НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Вітторіо Гьосле

АНТИПРОСВІТНИЦТВО

Вітторіо Гьосле (Hosle Vittorio) - один з провідних сучасних німецьких філософів, народився 1960 р. в Мілані. В 1977-82 рр. штудіював філософію, індологію, філологію в університетах Ренсбургу. Тюбінгену, Бохуму та Фрайбургу. В 1982 - захист докторської, а в 1986 - габілітаційної праць з філософії. З 1988 - асоційований професор Нової школи соціальних досліджень в Нью-Йорку, стажувався в Університетах Італії, Нідерладів, США, Бразилії, СРСР, Норвегії та Індії.
З 1992 - професор Загальної вищої школи в Ессені, а з 1999 - працює професором в Університеті Notre Dame, США.
Дослідження в царині метафізики, етики, історії, філософії та практичної філософії.
В 2003 р. вийшов українською мовою книга Вітторіо Гьосле "Практична філософія в сучасному світі" (переклад А. Єрмоленка), К., "вид-во "Лібра". З рекламною метою ми пропонуємо нашим відвідувачам уривок з цієї праці Вітторіо Гьосле, що безпосердньо стосується нашого сайту.

"... Суб'єктивістський релятивізм, у який впадає Просвітництво, має, безперечно, практичні наслідки. Культ власної винятковості приречений на самотність. Стабільні стосунки перетворюються на релікт. Рефлексія стає на заваді рішучості та дієвості. всеосяжна непевність щодо того, що повинно бути значущим, охоплює й саму рефлексію. Руйнуються інституції: спершу сім'я, потім держава. Дестабілізація політичного ладу настає там, де Просвітництво в своїх догматичних догмах висуває утопії та ідеали, які не мають нічого спільного не тільки з фактичним виміром дійсності, а й з її сутністю. Однак саме для цих утопій та ідеалів нерозважливо жертвують тим, що історично склалося.

Така руїна викликає до життя рух, який можна назвати АНТИПРОСВІТНИЦТВОМ; вже софістів, зокрема Крітія та Каллікла, з їхньою соціологічною теорією релігії, тобто їхнім позитивізмом влади (Machtpositivismus), можна вважати представниками антипросвітництва. щоправда, цей тип особливо притаманний нашому циклу. Аби мати про нього уявлення, варто назвати тільки найвидатніші постаті - Доносо Кортес, Ніцше, Морас, Сорель, Парето, Шпенглер, Шмітт, Шельскі. У консерватизмі, фашизмі та націонал-соціалізмі антипросвітництво досягає політичної влади. Але чому саме наш час близький анипросвітництву? Для цього, на мою думку, є три причини. По-перше, наш цикл - так само як і елліністично-римський після грецького - В ЦІЛОМУ характеризується скепсисом, розчаруванням, зневірою у власні сили; для того ж догматичним системам бракує безпосередньості (Unbe fangenheit), властивої грецькій філософії до Платона та новочасовій філософії до Гегеля. Відповідно й Просвітництво не є сконцентрованим настільки, яким воно було у XVII i XVIII століттях; крім того, дедалі менше лишилося позитивних інстанцій, проти яких воно могло б спрямувати свої зусилля. По-друге, із занепадом християнства у ХІХ столітті в критиці Просвітництва дедалі складніше, порівняно з XVIII століттям, протиставити йому позитивні цінності в сенсі християнської мінімальної етики. І, по-третє, дедалі глибша суб'єктивість, що стає всеосяжною ознакою ХХ століття, призводить до чимдалі більш суб'єктивістського спрямування Просвітництва. Всі ці обставини, однак, Антипросвітництву тільки сприятимуть.

Безперечно, АНТИПРОСВІТНИЦТВО передусім є ВИЩИМ щаблем порівняно з самим Просвітництвом. Воно нещадно ставить діагноз інтелектуальній і моральній неспроможності резонування, яке так само беззмістовне теоретично, як і згубне практично. Омана "критичного" мислення, яке прагне все піддати судові розуму, втрачаючи твердий грунт щодо останніх масштабів своїх суджень, так само очевидна, як і факт, що результатом підбурюваного неабияким емансипаторським пафосом розвінчання Всезагального (des Allgemeinen) є здебільшого тільки приватний гедонізм, через який гетерономія інституцій поступається гетерономії потягів.

