статья

Юрій Андрухович

НЕМОЖЛИВІСТЬ ЛЮБОВІ

Можливо, мені йдеться передусім про себе самого. Я хочу любити Росію - ось у чому річ, мене вельми непокоять прояви моєї злостивості щодо братньої країни, яка - чого вже там відмовлятися? - давно стала суттєвою частиною нас самих. На жаль, Російська держава не залишає мені шансів, час від часу здійснюючи чергову газову атаку і паралізуючи в зародку себе інакшу - ту, що нею я прагну захоплюватися. Мені йдеться про її. Росії, інше, неімперське обличчя. невже з цього так ніколи нічого й не вийде?

Я по-психоаналітичному (себто, дитячому) розкреслюю аркуш паперу на дві вертикальні половини і намагаюся вписати в одну з них "позитив", а в іншу "негатив". Колись у школі ми саме в такий спосіб аналізували образ Гомерового Одіссея - розумний, але хитрий. кмітливий, але підступний, цілеспрямований, але ббезжальний, герой, але сволота. Цього разу в позитивній частині аркуша в мене "інтелектуально-душевна широта, глибина, і відвага", "чудова не-від-світу-цьогошність", "особлива анархічна здатність літати над побутом і дрібнотою", "незаперечна культурна самодостатність та інтенсивність". У негативній частині - "поліційно-спецслужбіський характер влади", "маніпулятивно-дезінформуючі ЗМІ", "ксенофобська - расова, релігійна, національна - нетерпимість загалу". Неважко зауважити, що все позитивне корелює з індивідуальним, з окремо взятими особистостями, тоді як усе негативне - з суспільним, із системою в цілому. Іншими словами, залишається визнати рацію - зараз уже не пам'ятаю точно, чию, - в тому, що "вони (росіяни) викликають захоплення як окремо взяті люди і відразу - як суспільний, об'єднаний у державну цілість організм".