НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Тринадцять запитань прозаїку Антону Морговському

від критика Євгена Барана

 

1. Розпочну з традиційного: є відома фраза Гете, що пізнати автора можна, лише відвідавши його батьківщину. Які у Тебе збереглися враження про малу батьківщину? Хто стимулював Тебе до творчості? І яка роль у Твоєму становленні як письменника такого міста, як Київ?

2. Антоне, Ти дебютував 1983 року книгою повістей "І тоді я прийду...", ще через п'ять років вийшла друга книга прози "Свято білої сорочки" (до речі, не зафіксованої у письменницьких довідниках 1987 і 1996 рр.), відтак наступила пауза у Твоєму творчому житті. Чим вона зумовлена і чим заповнив Ти роки творчого мовчання?

3. Твій наступний твір - роман "Фіропа єси..." видруковано у журналі "Сучасність" за 1996 р. Що змусило повернутися до творчості? І якби обставини повернулися інакше у Твоєму житті, чи повернувся б Ти до творчості?

4. Починаючи з 1996-го у всіх Твоїх творах (романи "Фіропа єси...", "Фіфті-фіфті", "Аве, Марія, аве!", повість "Смерть у Золотих Пісках") центральною темою є стосунки чоловіка і жінки, тема шлюбної зради. Чому таке зосередження саме на цій тематиці? Які теми тебе ще цікавлять, а до яких боїшся підходити?

5. Як ти розцінюєш думки сучасних українських літераторів щодо потреби такої премії, як Шевченківська (міркування М. Рябчука, Б. Жолдака, Г. Штоня, О. Забужко, Є. Пашковського та ін. у "Літературі Плюс", число 3 за 2001 р.)? Яка Твоя позиція у цьому питанні?

6. Зараз зринуло багато літературних конкурсів ("Коронація слова", "Золотий Бабай" та ін.), які полегшують авторові шлях до видання книги. Як ставишся до таких конкурсів і чи не хочеш спробувати себе у ролі конкурсанта?

7. Декілька останніх років Ти живеш у Івано-Франківську. Це був випадковий чи свідомий вибір твого місця проживання? І як ставишся до розмов про літературний феномен Івано-Франківська?

8. Чи слідкуєш за тенденціями сучасної української прози? Хто з сучасних прозаїків Тобі близький світоглядно, естетично?

9. Що для Тебе означає література? Чого шукаєш у ній, чого прагнеш? Чи оцінюєш тверезо свої шанси у літературі?

10. Як собі уявляєш літературну славу? Твоє ставлення до неї. Чи хотів би літературної слави?

11. Чи не вважаєш, що література вичерпала можливості впливу на читача і як така набуває все більш локального характеру? Якщо так, то який вихід можеш запропонувати?

12. Чи могла б літературна невдача змінити уявлення про життя, зокрема Твоє?

13. Чи маєш якісь особливі поради, як уберегтися від літератури?

Дякую за розмову.

1.

Народився я середохрестя: на межі Полісся і Поділля, не вночі та й не серед дня (перед світом), не в селі, та й не в місті - смт. Першотравенськ, Житомирська область. А корова наша паслася в Хмельницькій. І ще багато чого межового і незабутнього сталося саме в сусідній області, хоч би - перша сповідь і перше причастя.

По закінченні середньої школи я поступив до Київського університету ім. Шевченка на філфак: з 8-го класу був позаштатним кореспондентом "районки" (мріяв стати журналістом), друкував гуморески, ночами писав пригодницькі, фантастичні, сатирично-філософські повісті, якими завалював редакції обласних газет. Київ, студентське життя охолодили запал амбітного початківця: не інших вчити - перше самому набратися розуму; нові зацікавлення і пріоритети, періодично переглядувана цінностей шкала.