Уже Доносо Кортесу, чиєму песимістичному погляду на історію ми часто завдячуємо більше, ніж оптимізму Просвітництва, властива більшість із цих ознак. Віддаючи належну данину соціалізму як сатанинській теології, яка принаймні схоплює нагальні проблеми світу, Кортес, як свідчить його головний твір "Ensayo sobre el catolicismo, ei liberalismo y el socialismo", досить зневажливо ставиться до успадкованого від Просвітництва XVIII століття лібералізму. Зокрема у нього викликає відразу нерішучість лібералізму, який ніколи не каже ані "так", ані "ні", повсякчас вдаючись до якоїсь "особливої" (distinguo) позиції (596). Апелюючи до дискусії, ліберальна ідеологія не враховує той факт, що будь-яка дискусія спирається на принципи, які не підлягають обговоренню; інакше дискусія перетворилася б на безплідну балаканину (517 ff). У лібералізмі аристократія з її героїчними чеснотами самопожертви поступається місцем всього лише плутократії, яка до міри всіх речей відносить користь (643). Заперечення гріха врешті-решт призводить тільки до нігілізму, яким із часів Реформайції, що започаткувала добу революції та втрати легітимації (652), неухильно переймається сучасний світ (663); соціалістичний експеримент, спрямований на побудову раю на землі, перетворить її лише на пекло (675 f). Аби покласти край диктатурі кинджалу, тобто диктатурі, зневіреної в усіх цінностях черні, Доносо у своїй "Промові про диктатуру" закликає до диктатури шабель (322 ff).

Прагнення Антипросвітництва подолати і необов'язковість суб'єктивізму, який по-справжньому вже не сприймає нічого іншого, окрім власної рефлексії, і фанатизм моральних абстракцій, яким офірується наявна моральність, безперечно, варте уваги; воно є субстанційним стрижнем усього Антипросвітництва. Позитивним є те, що Антипросвітництво у своїй боротьбі проти Просвітництва надає важливого, непересічного значення інтуїціям і релігії, яка їх легітимізує. Особливо воно прагне розвінчати гріхопадіння рефлексії і повернутися до безпосереднього морального переконання, надаючи йому ціннісної переваги над безупинним моралізаторством, яке піддає критиці всі цінності. За браком об'єктивних критеріїв така "критика" припиняється здебільшого тільки тоді, коли йдеться про власне збагачення. Втім, як на мене, Антипросвітництво не дає адекватної відповіді на спричинене Просвітництвом становище. Навпаки: перше внутрішньо набагато суперечливіше, ніж друге, що обумовлює таку діалектику розвитку Антипросвітництва, яка перетворює його на останню форму нігілістичних тенденцій Просвітництва.

