НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Антон Морговський

Загадкова усмішка "Божої кульбабки"
(оповідання)

Як син заступника голови облвиконкому (не якогось там лейтенанта Шмідта) я потрапив з апендицитом не в звичайну міську лікарню під номером таким-то, а в "білу", як її називають в народі: не за кольором стін, а тому, що доступ туди лише б і л и м людям.

Їхнім близьким теж: дружині (чоловіку), дітям, тещі (свекрусі)…
Хвороби на посади не зважають, який пост займаєш - не цікавляться.
Хворіють б і л і, як і всі смертні, тільки лікуються інакше: ліпша, досконаліша апаратура, кваліфікованіший медперсонал, комфорт.
Після операції опинився я в палаті номер сім (не шість, як у Чехова, хоча, в кожному відділенні стаціонару є своя палата №6; апартаменти ліксанупру тут не виняток); на сусідньому ліжку - дідок з червоним лобом, зализаним сивим волоссям, ангельським виразом обличчя: тихенький, приязний, ласкавий, - "божа кульбабка".

- Іакинф Созонтович Біляр-Парцекальський, - представився мій сусід.

Прізвище ні про що не говорило: очевидно, вирішив я, в той час, коли цей Біляр керував, гримів, я ще під стіл пішки ходив.
Пережив свою славу, доживає віка, неборака. Скільки ж йому вже стукнуло? - намагався я визначити вік Іакинфа Созонтовича, вирахувати, на який час припала та слава (Брежнєва, Хрущова?..). - Цікаво, як почувається нині, всіма забутий, без реальної звичної влади?
Потихеньку хворіє, примирившись, що всьому свій час… - резюмував я попервах. - Почувається, можливо, й не гірше, ніж коли в о з н о с и в с я на високому кріслі, в оточенні численних телефонів…

- У кожного віку свої переваги, - почув наступного дня за обідом.

Їв Біляр-Парцекальський, як горобець: подзьобає - і вже наситився.
Він знав безліч історій, не стільки вичитаних, скільки пережитих.

- А от в тридцять четвертому…

Я виявися не тільки уважним слухачем, а й терпеливим. Часто обридало.
Маса фактів, а ЩО за ними?.. - не вловлював концепції, основної ідеї.
От ви прожили, перепрошую, о с н о в н е життя, - вертілося на язиці, - багато бачили, чули, вивірили на власному досвіді: що винесли з того всього, яку премудрість хотіли б заповісти своїм нащадкам?
Добре, що стримався: як дізнався пізніше, дітей, а відтак і онуків, Іакинф Созонтович не мав, - усе своє життя присвятив "боротьбі за світле…"

- - -

Перед обідом прогулюємось по території лікарні, огородженої від зовнішнього світу підмурівком з ажурним плетивом залізних прутів (химерний візерунок, своєрідна естетика), при вході, в'їзді - будка з телефоном, вахтер: ніхто сторонній сюди не проникне, так що хворій собі нездоров'я, одужуй, не переймаючись ніякими турботами у цьому ізольованому від житейських драм і проблем райочку.
Чи не за це "світле…", Іакинфе Созонтовичу, ви боролися все життя?
При всьому захопленні моїм супутником, його непересічною натурою, біблійним віком, подібні шпильки напрошувалися досить частенько.
Стримувався.

- …Вбивство Кірова насторожило не багатьох, мало хто розумів чи хоча б здогадувався т о д і, який механізм уже запущено в дію…

Іакинф Созонтович не пам'ятає, чим займався учора (ходив на електрофорез чи ні), забуває, куди приткнув книжку й окуляри, чи ковтнув перед сном пігулку, зате чудово, до дрібниць, пам'ятає дні юності.

- Скільки бачив його, цей дуб, здається, завжди був таким велетнем.

Двохсотлітній ялинь - ровесник міста: немало перебачив на своїм віку!
Яку тему не зачепи, Біляр-Парцекальський за словом в кишеню не лізе.

- Деякі секвої налічують більше двох тисяч років - ровесники Христа.

- У Бразилії, в одному з таких гігантів, що заважав автостраді, прорубали тунель з двостороннім рухом. А на пні - майданчик дискотеки.

Розповідає захоплено, як дитина: все ще не втратив дар дивуватися.
Ні разу не роздратувався, не розлютився, - невже такі міцні має нерви?
Ні, веселість не вроджена, - за всім цим велика робота над собою - цілеспрямована, усвідомлена, щоденна, скеровувана твердою волею.
А ще глибше, підозрював я, ховається якась таємниця, вельми болюча.

- - -

На місці нинішньої лікарні раніше (давно, що до війни) стояв храм - кафедральний собор святого рівноапостольного Андрія Первозванного.
Навчаючись на історичному факультеті, я зацікавився історією "архітектурної пам'ятки" сімнадцятого століття: узнав імена архітектора, живописців (дивом відшукав репродукції інтер'єру), каменотесів-будівничих і навіть окремих робітників, що внесли свою лепту у народження перлини, що вражала своїм виглядом навіть з фотографій - старих, невисокої якості, пожовтілих від часу.
Перлину знищили, "змели з лиця забобон", у 1932 році. Хто?..