Другокурсником я написав повість в гуморесках про студентське життя, віддав рукописи на обговорення університетської літстудії. Сподівався на схвальну оцінку, уява малювала райдужні перспективи. Наче грім з ясного неба - "автор паплюжить студентське життя, змальовуючи в чорних кольорах". Одна за найчастіше вживаних цитат: Пацюк (негативний персонаж) сковорідку зі смаженою картоплею ставить на конспекти... Звичайно, автор має на увазі конспекти першоджерел - творів Маркса, Енгельса, Леніна. А це вже міна під нашу ідеологію, підрив політичної могутності не тільки СРСР - всіх країн Варшавського Договору. Першим виступив старшокурсник - завтрашній аспірант, інші оратори також знаходили в повісті "наклеп", "очорнення дійсності", "викривлене бачення", "спотворене змалювання". Звинуватили мене в усіх -ізмах, з націоналізму починаючи. Клекотіли настільки пристрасно, що я вже й сам був готовий повірити в ту ахінею: "бандерівець", "сіоніст", просто "ворог народу". Все те можна було б сприйняти як тему для ще однієї гуморески (доповнення до моєї повісті), якби не пропозиція занадто запопадливого дбайливця, ревнивця "чистоти рядів": поставити перед деканатом питання про відрахування автора "чорнухи" з університету. "Не місце таким!.." - дружно підтримала решта. Я вперше відчув силу слова, зрозумів, яка то могутня зброя. Якнайменше - двосічний меч: не володієш ним вправно, сам зітнеш свою голову.

Додому, "в Первомайск", я повертався охоче, користаючи з найменшої нагоди. Привозив ковбасу і масло (рідше - київського торта), та незмінно - книги, книги... "Навіщо їх стільки? - світилося в очах малописьменних батьків. - Невже ти все це перечитаєш?" Найдужче були вражені, коли я, вже випускник, припер 11-томного словника української мови, - навіщо? Всі екзамени здав, диплома отримав - для чого ще?.. Скільки можна?..

У Києві я прожив 5 років у студентських гуртожитках і стільки ж - по квартирах, поки не отримав помешкання у Миколаєві. Київ, як і рідний Першотравенськ, формували мене як особистість і як прозаїка, хоча у творах не знайшли адекватного відображення. Буває і так.

Хто стимулював до творчості? Ніхто. Я писав не завдяки..., а всупереч...

2.

Після горбачовської Перебудови - національне відродження, а затим - "ринкові умови": історія творилась на очах. Політикою я не спокусився, бізнесом змушений був зайнятися: годувальник сім'ї. Одружився я 30 квітня 1986 року. Як сказала працівниця загсу, в добрий час подали ви один одному руки. Тоді ще мало хто знав, що 4 дні тому збулося пророцтво про траву полин, і "згіркли води". У весільну подорож (медовий місяць) з Миколаєва ми вирушили до Києва. А через півроку квартиру в місті корабелів поміняли на хатинку в Яремчі, де й прожили на березі Прута - сім щасливих років, плекаючи сина Елі-Езера.

Наприкінці 80-х, коли Кашпіровський був у зеніті популярності, я співпрацював з ним як літератор, їздили разом по всьому Союзу: відомі сеанси, прес-конференції, симпозіуми, виступи у Мін. ох. здоров'я СРСР та інших закладах. Зібраний мною матеріал ліг в основу книжки, яка витримала кілька видань: Київ, Москва… у Польщі вийшла під назвою "Fenomen Kaszpirowskiego". Не все у ній сподобалось Анатолію Михайловичу, стосунки розірвалися. І дуже вчасно, - я уже дозрів до самостійної видавничої діяльности. Хотілося випробувати себе в новому амплуа. А як же власна творчість? Перевіряв на собі толстовське "Якщо можеш не писати, не пиши". Цікаво було, на скільки мене вистачить. А головне, література - це моє чи випадкове.

Навіть займаючись видавничою діяльністю (друкарні, реклама, реалізація...), весь у бізнесі, я не стримувався і нотував - те, що надто вже просилося на папір. Згодом усвідомив, що пора повертатися на кола свої, годі себе дурити примарними цінностями. І в 1994 році засів за роман "Фіропа єси", на бізнесі поставив крапку. 7, а точніше, 9 років осторонь літпроцесу далися взнаки: моє ім'я призабулося... В першій половині 80-х мене як автора книжки "І тоді я прийду" постійно згадували в обоймі, з ким я входив в літературу: Шкляр, Медвідь... А через 10-ліття повертався як початківець: гриміли нові імена.

3.

Важко уявити обставини, які б завадили мені повернутися до творчості. Хіба що - фізична смерть. Або ж - якби відчув (переконався), що література - не моє: те без чого можу обійтися.

4.

Тема адюльтеру - вічна тема. Я був би нещирим, якби оминув її. З часу появи "Анни Кареніної" минуло понад сто літ - "нові часи нового прагнуть слова". Доки існуватиме сім'я, доти будуть і ці проблеми.

