кура?

Повернулася баба з грушами. Целофанову торбину, сяк-так розпластавши, закрили у дипломаті. Сергій хвацько клацнув замками.

- А дзвін коси вже слухати не хочеш? - дід, виявляється, не дрімав - очі ясні. Більше того, погляд пронизливий: з докором, наче, осудом…

- Ніколи вже сьогодні, - зиркнув на годинника. - Іншим разом колись…

- Куди ж тепер поспішаєш?

- На автобус… електричку…

- А бабу з дідом не провідаєш?

- М-м-м…

Як ішов я з Дебричина додому…

Проводжаючи на зупинку, дід мовчав, супився. Щось не так я вчинив, негоже повівся? - думав Сергій. - Чим образив? Зайшла мені чорна кура дорогу.

Ні, заковика і не в мелодії - щось надто приємне, дороге (можливо, найдорожче), ховалося за шкарлупою пізніших нашарувань: події, імена, дати…

Іди, іди, чорна куро, додому,
Не заважай, не заважай…

Проїхав автобус.

- Зараз він у центрі розвернеться - і назад. Отут його друга зупинка, - дідові явно хотілося інше сказати, важливіше.

Що ж його мучить? - гадав Сергій. - Запитати?

Як ішов я з Дебричина…

І тут почалося: дзвін! дзвін! - далеке, майже невловиме, от-от розвіється, як марево. Юнак блиснув очима:

- Чуєте?.. - і з новою силою вибухнуло:

Зайшла мені чорна кура дорогу.

- То хтось рішив ставки вкосити.

Дзвін! Дзвін!

Якимось дивом дві різні мелодії поєдналися, в душі прорвалися невидимі шлюзи, і висока - аж до неба - товща води хлинула: голубими, синіми, аквамариновими валами.

А тим часом тис руку старого, обіцяв приїхати, вибачався, дякував. ПАЗик зупинився, овіяний курявою, водій просигналив нетерпеливо: заходьте, чи що? Сергій стрибнув на підніжку, і не встигли двері за ним зачинитися, як та картина постала виразно, зримо, ніби й не була захоронена у глибині пам'яті: стіл у саду, над медовою лампою мерехтять комарі, під стіною стоять клепані коси - у чеканні завтрашньої косовиці: строгі й зосереджені, наче в передчутті нечуваного змагання, битви (соковито-зеленавої різні); з далекого ставу долинає кумкання жаб, за столом - крім баби - діда - батько з сином на руках. У малюка в руці огірок, помазаний медом, сам же - замурзаний, та це вже нікого не веселить, не смішить - пересміялися, потомилися. "А давай, синку, нашої…"

Як ішов я з Дебричина додому…

Який чудовий голос у батька, - встиг подумати не без гордості, і наступної миті розкрилося В С Е. Та не може бути! Невже?.. Неймовірно!

- Діду! - йому здавалось, те пролунало як вибух, насправді ж - ніхто в автобусі й не зрозумів, чому це юнак припав до вікна.

Хотів гукнути водієві щоб зупинився, та як не влипав у шибку, діда не бачив. Його вже не було на шляху.

Іди, іди, чорна куро, додому,
Не заважай, не заважай
по дорозі нікому.

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»