Основна проблема Антипросвітництва полягає в його прагненні подолати рефлексію засобами ще вищої рефлексії. Ця безпосердня суперечність, тимчасом як основна ідея Просвітництва - все піддавати критиці - наражається на суперечливість тільки в подальшому розгортанні, коли постає проблема обгрунтування останніх критеріїв. Навпаки, Антипросвітництво прагне - за посередництвом рефлексії - відновити безпосередність, яка рефлексії не піддається. Втім, така опосередкована свідомістю та волінням безпосередність вже безпосередністю не є. На цю суперечність Антипросвітництво може реагувати в потрійний спосіб. Або її взагалі не помічають - як це роблять традиціоналістські критики Просвітництва в ХІХ столітті (де Местр, де Бональд, Доносо Кортес), яких ще надихало вчення католицизму; і впадає у вічі те, як палко, подекуди за рахунок суто релігійних питань, вони займаються соціологічними аспектами релігії. Або вона свідомо відхиляється; той, хто, зневірившись у рефлексії, хоче її придушити, відчайдушно повертаючись до ствердження, говорить про "стрибок", "рішення" абощо. Парадигмальними прикладами цієї альтернативи є Кіркегор і діалектичні теологи. Їхній ірраціоналізм свідчить про антипросвітницькі схильності, навіть якщо його обстоюють з усією суб'єктивною чесністю. Адже екзистенціалістський погляд на релігію надто суб'єктивістський, аби правити за справді релігійний. Якщо бог є Абсолютом, тоді байдуже, визнаю я його існування своїм ірраціональним рішенням чи ні; окрім того, радикальний фідеїзм не сумісний з будь-якою безпосередньою релігійнстю, адже наївна людина ВІРИТЬ, НЕ ПЕРЕЙМАЮЧИСЬ РЕФЛЕКСІЄЮ (це ще один "просвітницький" міф! - kоментар ред.) з приводу того, що її віра не обгрунтована, і її релігійність навряд чи можна заперечити. Інша позиція пов'язана з третім табором Антипросвітництва, представники якого, усвідомлюючи цю суперечність, захищають релігію не тому, що вірять в її істинність, а тому, що релігія має важливе значення для народу, запобігаючи руйнації культури. Класичним прикладом такої позиції є атеїстичний католицизм "Французької дії" (Action Francaise). Інтерес до релігії цього руху зумовлений не власне релігійними, а суто політичними, соціологічними і, мабуть, естетичними міркуваннями; проблема легітимації звужується дло соціологічної площини. Ця концепція не лише логічно абсурдна, а й цілковито безплідна. Вона не сприяє релігії, а тільки шкодить їй... Незважаючи на те, що і фашизм, і націонал-соціалізм були свідомою реакцією на нейтральний щодо цінностей лібералізм та емансипований від християнства соціалізм, який перетворився на основну ідеологію Модерну, за своєю позитивною програмою вони здебільшого протилежні: інспірований традиціоналізмом австрійський та іспанський фашизм прагне до штучної реставрації католицизму; навпаки, націонал-соціалізм - до заперечення. Суперечності між націонал-соціалізмом і клерикальним австрофашизмом яскраво проявляються в їхніх суперечках між собою, що, однак, не виключає діалектичної закономірності дедалі більшого зближення фашизму та націонал-соціалізму з появою спільного ворога: Фаланга змогла перемогти тільки за підтримки Гітлера.

Парадоксально, що Доносо обгрунтовує необхідність авторитарного католицизму обов'язком подолання нігілізму як закономірного наслідку Просвітництва; однак перемога іспанського фашизму, яку Доносо напевне вітав би, завдячує найнігілістичнішій силі історії. Диктатура шабель, яка мала б запобігти диктатурі кинджала, сама стає найогиднішою формою останньої. Замість того, щоб стати супроти розпаду цінностей та інституцій, Антипросвітництво сприяло, порівняно з Просвітництвом, ще більшому їхньому розпаду. Доносо мав рацію, пророкуючи в ХХ столітті безпрецедентну моральну катастрофу; однак він помилявся, покладаючи всю провину за це тільки на Просвітництво: обидва - і Просвітництво, і Антипросвітництво - відповідальні за крах Модерну, та, безперечно, більший тягар провини лежить на останньому (??? - коментар редЇ).

Ставлення Антипросвітництва до етики та політики так само амбівалентне в теоретичному сенсі і небезпечне в політичному, як і ставлення до релігії. Слушно відсторонюючись від етичного суб'єктивізму Просвітництва, але схожим чином не в змозі обгрунтувати останні цінності, Антипросвітництво змушене редукувати до цілераціональності й основні чесноти. Втім, ці чесноти є тільки вторинними. Певна річ, без вторинних чеснот, на кшталтдисципліни, хоробрості, самопожертви та ін., навряд чи можна досягти чогось значного. Тому неприпустиме їхнє огульне моральне охаяння: вони є й завжди залишатимуться чеснотами. Безперечно, однак, що цими чеснотами можна й зловживати, адже джерелом їхньої значущості є щось інше, а не вони самі. Отож Антипросвітницьке прославляння вторинних чеснот має спиратися на ідеологію сильних інституцій, тобто на ідеологію влади задля самої влади, а це вже не подолання, а посилення нігілізму: з пасивного гедоністичного нігілізму випливає активний, що в граничних ситуаціях, у боротьбі за життя і смерть хоча й ладен поставити на карту свою суб'єктивність (і суб'єктивність іншого), та тільки задля того, щоб дістатися своєї найглибиннішої суб'єктивності й насолоджуватися нею. Героїчний нігілізм Ернста Юнгера є тільки граничним різновидом рафінованого гедонізму.