Значно ближчою для мене є тема пошуку смислу життя: з юнацьких повістей і до останньої, ще не опублікованої - "Тінь птеродактиля". У кожному з 4-х написаних мною романів є герой фаустівського складу, наш український д и в а к. Тема, до якої здавна підступаюся, це тема смерті. Переживши її десятки (!) разів, гадаю, дозрів, щоб набутий досвід осмислити в художній формі. Саме зараз я працюю з цим матеріалом - роман "Инший".

В повістях чи навіть в оповіданнях я ніколи не замикався на одній темі - ту чи ту намагався висвітлити у поєднанні з іншими, як то є і в житті. Інакше - обмеженість. І не лише тематична.

Чи боюся як автор якоїсь теми? Не візьмуся писати про те, що мене мало цікавить, що в мені внутрішньо незріле, чуже мені, до чого я байдужий. Наприклад, історії детективного характеру з штучною інтригою. Письменник - дослідник життя через призму душі, а не просто описувач певних подій, майстер нанизувати псевдокоштовні брязкальця.

Хочеш почути про мої страхи як літератора? Є, є і в мені "онтологічний" страх. Передусім, це страх стати, як "як мідь та дзвінка або бубон гудячий" (Кор., 13:1). Як ти колись казав про мого колегу, є слава - немає творів. Не доведи Господь...

5.

Премія для письменника - як добра кава: приємно пити (ритуально-смачно), відоме збудження і нетривале піднесення, а затим - "похмільний синдром" повернення до щоденних випробувань: незакінчена сторінка тексту на письмовому столі, невміння (безсилля) піднятися на крутіший щабель, безкінечні муки творчості. Премії, звісно, потрібні, хоч не вони рухають стилом автора. Хотілося б об'єктивности більшої в їх присудженні. Шевченківська - як найвища державна відзнака митця в Україні - має ті самі вади, що і решта премій: упередженість, клановість, групівщина тощо.

6.

"Золотий Бабай" ставив за мету "витягти на світ Божий" талановитого автора, який не відомий широкому загалу, не має змоги оприлюднити свої твори. "Ключ" - роман, можливо, й непоганий, але Шкляр - не з тих авторів, котрі не відають, як пробитися до читача. Радше навпаки. Тому вважаю, Що "З. Бабай" свою місію не виконав.

Тепер - "Профанація слова". Пардон, "Коронація...". Втім, я невипадково обмовився, валаамова ослиця. Признаюся, брав участь у цьому конкурсі у 2000 році - на розгляд журі запропонував свій кращий роман "Аве, Марія, аве". Премії отримали твори, котрі не стали явищем літератури, не набули й обіцяної популярности. Мимоволі закрадається підозра, що організатори й не намагалися досягнути того, що декларували, - керувалися "принципами", відомими тільки їм.

На час публікації цього інтерв'ю вже будуть відомі результати "Коронації слова - 2001", котрі, боюся, підтвердять мої підозри. Знову будуть премійовані посередні твори. Це не пророцтво - тільки тверезий погляд, розуміння тих людей, для яких література стала годівничкою, своєрідним бізнесом.

7.

Як мовиться, я довго не міг нагріти місця, заякоритися. Коли у Канта запитували, чому він не одружився, філософ відповідав: "Коли мені потрібна була жінка, я не мав змоги її утримувати, а коли я мав таку змогу, жінка мені уже не була потрібна". Перефразую: коли я пристрасно бажав жити у Києві, той мені не усміхався (я не мав прописки), а коли, вже бізнесменом, я міг придбати квартиру хоч би й на Хрещатику, у столицю мені уже не хотілося. В Яремчі почувався ліпше, затишніше. З часом, однак, відчув, що замикатися на спогляданні, втішаючись тим, що маю, зарано, - ще праглося активного життя. І наче кара за ті нескромні бажання - став сліпнути. Разом з сім'єю (а як інакше? сам безпорадний) поїхали у Вроцлав, лікувався лазером більше півроку; ночами, щоб нікому не заважати, виносив журнального столика на сходову клітку і там, під гуркіт ліфта, фломастерами писав роман "Фіфті/фіфті"; писав майже навпомацки, величезними літерами - наче пальцем по піску; за тиждень списував більше десяти фломастерів.