- Хто конкретно? - допитувався я у старих людей. - Кого пам'ятаєте?

Узнати пощастило небагато.
Місцеві остерігалися "іти на таке", "боялися прокляття народного".

- Приїхала невідомо звідки група комсомольців на чолі з "чортом…"
Спершу зняли хрести, обдерли позолоту, винесли з ризниці, вибрали з вівтаря срібне начиння (ікони, інші культові речі, що "не становили цінності", залишили), а тоді й заклали вибухівку. "Багато".

" - Спеціалісти".

Стіни, одначе, виявились міцнішими. Кілька днів гриміли вибухи…
Безрезультатно.

" - Сам Бог проти…" - зітхали старші люди, баби й діди хрестилися.

"Раціоналісти" обурювались:

" - Навіщо руйнувати? Можна було б у школу перетворити чи в склад".

А з динаміків лунали бравурні марші, пісні типу "жити стало хороше, веселіше стало жить". Чи не це надихнуло юних ще на одну спробу?
Спроба вдалася.

" - Ур-ра!.."

Завалився храм.
Будувати новий (нової віри) виявилось дещо складніше, ніж викорінювати пережитки, розсіювати темноту. Втім, "дерзновенних і одержимих" те не обходило, - їх перекинули на інший "об'єкт", на нову роботу.
Мені кортіло запитати в Іакинфа Созонтовича, - можливо, що він що-небудь знає конкретно про тих безіменних героїв, та щось стримувало.
Одного разу таки не витерпів (ми саме прогулювались торенкуром, проминаючи відмітку "200 метрів") - завів розмову на цю тему…

- Не запізнимося?... - дід удав, що його більше хвилює обід. - Ходімо.

Делікатність в поєднанні з витримкою допомогли йому зберегти спокійне обличчя, збентеженість, а то й гостріше відчуття не проявилися.
Міцний горішок, - захоплено думав я. - Що виявиться, коли розкусити?

- - -

- Я помітила, ви часто прогулюєтесь разом з Біляром, - сказала медсестра Валя, коли в маніпуляційному кабінеті ми залишилися удвох.

- Так. А що?

- Та-а нічого…

До кабінету зайшла інша медсестра - і тому Валя не "відкрилася".
Що ж вона хотіла мені повідомити? Щось важливе, знати, про Біляра.

- Дякую, - нічого іншого не залишалося як підтягнути штани і вийти.

Іакинф Созонтович грав у холі в шахи. Програвав і … сміявся весело:

- Н-ну затисли!.. - чухав мідного лоба. - Гросмейстери у таких ситуаціях здаються, - помітив мене, підморгнув і повалив свого короля.

- Ще можна було борсатися, - оцінив я позицію. - Даремно поспішили.

Старий кивнув на гурт, що завис над шахівницею: грали навиліт, кожен з нетерпінням чекав своєї черги: навіщо зловживати їхнім терпінням?

- Великодушно.

Та він уже не чув моєї похвали, - сів у фотель поближче до вікна (більше світла), одяг окуляри і розкрив нерозлучного Плутарха…
Що ж Валя хотіла розповісти про нього? - позиркував я на Іакинфа Созонтовича, заглибленого в книгу. - Очевидно, щось малоприємне.
При нагоді розпитаю, що намарно гадкувати, - вирішив я, косуючи на двері маніпуляційного кабінету. - Можливо, й розкриється тайна?

- - -

- …Отак живе людина, марудиться, помирає, а для чого жила, не знає.

- Хто хоче узнати - узнає.

- Перед вічністю і безмежністю космосу всі ми, наче сліпі кошенята.

- Не всі.

- Наприклад?

Я процитував:

"Один у одного питаєм:
Нащо нас мати привела?
І, не дознавшись, помираєм,
А залишаємо діла…"

- Які там д і л а, - махнув рукою Іакинф Созонтович. - Ще Еклезіаст сказав, що все, що б ми не робили, марнота марнот і ловлення вітру.

Досі на подібні теми розмова не заходила, і я намагався підтримати:

- Людина залишає по собі дітей, мости, книги, симфонії… храми…

- Угу…

Надвечір дощ стих, і ми вийшли прогулятися уже звичним маршрутом.

- Знаєте, який тут підмурівок? - Біляр-Парцекальський кивнув на стіни.

- Який?

- Ще андріївський.

Я вдав, що не зрозумів:

- Тобто?..

- Ви, звичайно, Андріївську церкву пам'ятати не можете: вас тоді ще на світі не було, коли… м-м… її ліквідували. Фундамент лишився.

- Фундамент я пам'ятаю: в дитинстві ми тут гралися - у піжмурки…

Стара "біла" знаходилась у центрі міста: шум, гам, постійно машини чмихають газами, - не сподобалось якомусь начальнику, перенесли.