Утім, спроба через вторинні чесноти натрапити на сферу первинних цінностей є безнадійною, якщо ця спроба зводиться до так званого децизіонізму (філософське вчення, яке впротивагу когнітивізму Канта та комунікативної філософії заперечує можливість раціонального обгрунтування, легітимації норм і цінностей, зводячи таку легітимацію до ірраціонального рішення, - прим. перекладача), який обмежується тільки сферою випадкового. Адже підпорядкувати ОСНОВНІ цінності (Grundwerte) рішенню означає дати суб'єктивізмові нове життя, від чого якраз і прагнув відсторонитися децизіонізм; на запитання про підстави мого рішення щодо певних цінностей, якого навряд чи можна уникнути, децизіонізм відповідає: так само, як головний біль зцілюється головою. Змістове визначення цінностей, чим, власне, й переймається ірраціональне рішення децизіонізму, поряд із необхідністю інколи рефлексувати, є основною проблемою Антипросвітництва: оскільки йому бракує власної рефлексії, воно мусить віднайти щось на кшталт ідеалу, але з протилежним знаком, а саме - природу, а точніше - кров, расу, контингентну систему ствердження власної нації абощо...

Відтак тією мірою, якою Антипросвітництво як рефлексія щодо Просвітницького принципу рефлексії є прогресом, тією самою мірою воно є непослідовною метатеорією - непослідовною, адже воно не рефлексує з приводу того, що в своєму прагненні подолати рефлексію воно є тільки вищою її формою. Трюк, який полягає в тому, щоб, рефлексуючи, вийти за межі рефлексії, не вдається Антипросвітництву саме через те, що такий трюк взагалі неможливо виконати.

Я переконаний, що контроверзу Сцілли Просвітництва та Харибди Антипросвітництва вичерпано. Аби пройти між ними і водночас належним чином їх оцінити, треба мати мужність осягти фундаментальне питання розуму, а саме - питання про граничне обгрунтування, а з позиції метафізики - питання про Абсолют.

(с. 56-67)

... Окрім того, вражаючим у Гайдеггеровій теорії є й метафізичне тлумачення європейської історії духу. Якщо існує Абсолют, то особливо це проявлятиметься в пошуці його людиною - з цим відомим іще з Гегеля висновком має погодитися й той, хто заперечує поняття Абсолюту в філософії. Адже принаймні за умови, що світ не існує без зв'язку з абсолютним, спосіб, у який абсолют існує в світі ДЛЯ КОЖНОГО, має засадничуватися самим абсолютом Тільки в такий спосіб через Абсолют теорія в змозі претендувати на власне домагання значущості. І теза Гайдеггера, що само-приховування (das Sich-Verbergen) абсолютного є способом його існування, є, незважаючи на його парадоксальність, цілком переконливою. Мовчки можна сказати більше, ніж говорячи; і відсутність коханої людини не заперечує її існування, а є тим явищем, яке викликає страждання, і, мабуть, тільки й уможливлює усвідомлення значення цієї відсутності. Зокрема, викликає захоплення Гайдеггерова інтерпретація автономної волі новоєвропейського суб'єкта, яка, скористаймося метафорою, є підступною оманою, до якої вдається буття. Оскільки абстрактна воля до свободи й емансипації (а вона з необхідністю є волею до панування) визначає всю модерну добу, вона не може спиратися на свободне рішення; ця свобода є радше долею модерну. У відході суб'єкта від буття абсолюту панує буття як таке, тобто сила, яка так радикально трансцендує межі суб'єктивності, що вона її вже не визнає і навіть ладна її подолати. Гайдеггерівське буття трохи нагадує Юлія Цезаря в телевізійній постановці Вальтера Йенса "Змова": як і Цезар, який снує змову проти самого себе, таємно керуючи нею, Гайдеггеровий абсолют містить власне розвінчання (Entthrohnung); новочасні філософи та науковці, які підготували знебожнене модерне індустріальне суспільство, тільки маріонетки в руках абсолюту, на жаль, тим більше, чим свобіднішими вони себе відчували...