По закінченні лікування професор сказала: "Pan ma milosc u Boga", - сама, подібно, не вельми вірила, що зір удасться зберегти.

Поверталися на батьківщину - нас чекала квартира в Івано-Франківську. Перебираючись з Яремчі у нове помешкання, я ще не знав про "станіславівський феномен". Як я ставлюсь до розмов про нього? Великодушно. За приказкою: чим би дитя не тішилось...

8.

Світоглядно мені близький Степан Процюк (з півслова ловить суть найскладніших проблем), естетично - Євген Пашковський. С. Процюк не тільки відомий прозаїк - він ще "грішить" поезією і есеїстикою, встигає готувати лекції студентам в університеті, брати участь в безкінечних культурно-мистецьких заходах, опікуватися хворими батьками, читати рукописи початківців і допомагати їм з публікаціями, виховувати двох синів, нещадно-в'їдливо виполювати "станіславівський феномен", хоча останнє більше нагадує боротьбу з вітряками. Ховатися у вежу зі слонової кістки - це не для Стефка; як ініціатор літгурту "Нова дегенерація" він і досі, вже автор семи напівскандальних повістей, - активний учасник літпроцесу. Чого, на жаль, я не можу сказати про себе: волію писати "в стіл", залишаючись осторонь як столичних, так і периферійних жабомишодраківок. А мій друг не цурається "брудної", в чомусь принизливої роботи: переконаний, що література - це святе, і, як перед входом до храму, треба знімати шапку, витирати ноги. Не хочу тут критикувати інших авторів, не менше популярних, яким, вважаю, було б не зайвим багато чому повчитися у Процюка - як автора і як людини.

9.

Література для мене - це все. Даруй за мимовільний патос, але це дійсно так. Вище - хіба що Бог, та Бог - над усе, тому порівнювати чи протиставляти було б некоректно.

З отрочих літ я мріяв бути письменником, хоча це й може видатися дивним: жодних передумов, якихось об'єктивних обставин, традиції не було. Пам'ятаю, читав я книжку сучасного автора й нагло подумав: це ж і я можу написати подібно, а може, й ліпше. Так було порушено священну грань, яка відділяла мене, звичайну людину, від Письменника - деміурга і небожителя.

Потреба писати виявилася куди більшою, ніж я підозрював. Попри всі труднощі цього процесу, мені подобалося мережити рядок за рядком, заповнюючи школярські зошити банальними переказами прочитаного в інших книжках - власного осмисленого досвіду не мав. Звичка писати переросла в характер, характер - в долю. Прозаїк як стиліст визначається кількістю мозолів на сідницях. Згодом я не раз намагався кинути, зав'язати, поставити крапку. Та не знайшлося нічого, що могло б замінити літературну творчість. Ніщо інше не давало подібного задоволення, не бачилося ближчим. Література стала надійним сховком, втечею від принизливої буденщини, діяльністю з вищим смислом.

Я вже давно позбувся характерної чи не для всіх авторів нетерплячки швидше надрукуватися, отримати відгуки... Мені подобається подовгу марудитися з текстом, правити і переписувати, викреслювати і доповнювати. І так - аж поки не відчую, що починаю псувати. Лиш тоді зупиняюся - віддаю рукописи до набору. Сам я з комп'ютером не працюю: пробував, намагався - не те. Мордувався більше року, та так і не зміг крокувати в ногу з часом - повернувся до старенької незрадливої "Еріки". Перше нотую фрагментарно - ключові моменти, затим пишу від руки весь текст сюжетно, вичитую, правлю і тільки по тому передруковую, змінюючи написане до невпізнанності: чернетка служить як сюжетна канва, не більше. Окремі розділи, з великої любові до них, можу передруковувати по кілька разів: не хочеться розлучатися.

Мої шанси в літературі? Думаю, взявся я за цю справу невипадково - займаюся не чужим, а своїм. А відтак, шанси є... Не втрачаю надії написати щось ліпше, ніж вдавалося досі. Чи дочекаюся визнання за життя - питання другорядне. Не про те маю думати й дбати.

10.