- Коли проектували цю лікарню, то враховували с т а р и й фундамент.

- Зривати не хотіли?

Біляр промовчав.

- Місце тут хороше, майже на околиці: тихо, можна спокійно хворіти.

А от вмерти спокійно вам, схоже, не вдасться. Признавайте, що мучить?

Не дочекався.

- Іакинфе Созонтовичу, а ви родом не з нашого міста? - поцікавився я.

- Ні…

- А коли вперше приїхали?

- В якому році?.. - довго обдумував, що відповісти. - Храм ще стояв.

- Бачили, як його… руйнували?

- Бачив… - здавалось, хоче додати щось, та, одна, не одважився.

Я боявся, що більше нічого не дізнаюся тепер - не дізнаюсь ніколи:

- Мені розповідали, що викликали групу відчайдухів з іншого міста…

- Чому? А місцеві?..

- Боялися, кажуть, прокляття людського. Та й і як їм жити потім тут?

- Ну-ну, що ще?..

- Командував групою особливо відчайдушний, лютий: люди Чортом прозвали.

- Гм…

- Хіба ви не знали його? - допитувався я . - Ви ж казали, що б а ч и л и.

- О, сину мій, скільки я набачився різного на своєму віку! Страшне.

Що-небудь істотне, переконливе узнати мені так і не вдалося, - Іакинф Созонтович звично зиркнув на годинника: наближався час вечері.

- - -

По дорозі в їдальню я помітив медсестру Валю: вийшла з маніпуляційного кабінету, зауважила мене і наче завагалась. Повернулась назад.
Я прочинив двері:

- Можна?

- Так-так, заходьте, - очі виблискували по-змовницьки. - Прошу сідати.

Звично доводилось чути: "лягайте", - і набирала в шприц вітамін Бе6.
А може, промайнуло на мить бісикувате, легковажне, - закохалася вона?
Та Валя була серйозна:

- Ви, напевно, в курсі, що тут раніше була Андріївська церква, чули?

Я кивнув.

- Знаєте і те, що її в тридцять другому році підірвали; знаєте хто?

- Чужаки, група…

- А керував ними?..

- Якийсь Чорт.

- Наш Біляр.

Добре, що я таки сів, - не втримався б на ногах після почутого…

- Не може бути.

- Це точно.

- Звідки ви знаєте?

- Мені бабця розповідала: Іакинф Созонтович сватався до неї, уже навіть йшлося до весілля (взаємно любили один одного), та коли узнала, що хочуть руйнувати Андріївку, поставила питання руба: або-або.

- І він вибрав…

- Не вибрав - був упевнений, що все те не більше як "бабські примхи".

- І відмовила опісля?

- Так.

Було чути, як у кухні на роздачі брязнула тарілка, - голоси і сміх.

- Що ж він зробив?

- Поїхав, думав, перемнеться й забудеться, та почуття виявилось дужче.

- Повернувся?

- Уже начальником, великим цабе - думав, тим в з я т и вдасться…

- Не вдалося?

- У бабці принципи виявились міцніші, ніж почуття. Не могла простити.

Знову сміх на кухні.

- Оцей кабінетик, де ми знаходимось, - місце, де колись були хори. Ми в храмі.

- Лесю Марківно, Созонтовичу - подвійну порцію… І мнясця побільше.

І знову сміх.

- Слухайте, Валю, але ж він так і не одружився… Може, однолюб?...

- Може.

Вечеряти перехотілося, і я вийшов надвір. Мжичило так само занудно. Не хотілося повертатися в палату, бачити Біляра, - блукав до відбою.

- - -

Через кілька днів мене виписали. Іакинф Созонтович наче якимось чином узнав про нашу з Валею розмову, - уже не розповідав різні історії: "з життя" і вичитані у Плутарха, - лежав замислений, понурий.
Дивився в стелю.
Я все прикидав, як піти, не прощаючись (не міг дивитися йому в очі).
Вибрав момент, коли Біляр-Парцекальський пішов на електрофорез…
Історія на цьому, однак, не закінчилась, - мала своє продовження. - - -

Десь через місяць Іакинф Созонтович оголосив голодовку "до кінця".

- В ім'я чого?

- Пояснити відмовився.

- Дивак.

Помер від виснаження, так і не піддавшись на вмовляння лікарів…

- Невже нічого не могли вдіяти?

- Кого лиш не підсилали до нього! А він лиш усміхається, як дитина.

Я пригадав ту усмішку.

- Дивиться на тебе, - розповідала Валя, - а думками десь дале-ек-о.

…Під подушкою знайшли іконки.
Навіть коли Біляр лежав у труні, на обличчі світилася та усмішка.
Тиха, загадкова.

- - -

Щоб завершити цю розповідь на оптимістичній ноті, признаюся (не без деякого задоволення): ми з Валею нині зустрічаємося щовечора.
Йдеться до весілля.
Життя, як то кажуть, продовжується.
Амінь.

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»