(с. 195-196)

КОММЕНТАР

З погляду Стівена Седмена, "... ідеологія, що протистоїть Просвітництву, фактично є лібералізмом Просвітництва, тільки в переверненому вигляді. На місці модерністських передумов у критиці Просвітництва виявляється сильний антимодерністський настрій" (Seidman S. Liberalism and the Origins of European Social Theory. - Berkeley: University of California Press, 1983. - P. 51). Найбільш радикальною формою опозиції ідеям Просвітництва була французька католицька контрреволюційна філософія, чільними представниками якої були Луї де Бональд (Bonald, 1754-1840) та Жозеф де Местр (1753-1821) (Reedy W.J. The Historical Imoginary of Social Science in Post-Revolutionary France: Bonald, Saint-Simon, Comte // History of the Human Sciences. - 1994. - N 7. - P. 1-26). Ці люди заперечували не тільки проти Просвітництва, але й були проти Французької революції, котру вони вважали, зокрема, результатом того способу мислення, котрий був характерний для Просвітництва. Де Бональд, наприклад, був вражений революційними змінами і прагнув повернення до світу й гармонії Середньовіччя. З цього погляду суспільство мало "божественне походження", отже, розум, що настільки важливий для філософів, розглядався як підпорядкований стосовно до традиційних релігійних уявлень. Більш за те, враження, що, оскільки Бог створив суспільство, людям не слід втручатися в існуючий стан та прагнути змінити "священне творіння". Бональд заперечував проти підриву таких традиційних інституцій, як патріархат, моногамний шлюб, монархія і католицька церква.

Хоча погляди Бональда є вкрай консервативними, творчість цього мислителя дає чітке уявлення про основні складові цього вчення. Консервативні мислителі відмовилися від того, що вони називали "наївним" раціоналізмом Просвітництва. Вони не лише визнавали ірраціональні аспекти соціального життя, але також приписували їм позитивний зміст. Отже, вони розглядали такі феномени, як традиція, підвищена емоційність, уява та релігія, в якості корисних і необхідних компонентів соціального життя. Вони заперечували перевороти і прагнули зберегти існуючий порядок, засуджували такі форми розвитку, як Французька революція та промисловий переворот в Англії, вважаючи їх руйнівними силами. Консервативні мислителі були схильні підкреслювати роль суспільного порядку, ця роль стала ведучою темою праць теоретиків неоконсерватизму.

Основні положення антипросвітництва, котрі стали основою неоконсерватизму, є такими:

1) акцентування на ролі суспільства, що володіє своїми законами розвитку та йде корінням у глибоке минуле;

2) саме суспільство створює індивіда в процесі його соціалізації;

3) суспільство складається з таких основних елементів як ролі, стан, стосунки, структури та інституції, а роль індивіда полягає у заповненні сот цих елементів суспільства;

4) всі частини суспільства взаємоповязані і взаємозалежні, тому всі зміни повинні відбуватися обережно;

5) зміни розглядаються не лише як загроза суспільству вцілому, але й індивіду зокрема;

6) різні крупні складові суспільства корисні як для індивіда, так і для суспільства, а тому була відсутня оцінка негативної діяльності соціальних інституцій;

7) дрібні компоненти (сім'я, суспільство, групи релігійні та цехові) є важливими для індивіда та суспільства, бо в них наявна близька і тепла атмосфера, що допомагає виживанню в сучасному світі;

8) такі явища як урбанізація, індустріалізація та бюрократизація вносять безлад у суспільство, тому необхідні засоби нейтралізації їх руйнівного впливу;

9) важливими є ірраціональні фактори у житті суспільства (ритуали, церемонії, богослужіння);

10) ієрархічна система суспільства базована на диференціації суспільного стану та винагородження.

Отже, ці десять положень, сформованих Антипросвітництвом, є безпосередньою інтелектуальною основою для розвитку неоконсерватизму.

Наталія ЛИТВИН

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк goutsoullac@rambler.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»