Популярність і слава - речі не тотожні. Тут можливі найхимерніші комбінації, що ми знаємо з історії літератури, що спостерігаємо і у сучлітпроцесі. Теперішній стан літератури характеризується відсутністю читачів (5 тисяч для 50-мільйонної України - це ганьба), засиллям російськомовного чтива, чого не спостерігалося навіть в часи імперської політики СРСР. А в глобальному масштабі - загроза зникнення книги взагалі: інтернет, СД, ТБ, "плюс тотальна комп'ютеризація всієї країни". Ми говоримо переважно про дві причини вимирання масового українського читача: перша - брак коштів для придбання книг, друга - читати ніколи ("ринок" засмоктав - не до метафор). Та є ще й третя причина: ТБ настільки розбестило, пропонуючи готові рішення, що телеглядачі відвикли (розучилися) думати; а серйозна книга передбачає співтворчість, вимагає самостійного мислення, роботи душі. Немає, немає!..

При наявності (і розвитку) сучасних засобів комунікації письменницька слава, порівняно з минулими віками, а також на тлі новоявлених політиків, бізнесменів-олігархів (дарма, що каліфів на годину) виглядає радше убого, ніж помпезно, заслуговує не заздрощів, а співчуття. В таких умовах прагнути літ. слави - просто нерозумно. Втім, - у будь-яких умовах, навіть найсприятливіших (якщо такі можна бодай уявити). Чому? По-перше, слава не повинна бути метою митця (леонардівський ступінь самосвідомости), по-друге, якого б рівня слави не сягнув, на тому не зупинишся - поманять "вищі рубежі"; якщо ж і втішишся, то ненадовго: невдоволеність - звичайний стан творчої натури, котра прагне якнайповнішого розвитку. Спочивати на лаврах - поховати себе живим; ворогу не побажаєш. Тож гонитва за популярністю приречена на неуспіх за своєю природою: слава манить, як вогники на болоті, немудрі і близькозорі закінчують тим, що опиняються в трясовині чи в обіймах Молоха. Бажано пам'ятати й старозаповітне: не насититься око баченням, а вухо слуханням. "А понад те, сину мій, будь обережний: складати багато книжок - не буде кінця..." (Екл., ХІІ:12).

11.

Звичайно, література не вичерпала своїх можливостей впливу на читачів. Хоч би тому, що не може їх вичерпати: допоки триває життя, залишатиметься і потреба джерел духовности. Розвиток техніки, удосконалення засобів комунікації можуть хіба що модифікувати літературний процес, та не знищити взагалі. Тотальне захоплення технопрогресом - явище тимчасове; настане період протверезіння, і людство усвідомить, що без культури, самовдосконалення, роботи душі etc. життя втрачає смисл. Як би не удосконалювалася техніка, природа людини завжди лишається тією самою, що і дві тисячі років тому. Жодна "мобілка" не полегшить зв'язку з Богом, не ліквідує проблему у тому контактуванні. Вічні проблеми були і залишилися. На те вони і вічні, щоб не старіти, перемелюючи покоління за поколінням, не втрачаючи актуальности (не тупляться ножі тієї м'ясорубки). Якого б необ'ємного досвіду не нагромадило людство, перед новонародженим незмінно відкривається наче цілина: чим більше пізнаємо, тим ширшою є сфера непізнаного. Тож роботи літераторам вистачатиме завжди.

Іноді доводиться чути: всі типи людей (всі архетипи) можна знайти у Біблії, - і навіть називається їхня кількість, найчастіше - 38. Допустимо, що так, - і що? Це не завадило Гоголю запропонувати свою галерею образів, більшість з яких стали називними: Плюшкін, Хлестаков, Манілов... А в світовій літературі - Фауст, Гамлет, Дон-Кіхот... Маркес говорив, що після Достоєвського нам залишається займатися хіба що підбором синонімів, і сам же спростував це твердження - власною творчістю. Здавалося б, чим він ще може здивувати читацький світ після "Ста років самотности"? Будь ласка, з'явилося "Кохання під час холери". Кожен автор змушений - приречений! - дослідити глибини власного "я", віднайти свою неповторну ноту, розвинути її, витворити якщо не симфонію, то пісню, котра стане народною; неустанно орати поле, отримане від народження, дароване Господом не для розваги - щоденного обробітку і догляду. Не варто боятися неоригінальности: істину, говорив Гете, необхідно повторювати безкінечно, тому що повсюдно і повсякчас проголошується облуда. Тобто нав'язуються оманливі цінності, розвінчувати котрі - обов'язок літератора.

В ранній юности я не сумнівався, що знаю істину. Здавалося, доста її розтиражувати, донести до кожного - в світі запанують лад-гармонія, мир і благодать. Згодом виявилося, та моя істина - лиш частинка Великої (Неосяжної) Правди, малопримітний мазок на полотні Творця. Нелегко було з тим змиритися, визнати свою малість: авторські амбіції - заряд нечуваної сили. Не хапати зорі з небес - якнайповніше реалізувати свої можливості, якими б незначними ті не здавалися; виконати місію, до якої покликаний. Тобто працювати не переймаючись наслідками, не турбуючись про славу й визнання. Головне - творчий процес, решта - від лукавого.

12.

Не тільки літературна невдача - будь-яка подія, щаслива чи драматична, формують світогляд письменника, так чи так позначаються на його уявленні про життя. Я не боюся невдач, бо метою - не літературний успіх. Куди істотніше - самовтілення. Тільки це дарує справжню втіху. Мелькати на екрані телевізора, фотографуватися поряд з метрами - самообман, дешева популярність.

13.

Маєш на увазі авторів, котрі беруться не за свою справу? Дійсно, таких немало і тепер, хоча література вже не є тією годівничкою, якою була раніше: саме лиш членство в СПУ забезпечувало середній достаток. Українських письменників, котрі нині живуть з літератури, нині можна перелічити на пальцях. Підготувавши рукописа книжки, думаєш не про гонорар - де роздобути кошти на видання. Легше тим, хто протоптав стежки до різних фондів, запросто відчиняє двері просторих кабінетів, не почувається приниженим, оббиваючи пороги. А як бути тим, хто не має подібних талантів? Чи ж нормальне це явище, коли автор, щоб оприлюднити свій твір, змушений вдаватися до всіляких хитрощів? Причиною - стан літературної справи в Україні (щез масовий читач), а глибше - економічна ситуація, відсутність довгоочікуваного законодавчого забезпечення видавництв пільговим оподаткуванням, як то є в інших країнах, нерівні умови конкуренції української книжки з російською. Додам сюди і засилля російськомовної преси, вплив УПЦ МП, схиляння зовнішньополітичного вектора України більше а Схід, ніж на Захід, всупереч деклараціям і заявам найвищих чиновників.

Переваги письменницької праці... Перше - це широкий діапазон свободи (письменник невільний тільки від свого призначення, котре - і тільки воно! - є джерелом, подібним до кастальського, дарує незрівнянну втіху); друге - стала можливість втечі від осоружної реальности, втечі у - не завжди вигаданий - світ (свою Йокнапатофу); третє - з двох попередніх випливає: виконання обов'язку - вища насолода. Є і четверте, і п'яте... Завершу лаконічним: письменницький жезл - для Його обранців, нескорених і безстрашних. Наївно сподіватися на лаври і фанфари. Найбільша радість - в самотині, перед чистим аркушем паперу - епіцентром Всесвіту, вихопленим з мороку ночі помаранчею настільної лампи; сам процес - одночасно й винагорода за тоту працю, гонорар найсолодший: це я, це я ТАКЕ утнув! Те відчуття - жодна рецензія не викличе подібного, будь-які дифірамби і панегірики; навіть очі (погляди) заворожених читачів не зрівняються з тим, що переживає митець, захоплений черговою ідеєю, в творчому дерзанні. Тому я не раджу займатися літературою тим, хто з її допомогою сподівається здобути славу чи багатство, завоювати авторитет, створити плацдарм для підкорення інших вершин. Навіть весела книжка народжується зі страждання, тривалої роботи душі. Чи гусячим пером, чи на комп'ютері - письменник пише серцем, зболеним і відкритим. Колись Мережковський-батько привів свого талановитого сина до Достоєвського і запитав: "Що потрібно, щоб стати письменником?". "Страждати," - відповів класик, який був, за характеристикою Толстого, "весь боріння і сумнів", не мав звички насолоджуватися олімпійським спокоєм.

Перше, ніж приступити до написання твору, початкуючий авторе, добре подумайте і зважте, чи готові ви нести цього хреста упродовж всього життя, навіть якщо маєте літературний хист. Пам'ятайте, самого таланту замало - потрібен іще характер, яскрава індивідуальність, своєрідна прихильність долі тощо. Не зайве задатися і таким "простеньким" запитаннячком: що нового я можу сказати світу після всього, що уже написано, чим хочу збагатити скарбницю духовних надбань людства?

А втім, вольному воля...

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»